Треба було тільки осмислити розгортання властивостей 6 страница

людини, все решта є засобом для її самовираження і

самореалізації.

Основою єднання повинна бути насамперед філософська

віра, що однаково значуща для всіх людей і ґрунтується

не на одкровенні, а на досвіді. Від релігійної філософська

віра відрізняється тим, іііо потребує деякого

скептицизму, тобто усвідомлення, що є такі запитання,

на які не можна дати раціональну відповідь. Філософська

віра допускає існування такої реальності, знання про

яку може бути тільки у формі усвідомленого незнання.

Скептицизм Ясперса виявляє межі знання, указує на

щось суще, але незбагненне. Незбагненне становить

предмет незнання, а отже, і предмет філософської віри.

Концепції освоєння історії.. 1 7 1

Незнання, на думку Ясперса, є не стільки показником

безсилля людського розуму, скільки доказом наявності

особливого трансцендентного буття. Філософська віра

тому і є вірою, що існування трансцендентного не можна

довести за допомогою позитивних аргументів розуму.

Вона припускає знання про трансцендентне, що підтверджується

негативними аргументами розуму. Отже,

скептичне незнання в позитивному аспекті є знанням

про існування трансцендентного.

Трансцендентне, згідно із Ясперсом, постає там, де

віра і знання збігаються. Отже, філософська віра перебуває

на межі між вірою релігійною і науковим знанням,

а тому її можна сприймати як прафеномен і релігії,

і науки, який не можна ні довести, ні спростувати, опираючись

на можливості науки.

Мету історії і її «приховане значення» К. Ясперс вбачав

у досягненні тієї єдності, у якій все гармонійно пов’язане,

де реальністю є взаємозв’язок, взаємодія і взаємо-

обумовленість явищ світу. Гуманізація людини, її велич,

свобода, з погляду Ясперса, — це радше декларація мети,

а не її обґрунтоване уявлення, бо мета історії є історичною.

Вона зорієнтована на досягнення єдності, але в

кожну епоху ця єдність буде унікальною і неповторною

за змістом. Однак, незважаючи на невизначеність, тільки

єдність і гарантує цілісність історії, бо інакше історія

розпалася б на випадкові фрагменти минулого.

Осьовий час є духовним витоком людства, основою

його історичного буття. Якщо людство відречеться від

спільності долі, віри, вищих духовних цінностей, то

людське взаєморозуміння буде неможливим. А це вже

загрожує екстремальними колізіями: атомною пожежею

або екологічним катаклізмом. Тому постулат філософської

віри в єдність історії на сучасному етапі

розвитку є життєвою необхідністю.

Філософія, за Ясперсом, покликана забезпечити

духовну єдність людей Землі, створити інтелектуальний

імунітет проти раціоналістичних утопій, що претендують

на створення раю на землі, а насправді руйнують

соціокультурні традиції, спричинюють взаємну недовіру

і братовбивчі війни під час спроб реалізувати ці утопії.

Однак у методологічному плані питання про те, як

осягнути єдність історії, знайти повне знання про неї,

залишається відкритим.

172 Осягнення історії в різних парадигмах раціональності

За Ясперсом, людина творить і осягає історію. Історія

їй потрібна, бо на цьому світі вона з’являється надто

пізно, щоб мати знання про минуле, і покидає його

надто рано, щоб уявити майбутнє. Лише історія через

свою філософію може частково компенсувати цю драму

людського буття. Для цього необхідно від стежити витоки

історії, визначити її потенціал. Оскільки людина є

суб’єктом і одночасно об’єктом історії, то встановити її

витоки можна, проаналізувавши буття людини. Цей

аналіз дає змогу визначити рівні буття: перший рівень —

«безпосереднє буття» людини, доступне плотському,

чуттєвому сприйняттю; другий — «буття людської свідомості

», на якому відбувається роздвоєння людини на

суб’єкт та об’єкт історії; третій — «буття духу», завдяки

якому людина осягає сенс свого життя, формує спосіб

життя і визначає своє ставлення до світу, стає

суб’єктом історії.

Через усю творчість філософа проходить ідея порятунку

людини в умовах економічного та політичного

тоталітаризму, духовного занепаду. К. Ясперс вважав,

що лише історія допомагає не тільки осмислити (зрозуміти)

глибину кризи, а й указує на можливі шляхи її подолання,

опираючись на досвід людства. Здійснити свою

місію історія може тільки через філософію історії. Усвідомивши

свій сенс і свою значущість на рівні всесвітньої

історії, історія людства демонструє, що вона є процесом,

а її результати — лише проміжні ланки цього процесу.

Отже, концептуальне пояснення історії допомогло

розв’язати такі проблеми філософії історії:

— сформулювати проблему сенсу і призначення

історії, підвести під статус історії як вчителя життя

аргументовану основу, забезпечити критику минулого і

осмислення майбутнього;

— зробити істотний внесок у тлумачення об’єкта

історії, пояснивши його не як абстрактне минуле, а як

сучасні сліди і залишки у формі історичних джерел,

тобто ним стала не стільки подія, скільки зумовлена

нею думка. Вона є сполучною ланкою сьогодення і

минулого, що забезпечує конструювання минулого на

основі сучасних фактів і свідчень;

— привернути увагу до проблеми історичного закону,

яка розглядається в діапазоні від заперечення до

абсолютизації, деяких істориків з бажанням підсилити

правоту своїх висновків;

Ноосферна концепція філософії історії 1 7 3

— провести межу між суспільно значущими і незначущими

вчинками.

Актуальними залишаються такі проблеми, як

пояснення історичної дійсності; подолання суб’єктивності

і пристрасті; пояснення мотивів вчинків ключової

особи, якщо вони не усвідомлювалися цією особою і

мали ірраціональний характер; встановлення істини і її

критерію в історичному тлумаченні. Ці та інші питання

визначають перспективу наукового пошуку, примушують

або розширювати операціональне поле пошуку, або

примножувати на ньому «джерела освітлення», у т. ч.

зусилля філософії історії.

Різні підходи до поняття «раціональність» у контексті

філософії історії пов’язані з тим, що всі типи раціональності

на сучасному етапі наукового пізнання залежно

від трактування можуть давати різні варіанти їх

взаємодії, які, у свою чергу, ділитимуться на кілька

дослідницьких напрямів, що не завжди зможуть поєднуватися

один із одним.

3.6. Ноосферна концепція

філософії історії

Ноосферний розвиток визначив особливий статус

науки як продукту діяльності соціальної людини і

траєкторії її розвитку. Ноосферна концепція філософії

історії пропонує нову методологію вивчення ноосферної

реальності та новий зміст духовного життя суспільства.

Ноосферна реальність

За ноосферною концепцією, всесвітня історія розглядається

як процес становлення соціальної людини — розумної

істоти, що перетворює біосферу Землі на ноосферу.

Ноосфера (грец. novus — розум і sphera — сфера) — реальність,

за якої розум, наука і керована ними людська діяльність стають

чинниками планетарного масштабу.

Ідеться про сферу взаємодії суспільства і природи, яку

позначають також термінами «антропосфера», «соціосфе-

1 7 4 Осягнення історії в різних парадигмах раціональності

ра», «біотехносфера». Ноосфера — нова, вища стадія еволюції

біосфери, становлення якої пов’язане з розвитком

людського суспільства, що потужно діє на природні процеси.

Поняття «ноосфера» сформулював український вчений,

засновник і перший президент Академії наук України

В. Вернадський, хоча сам термін пізніше було запроваджено

французьким вченим Едуардом Леруа (1870—

1954). Своє вчення Вернадський виклав у праці «Наукова

думка як планетне явище», де визначено основні умови

переходу біосфери в ноосферу, а також такі його ознаки, як

заселення людиною всієї планети (у т. ч. пустелі і зони

Північного і Південного полюсів); удосконалення міжнародних

комунікацій; розширення меж біосфери і вихід до

космосу; відкриття нових джерел енергії; рівність всіх рас

і релігій за повної свободи наукової думки від тиску ідеологічних

інститутів; виключення воєн із життя суспільства;

усунення загрози голоду, бідності, хвороб тощо.

Загалом йдеться про запропоновану Вернадським планетарну

стратегію виживання, яка вимагає глибокого

ноосферного аналізу планетарних проблем, що все більше

ускладнюються.

Згідно з Вернадським, у біосфері існує велика геологічна

або космічна сила, планетарна дія якої зазвичай

не береться до уваги в уявленнях про космос. Ця сила —

розум людини, спрямована й організована її воля як

суспільної істоти. Саме таке розуміння ноосфери

безпосередньо стосується до всіх можливих моделей

всесвітньої історії.

Тому предмет всесвітньої історії можна визначати

як природно-історичний процес, дану людям реальність

співбуття природи, людини і суспільства. Щоб розкрити

це визначення, з’ясувати, чи не буде обмежена історична

наука у зв’язку з такою характеристикою її предметної

області, необхідно розглянути його за кількома

параметрами.

Насамперед у цьому тлумаченні предметної сфери

точно охарактеризовано нерозривний взаємозв’язок їх

основних складових — природи, людини і суспільства.

Коли йдеться про їх співбуття, то всесвітню історію передусім

повинен цікавити саме подієвий ряд їх взаємодії.

Предметна сфера є об’єктивною реальністю, і вона

зумовлює критерій відбору подій для всесвітньої історії.

Необхідний не опис усіх подій загалом, а констатація

Ноосферна концепція філософії історії 1 7 5

взаємозв’язку, який просував людство на шляху

освоєння локальних географічних, відтак планетарних,

а нині й космічних просторів.

Концепція ноосфери також визначає базові віхи

історії. Схематично це виглядає так: нежива матерія —

жива матерія — розумна матерія — ноосфера. Всесвітню

історію повинен цікавити весь ланцюжок, а не тільки

якісний перехід від живої до розумної матерії і її

розвиток у процесі ноосферизації. Інакше втрачається

бачення як ретроспективи, так і перспективи, можливість

аргументувати універсальну закономірність.

Історики описують процес розвитку людського співтовариства

від палеоліту до сучасності. Палеоліт (грец. ра-

laios — стародавній і lithos — камінь) — кам’яний вік,

перша створена людиною культура, що тривала приблизно

20—30 тис. років. Економічною основою людського

суспільства у кам’яному віці було полювання, тобто споживче

ставлення до природи. Ця епоха збігається з тривалим

льодовиковим періодом.

У мезоліті (грец. mesos — серединний і lithos —-

камінь) льодовик відступив (упродовж X X—X ст.

до н. е.) і почалася сучасна епоха. Великі дикі звірі зникали,

люди почали споживати рибу і морепродукти,

освоювали узбережжя, виготовляли човни, межі, збирали

їстівні рослини. У цей період відбулася неолітична

революція, що полягала в одомашнюванні тварин.

Досягнення людини в мезоліті підготували зміну

мисливсько-збирального типу суспільства природничим,

виробничим типом в неоліті (грец. neos — новий і

lithos — камінь). Розвивались зачатки землеробського і

тваринницького господарства, люди приручали все

більше тварин, широко використовували вогонь, виготовляли

керамічні вироби — неологічна людина почала

виготовляти необхідні продукти, що гарантувало суспільству

виживання. Енеоліт (лат. aeneus — мідний і

lithos — камінь), мідно-кам’яний вік — ознаменований

переходом до виробництва мідних і бронзових знарядь

праці. У бронзовому віці поліпшилася обробка таких

металів, як мідь і олово.

Залізний вік був епохою первісної і ранньокласової

історії людства, що характеризується розповсюдженням

металургії, виготовленням залізних знарядь праці.

176 Осягнення історії в різних парадигмах раціональності

Згодом тривали епохи античності, середньовіччя,

Нового часу. Чим ближче до сучасності, тим докладнішим

стає історичний опис. Геродот розпочав Histories

Apodexis — історію опису подій і особистостей, по суті,

історію соціально-політичну. Цей поворот був настільки

важливим, що зберіг свою актуальність і дотепер. У

XX ст. розпочалися глобальні процеси, що змусило

дослідників звернутися до макроісторії, всесвітньої

історії, але не лише до історії людства як соціальної

цілісності, а й до її нового виміру — діяльності в планетарному

масштабі.

Будучи геохіміком і дослідником, здатним мислити

глобальними категоріями, В. Вернадський виявив, що

живі організми є важливою ланкою в міграції хімічних

елементів на Землі. Нежива і жива матерії поєднуються

в єдиному процесі. Наступним кардинальним кроком

було усвідомлення, що до глобальних процесів залучена

й матерія розумна.

Зростання чисельності населення, якісний стрибок у

розвитку науки і техніки у XIX—XX ст. перетворили

діяльність людини на чинник планетарного масштабу,

спрямувальну силу еволюції біосфери. Виникли антро-

поценози (грец. anthropos — людина, koinos — загальний,

спільність) — співтовариства організмів, у яких

людина є домінуючим видом, а її діяльність визначає

стан усієї системи. В. Вернадський вважав, що наукова

думка і людська праця зумовили перехід біосфери до

нового стану — ноосфери (сфери розуму).

Нині людство перебуває в активній фазі трансформації

біосфери. В. Вернадський наголошував на інтенсивному

зростанні впливу живої речовини — цивілізованого

людства — на зміну біосфери. Перебудова навколишнього

середовища науковою думкою за допомогою

організованої праці не є стихійним чи випадковим

феноменом. Цей процес закорінений у самій природі,

його начала закладено мільйони років тому через природний

процес еволюції. Людський розум і керована

ним діяльність стали новою потужною геологічною

силою. У часі це збіглося із тим моментом, коли людство

заселило всю планету, економічно об’єдналося в

єдине ціле, а наукові думки злилися воєдино завдяки

успіхам у техніці зв’язку.

Ноосферна концепція філософії історії 177

Отже, формуванню ноосфери передували такі об’єктивні

умови:

— заселення людиною практично всієї планети;

— зміна якості й інтенсивності зв’язків між країнами

і людьми;

— переважання антропологічного чинника над

іншими геологічними процесами у біосфері;

— розширення меж біосфери за рахунок освоєння

космосу;

— відкриття нових джерел енергії;

— політичне і юридичне визнання рівності людей

усіх рас і релігій;

— зростання впливу народних мас на вирішення

питань зовнішньої і внутрішньої політики держав;

— свобода наукової думки і наукового пошуку від

тиску релігійних, філософських і політичних систем;

— зростання рівня освіти, її доступність і масовість;

— перетворення боротьби з бідністю, голодом і хворобами

на загальнолюдську проблему;

— активний процес перетворення первинної природи

Землі з метою зробити її здатною задовольнити всі

матеріальні і духовні потреби населення планети, яке

постійно зростає.

По суті, весь сучасний дискурс глобалізації є обговоренням

проблем, порушених Т. де Шарденом, В. Вер-

надським та ін. Однак, на відміну від своїх колег,

В. Вернадський шукав відповіді на виниклі проблеми

саме в межах науки. Глобалізація зумовила нові проблеми,

які не були очевидними ще в першій чверті

XX ст. Проте відкриття ноосфери є фундаментальним

кроком, а цей феномен потребує всебічного вивчення.

Формування теорії ноосфери

Перед людством постала необхідність створення

цілісної теорії ноосфери. Різні її аспекти активно вивчають

як природничі (синергетика, генетика, біогеохімія

тощо), так і соціальні науки (теорії глобалізації, стійкого

розвитку та ін.). У зв’язку з цим не менш перспективними

є пошуки нових шляхів і форм подолання міжнародних

політичних криз, коли навіть локальні війни

вже розглядаються з погляду міжнародної безпеки і

178 Осягнення історії в різних парадигмах раціональності

дотримання прав людини. І хоча при цьому зважають

на державний суверенітет, його принципи поступово

узгоджують із базовими цивілізаційними і людськими

цінностями.

Створення теорії ноосфери — ноосферології — першочергове

завдання науки XXI ст. Вона зобов’язана

виявити закономірності розвитку і співвідношення

неживої, живої і розумної матерій. Найглибше вивчена

саме мертва матерія, а нові перспективи у дослідженні

живої відкрив В. Вернадський. На відміну від біохімічної

міграції, породжуваної життєдіяльністю всіх інших

біологічних видів і форм життя, людина впливає на ці

процеси не лише власною життєдіяльністю як біологічний

вид, а насамперед матеріально-перетворювальною

діяльністю. Біогеохімічна діяльність людини за обсягом

та інтенсивністю у багато разів перевищує міграцію,

зумовлену власне біологічними процесами.

Важливим є положення теорії ноосфери про відносну

стабільність біосфери, що не заперечує еволюції і

заміни одних видів іншими. Однак біогеохімічні прояви

життя залишаються незмінними. Геохімічна незмінність

біосфери поєднується з безперервною еволюційною

зміною форм життя. Змінність і гранична стійкість

— два аспекти існування біосфери. Можна припустити,

що і в процесі розвитку розумної матерії певним

чином поєднуються ці, на перший погляд, взаємови-

ключні можливості.

Найскладнішим видом організації матерії є її розумна

форма, яка досі вивчена найменше. Ретроспективно

виокремлюють такі форми еволюції розумної матерії:

— біологічна (примати, протолюдина);

— соціальна (плем’я, рід тощо — до громадянського

суспільства);

— культурна (символічне освоєння світу людиною);

— економічна (людина-власник в економічній взаємодії

з іншими суб’єктами економіки);

— політична (влада як ідеальний інститут просування

інтересів суб’єктів політики).

Ці форми перебувають не в ієрархічній залежності, а

у відносинах субординації і координації. Комплексно

вони утворюють розумну матерію в її розгорнутій діяльності.

Наприклад, нормальне функціонування людсьНоосферна

концепція філософії історії 1 7 9

кого мозку забезпечується сукупністю всіх нервових

клітин і відділів. Різні відділи мозку виконують різні

функції, але всі вони є важливими, і лише їх скоординована

дія забезпечує розумовну діяльність людини.

Людство починало вивчення природи, суспільства і

самого себе із найпростіших форм організації матерії.

Тому першими виникли математика, фізика, хімія,

тобто природничо-наукові науки. Пізніше сформувались

науки про суспільство і майже водночас про людину

— соціологія і психологія, теорії яких ґрунтуються

на наукових експериментах і прогнозах.

Вищою формою організації розумної матерії є політична,

тому наука про неї з’явилася найпізніше. Розумна

матерія соціально організовується (люди і соціальні

групи структурують зв’язки), культурно насичується

(зміст усвідомлюють люди і соціокультурні спільноти),

економічно збагачується (задовольняються матеріальні

потреби людей) і політично керується (механізм пожвавлюють

люди і політичні спільноти — суб’єкти політики).

У реальності все взаємозв’язано складніше, але

описана модель придатна для з’ясування напряму досліджень,

у т. ч. у філософії історії.

Нові напрями розвитку науки обов’язково слід співвідносити

із концепцією ноосфери, яка може задавати

базові параметри її розвитку.

Сучасний розвиток вчення про ноосферу В. Вер-

надського спрямовано на усвідомлення нових принципів

управління якістю навколишнього середовища і

економічним розвитком: нерозривного зв’язку між

соціально-економічним розвитком і збереженням навколишнього

середовища, неможливості подолання екологічних

проблем ізольовано від загального процесу

соціально-економічного розвитку. Пошук синтезу у

розв’язанні екологічних, соціальних і економічних проблем

став ядром «Декларації Ріо-92» і «Порядку денного

на XXI ст.» — глобального плану дій щодо переходу

до стійкого розвитку.

Стійкий розвиток — розвиток, який забезпечує сьогоденні потреби

людей, але не ставить під загрозу здатність майбутніх поколінь

задовольняти їх потреби.

Поняття «стійкий довготривалий розвиток» охоплює

політико-правовий, економічний, екологічний, соціальний,

міжнародний та інформаційний аспекти. Фактично

1 8 0 Осягнення історії в різних парадигмах раціональності

йдеться про безперервний, збалансований, ноосферний,

за В. Вернадським, розвиток, узгоджений зі станом природи

і її законами про розвиток, що унеможливлює негативні

впливи на навколишнє середовище.

Кожне покоління хоче жити в умовах, які характеризуються

високою якістю життя людей (отже, і навколишнього

середовища), і потребує збереження потенційних

ресурсів екологічних систем, що забезпечують

майбутнє. За соціально стійкого розвитку валове економічне

зростання не повинне перевищувати межі потенційних

ресурсів території і систем життєзабезпечення.

Людство поступово усвідомлює необхідність гарантувати

саморозвиток природних комплексів, спрямований

на формування нооценозів (грец. noos — розум і коі-

nos — загальний), — елементарних осередків майбутньої

ноосфери, природні і техногенні елементи яких

гармонійно і пропорційно організовані в цілісну систему

на рівні організму. Прикладом нооценозу може слугувати

природно-господарський комплекс, який фактично

є інститутом, що перетворює біосферу на

ноосферну діяльність. На регіональному рівні він —

об’єкт її наукового вивчення і водночас об’єкт наукового

управління цією реальністю.

Важливого значення набуває освіта як системовід-

творювальний механізм. Розвиток освіти унеможливлює

подолання інших проблем сучасного суспільства.

Ноосферизація біосфери науковою думкою зумовлює

імператив ноосферизації освіти в XXI ст., який охоплює

екологізацію, гуманізацію, космізацію, математизацію

освіти. Отже, освіта як система і основний механізм відтворення

суспільного інтелекту стає найважливішим

механізмом ноосферогенезу і виживання людства.

Поступово формується ноосферна освіта, покликана

виховати особистість з ноосферними цінностями, етикою,

підходами до діяльності. Освіта, як і наука, починає

долати національні межі і розвиватися за єдиними

стандартами.

Натепер відсутня наукова теорія глобалізації, наявний

радше дискурс на цю тему, поділений на секції:

інформаційне суспільство, стійкий розвиток, світова

економіка, освіта в епоху глобалізації та ін. Це різноманіття

здатна цілком охопити ноосферологія як система

знань.

Ноосфєрна концепція філософії історії 181

Ноосфєрна концепція всесвітньої історії

Філософію історії в підґрунтя теоретичної історії

як науки трансформує ноосфєрна концепція. Вона

концептуалізує історію навколо ідеї, яка є емпіричним

узагальненням. Закономірність історичного процесу

виявляється в емпірії історії, а не привноситься ззовні,

як, наприклад, абсолютний дух у Гегеля, морфологія

культури у Шпенглера або осьовий час у Ясперса.

Перебіг глобальних процесів прискорюється, тому

людство здатне не лише їх відстежувати, а й прогнозувати,

перевіряти емпірично, експериментально. Можна

досить точно визначати точки біфуркації, в яких

людство опиниться і буде вимушене знаходити відповіді

на виклики глобалізму, наприклад такі, як виснаження

вуглеводневих запасів палива на Землі, проблеми

потепління та озонових дір тощо. Точки біфуркації

і знайдені відповіді на виклики будуть базовими віхами

формування історії людської цивілізації, що цілком

відповідає ноосферному підходу до всесвітньої

історії.

На основі ноосферної філософії історії можна побудувати

наукову теоретичну історію, що відповідатиме

критеріям і правилам науки. Система людських цінностей,

у т. ч. цінностей дослідника, вилучена з теоретичної

історії настільки, наскільки це можливо. Однак це

не означає, що вони не мають права на існування або

певною мірою є хибними. Значущість їх колосальна і до

кінця не осягнута. Цьому перешкоджає надзвичайна

багатогранність феноменів культури і людини, наділеної

не лише розумом, а й емоціями, у якій неймовірно

складно поєдналися свідоме і несвідоме. Глобалізація і

тісніше співжиття людей на планеті потребують нової

ідеології як нової системи цінностей. Формуючись як

ідеологічний імператив, вона трансформуватиме систему

особистих цінностей, змінюючи їх і перетворюючи

на імператив етичний.

Нові параметри такої ідеології вже задає ноосфєрна

реальність, справедливо буде назвати її ноосферною

ідеологією, що полягає у відмові від ілюзії технократизму

з імперативом підкорення природи. Ноосфєрна

182 Осягнення історії в різних парадигмах раціональності

реальність фіксує сутнісну єдність біосфери і людства, і

це — основна теза ноосферної ідеології.

У праксеології заслуга В. Вернадського полягає в

тому, що, сформулювавши основні закони існування

біосфери, він не лише заявив про людство як геологічну

силу XX ст., а й практично окреслив політичний вектор

її розвитку. Праці В. Вернадського сприяли розумінню

того, що чим більшими руйнівними силами оволодіває

людство, тим досконалішими повинні стати механізми

їх соціального контролю. Створення ноосфери є актуальним

завданням, до розв’язання якого мають активно

долучатися вчені. Умовою його виконання є об’єднання

зусиль людства, утвердження нових цінностей співпраці

і взаємозв’язку народів. Це вимагає змін багатьох

стереотипів поведінки, механізмів економіки, соціального

і політичного устроїв. Значущою подією було ухвалення

Хартії Землі на Генеральній Асамблеї ООН у

2002 р. у Йоганнесбурзі і її ратифікація всіма державами

— членами ООН. Хартія Землі відображає цінності і

принципи, що відповідають практичним проблемам

людей в їх повсякденному житті.

Створені людством універсальні цінності і різноманіття

культурних світів за всієї їх суб’єктивності відповідають

основним закономірностям еволюції форм

матерії на шляху їх ускладнення і самоорганізації.

Ідеологія і людська культура загалом є формами самоорганізації,

саморегуляції, відтворення і розвитку

розумної матерії. Людські співтовариства раціонально

освоюють реальність, вони навіть здатні виробити,

погодити і реалізувати спільний проект освоєння

світу.

Історія людства розвивається в означених природою

межах об’єктивних процесів формування ноосфери.

Людина як частка людства почала усвідомлювати глобальну

функцію, права і обов’язки у укладі людства. їх

не можна ігнорувати, оскільки всі люди залучені до

спільних геологічних, історичних, політичних, економічних

процесів. Ці взаємозв’язки посилюються дедалі

швидшими темпами, демонструючи новий зміст всесвітньої

історії.

Усвідомлення ноосферної реальності як сучасності

буде мати важливе значення у забезпеченні виживання

людства.

Ноосферна концепція філософії історії 183

Запитання. Завдання

1. У чому полягає специфіка раціональної реконструкції історичного

і його інтерпретація?

2. Чи доцільно розглядати міф як перший ступінь осягнення історії?

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 65; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!