Треба було тільки осмислити розгортання властивостей 5 страница

кожна вбирала з історичного досвіду лише потрібне

їй, а отже, нічого не успадковувала з попереднього

досвіду.

Кожна культура має свої фази розвитку, — вважав

Шпенглер. Зародження культур починається тоді, коли

із первісного хаосу виокремлюється особливий образ —

прафеномен — ідейна основа культури, яку можна

сприйняти, але не можна проаналізувати. Тоді культура

стає цивілізацією, це свідчить, що вона реалізувала

свої цілі і заявила про свій кінець. Загибель відбувається

після реалізації потенціалу прафеномену у формі

мови, моралі, мистецтва, релігії і повернення в первинну

стихію. Отже, загибель цивілізованої Європи — це

питання часу.

Полеміка навколо книги змусила Шпенглера ще раз

продумати свою концепцію. Він ствбрив власний метод

дослідження історії, у межах якого розглядав культурні

формації старовини. На основі паралелей із сучасністю

він намагався визначити долю Заходу, наголошував

на важливості аналогій, що допоможуть знайти оптимальне

розв’язання проблеми історії.

У «Занепаді Європи» сформульовано оригінальну

культурно-філософську концепцію автора, ключовими

Концепції освоєння історії. 157

поняттями котрої є «культура» і «цивілізація», які

автор розумів нетрадиційно. Він вважав, що природу

можна зрозуміти і пояснити, збагнувши закони її розвитку,

а історію — зробивши порівняльний аналіз образів-

прафеноменів. Якщо природа є втіленням можливого, то

історія — того, що відбулося тільки один раз.

На думку Шпенглера, європоцентрична думка призводить

до того, що будь-яку зі світових культур розцінюють

як «нижчу» від європейської. Схема «давній

світ — середні віки — Новий час» встановлює початок і

кінець там, де у глибшому сенсі про них не йдеться. За

цією схемою «країни Західної Європи є усталеним

полюсом, навколо якого скромно обертаються потужні

тисячоліття минулого і далекі культури світу». Він

наголошував, що не можна вважати певні культури

важливішими або гіршими від інших, оскільки вони

просто інакші.

Шпенглер висунув ідею співтовариств людей, наділених

загальною ментальністю, кожне з яких володіє певним

набором характерних ознак — особливим стилем.

Він бачив феномен безлічі потужних культур із первісною

силою, що зростають із надр ойкумени. Немає лінійної

схеми, а є низка замкнутих у собі культур, кожна із

яких виникає, розвивається і вмирає, залишаючи свій

слід у загальній павутині світової історії.

Культурами Шпенглер називав певні суспільні

утворення із їх характерними особливостями. Кожна

нація, на його думку, наділяє людей своєю ідеєю, своїми

пристрастями, своїм життям, і всі культури «строго

прив’язані впродовж свого існування» до тих країн,

де вони виникли. Він виокремив вісім культур: єгипетську,

індійську, вавилонську, китайську, греко-рим-

ську, візантійсько-ісламську, західноєвропейську і

культуру майя у Центральній Америці. Новою перспективною

культурою, на думку Шпенглера, була

російсько-сибірська.

Стан культури Шпенглер співвідносив із цивілізацією.

Він вважав, що цивілізація — дещо більше, ніж

рівень розвитку культури, це форма її відображення.

Цивілізація є символом природного згасання культури,

із її настанням починає переважати масова культура,

художня і літературна творчість втрачають своє

158 Осягнення історії в різних парадигмах раціональності

значення, доступаючись місцем бездуховному техніцизму

і спорту.

Шпенглер подолав європоцентризм, визнаючи значущість

усіх культур без винятку. Ті з них, які начебто

не відбулися, не зуміли реалізувати свої цілі, насправді

прагнули зовсім до іншого, ніж уявляють дослідники.

Ця теза означає, що немає ніякої прямолінійної спадкоємності

в історії. Кожна культура вбирає з досвіду

минулого лише те, що відповідає її внутрішнім потребам,

а отже, в певному сенсі вона не успадковує нічого.

Першочерговим філософ вважав дослідження характерних

особливостей, стилю кожної конкретної культури,

при цьому особливого значення набуває прафеномен.

У Шпенглера первинною є душа культури, а логіка,

як і мистецтво, наука, політика, завжди вторинна щодо

цієї душі. У шпенглерівському розумінні культура —

символічно виражена система, у якій реалізує себе

душа народу.

У терміні «душа культури» Шпенглер втілив власне

розуміння, що основу культури не можна звести до розуму.

У кожної культури є своя душа, що реалізується в

безлічі індивідуальних життів. Душа культури є унікальною,

її не можна виразити раціональними засобами.

Важко вникнути у внутрішній світ людей іншої

культури, зрозуміти природу їх символів, відчуттів,

вірувань, бо кожній культурі властиве світовідчуття,

цілком зрозуміле лише її представнику.

Шпенглер виокремив античну, європейську і арабську

культури, яким відповідають такі «душі»: апол-

лонівська, ідеальним типом якої є почуттєве тіло;

фаустівська, символом якої є безмежний простір і

динамізм; магічна, що виражає постійну дуель між

душею і тілом. Усі культури рівноправні, унікальні, їх

не можна оцінити, а тим більше осудити з позиції іншої

культури. ^

Кожна культура має свої зумовленість життя, темп

розвитку, спрямованість, долю, мистецтво, природознавство,

особливе бачення та пізнання світу і власний

тип історії. Культури народжуються, щоб реалізувати

свої душевні сили, потім вони старіють і сходять у небуття.

Ідея завершення в часі, загибелі безпосередньо

випливає із переконаності Шпенглера в неминучості

проходження кожною культурою певних стадій розвитКонцепції

освоєння історії. 159

ку. Періоди розвитку всіх культур абсолютно тотожні, а

тривалість фаз і термін існування самої культури —

непорушні. Зародження культур, на його думку, відбувається

у той момент, коли «з первісно-душевного

стану людства прокидається і виділяється душа,

якийсь образ із безобразного...». Культура гине після

того, як «ця душа здійснить повну суму своїх можливостей

у вигляді народів, мов, віровчень, мистецтв».

Час смерті цивілізації невідомий, бо доля культури,

логіка її розвитку приховані і передбачувані. Симптомом

занепаду і загибелі цивілізації є підміна справжніх

цінностей квазіцінностями. О. Шпенглер пояснював

світову історію як рух замкнутими циклами народження

і загибелі культур.

Справжня історія, стверджував Шпенглер, обтяже-

на долею, але не законами. Оскільки кожна культура

має душу і долю, то осягнення культури — справа

важка і нездійсненна. Історію можна зрозуміти тільки

через переживання, шляхом інтуїтивного проникнення

у форми історичного розвитку. На думку Шпенгле-

ра, «людство» — це зоологічний термін або поняття,

що позбавлене як сенсу, так і єдиної історії, тому історії

людства протиставлена історія культур, кожна з

яких особливо позначається на людях, має власні ідею,

пристрасті, життя. Цей підхід дав змогу Шпенглеру

сформулювати такі важливі для пояснення історії проблеми:

1) намагання дослідників визначити принцип побудови

всесвітньої історії на підставі своєї належності до

певного культурного середовища — «кругозір провінціала

». Так, західні історики ігнорують тисячолітню історію

Єгипту, а китайські — хрестові походи і Ренесанс;

2) сумнівна точність географічної точки відліку в

періодизації всесвітньої історії. Кілька країн, які вважали

європейськими, уже не є такими, тому замість

поділу «Європа — Азія» мислитель запропонував схему

«Захід — Схід»;

3) визначення критеріїв істинності історичного пізнання.

Апеляція до власного досвіду, внутрішнього

голосу, свідчень очевидців, розуму припустима тільки

при оцінюванні подій свого часу і сумнівна у всіх інших

випадках. Претензія на істину пояснення історії має

сенс лише в контексті конкретної історії.

16 0 Осягнення історії в різних парадигмах раціональності

Для пояснення історії Шпенглер запропонував тезу

про дві форми космічної необхідності: про причинність

як долю організму, що пояснює логіку історії, і про причинність

матерії, що допомагає пояснити логіку розвитку

природи.

Ключ до розуміння логіки історії О. Шпенглер

подав у книзі «Занепад Європи» у розділі «Про сенс

чисел». На його думку, історія як саморозвиток культури

стає реальністю лише тоді, коли люди усвідомлюють

значення числення, виміру, формування образів

світу. Якщо, наприклад, античність апелює до

цілого і кінцевого, то західне мислення тяжіє до поняття

«нескінченність». Цивілізація — це логічний

розвиток і завершення культури. Головними ознаками

цивілізації є урбанізація і опозиція центру та

периферії. Духовне життя, економічні і політичні

рішення залежать від центру. Однак у містах немає

народу, а є тільки населення, яке забуло звичаї традиційного

суспільства, що призводить до немислимого

синтезу цивілізованої розсудливості з первісними

інстинктами виживання.

Оскільки світова історія загалом (наскільки можливе

її сприйняття) — це кругообіг самобутніх, самодостатніх

незалежних культур, то світова історія —

сумарна (сукупна) біографія культур, розвиток яких

завершується фазою цивілізації, що котиться до своєї

загибелі. Шпенглер був упевнений, що Захід давно

перетворився на цивілізацію, де панує втома і душевний

надлам.

Орієнтир на органічні сили, акцент на душу культури

є непрямим свідченням того, що концепція розуміння

історії О. Шпенглера виникла у руслі раціональності,

але не класичної філософії. Шпенглер прагнув

відшукати першопричини, поставити «діагноз» історичному

процесу, але демонстрував позицію невтручання

у його перебіг, вважаючи, що він повинен здійснюватися

так, як здійснюється.

Осягнення історії у спадщині А.-Дж. Тойнбі

А.-Дж. Тойнбі творив на тлі двох світових воєн. Ці

трагічні події не привели Європу до занепаду, як пророкував

О. Шпенглер, а навпаки: у XX ст. виникли тенКонцепції

освоєння історії. 161

денції до глобалізму, формування світової спільноти на

основі принципів європоцентризму (індивідуалізму і

демократії), що забезпечують «динамізм», на відміну

від «статичного» Сходу.

Використовуючи можливості емпіричного аналізу,

А.-Дж. Тойнбі розглядав циклічний шлях розвитку

цивілізації, досліджуючи всі її стадії становлення і

розвитку. Услід за М. Данилевським і О. Шпенглером

англійський мислитель замість панорами всесвітньої

історії з орієнтиром руху від простого до складного, від

менш досконалого до досконалішого бачив картину безлічі

культур, у кожної з яких є свої ідеї, пристрасті,

звичаї, традиції, життя і смерть.

Концепція осягнення історії А.-Дж. Тойнбі є варіантом

теорії культурних циклів, котрі опираються на

ідею, що історія складається з безлічі самостійних,

слабопов’язаних цивілізацій, кожна з яких проходить

власний шлях від народження до смерті. Однак

А.-Дж. Тойнбі був релігійним мислителем, що у філософському

дискурсі поділяв позицію деїзму, згідно з

яким Бог був творцем світу, але більше не втручався в

його розвиток. Це істотно позначилось на його баченні

історії, інтерпретації її мети і сенсу.

За Тойнбі, Бог здійснює історію через життєдіяльність

людини і людства, а її основою є взаємодія світового

закону (Божественного логосу) і людства. Осягаючи

історію, людство осягає себе і в собі Божественний закон

і вище призначення. На поверхні історія є різноманітною,

а у глибині — єдиною і єдиноспрямованою, оскільки

зорієнтована на осягнення Бога через самореалізацію

і самовираження людини. Неможливо побудувати єдине

людство на основі цінностей західного суспільства, тому

що помилковими є абсолютизація економічного і політичного

чинників у розвитку людства, принципу європоцентризму

і тези про прямолінійність розвитку.

А.-Дж. Тойнбі вважав, що кожне суспільство є

складним і динамічним утворенням еволюційного типу,

розвиток якого зумовлений внутрішніми чинниками і

зовнішніми умовами. Вони діють як виклик, що спричинює

відповідь. Якщо відповідь успішна, суспільство

набуває нової якості, якщо ні — припиняє розвиток і

може загинути. Схема історичного процесу в режимі

«виклик — відповідь» протистоїть фаталізму Шпенглера.

1 6 4 Осягнення історії в різних парадигмах раціональності

Механізм взаємодії творчої меншості і пасивної більшості

Тойнбі назвав соціальним наслідуванням — міме-

зисом (грец. шітіков — наслідування), що з’являється

у людини задовго до вступу суспільства у фазу розвитку.

У примітивних суспільствах мімезис відображається

у звичаях, наслідуванні старійшини роду, гарантує

стабільність суспільства. При вступі суспільства на

шлях цивілізації мімезис є поєднувальною ланкою між

активними і пасивними громадянами. Для успішної

відповіді на виклик необхідні присутність людей, що

можуть зрозуміти виклик та дати на нього відповідь, і

здатність більшості сприйняти цю відповідь.

Аналізуючи стадії зростання цивілізації, Тойнбі досліджував

показники її розвитку. Ними не можуть бути

територіальні експансії, бо зазвичай вони супроводжуються

кровопролитними війнами і свідчать про її

регрес, нездатність суспільства подолати внутрішні

виклики, обдурити агонізуючу свідомість, некомпетентність

цивілізації. Тойнбі відмовлявся сприймати як

ознаку зростання ступінь влади над природою, бо прогрес

у техніці і технології, часто викликаний замовленнями

військових, свідчить про надлам, може призводити

до «ідолізації» технічного прогресу як єдиного критерію

розвитку цивілізації і до зневажання духовної

сфери розвитку людини.

Суть прогресу, за Тойнбі, полягає в законі спрощення:

прогресуюча система повинна переходити до «енергій

все більш і більш елементарних, тонких і таких, що

осягаються лише за допомогою абстрактних категорій».

Закон спрощення проявляється на різних рівнях. Проте

для Тойнбі як людини віруючої найважливішою була

релігійна етерифікація, що виявляється в поступовому

сходженні релігії до богів зі все чіткіше окресленою особистістю

і, врешті-решт, оформленні єдиної божественної

особи. Це, у свою чергу, викликає перехід від зовнішнього

до внутрішнього уявлений про Бога, перехід

релігії від статики до динаміки. Етерифікація неминуче

приведе до перенесення поля дії з макрокосму в мікрокосм.

Опозиція «людина — природа» поступово перетворюється

на суперечність, формою якої стає боротьба

між класами, релігіями, націями. На рівні людини зростання

означає все меншу залежність від фізіологічних

потреб і прогресуючий вплив етичного начала. КритеКонцепції

освоєння історії. 165

рій зростання — це прогресивний рух у напрямі самовизначення.

Вважаючи мікрокосм первинним чинником,

А.-Дж. Тойнбі відзначав, що зростання цивілізації

зумовлене змінами у внутрішньому світі індивіда, але

вони відбуваються лише у творчої меншості. Тому виникає

ще одна важлива суперечність — «меншість — більшість

». Більшість може наблизитися до меншості через

механізм мімезису, проте немає гарантій, що це відбудеться.

Збільшення розриву між більшістю і меншістю

може призвести до надламу цивілізації: виклику, на

який меншість не здатна адекватно відповісти.

Кожна цивілізація проходить унікальний шлях

розвитку, набуваючи неповторного досвіду, чим, за

Тойнбі, і зумовлена різниця між ними. Чим розвинутіша

цивілізація, тим унікальніший пройдений нею

життєвий шлях і тим вона самобутніше. Зі зростанням

цивілізацій виникає їх диференціація, що позначається

на світогляді людей, культурі, мистецтві. На відміну

від О. Шпенглера, А.-Дж. Тойнбі вважав, що спочатку

була внутрішня єдність усіх цивілізацій, а відмінності

спричинені неповторністю життєвого шляху

кожної з них. Різноманіття, представлене в людській

природі, людському житті і соціальних інститутах, є

штучним феноменом, що лише маскує внутрішню

єдність.

Тойнбі розглядав суспільство як поле дії людей, а

процес зростання цивілізації — як постійну боротьбу.

Надлам може відбутися з таких причин:

— відмова більшості від мімезису. Під час катакліз-

мів більшість може втратити віру в ідеали меншості і,

не маючи стримувальних традицій, опиняється в

«підвішеному» стані, що неминуче призводить до

хаосу;

— помилка меншості, що втілюється в пасивності

після низки власних перемог. Суспільство з такою меншістю

існує до першого катаклізму, що виводить систему

зі «сплячої» рівноваги;

— ізоляція правлячої меншості від суспільства і, як

наслідок, його деградація;

— ідолопоклонство, тобто «інтелектуальне і морально

збиткове і сліпе обожнювання частки замість цілого,

того, що створено, замість Творця і часу замість

166 Осягнення історії в різних парадигмах раціональності

Вічності». У цю категорію потрапляє широкий спектр

надламів, у т. ч. сучасна техногенна західна цивілізація.

Проте надлам і загибель не є неминучими, шанс вийти з

глухого кута є завжди.

Стадія розпаду, за Тойнбі, настає внаслідок серії

невдалих відповідей на один і той самий виклик, який

призвів до надламу. У соціальному плані на стадії розпаду

відбувається розщеплювання суспільства на такі

складові:

1) правляча меншість, яка більше не є творчою

силою суспільства, але активно чіпляється за владу, з

метою її утримання створює свою державу;

2) внутрішній пролетаріат, що не довіряє правлячій

меншості, його реакцією є створення вселенської церкви;

3) зовнішній пролетаріат, який проявляє себе у варварських

набігах на ослаблу цивілізацію.

У духовній сфері розпад суспільства призводить до

розколу в душі, що зачіпає поведінку, відчуття, життя

загалом. Кожен виклик спричиняє протилежні відгуки —

від абсолютної пасивності до бурхливої активності. Зі

зростанням соціального розпаду альтернативні рішення

стають все більш реакційними, полярними і значущими

за наслідками.

Руйнування суспільства супроводжується повним

розпадом правлячої верхівки і появою нової творчої

меншості, що вийшла з пролетаріату. Саме вона здатна

утворити нову цивілізацію. Виходом є «перетворення» —

створення нової релігії, яка опирається на принципово

іншу систему цінностей, ніж цивілізація, що розпадається.

Тойнбі шукав порятунку у світовій церкві, в релігії

як засобі примирення всіх жителів Землі, а прогресом

в історії вважав наближення людини до Бога. Філософ

намагався обґрунтувати висновок, що історія

людства є втіленням божественної творчої сили в

розвитку і що ритмічність історичгіого процесу «виклик

— відповідь» вивільняє пориви соціального зростання,

визначає його перспективу.

Реакція цивілізації (суспільства) на виклик зумовлена

як його характером, так і здатністю людей забезпечити

певну відповідь. Зусилля творчої меншості

неминуче стикаються з консерватизмом інертної більшості.

Якщо його не подолати, то творчий порив виКонцепції

освоєння історії. 167

являється фатальним — суспільство «вибракує» представників

творчої меншості. Якщо меншості вдається

захопити своїми діями більшість, суспільство виходить

на новий якісний рівень розвитку. Допомагає в цьому

мімезис.

Результат зусиль творчої меншості переноситься у

сферу соціокультурних відносин, де його засвоює інертна

більшість. Пройшовши етап емоційних вибухів,

романтичних настроїв, ідеї у формі ідеалу стають

доступними і привабливими. Через мімезис їх підхоплює

більшість, що виливається в соціальну революцію з

орієнтиром на здійснення ідеального проекту. Примирення

реального й ідеального породжує відчуття стабільності

та ілюзію щастя, але якщо революція не досягає

мети — торжествує реакція, поширюється апатія,

що призводить до етичного падіння, коли обиватель

включає механізм компенсації (пристрасть до алкоголю,

наркотиків тощо). Таке становище, як вважав

А.-Дж. Тойнбі, можна змінити шляхом або насильства,

або добра. Насильство реалізується у формах архаїзму —

переходу системи від статики до динаміки через організацію

протестів проти законів, традицій і громадської

думки (націонал-фашизм у Германії; заклик до повернення

в природу та ін.) і футуризму, що пропонує піти

від реальності в марення, мрії (наприклад, концепція

німецького романтизму Ф. ІПиллера). Архаїзм і футуризм

позбавлені перспективи. Продуктивнішим є шлях

добра як перетворення реальності зі зберіганням досвіду

минулого.

Хоча не всі цивілізації подолали надлам, принципова

можливість виходу з кризи є у будь-якого суспільства.

Прогрес історії не в розвиткові економіки, політики,

техніки, а в етичному оновленні людини і світу,

гарантом чого може бути тільки трансцендентна особа.

На думку Тойнбі, історія існує там, де є час — поле,

в якому і завдяки якому відбувається зміна станів

людського суспільства, виявляючи зміст історії. Для

історика ці стани не лише пов’язані, а й суміщені:

минуле і сьогодення реально співіснують. У давні часи

історика називали «передавачем часу», бо він був не

лише хранителем часу, а й організатором умовного історичного

простору. Історичну пам’ять Тойнбі вважав

сферою накопичення людського досвіду і засобом

1 6 8 Осягнення історії в різних парадигмах раціональності

упорядкування часу. Він розглядав історичне життя

суспільства у внутрішньому вимірі (як вираження

життя конкретного суспільства) і зовнішньому (як

вираження відносин між різними суспільствами). У

цьому сенсі локальні цивілізації є віхами історичного

часу, а не осередками замкнутої в собі історії.

Отже, Тойнбі прагнув охопити всю людську історію і

пояснити всі давні та існуючі цивілізації, намагався

довести, що історію можна осягнути. Загальна концепція

розуміння історії на рівні метапояснення «виклик —

відповідь» дає змогу на раціональному рівні трактувати

конкретні історичні події. У межах постнекласичної

раціональності він запропонував оригінальну і перспективну

концепцію осягнення історії. Його філософія

історії допомагає зберегти оптимізм, є орієнтиром як

для творчої меншості, так і для рутинної більшості. Ідеї

А.-Дж. Тойнбі важливі для істориків, особливо в аспектах,

що стосуються натхнення історика, його якостей,

відповідей на питання про мету вивчення історії, причини

привабливості історичних фактів тощо.

Осьовий час К. Ясперса

як початок історії сучасного людства

Підхід до історії, що ґрунтується на визнанні єдиного

походження і єдиного шляху розвитку всього

людства, розробив німецький філософ К. Ясперс. Він

сумнівався у можливості встановлення загальних історичних

закономірностей між ізольованими культурами

там, де немає загальних витоків (єдиного знаменника),

не погоджувався з марксистською концепцією

матеріалістичного тлумачення історії, протиставляючи

пріоритету економіки духовний стрижень світового

історичного процесу, а також зі спробами пояснити

історію циклами розвитку культур.

Основою концептуального осягнення і трактування

історії він вважав встановлення сенсу суспільного

розвитку, який зумовлює конструкцію всієї світової

історії, її канон.

В історії становлення і розвитку людства К. Ясперс

виокремив фази, що послідовно змінюють одна одну:

Концепції освоєння історії.. 169

протоісторію (доісторію), письмову історію і світову

історію. Тривалий період доісторії охоплює час становлення

людини від виникнення мови і рас до оформлення

історичних культур. Ідеться про становлення ойкумени,

або заселеного простору. Письмова історія охоплює

події приблизно п’ятитисячолітнього періоду

(Китай, Індія, Близький Схід і Європа). Світова історія

починається з глобального об’єднання світу, підготовленого

епохою великих географічних відкриттів. У

фазі становлення історії розгортання великих культур,

незважаючи на низку випадкових контактів, відбувалося

паралельно. Це були історії окремих народів. У фазі

світової історії виявляється єдність цілого, за межі якої

вийти вже неможливо.

Сенс історії людства Ясперс розкривав через осьовий

час,^що визначає цілеспрямованість і призначення

історії. Ймовірно, що ідею осьового часу він запозичив

у Євсевія Кесарійського, автора хронології світової

історії, орієнтованої на два періоди — до Різдва Христового

і після Різдва Христового. Однак Ясперс вважав,

що така періодизація світової історії безумовна тільки

для віруючих християн, тим паче, що не кожен християнин

пов’язує своє емпіричне осягнення історії з

цією вірою. Тому він пропонував: «вісь слід шукати

там, де виникли передумови, що дали змогу людині

стати такою, якою вона є... приблизно 500 років до н.

е., до того духовного процесу, який йшов між 800 і

200 р. до н. е.». Ясперс звертав увагу, що в цей період

відбувається багато незвичайного: у Китаї зусиллями

Конфуція і Лао-цзи формувалася філософія традиційного

суспільства, в Індії — буддизм і особливе ставлення

людини до світу через взаємозв’язок Атмана (душі) і

Брахми (священної сили всесвіту); в Ірані Заратустра

вчив, як жити у світі протистояння добра і зла; у Палестині

навчали істинні пророки Ілія, Ісайя, Ієремія та

ін.; у Греції творили Гомер, Гесіод, Фалес, Піфагор,

Геракліт, Демокріт, Парменід, Сократ, Платон, Фукі-

ДІД, Архімед та ін. Саме в цей період сформувалися

людина сучасного типу і основи світових релігій, що

визначають життя людей і нині; було розроблено

основні філософські категорії, якими оперують,

розв’язуючи проблеми осягнення і освоєння світу; визначився

поворот до раціонального осягнення світу,

1 70 Осягнення історії в різних парадигмах раціональності

формування загальних уявлень, понять як основи для

пізнання одиничного, конкретного.

У концептуальному поясненні К. Ясперса осьовий

час пов’язує людство в єдину світову історію, спрямовує

історичний розвиток, визначає історичне значення

окремих народів для людства загалом. Він вибудував і

свою періодизацію історії, визначивши основні періоди

історичного процесу:

1) загальні витоки людства, що зберігають свою

трансцендентність (лат. іхапзсепсіепз — той, що виходить

за межі);

2) протоісторія, або історія становлення суспільного

буття, що зберігає невизначеність унаслідок відсутності

документальних свідчень;

3) виникнення і розвиток великих культур (шумеро-

вавилонської, єгипетської, егейської, китайської), коли

людина заявляє про свою духовну відкритість світу;

4) руйнування великих культур (імперій античності),

витоки яких датуються періодом 5000 років

до н. е., і становлення єдиної тенденції історичного

розвитку;

5) становлення і розвиток науково-технічної епохи,

перетворення якої позначаються на сучасності.

Центром концептуального пояснення світової історії

у К. Ясперса є людина в її неповторності. Решта реалій

буття знаходять свій історичний сенс тільки через

зіставлення з людиною. Інакше кажучи, Ясперс у своєму

концептуальному баченні світової історії опирався

на принцип антропологізму, замінивши буття субстанції

буттям людини. Історію він сприймав як історію

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 54; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!