Треба було тільки осмислити розгортання властивостей 4 страница

кризу, а криза очищує і руйнує суперечності, формуючи

передумови оздоровлення і суспільства, і людини.

Якщо процес «олюднення» зможе подолати прояви

нігілізму, то «сходження життя», зростання волі до

влади можна оцінити як прогрес, вибудовування світу

відповідно до потреб людини, якій не треба обманювати

і бути обманутою.

Отже, філософські переконання Ф. Ніцше ґрунтуються

на антропологізмі і волюнтаризмі. Людина, суттєвою

характеристикою якої є воля до влади, — єдина у

світі істота, яка має здібності до осмислення і тлумачення

дійсності, тобто рушій еволюції. Воля до життя автономна

і нічим не обумовлена ззовні, джерело життєвої

активності перебуває у самій волі. «Олюднення» світу

тотожне конструюванню його символів у формі суб’єктивної

реальності.

Пафос філософії Ніцше полягає у захисті й утвердженні

суб’ єктивного, індивідуально-особистісного

начала у людині, яка перетворює світ за своїм образом і

подобою, створює світ для себе. Тому»поняття «історія»

є застосовним тільки щодо людини, яка у процесі своєї

життєдіяльності продукує культурні цінності. Отже,

історія — це історія культури, сенс, напрям і хронологію

якої визначає і здійснює людина, у ній все є унікальним

і неповторним. Історія — це життєвий потік

індивідуальностей, їх діяльність, яка розчинює необхідне

у світі випадкового.

Концепції освоєння історії.. 145

Ніцше не сприймав просвітницької концепції історії

як процесу подолання помилок на шляху вдосконалення

людства, не підтримував гегелівського телеологізму

історії, який утверджував пріоритет розуму, як і ОПТИМІСТИЧНОГО

натуралізму еволюційної концепції Г. Спен-

сера. Він протестував проти ілюзії історизму, ідолопоклонства

перед фактом. Значення фактам додають

інтерпретації, що загрожує чистим суб’єктивізмом, за

якого достовірність підмінюється правдоподібністю.

Хто вірить у могутність факту, той мало вірить у себе, а

хто не вірить у себе — перебуває під впливом держави

або думки більшості. Люди не можуть жити без безперервної

фальсифікації світу, яку здійснюють через історію

як засіб виживання і як інструмент виправдання

свого часом безглуздого буття.

Тому Ф. Ніцше зробив спробу обґрунтувати закономірність

становлення нігілізму і необхідність переоцінювання

цінностей як наслідок процесу зміни занепаду

волі до влади. Між занепадом і зростанням існує перехідний

період «позбавлення сенсу», що породжує потребу

і умови формування нових сенсів. Надлюдина для

Ніцше — це філософ, що сповіщає про появу людської

спільноти, здатної стати «по той бік добра і зла».

Найгірше зло, від якого повинне позбавитися людство,

— це поклоніння державі. Ніцше не поділяв гегелівської

симпатії до держави як вищої форми розвитку

світового розуму, що забезпечує структурну організацію

суспільства, регламент життєдіяльності людей.

Справжня людина починається там, де закінчується

вплив держави, вважав Ніцше. Культура і держава —

антагоністи, тому історію слід освоювати і пояснювати

не через діяльність держави, а через розвиток культури.

Мірою всіх речей є сама людина, яка надає буття

новим цінностям, тому історія є процесом «олюднення»

світу з позиції антропоцентризму.

В. Дільтей про розуміння

і вираження історії

Здатність проникати у нематеріальну субстанцію

людських задумів виводить пояснення історичного

минулого за межі науки, робить історію різновидом

1 4 6 Осягнення історії в різних парадигмах раціональності

мистецтва, яке допомагає історикові не лише реконструювати

події на основі матеріальних свідчень про

минуле, а й пізнати внутрішній світ історичних суб’єктів,

творців подій.

Психологічне проникнення у внутрішній світ об’єкта

пізнання ґрунтується на інтуїтивній здатності дослідника

ставити себе на місце «іншого», співпереживати йому,

усвідомлювати і оцінювати мотиви його поведінки.

Психологічний спосіб інтерпретації німецький філософ

В. Дільтей назвав методом герменевтики.

Герменевтика (грец. ґіегтепеиНке — мистецтво пояснення, т л у мачення)

— напрям у філософії XX ст„ вчення про мистецтво тл у мачення

письмових документів, вчення про принципи гуманітарних

наук; теорія усвідомлення сенсу мистецтва з погляду задуму

його авторів, осягання чужої індивідуальності.

Цей метод використовують тоді, коли замість суб’

єктно-об’єктних відносин постають відносини суб’єкта

із суб’єктом, орієнтовані на діалог, переживання і

розуміння «іншого». Метод герменевтики допомагає

історикові досліджувати питання, постановка яких

неможлива з позиції природничого пізнання у межах

суб’єктно-об’єктних відносин. У дослідницькій практиці

на основі герменевтики дослідник «приміряє на себе»

ті імпульси, стимули, які визначали лінію поведінки

об’єкта дослідження; намагається співпережити і зрозуміти

його вчинки. У цьому сенсі історик більше схожий

не на вченого, а на митця, наприклад диригента,

який виконує зі своїм оркестром чужий твір. Його

зусиллями перед слухачами постане адекватне прочитання

партитури або вільна імпровізація, що віддалено

нагадуватиме оригінал.

Гарантом успішного розуміння є те, що історія — продукт

діяльності людей, і те, що створила одна особа, може

зрозуміти й інша, яка здатна співпереживати акт чужої

творчості і увійти з ним у діалог, наслідком якого буде

порозуміння, реконструкція, оцінювання минулого.

Філософію В. Дільтея небезпідставно називають

критикою історичного розуму. Він не згоден із абстрактною

філософією історії Гегеля, основою якої є

розвиток абсолютної ідеї (світового розуму) з претензією

на субстанцію. Не сприймає він і позитивістської редукції

історичного світу до рівня світу природи. Дільтеїв-

ська критика має конструктивний характер. Основна

Концепції освоєння історії. 147

теза його філософії полягає у тому, що історія невіддільна

від життя, а життя від історії. Життя й історія мають

сенс, витоки якого — у людині, але не в одиничній, а в

історичній, бо людина є істотою історичною.

В. Дільтей розвивав традиції німецької класичної

школи, основою якої було вчення Й.-Г. Гердера про

принцип історицизму. Історицизм Гердера ініціював

«історичне відчуття», згідно з яким історія стає передумовою

людського мислення, претендує на новий спосіб

бачення життя. Історицизм замінив статику динамікою,

актуальність втратили застарілі ідеї філософії

Просвітництва про незмінну людську природу, панра-

ціоналізм, тотожність суспільства і природи, абсолютні

цінності тощо.

Дільтей осмислював епістемологічну проблему: чим

історія є і чим вона може бути, зосереджувався на теоретичному

і методологічному розробленні історицизму

рефлексії, який не сприймає позаісторичних цінностей

і абсолютних норм.

Історицизм Дільтея зорієнтований винятково на відносність

усіх явищ, бо історичне пізнання не може

вийти за межі життя.

На основі висновку, що людина (історик, дослідник)

може зрозуміти створене іншою людиною, В. Дільтей

формулює свою першу епістемологічну тезу: дослідник

історії у певному розумінні є таким самим, як і її творець,

бо «те, що створене духом, може бути ним і пізнано

». Все те, на чому позначилася життєдіяльність

людини, становить предмет дослідницької практики

історика, його розуміння. Засобом розуміння є метод

герменевтики. Завдяки цьому метою гуманітарних

наук стало розуміння, тоді як природничі науки продовжують

претендувати у своїй дослідницькій практиці

на пояснення.

Розуміння без адекватного його відображення не

може бути продуктивним, тому Дільтей формулює

другу епістемологічну тезу: пізнавальний акт має

форму кола. «Необхідно з’ясувати сенс ключових слів,

Щоб зрозуміти речення. Але ми повинні з’ясувати сенс

речення, щоб правильно зрозуміти ключові слова», —

тобто категоріальна структура «частка — ціле» є

необхідною передумовою розуміння і відображення

осягнутого в історії як галузі гуманітарного знання.

1 4 8 Осягнення історії в різних парадигмах раціональності

Дільтей сформулював і третю епістемологічну тезу:

«Історик зобов’язаний розглядати людину в двох іпостасях:

як суб’єкта і як об’єкта». Як об’єкт розглядають

її стан і поведінку, обумовлені певними чинниками. В

іпостасі суб’єкта людина постає як деміург (творець)

навколишнього середовища і творіння, яке саме керує

своїми діями (вчинками).

Двозначність буття людини в іпостасі об’ єкта і

суб’єкта є підставою для формулювання четвертої епі-

стемологічної тези: «Відсутність абсолютних цінностей

обумовлює можливість суверенізації людини». У дусі

Ф. Ніцше Дільтей досліджував питання про невизначеність

сучасної людини в умовах відсутності абсолютних

цінностей і мети життя, без яких неможливий пошук

відповіді на запитання про сенс життя як виправдання

свого буття. Заявлений суверенітет людини, що перебуває

по той бік добра і зла, ініціював трагедії XX ст. Ймовірно,

цим можна пояснити причину виникнення анти-

історицизму і критику історицизму у будь-яких формах

його прояву, яка розгорнулася у другій половині XX ст.

і продовжується донині. Антиісторицизм пропонує

відродити інтерес до значущих загальнолюдських цінностей,

що претендують на абсолютний характер. Недоліком

антиісторицизму є те, що справедливо критикуючи

четвертий епістемологічний принцип філософії В.

Дільтея, він безпідставно перекреслив філософсько-історичне

значення перших трьох тез.

Дільтей намагався замінити гегелівські абстрактні

узагальнення історичних подій їх розумінням. Історія

є не втіленням світового духу, а творінням людей, втіленням

їх людських намірів, мотивів, бажань, потреб

(інтересів). Тому своє завдання філософ вбачав у критичному

аналізі можливостей, умов і підстав пізнання

людської діяльності, розкриваючи специфіку історичних

подій через призму відмінностей між природою і

суспільством, у якому доцільність людських вчинків

визначають ціннісні орієнтири. Тому домінанта історичного

розуму — не стільки пізнання і пояснення,

скільки переживання і розуміння. Суб’єктом пізнання,

згідно з Дільтеєм, є людина, пізнати вона може

тільки створене людиною. Оскільки природа створена

Богом, то лише він може володіти всією повнотою

знання про неї.

Концепції освоєння історії.. 1 49

Предметом історії, на думку Дільтея, є людські

переживання, втілені у «життєвих одкровеннях», які

формують життя людини у різноманітті її відносин зі

світом. Причому життя кожної людини «творить саме з

себе свій власний світ». Із роздумів про життя формується

життєвий досвід як узагальнення конкретних,

унікальних подій. Однак за всієї унікальності життєвого

досвіду в ньому є дещо спільне для різних людей — розуміння

нетривкості буття, сили випадку, загрози смерті

тощо, а в сумі це спільне визначає сенс життя у контексті

емпіричного досвіду, що постійно змінюється.

Життєвий досвід є основою формування індивідуального

світогляду, спрямованого на розв’язання суперечностей,

які виникають. Відправною точкою формування

індивідуального світогляду є його базові архетипи: релігія,

мистецтво і філософія. Філософія покликана виробити

дієздатний метод осягнення минулого, сьогодення і

майбутнього; метод легалізації переживання і тлумачення

історичних подій, що мають зовнішню і внутрішню

складові. Зовнішня — це об’єктивна реальність, незалежна

від волі людини і її свідомості, а внутрішня —

мотиви, спонуки, інтереси людей, тобто неявні параметри,

від яких залежить кінцевий результат ■— подія. Для

осмислення внутрішньої складової історичної події

Дільтей запропонував метод герменевтики.

Світогляд є цілісною системою поглядів на світ,

основу якого становить певна картина світобудови.

Вона є фактом свідомості, над нею формується власна

шкала цінностей світу, що надає людському життю певного

сенсу. Світогляд, за Дільтеєм, і є справжнім початком

творення історії. Тому будь-яке історичне дослідження

припускає звернення до герменевтики як

мистецтва тлумачення подій на основі переживання

життєвого досвіду ключових осіб.

Релігія, мистецтво і філософія як автономні світогляди

взаємодіють, але між ними немає спадкоємності.

Кожен тип світогляду будується на своїй основі, має

свої принципи. Наявність типів світогляду зумовлена

відмінностями у світосприйнятті.

Необхідність виявлення спільного у різних життєвих

досвідах слугувала для В. Дільтея профілактикою релятивізму,

підґрунтям якого є визнання безумовної цінності

індивідуального, а отже, і неповторного життєвідчування.

15 0 Осягнення історії в різних парадигмах раціональності

Усвідомлення будь-якої історичної події — це черговий

крок до звільнення людини. Її дух стає незалежним від

догматизму. Історія, що є пережитою і зрозумілою, відкриває

перед людиною все багатство світу.

Герменевтика як метод не є абсолютним засобом дослідницької

практики. Навіть найсильніший розум не

може повністю зрозуміти мотиви власної поведінки.

Тому результати дослідження цих мотивів матимуть

відносну достовірність. Наприклад, можна сперечатися

про мотиви революційної діяльності В. Леніна: ним

могли керувати честолюбство, прагнення до справедливості,

бажання перевірити теорію марксизму на практиці,

прагнення помсти тощо. За допомогою герменевтики

можна отримати версію про істину, але, звичайно, не

гарантію істини. Тому не варто переоцінювати можливості

герменевтики і зводити (редукувати) історію до

різновиду мистецтва. Історія, як свідчить її предмет,

має дві іпостасі: є однією з галузей наукового знання і

різновидом мистецтва. Отже, йдеться не про їх протиставлення,

а про взаємодоповнюваність. Єдність знання

фактів як результату певної діяльності і розуміння

мотивів цієї діяльності може забезпечити адекватне

розуміння подій минулого і його оцінку.

Культурно-історичні типи М. Данилевського

Російський філософ Микола Данилевський (1822—

1885), автор праці «Росія і Європа», запропонував

нестандартний спосіб побудови картини всесвітньої

історії. Єдиноспрямованому лінійному процесу він протиставив

«віяло, гірлянду ліній розвитку культур», що

перехрещуються. Розвиток людства здійснюється через

формування самобутніх культурно-історичних типів.

Кожна культура має свої основи і напрями розвитку,

систему цінностей, історію, долю.

Стимулом до створення концепції культурно-істо-

ричних типів була дискусія між західниками і слов’янофілами,

що загострилася після реформ 1861 р. Будучи

слов’янофілом, Данилевський демонстрував відкриту

неприязнь до тих, хто прагнув укласти російську

дійсність у норми європейського життя. Він критикував

теорії, згідно із якими народи розвиваються за єдиКонцепції

освоєння історії. 151

ним всесвітньо-історичним планом, проходячи однакові

фази, і запропонував класифікувати існуючі народи за

типами їх розвитку. Основою його типології є дотримання

таких критеріїв:

1) визначення культурно-історичного типу на основі

мови і унікального поєднання різних видів діяльності й

духовного життя суспільства;

2) наявність політичної незалежності і державної

самостійності народу;

3) неможливість передання досвіду народу народам

інших культурно-історичних типів, бо це лише його

надбання;

4) досягнення розквіту цивілізації тільки у разі,

коли народи одного історичного типу не поглинуті

іншим політичним утворенням, а зберігають відносну

незалежність;

5) невизначена тривалість періоду становлення культури,

однак короткий часовий проміжок «цвітіння і

запліднення», бо це «раз і назавжди виснажує життєву

силу» народу, прогрес змінюється застоєм і занепадом.

Згасання і занепад цивілізацій мають внутрішні

причини, а зовнішні чинники можуть лише прискорювати

або гальмувати їх. Ці погляди мають дещо спільне

з уявленнями Гердера і Гегеля, але Данилевський заперечував

односпрямованість прогресу і можливість завершення

історії у формі єдиної загальнолюдської цивілізації

зі спільною державою і урядом на тій підставі,

що загальнолюдське при цьому відображатиме європоцентризм.

Крім того, загальнолюдське знецінює самобутність,

перетворюючи суверенні культури на «цеглини

сумнівного загальнолюдського будівництва».

У праці «Росія і Європа» М. Данилевського поєднано

елементи природничо-наукового, етнографічного і

філософського розуміння культури. Автор виступив у

трьох іпостасях: як розгніваний патріот-журналіст, що

стоїть на варті імперських інтересів Росії, неупередже-

ний натураліст-суспільствознавець і релігійний мислитель.

Цим пояснюються численні суперечності, що

містяться у книзі, і бурхлива полеміка навколо неї.

Ідейно-публіцистичний пласт надто тенденційний,

написаний у дусі традиційного слов’янофільства. Данилевський

полемізує з європейською громадською думкою,

говорить про реальні і уявні пороки «гниючого

152 Осягнення історії в різних парадигмах раціональності

Заходу», обґрунтовує ідею всеслов’янського союзу на

чолі з Росією. Природничо-науковий пласт є, по суті,

смисловим ядром книги. Йдеться про концепцію культурно-

історичних типів, появу якої спричинили:

— засилля традиційної просвітницької концепції

прогресу, що вимагала однолінійної побудови історії,

пройнятої духом європоцентризму;

— помилкове трактування співвідношення національного

і загальнолюдського, пов’язане з ігноруванням

найцінніших, породжених національним генієм

продуктів культури;

— упереджений поділ на Схід і Захід. Росія і Європа,

як видавалось Данилевському, були абсолютно

самостійними культурно-історичними організмами, що

взаємодіяли за тими самими законами, що й різні види

рослин і тварин.

Філософсько-історичний пласт книги вимальовується

лише ескізно, але на цьому рівні автор, суперечачи

своїм тезам, відновив єдність людства, логічну нитку

світової історії, єдину релігію. Виявилось, що народи

кожного культурно-історичного типу працюють не

лише на себе, результати їх праці потрапляють до світової

скарбниці культури. Сенс і наслідок світових подій

обумовлені не тільки законами природної еволюції, а й

«світодержавним Промислом». Боротьба Європи і Росії

виявляється не міжвидовою боротьбою за існування, а

продовженням загальноісторичного протиборства між

«градом Земним» і «градом Божим», і переможе у ній

Росія як носій справжньої православної релігії і «синтезатор

» усього кращого, що створене людством.

Данилевський був попередником уявлень про історичний

процес як сукупність ізольованих локальних

культур, що проходять обмежені в часі і просторі життєві

цикли. Він прагнув розвінчати європоцентристські

претензії, що спираються на ідею політичної, економічної

і культурної переваги європейців над іншими народами.

Європа, на його думку, нав’язує залежним від неї

народам невластиві для них цілі і завдання, пригнічує

усі прояви самобутності. Цьому сприяє визнання, що

історія неухильно рухається вперед, а цей процес пов’язаний

із поділом націй і народностей на досконалі і

недосконалі. Щоб позбутися цього стереотипу, необхідно

відмовитися насамперед від загальноприйнятої клаКонцепції

освоєння історії. 153

сифікації історичних явищ і подій за принципом зарахування

їх до періодів давньої, середньовічної та нової

історії. Ця класифікація перекручує реальний сенс історії,

оминаючи країни світу — Індію, Китай, Єгипет,

оскільки вони не підпорядковані схемі, порушують

стрункість штучної систематики.

Данилевський уважав, що така історична періодизація

пов’язана з порушенням основних принципів систематики,

оскільки її основою є ідея тимчасового синхронізму,

або одночасного порівняння держав і регіонів з

метою виявлення загальних, характерних для кожного

періоду тенденцій і особливостей розвитку. Зіставляються

різні ступені розвитку народів, а на цій підставі

робиться висновок про перевагу одних і нерозвинутість

інших, що не має нічого спільного з реальністю.

Традиційний поділ історії на періоди містить помилкове

зміщення ступенів і типів розвитку. Тому доцільніше

виокремлювати реальності культурно-історичних

типів, тобто самостійних пластів релігійного, соціального,

побутового, промислового, політичного, наукового,

художнього, тобто історичного, розвитку. Ядром

культурно-історичного типу є національне начало, що

володіє певним запасом життєвої енергії і здатністю до

саморозвитку, покликаного до життя божественним

креативом.

Пов’язуючи появу націй і народностей світу з дією

надприродної сили, Данилевський пропонував простіше

визначення національності як суми накопичених

через спадковість фізичних, розумових і етичних особливостей,

що формують характерні ознаки народних

груп і позначаються на їх політичній, промисловій,

художній і науковій діяльності, вносячи елементи різноманітності

до загального життя людства і забезпечуючи

можливість тривалого прогресу. Нація здатна

осягати саму себе як ціле, так само як особа усвідомлює

себе як таку порівняно з іншими. Лише, свідомістю

людей, що сприйняли стадії розвитку культури як свою

історію, зміцнюється національна цілісність.

На думку Данилевського, як у природі, так і в історії

панує просторова і часова впорядкованість. Різні типи

організації «не суть ступені розвитку в сходинках

постійного вдосконалення істот (ступені, які, так би мовити,

є ієрархічно підлеглими одна другій), а абсолютно

15 4 Осягнення історії в різних парадигмах раціональності

різні плани, в яких своєрідними шляхами досягається

доступна для цих істот різноманітність і досконалість

форм». Ні дослідження природи, ні заглиблення в історію

суспільства і релігії не дають підстав для висновків

про існування закономірного переходу від менш досконалих

форм до досконаліших, а лише свідчать про множинність

культурно-історичних типів.

Історію Данилевський інтерпретував як циклічний

процес виникнення, розквіту і занепаду різноманітних

національних культур, що по черзі змінюють одна одну.

Отже, історія постає як чергування локальних, мало-

пов’язаних один з одним культурно-історичних типів,

серед яких мислитель виокремлював: єгипетський;

китайський; ассиро-вавилонсько-фінікійський, халдейський,

або давньосемітичний; індійський; іранський;

єврейський; грецький; римський; новосемітич-

ний, або аравійський; романо-германський, або європейський,

а також мексиканський і перуанський,

розвиток яких не завершений. Окрім цих типів, подібних

до планет, є ще і «комети», що з’являються час від

часу: гуни, монголи, турки, а також космічна матерія

на зразок «зірок, що падають» (племена без ролі і мети,

будівельний матеріал для інших народів).

Данилевський сформулював основні закони функціонування

культурно-історичних типів: «Народи

...народжуються, досягають різних ступенів розвитку,

старіють, дряхліють і вмирають». Однак він не виключав

теоретичної можливості одночасного зародження,

розквіту і падіння земних цивілізацій, відповідних

«великим етнографічним групам». Кожен народ проходить

у своєму розвитку такі стани: утворювальний —

невизначено довготривалий етнографічний період;

етап, що характеризується побудовою держави, здатної

захищати політичну незалежність народу; діяльний —

період, коли накопичені сили і можливості народу реалізуються

у створенні самобутньої цивілізації, у такий

спосіб вичерпуючи себе. Однак, будучи не надто послідовним,

Данилевський вважав, що, здійснивши свій

цикл розвитку, культурно-історичні типи можуть знову

відродитися до історичного життя. Твердження про

ізольованість типів також суперечливе у зв’язку з визнанням,

що більшість цивілізацій, за винятком Індії і

Китаю, були спадкоємними. Такі суперечності порушуКонцепції

освоєння історії. 155

вали чіткість історико-філософських міркувань Дани-

левського, однак систематизація історичних явищ на

основі культурно-історичних типів дала змогу по-ново-

му поглянути на історію і реалії сучасного світу, виявити

тенденції, не побачені іншими мислителями, піддати

критиці прямолінійно-утопічні концепції історії.

Культурно-історичні типи, на думку Данилевсько-

го, створені народами, що заслуговують на право іменуватися

позитивними культуротворчими діячами історії.

Народи, що з різних історичних причин не піднялися до

рівня культуротворчих, він класифікував на «негативних

діячів людства, або бичів божих», що руйнують

залишки цивілізацій, і племена, яким «не призначено

ні творчої, ні руйнівної величі».

Одним із основоположних принципів у концепції

Данилевського є принцип переваги специфічного, особливого

над загальним, ідея пріоритету національного

над загальнолюдським. Він не відкидав загальнолюдських

цінностей, які були для нього чинниками

історичного розвитку, а прагнув осмислити історію в її

специфіці, відмовившись від традиції, де вона здійснювалася

за законами етичної необхідності. Данилев-

ський визнавав божественне начало як першопричину

естетичної гармонії Всесвіту, але його філософія історії

була значною мірою секуляризована (середньолат. Бае-

сиіагів —- с в і т с ь к и й), оскільки він не визнавав ідеї про

моральне правління Бога над світом. Він обмежував

сферу впливу моральних категорій і оцінок, понять

«добро» і «зло» стосовно реалій соціокультурного

буття. Частково це було зумовлено впливом на світогляд

Данилевського методології позитивізму, намаганням

уникнути суб’єктивізму і знайти об’єктивні закони

суспільного розвитку. Однак, захоплюючись біологіза-

торством, він розглядав історію як природно-органічний

процес і намагався визначити закони, які ним

керують.

Данилевський досліджував п’ять законів, дії яких

підкоряється кожен культурно-історичний тип. Усі

вони забезпечують парадигму розвитку культури конкретного

народу. Щодо всесвітньої історії і загальнолюдської

цивілізації таких законів не існує. Культура

кожного народу робить унікальний внесок до скарбниці

всього людства.

156 Осягнення історії в різних парадигмах раціональності

Отже, історія людства, за Данилевським, — це

сукупність взаємодіючих культурно-історичних типів,

кожний із яких має власні фази розвитку від народження

до смерті.

0. Шпенглер про історію

як самосповідання культури

Популярність праці «Занепад Європи» німецького

філософа й історика культури Освальда Шпенглера

(1880—1936) була парадоксальною, оскільки вона

призначалася для вузького кола читачів-інтелектуалів.

У «Занепаді Європи» автор намагався «визначити історичне

майбутнє». Долю Заходу він прогнозував через

зіставлення культури і цивілізації. Як і М. Данилев-

ський, О. Шпенглер розвінчував принцип європоцентризму,

відмовившись від ідеї єдиної лінії еволюції

людства, єдиного «всесвітнього» історичного процесу.

Він вирізняв безліч культур із характерними особливостями,

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 69; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!