Докази і доказування

Поняття доказів та їх класифікація

Поняття доказів належить до базових, вихідних у теорії доказів та доказовому праві. Воно лежить в основі вирішення теорією і законом таких питань, як належність та допустимість доказів, обсяг і зміст способів їх збирання, закріплення, перевірки та^ оцінки, процесуальний режим використання окремих видів доказів та ін. Зміст, що^ вкладається в поняття доказу, істотно впливає на встановлення прав і обов’язків учас­ників кримінального провадження, що у свою чергу органічно пов’язано з реалізаці-І єю в доказуванні основних засад судочинства.

Нормативне поняття доказу надається у ст. 84 КПК. При його визначенні необхід­но виходити з єдності фактичних даних та їх процесуальних джерел. Таким чином,^ докази в кримінальному провадженні - це фактичні дані, отримані з таких процесу­альних джерел, як показання, речові докази, документи чи висновки експертів, у пе­редбаченому КПК порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд

встановлюють наявність або відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.

При цьому необхідно мати на увазі, що законодавець не випадково визначає докази як фактичні дані, а не факти. Справа в тому, що при розслідуванні та судо­вому розгляді будь-якого кримінального правопорушення суб’єкти доказування пізнають обставини, що для них мали місце в минулому, тобто здійснюють піз­нання опосередковано. У більшості випадків вони стикаються не з самими факта­ми, а з відомостями про них, які збереглися у пам’яті людей або залишили сліди на предметах матеріального світу Слідчий або суддя не можуть здійснювати кримінальне провадження, якщо вони безпосередньо спостерігали за вчиненням правопорушення або іншими фактами, що пов’язані з його скоєнням. У таких ви­падках вони зобов’язані заявити самовідвід і виступати як свідки, оскільки саме ця процесуальна фігура є незамінною.

Сказане не виключає, що в деяких випадках суб’єкт доказування може безпо­середньо сприймати факти. Це відбувається тоді, коли об’єкт пізнання залишився незмінним з моменту вчинення кримінального правопорушення до його сприйнят­тя та дослідження у кримінальному провадженні (наприклад, зламаний замок на дверях, через які правопорушники потрапили до житла, або спотворене обличчя потерпілого тощо). Але і в цьому випадку слідчий прокурор, слідчий суддя або суд оперують як доказами не цими фактами, а тільки відомостями про них, зафік­сованими у встановленому законом порядку (наприклад, у протоколах слідчих (розшукових)дій).

Також законодавець не визначає наперед встановленої сили жодного доказу у кон­кретному кримінальному провадженні, надаючи право суб’єкту доказування само­стійно обирати коло процесуальних дій, спрямованих на збирання доказів і визначати їх достатність для встановлення тієї чи іншої обставини. Винятком є випадки обов’язкового звернення для проведення експертизи, передбачені ч. 2 ст. 242 КПК. Таким чином, докази - це будь-які фактичні дані.

І, нарешті при ознайомленле із іаконодавчим визначеннем поняття доказів, на перший погляд, може скластися уява про його суперечливість. Так, з одного боку, КПК передбачає право підозрюваного (п. 8 ч. 1 ст. 42 КПК), обвинуваченого, ви­правданого та засудженого (п. 2 ч. 4 ст. 42, ч. З ст. 43 КПК), захисника (ч. 4 ст. 46 КПК), потерпілого (ч. З ст. 56 КПК) та його представника (ч. 4 ст. 58 КПК), цивіль­ного позивача (ч. З ст. 61 КПК) та цивільного відповідача (ч. З ст. 62) збирати та подавати докази (саме такий термін використовується законодавцем), а з другого -під доказами в контексті ст. 84 КПК розуміються лише ті фактичні данні, на під­ставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя та суд встановлюють наявність або відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. Це пов’язане з тим, що доказом фактичні дані стануть лише тоді, коли суб’єкти, передбачені в ст. 84 КПК, сприймуть їх як такі та будуть оперувати ними при прийнятті процесуальних рішень. Таким чином, докази можна розглядати як в широкому сенсі, що це фактичні дані, які зібрані і стороною обви­нувачення, і стороною захисту та потерпілим, так і у вузькому, коли під доказами

Глава 7

розуміють тільки фактичні дані, якими оперують при прийнятті рішень слідчий прокурор, слідчий суддя та суд.

Докази неоднорідні за своєю природою. У цьому зв’язку їх можна поділити на різні групи за окремими критеріями. Така класифікація має не тільки теоретичне знаї чення, а й суто прикладне (практичне), оскільки правильне визначення природи до! казу дозволяє в подальшому правильно його оцінити та спрямувати свою діяльністі на отримання нових доказів.

У кримінальному процесі докази класифікуються за такими критеріями:

1. Залежно від процесуального джерела доказів вони поділяються на: показання, речові докази, документи та висновки експертів1;

2. Залежно від відношення доказів до обставин, що підлягають доказуванню, вони поділяються на прямі та непрямі.

Прямі докази - це ті, які безпосередньо вказують на наявність або відсутність конкретної обставини, що входить до предмета доказування. Під прямими доказами слід розуміти не тільки ті, що безпосередньо встановлюють або заперечують на­явність події кримінального правопорушення, дають пряму, однозначну відповіді на запитання про те, хто його вчинив, або ж вказують на те, що певна особа не могла] скоїти дане кримінальне правопорушення (наприклад, показання свідка, який бачив] як підозрюваний ударив потерпілого ножем, або показання підозрюваного, в яких він визнає факт вчинення ним суспільно небезпечного діяння, або, навпаки, під­тверджене алібі), а й ті, що прямо вказують на інші обставини, передбачені ст. 91 КПК (наприклад, довідка про попередні судимості обвинуваченого, оскільки об -] ставини, що характеризують особу обвинуваченого, підлягають обов’язковому до­казуванню (п. 4 ч. 1 ст. 91 КПК) або висновок судово-медичного експерта про тяж-' кість тілесних ушкоджень, які були завдані потерпілому внаслідок вчинення щодо' нього кримінального правопорушення).

Непрямі докази - це ті, які прямо не вказують на обставини, що входять до пред­мета доказування, але за їх допомогою можна зробити висновок про можливість (або неможливість) існування цих обставин. Вони зазвичай можуть вказувати на проміжні факти, які підтверджують предмет доказування в сукупності з іншими доказами (на­приклад, показання свідка, який бачив у житлі підозрюваного речі, що були викраде­ні у потерпілого, або показання свідка, який бачив, що особа тікала з того місця, де потім було виявлено труп потерпілого, або, показання свідків про неприязні стосунки між підозрюваним і потерпілим тощо).

Питання про віднесення доказу до прямого або непрямого залежить від предмета доказування конкретного кримінального провадження. Так, у провадженні, розпоча­тому за ознаками вбивства, пістолет, який був вилучений при обшуку у житлі підозрю­ваного, навіть якщо на ньому виявлені відбитки пальців цієї особи, буде непрямим доказом (оскільки залишається імовірність того, що цей пістолет був йому підкинутий дійсним злочинцем), а ось у провадженні, яке буде розпочате за ознаками вчинення злочину, передбаченого ст. 222 КК (незаконне зберігання зброї), цей же речовий доказ буде прямим.

1 Характеристика окремих процесуальних джерел доказів буде надана далі. 182

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 90; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!