Засади кримінального провадження

зобов’язаний провести перевірку для вирішення питання про відповідальність ви­нуватих у цьому осіб.

Зазначимо, що повідомлення перелічених у ч. З ст. 12 КПК осіб здійснюється ви­ключно за вибором затриманого. Отже, такий вибір повинен бути добровільним, поза психологічним або фізичним впливом, тиском відповідних уповноважених осіб.

КПК містить низку статей, які пов’язані із запобіганням незаконному триманню особи під вартою. Зокрема, статтями 202 та 377 КПК встановлені правові процедури звільнення особи з-під варти. Частина 2 ст. 211 КПК передбачає також, що затримана без ухвали слідчого судді, суду особа не пізніше шістдесяти годин з моменту затри­мання повинна бути звільнена або доставлена до суду для розгляду клопотання про обрання стосовно неї запобіжного заходу.

Окрім цього, у разі якщо особі не вручено повідомлення про підозру після два­дцяти чотирьох годин з моменту затримання, така особа підлягає негайному звільнен­ню (ст. 278 КПК).

Якщо після затримання підозрюваного, обвинуваченого з’ясується, що він був затриманий на підставі ухвали про дозвіл на затримання, яка відкликана прокурором, підозрюваний, обвинувачений має бути негайно звільнений уповноваженою службо­вою особою, під вартою якої він тримається, якщо немає інших законних підстав для його подальшого затримання (ст. 191 КПК).

У разі постановления слідчим суддею, судом ухвали про відмову у продовженні строку тримання під вартою, про скасування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою або його зміну на інший запобіжний захід, про звільнення особи з-під варти у випадку, передбаченому ч. З ст. 206 КПК, або у випадку закінчення строку дії ухвали слідчого судді, суду про тримання під вартою підозрюваний, обвинувачений повинен бути негайно звільнений, якщо в уповноваженої службової особи місця ув’язнення, під вартою в якому він перебуває, відсутнє інше судове рішення, що на­брало законної сили і прямо передбачає тримання цього підозрюваного, обвинуваче­ного під вартою (ст. 202 КПК).

Якщо обвинувачений тримається під вартою, суд звільняє його з-під варти в залі судового засідання у разі виправдання, звільнення від відбування покарання, засу­дження до покарання, не пов’язаного з позбавленням волі, ухвалення обвинувально­го вироку без призначення покарання (ст. 377 КПК).

З метою недопущення незаконного тримання особи під вартою або позбавлення її свободи в інший спосіб ст. 206 КПК встановлено, якщо слідчий суддя отримує з будь-яких джерел відомості, які створюють обґрунтовану підозру, що в межах тери­торіальної юрисдикції суду перебуває особа, позбавлена свободи за відсутності судо­вого рішення, яке набрало законної сили, або не звільнена з-під варти після внесення застави в установленому КПК порядку, він зобов’язаний постановити ухвалу, якою має зобов’язати будь-який орган державної влади чи службову особу, під вартою яких тримається особа, негайно доставити цю особу до слідчого судді для з’ясування під­став позбавлення свободи.

Слідчий суддя зобов’язаний також звільнити позбавлену свободи особу, якщо орган державної влади чи службова особа, під вартою яких тримається ця особа, не надасть судове рішення, яке набрало законної сили, або не доведе наявність інших правових підстав для позбавлення особи свободи.

Глава 4

Законним затримання чи обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вар­тою є тільки в тих випадках, якщо вони здійснені відповідно до статей 183-213 КПК. Недотримання зазначених вимог закону, затримання особи, взяття її під варту або обмеження в праві на вільне пересування в інший спосіб під час кримінального про­вадження, здійснене за відсутності підстав або з порушенням порядку, передбаченого КПК, тягне за собою встановлену законом відповідальність. Зокрема, ст. 371 КК встановлена кримінальна відповідальність за завідомо незаконні затримання, привід, арешт або тримання під вартою.

Крім того, шкода, завдана фізичній особі внаслідок незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою, незаконного затримання відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органів досудового розслідування, прокуратури або суду.

Засада недоторканності житла чи іншого володіння особи, закріплена у ст. 13 КПК, є однією зі складових особистої недоторканності та тісно пов’язана з правом на недоторканність особистого і сімейного життя, гарантованого ст. 32 Конституції Укра­їни. Саме тому ч. 1 ст. 8 КЗПЛ комплексно декларує ці права: «Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції». У своїх рішеннях ЄСПЛ неодноразово наголошував, що за цією статтею КЗПЛ дер­жава виконає свої зобов’язання не тільки якщо просто утримається від дій, що ці права порушують, а за умови, що буде діяти за певних обставин таким чином, щоб гарантувати їх забезпечення.

Виходячи з того, що наведені права доповнюють одне одного, законодавче поло­ження щодо недоторканності житла чи іншого володіння особи означає не лише за­борону входити до нього всупереч волі осіб, які в ньому проживають на легальних підставах, а й заборону розголошувати все, що в ньому відбувається. Недоторканними є також особисті речі, документи, кореспонденція, інші особисті папери та майно, що зберігаються у житлі чи іншому володінні особи.

Під житлом особи розуміється будь-яке приміщення, яке знаходиться у постійно- 1 му чи тимчасовому володінні особи, незалежно від його призначення і правового статусу, та пристосоване для постійного або тимчасового проживання в ньому фізич-них осіб, а також всі складові частини такого приміщення. Не є житлом приміщення, спеціально призначені для утримання осіб, права яких обмежені за законом (ч. 2 ст. 233 КПК). Необхідно враховувати, що відповідно до практики ЄСПЛ поняття «житло» у п. 1 ст. 8 КЗПЛ охоплює не лише житло фізичних осіб. Воно може поши­рюватися на офісні приміщення, які належать фізичним особам, а також офіси юри­дичних осіб, їх філії та інші приміщення (наприклад, рішення ЄСПЛ «Німітц проти Німеччини» від 16.12.1992).

Під іншим володінням особи розуміється транспортний засіб, земельна ділянка, гараж, інші будівлі чи приміщення побутового, службового, господарського, вироб­ничого та іншого призначення тощо, які знаходяться у володінні особи (ч. 2 ст. 233 КПК).

Проникнення до житла чи іншого володіння може мати місце не тільки під час огляду (ст. 237 КПК) чи обшуку (ст. 234 КПК), а також при проведенні слідчого екс­перименту (ч. 5 ст. 240 КПК), обстеженні публічно недоступних місць, житла чи ін-

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 67; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!