Рівність перед законом і судом(ст. 10 КПК). Засада рівності перед закономі су дом на національному рівні знайшла відображення в Конституції України (частини І

Загальнопроцесуальні засади та їх застосування

у кримінальному провадженні |

2 ст. 24), де закріплюється, що громадяни мають рівні конституційні права і свободі
та є рівними перед законом.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майні вого стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. У частині 3 ст. 12І Конституції проголошується, що рівність усіх учасників судового процесу перед за] коном і судом є однією із основних засад судочинства. Положення цього принципі містяться в низці міжнародних актів. Зокрема, у ч. 1 ст. 14 МПГПП зазначається, що всі особи є рівними перед судами. У статті 14 КЗПЛ зафіксовано, що користування] правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискри] мінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних] чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до на^ ціональних меншин, майнового стану, народження або за іншою ознакою.

Рівність учасників кримінального провадження перед законом означає наділення їх рівними правами і рівними обов’язками щодо участі у процесі та відстоюванні своєї позиції. При цьому поняття «рівні права», «рівні обов’язки» не можна ототож­нювати з поняттями «однакові права», «однакові обов’язки». Права чи обов’язки можуть бути різними залежно від того, у якому процесуальному статусі перебуває особа (прокурор, слідчий, підозрюваний, потерпілий тощо). Рівність прав (обов’язків)! полягає у тому, що кожен з учасників кримінального провадження наділений правами і несе обов’язки, що відповідають його процесуальному становищу.

Рівність усіх учасників перед законом передбачає єдиний правовий режим кримі­нального провадження, який забезпечує реалізацію їх процесуальних прав.

Рівність учасників кримінального провадження перед судом покладає на суд обов’язок не надавати будь-яких переваг, що не обумовлені законом, будь-якому

3 учасників кримінального провадження. Так само недопустимою є будь-яка дискри­
мінація. Тому становище конкретного учасника кримінального провадження не може

Засади кримінального провадження

бути покращено чи погіршено залежно від ознак раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майно­вого стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

За обмеження у процесуальних правах залежно від расової і національної ознак встановлена кримінальна відповідальність (ст. 161 КК).

Ця засада має певні винятки. Так, принцип рівності перед законом і судом не по­рушується при наданні певним категоріям учасників кримінального провадження (неповнолітні, іноземці, особи з розумовими і фізичними вадами, особи, які наділені особливим процесуальним статусом, тощо) додаткових гарантій у випадках і порядку, передбачених КПК.

Нормативне закріплення таких гарантій не можна розглядати як порушення цієї засади, адже необхідність їх існування викликана особливостями правового статусу осіб, щодо яких вони передбачені.

Наприклад, п. З ч. 2 ст. 52 КПК передбачає обов’язкову участь захисника у кримі­нальному провадженні щодо осіб, які внаслідок психічних чи фізичних вад (німі, глухі, сліпі тощо) не здатні повною мірою реалізувати свої права. Додаткові гарантії дотримання їх прав встановлені при провадженні щодо неповнолітніх (гл. 38 КПК).

Не суперечать принципу рівності перед законом і судом і норми, що містяться в кримінальному процесуальному законодавстві та встановлюють особливий порядок кримінального провадження щодо окремої категорії осіб: народного депутата України; судді КСУ; професійного судді, а також присяжного і народного засідателя на час здійснення ними правосуддя; кандидата у Президенти України; Уповноваженого ВР України з прав людини; Голови Рахункової палати, його першого заступника, заступ­ника, головного контролера та секретаря Рахункової палати; депутата місцевої ради; адвоката; Генерального прокурора України, його заступника (ст. 480 КПК). Цей по­рядок не створює вказаним особам яких-небудь привілеїв, що дозволяє безкарно по­рушувати закон. Він являє собою тільки одну з необхідних гарантій здійснення ними своїх повноважень, обумовлених особливим характером виконуваних ними повно­важень і необхідністю захистити їх від необгрунтованої підозри або обвинувачення, штучного створення перешкод до виконання службового обов’язку. У разі ж залучен­ня їх до кримінального провадження на підставі закону вони наділяються звичайними процесуальними правами того або іншого суб’єкта - підозрюваного, обвинуваченого тощо.

Змагальність сторін та свобода в поданні ними суду своїх доказів і у доведен­ні перед судом їх переконливості (ст. 22 КПК). Конституційне закріплення цієї за-сади(п.4ч. 1 ст. 129 Основного Закону) обумовило її особливу роль у кримінальному провадженні. Її провідною ідеєю є паритетність сторін обвинувачення і захисту, які самостійно відстоюють їхні правові позиції у формі судового спору шляхом реалізації наданих законом процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків. Відпо­відно до ч. 1 ст. 22 КПК кримінальне провадження здійснюється на основі змагаль­ності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, перед­баченими КПК.

Глава 4

Традиційно наука кримінального процесу виділяє у структурі змагальності три! основні риси: 1) чітке розмежування функцій державного обвинувачення, захисту! і судового розгляду; 2) рівність сторін у процесуальних правах для здійснення своїх! функцій; 3) особлива роль суду в процесі як об’єктивного та неупередженого суб’єкта!

Сторонами кримінального провадження є учасники кримінального провадження! які виконують на засадах змагальності функцію обвинувачення або захисту. Стороною | обвинувачення виступають: слідчий, керівник органу досудового розслідування, про-> курор, а також потерпілий, його представник та законний представник у випадках, установлених КПК. Стороною захисту є: підозрюваний, обвинувачений (підсудний), засуджений, виправданий, особа, стосовно якої передбачається застосування приму­сових заходів медичного чи виховного характеру або вирішувалося питання про їх застосування, їхні захисники та законні представники (п. 19 ч. 1 ст. З КПК).

Оскільки засада змагальності знаходить свій прояв у реалізації протилежних за І своїм змістом функцій обвинувачення і захисту, сторони для відстоювання своїх інте-ресів наділяються правами, які урівнюють їх процесуальні можливості. Рівноправність І сторін означає, що кожна з них користується однаковим обсягом процесуальних прав для здійснення своїх функцій і жодна із сторін не має перед судом переваг у доведен­ні переконливості своєї позиції, заявленні та задоволенні клопотань, поданні скарг, доказів тощо. Реалізація сторонами їхніх процесуальних прав дає можливість ефек- І тивно виконувати властиву їм процесуальну функцію.

Частина 3 ст. 22 КПК забороняє суміщення функцій державного обвинувачення, | захисту і судового розгляду і покладення їх на одного суб’єкта.

Розмежування цих функцій означає, що сторона обвинувачення чи сторона за- 1 хисту не мають права здійснювати функцію судового розгляду, а суд не має права І виконувати функції сторін кримінального провадження. По суті відбувається профе­сійний спір, при цьому жодна зі сторін не має права перебирати на себе функції іншої.

Функція державного обвинувачення здійснюється прокурором (визначення «про- | курор» див. у п. 15 ч. 1 ст. З КПК). Прокурор, здійснюючи нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування, уповноважений звертатися до суду з обвинувальним актом та підтримувати державне обвинувачення в суді (пп. 14, 15 ч. 2 ст. 36 КПК). Проте прокурор зобов’язаний відмовитися від підтримання дер­жавного обвинувачення, якщо в результаті судового розгляду дійде переконання, що пред’явлене особі обвинувачення не підтверджується (ч. 1 ст. 340 КПК). Таку норму не можна вважати відступом від принципу змагальності, оскільки він не передбачає обов’язку прокурора підтримувати обвинувачення у будь-якому разі, всупереч доказам, які є у матеріалах кримінального провадження та внутрішньому переконанню. У ви­падку відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення підтримувати обвинувачення в суді від свого імені особисто або через свого представника має пра­во потерпілий, який користується всіма правами сторони обвинувачення під час су­дового розгляду (п. 4 ч. З ст. 56, ст. 340 КПК).

Функцію захисту може здійснювати підозрюваний або обвинувачений як особис­то шляхом реалізації передбачених законом прав, що дозволяють йому захищати свої інтереси на всіх стадіях процесу (ст. 42 КПК), так і за допомогою захисника (статті ' 48^9 КПК) та (або) законного представника (ст. 44 КПК).

Засади кримінального провадження

У змагальному кримінальному процесі головуючий у судовому засіданні забез­печує здійснення учасниками кримінального провадження їхніх процесуальних прав і виконання ними обов’язків, спрямовує судовий розгляд на забезпечення з’ясування всіх обставин кримінального провадження, усуваючи з судового розгляду все, що не має значення для кримінального провадження (ст. 321 КПК). Змагальна побудова кримінального процесу обумовлює особливу роль суду, який є об’єктивним та неупе-редженим у дослідженні доказів та не виступає на боці сторони обвинувачення або захисту. Тому суд не має права направляти матеріали кримінального провадження на додаткове розслідування, давати органам досудового розслідування вказівки щодо поповнення доказової бази обвинувачення, вживати з власної ініціативи заходів щодо доведення винності обвинуваченого. Разом з тим засада змагальності не виключає активності суду у дослідженні та перевірці наданих сторонами доказів у криміналь­ному провадженні. Зокрема, за власною ініціативою суд має право доручити прове­дення експертизи (ч. 2 ст. 332 КПК); викликати експерта для допиту для роз’яснення висновку (ч. 1 ст. 356 КПК); перевіряти показання та інші надані суду докази шляхом постановки запитань свідку (частини 11, 13 ст. 352 КПК), потерпілому (ч. 2 ст. 353 КПК), експерту (ч. 2 ст. 356 КПК), спеціалісту (ч. 2 ст. 360 КПК); ставити запитання сторонам чи іншим учасникам кримінального провадження у разі заявления клопотань про доповнення судового розгляду (ч. 2 ст. 363 КПК); відновити з’ясування обставин, встановлених під час кримінального провадження, та перевірку їх доказами, якщо обвинувачений в останньому слові повідомить про нові обставини, які мають істотне значення для кримінального провадження (ч. 4 ст. 365 КПК); оголошувати в судовому засіданні протоколи слідчих (розшукових) дій та інші долучені до матеріалів кримі­нального провадження документи (ч. 1 ст. 358 КПК) тощо.

Наведені повноваження дають змогу суду об’єктивно оцінювати викладені сторо­нами правові позиції, усувати сумніви, що виникли у ході судового розгляду, і відпо­відно вирішувати кримінально-правовий конфлікт шляхом дотримання встановленої законом процедури і постановления законного, обґрунтованого і вмотивованого рі­шення.

Змагальність сторін найбільш повно реалізується у ході судового розгляду, проте з певними обмеженнями вона діє й у досудовому провадженні. КПК передбачає ін­ститут слідчого судді, основним призначенням якого є здійснення судового контролю за дотриманням прав, свобод та законних інтересів осіб у кримінальному проваджен­ні. Зокрема, у ході досудового розслідування слідчим суддею з дотриманням змагаль­ної процедури розглядаються питання щодо: застосування заходів забезпечення кримінального провадження (ст. 132 КПК); розгляду скарг на рішення, дії чи безді­яльність органів досудового розслідування чи прокурора (ст. 306 КПК); надання до­зволу на проведення окремих слідчих (розшукових) дій (статті 233-235 КПК) тощо.

Безпосередність дослідження показань, речей і документів (ст. 23 КПК). Тео­ретичну основу засади безпосередності дослідження показань, речей і документів становить положення про те, що особисте отримання відповідним суб’єктом інфор­мації з першоджерела забезпечує максимальну повноту і правильність її сприйняття, що є необхідною умовою формування достовірних доказів та прийняття обґрунтова­них, неупереджених, справедливих рішень.

Глава 4

Безпосередність дослідження доказів означає звернену до суду вимогу закону особисто дослідити в судовому засіданні всі зібрані у кримінальному провадженні докази шляхом допиту обвинувачених, потерпілих, свідків, експерта, огляду речовиі доказів, оголошення документів, відтворення звукозапису й демонстрації відеозаписі Правило про безпосередність дослідження всіх доказів у кримінальному проваджені ні покликане забезпечити пряме, вільне від суб’єктивного впливу осіб, які провадилі досудове розслідування, сприйняття учасниками судового провадження (перш за всі судом) всіх обставин кримінального провадження. Розглянута засада є важливої умовою їх одностайного сприйняття судом та іншими учасниками судового проваї дження, засобом усунення сумнівів і неясностей.

На підставі вимоги безпосередності судового розгляду всі належні й допустимі згідно із законом докази підлягають установленню й дослідженню під час судової] засідання. Суд зобов’язаний обгрунтовувати своє рішення на підставі об’єктивні з’ясованих обставин, підтверджених доказами, дослідженими під час судового розі гляду й оціненими за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічної повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження! керуючись законом і оцінюючи кожен доказ з точки зору належності, допустимості достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності і взаємозв’язки для прийняття відповідного процесуального рішення (ст. 94 КПК).

Безпосередність дослідження доказів, як і будь-яке правило, має винятки. Суд мас право, якщо проти цього не заперечують учасники судового провадження, визнати^ недоцільним дослідження доказів щодо тих обставин, які ніким не оспорюються] (ч. З ст. 349 КПК). Якщо виникає необхідність у встановленні обставин або в перевір-ці тих із них, що мають істотне значення для кримінального провадження, суд має право доручити органу досудового розслідування провести певні слідчі (розшукові) дії (частини 3-5 ст. 333 КПК). Суд має право розглянути обвинувальний акт щодо вчинення кримінального проступку без проведення судового розгляду в судовому за­сіданні за відсутності учасників судового провадження (ст. 381 КПК). Свої висновки суд може обґрунтувати показаннями свідка, потерпілого, отриманими слідчим суддею в порядку, передбаченому ст. 225 КПК. Показання свідка, потерпілого, отримані на допиті під час досудового розслідування в судовому засіданні, можуть бути оголошені під час судового розгляду з метою перевірки їх правдивості і з’ясування розбіжностей (ч. 5 ст. 225 КПК). Вирок може бути постановлений без безпосереднього дослідження в судовому засіданні доказів, якщо у кримінальному провадженні були досягнуті угоди про примирення між потерпілим та підозрюваним чи обвинуваченим або між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим про визнання винуватості, а суд ви­знав за можливе затвердження угод (гл. 35 КПК).

З метою реалізації міжнародно-правового стандарту, закріпленого у підп. «сі» п. З ст. 6 КЗПЛ, який встановлює, що кожен обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має право допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що і свідків обвинувачення, ч. З ст. 23 КПК передбачає обов’язок сторони обвинува­чення забезпечити присутність під час судового розгляду свідків обвинувачення.

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 79; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!