Треба було тільки осмислити розгортання властивостей 2 страница

завершенням в історії розвитку суспільства;

2) суперечливе і бездоказове трактування пролетаріату

як рятівника цивілізації;

3) некоректність висновку про існування в суспільстві

тільки двох класів — експлуататорського й експлуатованого;

4) помилковість ідей винятково насильницького

перевлаштування світу;

5) заперечення загальнолюдських цінностей;

6) невиправданий пріоритет соціального над людським;

7) споживацьке ставлення до природи і людини, за якого

їх розглядають як засіб загальнолюдського прогресу.

Крім того, Маркс підпорядкував свідомість буттю,

хоча в однакових умовах буття різні люди поводяться

1 2 0 Осягнення історії в різних парадигмах раціональності

неоднаково. їх вчинки визначають індивідуальна свідомість,

вибіркова здатність, основана на певній комбінації

цінностей, носієм яких є не суспільство, а індивід.

У марксизмі історія постає як лінійний, поступальний

рух від менш досконалого стану до досконалішого;

критерієм прогресу є рівень і характер продуктивних

сил, а настання мети — невідворотне. Тезу про комунізм

як перехід від передісторії до справжньої історії, де

реалізується гасло «від кожного за його здібностями і

кожному за його потребами» та здійснюється «стрибок

із царства необхідності в царство свободи», постулювали

як незаперечну. Маркс був ближчим до істини, коли

розглядав комунізм як орієнтир, як ідеальне «царство

земне» за аналогією з Царством Небесним. Пізніше він

трансформував ідею комунізму в соціальний проект, що

перетворився на ідеологічного та політичного ідола.

Через прорахунки концепція матеріалістичного

розуміння історії зіткнулася з такими проблемами, як

виявлення духовних чинників мотивації людських

учинків; поєднання непоєднуваних сутностей, а саме

істини і партійності, що трансформувалися в апологетику

пролетаріату; відведення особливих місця і ролі

соціалізму в ієрархії суспільно-економічних формацій.

Науковий підхід у межах будь-якого дослідження

припускає виявлення помилок і їх подальше усунення.

У марксизмі цей природний процес не відбувся, бо

концепцію матеріалістичного розуміння історії було

канонізовано і виведено за межі критики внаслідок

перетворення оригінальної та перспективної концепції

на чинник політичної боротьби і партійно-державної

монополізації на інтерпретацію її основних положень.

Однак марксизм і його концепція матеріалістичного

розуміння історії були цінним здобутком філософської

думки, бо дали змогу проводити порівняльний аналіз із

іншими концепціями і здійснювати подальший пошук

у руслі філософії історії.

Концепція розвитку світу П. Тейяра де Шардена

У 20-ті роки XX ст. почали відроджуватися концепції

універсалізму і об’єктивізму як реакція на натуралізм

позитивізму, матеріалізм марксизму і суб’єктивізм

Концептуальне осягнення історії в парадигмі посткласичної раціональності 121

«філософії життя». Поступово сформувався напрям

неореалізму (С. Александер, А.-Н. Вайтхед, В. Вернад-

ський та ін.).

Філософію історії замінила філософська космологія

з орієнтацією на творчу еволюцію космосу, який у своєму

розвитку проходить стадії від неорганіки до органіки,

від психічного до соціального. Творчу еволюцію

трактували як емерджентну (лат. е т е ^ о — з’являюся)

— таку, що створює ефект раптового виникнення,

непередбачуваного і логічно не обумовленого народження

нової якості — емерджента.

У космологічній версії розвитку світу людина позбавлена

претензії на субстанційність. У С. Александе-

ра йдеться про новий емерджент, в А.-Н. Вайтхеда —

про «точку» простору, що здатна відчувати. Однак цей

радикалізм викликав заперечення, а тому прийнятнішою

виявилася концепція космогенезу українського

мислителя Володимира Вернадського (1863—1945), що

розглядав історію космосу як процес саморозвитку від

біологічних форм до соціокультурних, від зашкарублої

матерії до ноосфери.

Ідею В. Вернадського поділяв і французький науковець

П’єр Тейяр де Шарден (1881 —1955), який розпочав

наукову діяльність як біолог, а потім зосередився

на вивченні природи людини, її походження, сенсу

буття біологічного й одночасно свідомого існування.

Найбільшу полеміку спричинила його праця «Феномен

людини», яку навіть забороняли публікувати,

зокрема тому, що автор визначив Ісуса Христа як

«принцип універсальної життєвості», вищу форму

пантеїзму. Посмертна публікація спадщини Тейяра де

Шардена викликала різку критику представників

філософії неотомізму, його звинувачували у «фальсифікації

віри», «підміні християнської теології гегелівською

теогонією».

За Тейяром де Шарденом, розвиток світу відбувався

у три етапи: 1) переджиття як стан інтенсивної геологічної

зміни; 2) життя як стан біосфери і її експансія;

3) мислення як сфера розуму, через яку людству відкривається

«наджиття» універсуму, представленого

точкою Омега, у якій концентрується свідомість. Рух від

етапу до етапу підпорядкований закону «спрямованого

ускладнення», є «лінією прогресу життя» з орієнтацією

1 2 2 Осягнення історії в різних парадигмах раціональності

на формування свідомості в процесі гомінізації, коли

біологічне трансформується у феномен людини і людина

заявляє про себе як про ключ до універсуму, центр

світу. Історія людства почалася не з появою неандертальця,

а з появою людини розумної в період неоліту,

коли утворився організований соціум, що сприяло становленню

колективної пам’яті і формуванню домінанти

психічного чинника стосовно соматичного. Феномен

людини постає як «вступ до пояснення розвитку світу»,

як процес переплетення об’єкта і суб’єкта в акті взаємного

пізнання і перетворення, бо людина — це вісь і вершина

еволюції.

Становлення і розвиток націй, держав, імперій, вся

людська історія, за Тейяром де Шарденом, є лише продовженням

органічного розвитку життя і тому «природною

історією». Майбутнє світу розігрувалося спочатку

на Сході, але за відсутності там прагнення до

оновлення відбулося згасання вогнища еволюції в

Китаї, а Індія захопилася метафізикою єдності Брахмана

й Атмана.

Вершиною еволюції є надособова точка — Омега, в

якій збирається вся свідомість, центр гармонізованої

складності. Спрямовані до Омеги душі, долаючи

смерть, звільняються від матеріальної оболонки. Зберігаючи

свою свідомість, вони залучаються до процесу

конвергенції Духу Землі. У концепції Тейяра де ПІарДе-

на процес космогенезу постає як еволюція від статичної

природи до людини, діяльність якої визначає темпи

прогресу, що слід розуміти як зростання свідомості,

чинник вдосконалення людства. Феномен людини переростає

у феномен людства, що долає всі перешкоди між

людьми. Гарантом космогенезу є наявність Бога —

Омеги. У цьому сенсі філософія Тейяра де Шардена свідчить

про спадкоємність ідей Вольтера, Дідро, а через

них і переконань Спінози, Декарта та Паскаля про неподільність

субстанції. Ця філософія — модифікація

принципу деїзму (лат. сіеїлв — Бог), я к и й активно використовувала

філософія Нового часу, особливо філософія

Просвітництва, котра визнавала необхідним і доцільним

сприйняття ідеалу, еталона, дисциплінарної

матриці «абсолютного добра» в особі Бога.

Особливу увагу Тейяр де Шарден приділяв науці, яка

повинна пізнати все, що оточує людей, їх минуле. МайКонцептуальне

осягнення історії в парадигмі посткласичної раціональності 123

бутнє є прерогативою релігії з її організацією на надра-

ціональну інтуїцію, вірою в духовну єдність людства.

Ідея Тейяра де Шардена про те, що наука і релігія —

це дві фази єдиного процесу пізнання, продемонструвала

життєвість філософії Фоми Аквінського. Ідея

персоніфікації універсуму в точці Омега як центрі

концентрації свідомості перетворювала Бога на метафізичний

принцип розвитку світу, визнаючи за ним онтологічний

статус.

Долаючи традиційний розкол буття світу на ідеальне

і матеріальне, божественну і земну субстанції,

Тейяр де Шарден приймав як аксіому положення про

загальну одухотвореність матерії світу, котрій властива

певна «радіальна енергія». За Тейяром де Шарденом,

для пояснення можливості походження всього

сущого із єдиної субстанції необхідно припустити, що

атоми, електрони та інші елементарні частинки повинні

мати якусь загальну основу, «іскру духу». Тобто всі

матеріальні утворення нібито мають духовну компоненту,

яку він і називав «радіальною енергією». На

його думку, «радіальна енергія» зумовлює розвиток

матерії.

Світ перебуває у процесі розвитку від нижчого до

вищого, від простого до складного. Ця закономірність

зумовила виникнення думки як вищої форми розвитку

світу. Суб’єктом думки є людина, яка в процесі життєдіяльності

створює особливу сферу — сферу духу як

основу ноосфери Землі разом з біосферою і атмосферою.

Унаслідок процесу гомінізації виникає «мислячий

пласт Землі» зі здатністю до самоорганізації і самоврядності.

Загалом історія, за Тейяром де Шарденом, — це

декорація космічного спектаклю під назвою «Конвергенція

свідомості, або Процес формування ноосфери».

Науковець зробив перший крок у формуванні ноосфер-

ної концепції філософії історії, а наступний здійснив

В. Вернадський. Його зусиллями філософія історії набула

здатності «читати знаки майбутнього» у минулому і

вибудовувати майбутнє через взаємозв’язок світової і

регіональної історії, через розшифрування сенсу і значення

історії, усвідомлюючи те, що філософія — це

епоха, схоплена в думці, а історія — той історичний час,

який несе в собі позитивний і негативний досвід минулих

1 2 4 Осягнення історії в різних парадигмах раціональності

поколінь, підтверджуючи істину про те, що хто попереджений,

той озброєний.

Прийдешній синтез свідомості можна загальмувати,

але не можна його зупинити. Кінець історії є неминучим.

Телеологізм — принципова особливість історичної

концепції Тейяра де ІПардена, який вірив, що в майбутньому

людину чекає вища форма буття, а щоб уявити і

реалізувати її, потрібно мислити і йти в тому напрямі, де

еволюція досягне максимуму цілісності і визначеності.

3.4. Філософія історії

в парадигмі постнекласичної

раціональності

Становлення філософії історії в парадигмі постнекласичної

раціональності супроводжувалося банкрутством

посткласичної раціональності. Панраціоналізм

класичної філософії в умовах розвитку індустріального

суспільства з орієнтиром на фетишизацію «товару, грошей

і капіталу», за визначенням М. Вебера, трансформувався

у формальну раціональність, якій опонували

С. Кіркегор, А. Шопенгауер та інші філософи XIX ст.

Тому сьогодні дуже часто постнекласичну раціональність

досить безпідставно ототожнюють із постмодер-

ністською критикою раціоналізму.

Постнекласична раціональність освоєння історії

представлена в доробку О. Конта, Г. Спенсера, В. Він-

дельбанда, Г. Ріккерта, Р.-Дж. Коллінгвуда та ін. Вона

орієнтована не на розшифрування сутності світу, а на

пізнання його феноменів, даних людині в її досвіді.

Вимогу «вивчати світ таким, яким він є» замінив

пошук відповіді на питання «яке значення для людини

має світ?». Онтологія поступилася»місцем гносеології,

де абсолютну істину витіснила відносна.

Постнекласична раціональність — спосіб осмислення ціннісно-ці-

льових настанов суб'єкта наукової діяльності в їх співвідношенні з

соціальними цілями й цінностями, коли об’єктами раціональності

стають складні, унікальні системи, компонентом яких є сама людина

Об’єктами постнекласичної раціональності стають

складні, унікальні системи, компонентом яких є сама

філософія історії в парадигмі постнекласичної раціональності 125

людина. Постнекласична раціональність передбачає усунення

суб’єктно-об’єктного дуалізму.

Із моменту, коли суб’єкт і об’єкт визнаються рівноправними,

настає епоха діалогу. Гуманізація та екологі-

зація знання, що фіксується в новій науці, не означає

відмови від об’єктивності. Людські цінності з необхідністю

включаються в методологію наукового дослідження,

що забезпечує дотримання об’єктивно-реального

підходу.

Методологічним принципом освоєння історичної

події стають цінності, що дають змогу оптимально оцінити

історичну подію. Шукати сенс історії поза аксіоло-

гічною інтерпретацією історичного безглуздо, — наполягають

прихильники постнекласичної реальності.

Місце світового розуму як субстанції, що самороз-

вивається, посідає людський розум з орієнтиром на самопізнання.

Минуле постає не як відтворення історичної

події, а як її переосмислення. Лакуну між минулим

і сьогоденням заповнює уява історика, яку трактують

як творчу діяльність, що має свою логіку і відчуття

відповідальності. Освоєння історії є одночасно і об’єктивним,

і суб’ єктивним. Історичне пізнання «конструює

» минуле в уяві, забезпечує його аксіологічну

інтерпретацію. Переосмислюючи співбуття, пізнання

проявляє певну свободу думки, розуміння і відповідальність.

Становлення постнекласичної раціональності

Розвиток капіталістичного способу виробництва

поставив під сумнів формулу Г.-В.-Ф. Гегеля: «Все, що є

розумним, є дійсним», а декларації про свободу, рівність,

братерство зазнали фіаско. Зіткнення теорії раціональності

з практикою призвело до інверсії раціональності

в ірраціональність, прикриту тезою про формальну

раціональність, яка впливала на політику й право,

мораль і мистецтво, філософію, науку й релігію.

Пріоритет форми над змістом став наслідком економічного

відчуження результатів праці, природу якого

розкрив К. Маркс в економічно-філософській праці

«Рукописи 1844 року». Унаслідок такого відчуження

бюрократія трансформувалася в бюрократизм як систему;

1 2 6 Осягнення історії в різних парадигмах раціональності

наука стала своєрідною інтелектуальною грою; право —

волею панівного класу, зведеною в закон. У мистецтві й

релігії переміг формалізм, який поширився на філософію.

Однак розвиток природничих і гуманітарних наук,

обумовлений потребами суспільного виробництва,

сприяв поширенню ідей еволюціонізму і вияву інтересу

до природи несвідомого.

Суспільство почали розглядати як складний організм,

що потребує дослідження. Відповіддю на цю

потребу став бурхливий розвиток соціології, зокрема на

основі етнографії, що накопичила значний матеріал про

соціокультурне різноманіття світу, яке не вписувалося

в просвітницькі «сходи прогресу».

«Опонентами» постнекласичного раціоналізму стали

ірраціоналізм філософії життя німецького філософа

Артура Шопенгауера (1788—1860) і філософія екзистенціалізму

Сьорена Кіркегора (1813—1855). Шопен-

гауер запропонував і обґрунтував тезу про те, що «світом

править не розум, а сліпа, нестримна воля, прояв

якої приносить людині тільки страждання». На рівні

організму воля заявляє про себе як воля до життя, а на

рівні суспільства — як воля до влади над іншими. Воля

може набувати узгодженого характеру як воля анонімної

більшості, що диктує правила гри для окремої людини.

На думку С. Кіркегора, людина стала заручником

анонімних сил. Людське існування, що постійно породжує

сумніви і страхи, не піддається осмисленню з

позиції абстрактної суті гегелівської людини.

І. Кант, поставивши питання про можливості пізнання

світу та обґрунтувавши свою відповідь про межі

чистого розуму, став опонентом посткласичного раціоналізму.

У філософії позитивізму і прагматизму розум

розглядався не як загальний принцип всесвіту або універсальна

здатність людини, а лише як інструментарій

логічного освоєння світу. Проте межа між раціоналізмом

та ірраціоналізмом, незважаючи на протистояння

між ними, не була чітко визначеною. Оскільки вони

ґрунтувалися на спільних фундаментальних принципах,

то йдеться про зміну типу раціональності, коли

посткласична раціональність поступається місцем

постнекласичній.

Наслідком утвердження принципів феноменалізму й

суб’єктивізму стала відмова від пошуку універсальних

Філософія історії в парадигмі постнекласичної раціональності 127

законів розвитку природи, суспільства й звернення до

встановлення фактів, зв’язків і відносин на феноменологічному

рівні.

Втративши позицію об’єктивного спостерігача, людина

потрапила в проблемну реальність, що призвело до

перегляду принципів пізнання і його методології. Відбулася

переорієнтація з онтологічних проблем на гносеологічні,

основною стала проблема не дослідження основ

буття, а пошуку методів дослідження, що відповідають

поставленим цілям. Інтелектуальний характер пізнання

віддав перевагу не абсолютній істині, а відносній, придатній

для певного класу об’єктів. Релятивізм істини

спричинив визнання історичної обумовленості людського

пізнання, істотно вплинувши на подальший пошук

концепцій, що пояснюють загальний хід історії людства.

0. Конт про історію •

як форму відображення прогресу і порядку

У своїй філософії французький мислитель Огюст

Конт (1798—1857) сконцентрувався на пошуку методу,

який дасть змогу отримати корисне знання. З його

погляду, розум — природний поводир, що прокладає

дорогу не у світ абстракцій, а у світ явищ, вивчення

яких підтверджує їх відносність, бо цей світ залежний

від обставин, організації і стану людства.

Спочатку О. Конта найбільше цікавили суспільство,

його порядок і стан розвитку. Науку про розвиток суспільства

Конт називав «соціальна фізика», наголошуючи

на єдності світів природи і суспільства, їх тотожності,

а незабаром він запровадив у науковий обіг термін

«соціологія» (лат. soci(etas) — суспільство і грец. logos —

слово, вчення) на означення науки, що вивчає процеси у

суспільному житті.

Предметом соціології є не просто суспільство, а суспільство

як система, структурні елементи якої взаємопов’

язані у певний спосіб. Суспільство тяжіє до

порядку, але порядок — це лише ідеал. Насправді стабільність

суспільства постійно порушується, у ньому

виникають колізії, що вимагають значних зусиль для

їх подолання, однак для цього їх необхідно знати. Історичний

процес Конт розглядав як прогресивний

128 Осягнення історії в різних парадигмах раціональності

прямолінійний рух, керований незмінними законами,

аналогічними законам природи. Отже, завдання соціології

полягає в пізнаванні цих законів, дослідженні

динаміки суспільного розвитку з орієнтиром на

пояснення причинно-наслідкових зв’язків між подіями.

Послідовні етапи історії людства соціологія досліджує

методом історичного порівняння.

Основою розвитку суспільства є певний взаємозв’язок

матеріального, духовного й етичного, що презентуються

державою, церквою і сім’єю. Воно, відповідно

проходить теологічний, метафізичний і позитивний

етапи розвитку.

«Візитною карткою» теологічного етапу є релігійний

світогляд. Цей період тривав від теологічного етапу

первісного суспільства до XIII ст. і має такі стадії: фетишизм,

політеїзм, час воєн, рабства, насильства; час

монотеїзму (становлення і затвердження християнства

як свТтової релігії), гуманізації суспільного розвитку,

культу людського в людині; час становлення і розвитку

філософії.

Метафізичний етап тривав від XIII до XVIII ст., коли

було здійснено перехід від теологічного етапу до позитивного.

Метафізика підготувала ідеї Реформації і французької

революції, одночасно ставши джерелом філософського

скептицизму, політичної анархії й аморалізму.

Позитивний етап розпочався у XVIII ст. Конт вважав,

що це час активного поступу індустріалізму на

основі науки. Поширення позитивного світогляду

сприяє свободі особистої діяльності, розвитку інтелектуальності,

забезпечує гармонію всіх сфер суспільного

виробництва. Таке суспільство може стати найвищим

досягненням людства.

Ці стадії розвитку суспільства є проявом основного

закону історії — закону розвитку людського духу. На

кожній стадії сформувалися свої способи пояснення

історії: теологічній стадії відповідає фіктивний спосіб,

метафізичній — абстрактний, позитивній — раціональне

пояснення історії з орієнтиром на встановлення законів

явищ. Ходом історії є закономірне сходження

людського духу цими стадіями, а рушійною силою —

ідеї, наголошував О. Конт. Він вважав, що розроблена

ним позитивна філософія історії повинна стати релігією

Філософія історії в парадигмі постнекласичної раціональності 1 29

людства. Служителями (священиками) «позитивістської

церкви» мають бути учені й художники. їх ідеї і

творчість повинні забезпечити соціальну стабільність і

порядок, гармонію і солідарність суспільства.

Свою реконструкцію історії суспільства О. Конт

усвідомлював як «позитивну теорію суспільного прогресу

», розуміючи прогрес як поступальну ходу суспільства

до порядку, не обмежуючись тільки етичним

удосконаленням.

Поняття «прогрес» О. Конт розглядав у кількох

аспектах: матеріальний прогрес, що поліпшує умови

життя людей; інтелектуальний, який розвиває абстрактне

мислення; фізичний, що удосконалює людську

природу; етичний, який формує культуру солідарності

і справедливості, співчуття і милосердя.

Основним чинником прогресу є розум, інтелектуальна

еволюція якого стала основою еволюції людства і

його історії. Територія, клімат, расова й соціальна

демографія тощо є другорядними чинниками прогресу,

тому загалом історичний прогрес — це прогрес

соціальності, джерелом якої є розум, а не потреби

«живота».

Отже, концепція О. Конта позначена особливою

раціональністю, схематизмом і фіналізмом. Він вважав,

що процес зміни етапів історії логічно необхідний. Ця

необхідність задає не лише початок, а й кінець історії.

Його конструкція ідеального позитивного стала черговою

утопією. У постнекласичній раціональності пріоритетом

є антропологізм, що підтверджує тезу О. Конта

про те, що структури стадій розвитку людського розуму,

соціального індивідуального розвитку, який є джерелом

їх обох, збігаються. Одним із чинників прогресу

О. Конт вважав смерть, яка постійно вимагає оновлення

рушійних сил розвитку суспільного життя. Збільшення

тривалості життя може істотно гальмувати прогрес, бо

людина є його служителем, а в смертності закладено

постійну можливість ротації суспільства, появи нових

технологій, нових сенсів. У теорії О. Конта закони суспільного

розвитку не набули однозначності, властивої

законам природничих наук, бо він «розчинив» їх в історичному

оповіданні. Тому історична наука здатна пізнати

не глибинну суть, а самі явища.

130 Осягнення історії в різних парадигмах раціональності

Учення про еволюцію соціального світу

Г. Спенсера

Англійський філософ Герберт Спенсер (1820—1903),

родоначальник позитивізму, усвідомлював те, що дебати

стосовно концепції еволюції світу ще не завершено

ні на епістемологічному рівні, ні на етичному, ні на

рівні уявлень про людину, бо світ продовжує зберігати

таємницю. Він вбачав своє завдання у виявленні відмінностей

еволюції на рівнях тваринного світу й соціуму,

визначенні та обґрунтуванні специфіки соціальної

еволюції.

Суспільство, на думку Спенсера, не є умовною

назвою певної кількості індивідів, воно — особливий

феномен із властивою йому специфікою буття, який

зберігає себе протягом кількох поколінь і претендує на

особливий статус бути організмом. Цей організм має

деяку подібність із біологічним: у процесі їх становлення

і розвитку ускладнюється структура, вдосконалюються

функції. Організм протягом певного часу зберігає

цілісність і певну самодостатність. Різниця між соціальним

і біологічним організмами полягає в тому, що в

біологічному частина й ціле мають абсолютний взаємозв’

язок — частина не може існувати без цілого, а в

соціальному організмі частина є автономною стосовно

цілого. Цю автономність забезпечує свідомість на індивідуальному

рівні. У біологічному організмі частина

існує заради цілого, а в соціальному — навпаки. Біологічний

і соціальний організми, як і все інше у Всесвіті,

перебувають у процесі еволюції, під час якої відбувається

перерозподіл матерії і руху.

Відображення законів еволюції у суспільстві має

свою специфіку, зумовлену нерівністю людей і посиленням

соціальної диференціації. Нерівність закріплюється

на рівні великих і малих соціальних утворень, що унеможливлює

повернення до первинної\омогенності роду.

Із простого організму суспільство стає складним

утворенням. Історія свідчить, що воно розпочинається

як військове, а завершується як індустріальне. Якщо

для військового суспільства характерні експансія і

захист території, жорсткі санкції і обмеження свободи в

умовах домінанти вертикалі влади, то для індустріального

— виробництво та обмін товарами (послугами),

Філософія історії в парадигмі постнекласичної раціональності 131

суспільний договір, на варті якого стоїть держава.

Отже, у військовому суспільстві йдеться про пряме

панування й підпорядкування, а в індустріальному —

про конкуренцію й партнерство в системі горизонтальних

(комунікативних) відносин, де зростає, а не перерозподіляється

суспільне багатство. Унаслідок цього

виживають і процвітають слабші, що, у свою чергу,

призводить до згасання, деградації і розпаду індустріального

суспільства.

Г. Спенсеру вдалося створити свою систему синтетичної

філософії. У дусі методології емпіризму він заявив,

що реальність незбагненна, бо в досвіді люди

мають справу із символами реальності як продуктом

свідомості. Тому знання про світ є відносним. Однак

накопичений досвід показує, що першопричиною всього

існуючого є невідома сила, яка забезпечує матерію

світу і його рух. Опираючись на це положення, Г. Спен-

сер будував концепцію еволюції природи, суспільства,

людини. У найзагальнішому вигляді еволюція світу є

процесом інтеграції матерії і одночасно процесом її

диференціації. Між цими процесами встановлюється

динамічна рівновага, яка забезпечує адаптацію системи,

що склалася, до умов існування і закріплення знайденої

якості. Наростання диференціації системи призводить

до посилення спеціалізації її частин. Процес

інтеграції гармонізує частки цілого. Взаємозв’язок процесів

диференціації та інтеграції забезпечує еволюцію

системи, її прогрес зі специфікою на рівні природи, суспільства,

людини.

На відміну від О. Конта, для якого індивід поза суспільством

був абстракцією, Г. Спенсер вважав, що «життя

цілого є принципово іншим, ніж життя його складових

одиниць, хоча і утворюється ними». Суспільство

існує для індивіда, більше того, його розвиток залежить

від самореалізації особи.

Неминучість еволюції має силу природного закону,

що не заперечує, а навіть припускає особливості прояву.

Якщо обставини змінюються, то рано чи пізно змінюється

і тип системи. їх дія може бути такою сильною,

що система не лише втрачає перспективу, а й може

повернутися до початкових структур. Однак це не означає,

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 57; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!