Навіть останньомугрішникові розкаятися, спрямовувати

свою любов до Бога.

Історія емпірична (світська, профанна), за Августином,

набуває сенсу тільки через події священної історії.

Отже, сенс історії полягає в переможній ході християнства

в усесвітньому масштабі. Однак Августин намагався

пояснити історію людей, не вникаючи в зміст їхньої

діяльності. Його висновки апріорні: він знав заздалегідь,

що має бути і що буде, якщо люди відхиляються

від заданого шляху.

Релігійний образ історії, на відміну від міфологічного,

істотно підвищив цінність часу, а отже, і цінність

людської історії. Незважаючи на схематизм, теологічна

інтерпретація історичного процесу у формі «творіння

— життя в раю — гріхопадіння — судний день — кінець

історії — особисте спасіння» була істотним кроком на

шляху становлення історичної свідомості.

Етична інтерпретація Бога надавала історії виховного

характеру, започатковувала норми відповідального

буття, формами якого є честь, совість і обов’ язок, поєднувала

людську долю з Божественним промислом.

Саме християнська концепція світової історії стала

основою філософії історії. Міфологічний і релігійний

образи історії філософи осмислили крізь призму категорій

розвитку, становлення, того, що стало, і відчуження.

Ідея історії, що виникла в межах релігійного світогляду,

була надзвичайно продуктивною для розвитку

філософської раціональності. Уявлення про єдиного

Бога породило і уявлення про універсальну історію людства,

а звільнена від релігійної оболонки ідея єдиної

історії стала основою концептуального осягнення всесвітньої

історії, початком філософії історії. Отже,

1 0 6 Осягнення історії в різних парадигмах раціональності

міфологічний і релігійний образи історії підготували

раціональну форму її освоєння.

Із утвердженням християнства формуються історична

свідомість, методологічні принципи. Принцип універсалізму

орієнтував досліджувати події в контексті історії

всього світу, починаючи з появи людини, виходити

за межі конкретної ойкумени і розглядати подію через

призму загальнолюдських цінностей, не обмежуючись

інтересами конкретної спільноти людей. Принцип провіденціалізму

спрямовував розгляд історії як втілення

задуму Бога, де немає «персон, що користуються особливим

благоволінням». Цей принцип забезпечив відмову

від античного пояснення історії через вчинки

героїв, напівбогів і богів. Принцип номологізму примушував

шукати в історичних подіях закономірність,

бачити в одиничному загальне. Принцип есхатологіз-

му орієнтував усвідомлювати майбутнє як прийдешнє

сьогодення, вибудовуючи зв’язок подій у часі. Принцип

періодизації вимагав від дослідника виокремлювати

епохальні події як відправну точку всіх наступних

явищ. Періодизація конкретизувала процедури пояснення,

заклавши певну спрямованість подій «до і

після».

Історію почали сприймати як щось творене, що

зумовило можливість становлення концептуального

пояснення історичної свідомості, яка включає і сенс

історії.

3.3. Концептуальне осягнення

історії в парадигмі посткласичної

раціональності

Класична парадигма раціональності, починаючи з

античності, була насамперед субстанціальною. У її

межах як самодостатню сутність розглядали або

«першу цеглинку» Всесвіту, або Бога, або незмінну природу

людини. Вона ґрунтувалася на принципах об’єктивізму

— визнанні об’ єктивних законів розвитку світу і

його історії; загального детермінізму з пануванням при-

чинно-наслідкових зв’язків; універсалізму з орієнтацією

на створення всезагальної моделі історичного

розвитку.

Некласична раціональність Нового часу опиралася

насамперед на впевненість у тому, що правильно вибу-

дуваний на основі дедуктивно-індуктивного мислення

науковий метод дасть змогу повністю осягнути істину.

Також вона основувалася на парадигмальному уявленні

про лінійний, однорідний, безперервний і нескінченний

час та нескінченний однорідний простір, хоча витоки

такого уявлення визрівали ще в середньовіччі. Саме це

уявлення протягом деякого часу сприяло пануванню

парадигми прогресу і єдиної історії. У філософській

сфері знання старі парадигми співіснують із новими,

хоча нерідко відсовуються на узбіччя теоретичної

думки або видозмінюються під впливом нових. Тільки в

німецькій філософії та під її впливом формується пост-

класична парадигма раціональності.

Посткпасична (ла т. p o s t — після і c las s icus — в з ірце ви й) р а ц іо нальність

— трактування, за якого сутність іс то р ії р о з г ля д а є ть ся

як пр о ц е с в за га л і, тобто все, що стано ви ть історію, без в и нятку.

Саме у німецькій філософії вперше було зроблено

спробу визначити філософію історії як науку (Г.-В.-Ф. Ге-

гель).

Ідеалом посткласичної раціональності була наука

(математика, природознавство), що призводило до

екстраполяції наукових методів на всі сфери життя суспільства,

зокрема на його історію. Збігання логічного й

історичного давало змогу філософії історії осягати емпіричний

матеріал у контексті універсальних законів і

прогнозувати майбутнє.

Постулат про позаісторичність розуму (світового,

людського) через відірваність від конкретного соціо-

культурного контексту був причиною конструювання

ідеальних образів соціального устрою (утопії). Пріоритет

логічного над історичним породжував телеологізм

(грец. telos — мета, кінець і logos — вчення), ігнорування

того, що не відповідало певним вимогам, а також ідею

про «кінець історії» як здійснення ідеального зразка.

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 44; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!