Стання хаосуставали залежними від етичного становища

в системі «природа — суспільство — людина».

Релігію як похідне від міфу явище можна вважати

наступною сходинкою освоєння людської історії.

Релігія (лат. religio — побожність, святість, богослужіння) — стійка

світоглядна система, що грунтується на вірі в духовних істот або

надприродну реальність, що опирається на розмежування між

священним (вічним, сакральним, найвищим, невидимим, незбагненним

тощо) і профанним (минущим, не сакральним, нижчим,

видимим, збагненним тощо) аспектами в сприйнятті реальності.

За визначенням теолога Г. Кюнга, релігія є соціаль-

но-індивідуально реалізованим, втіленим у традиції та

спільноті ставленням до чогось, що перевищує або охоплює

людину та її світ, — найвищої «правдивої дійсності»

(Абсолютне, Бог, Нірвана). На відміну від філософії, в

релігії насамперед йдеться про слово та шлях спасіння.

Виникнення єдинобожжя (монотеїзму) істотно відредагувало

тлумачення часу і, відповідно, розуміння історії

людства. Місце байдужого безособового космосу посів

Всевишній, зосереджений на власному творінні, тобто

людині. Бог постійно втручається в справи людські,

керує ходом історії. Релігійне тлумачення процесу історії

набуло необоротного лінійного характеру. Безповоротність

часу, унікальність кожного моменту означають

кінець міфологічного «вічного повернення», підвищують

цінність історії, бо йдеться про випробування людей на

шляху їх спасіння, що можливе завдяки зусиллям душі,

яка прагне до Бога, долаючи прикрощі земного буття.

На території Західної півкулі саме християнство

сформувало першу концепцію всесвітньої історії — історію

єдиного людського роду, що походить від Адама і

Єви і який втратив свою природну єдність унаслідок гріхопадіння.

Із того часу світу Божому протистоїть гріховний

земний світ. За недосконалість і зло земного

світу відповідає людина, яка має спокутувати первород-

ний гріх.

Історія набула телеологічного (цілеустановленого)

характеру. Лінійність, безповоротність, «кінець часів»

роблять історію особливо значущою в житті людини,

спонукають її прагнути до спасіння, бо кожного чекає

справедливий вирок.

Релігійний образ історії поділяє час на минуле, сьогодення

і майбутнє. Ідею вічного кругообігу змінює ідея

1 0 4 Осягнення історії в різних парадигмах раціональності

апокаліпсису — вселенської катастрофи, кінця природи

і суспільства (як представника земного світу).

Світська історія майже не розглядається в священній,

але постійно стикається із нею і тому набуває сенсу:

ніхто не може осягнути всю повноту Божественного

задуму, який реалізується в конкретних історичних

подіях, але обов’язок кожного — побачити в них «волю

Божу» і сприяти спасінню, бо людина — це не безособова

частина космосу, а вище творіння Бога. Ідея особистого

спасіння органічно пов’язана зі спасінням людського

роду, а індивідуальна доля — з долею всього людства.

Релігійна картина світу підготувала парадигму тео-

центризму. Світова історія постала як історія діянь Бога,

де минуле, сьогодення і майбутнє заявили про свою самодостатність.

Час витягнувся в одну лінію, надавши історії

план її розгортання від початку до кінця.

Перша хронологія світової історії належить першому

історику церкви Євсевію Кесарійському (265—340).

Він поділив історію всіх народів на два періоди —* до Різдва

Христового і після Різдва Христового, наголошуючи

на кульмінаційному моменті цієї історичної події. У

всій повноті християнську ідею історії було втілено в

творчому спадку Августина Аврелія, свідка згасання

Риму. Падіння Риму він вважав закономірним наслідком

того, що «нижче» (держава) бажало бути вище

«вищого» (церкви). Августин розробив концепцію історичного

процесу у формі вчення про гради: земний і

небесний. Історія — боротьба між градом земним, державою

цього світу, і градом Божим, державою Бога.

Августин вважав, що у цьому великому протистоянні

держави мирського і держави божественного полягають

таємнича основа і сенс історії, яка одночасно є історією

боротьби між святим і світським. Падіння ангелів, що

загордилися, призвело до того, що разом із державою

Божою з’явилася держава диявола. Адам, який належав

до божественного і до світського, своїм першим гріхом

повторив гріх гордині ангелів, і серед людей виникла

земна (світська) держава як повна протилежність

державі божественній.

Град Божий і град земний принципово відрізняються

один від одного управителями (Бог і демони); громадянами

(праведники і знедолені шанувальники фальшивих

богів і себелюбці); позицією стосовно Бога (смиренна

любов і себелюбство).

міфологія і релігія як ступені осягнення історії 1 0 5

Отже, історія має початок творення і кінець світу у

вигляді Воскресіння і Страшного суду. Три істотні події

п о з н а ч а ю т ь с я на історичному часі: первородний гріх з

н а с л ід к а м и; втілення і страждання Сина Божого з утворенням

його дому — Церкви.

За Августином, Бог — не лише Творець-деміург, а й

Засновник часу, який існує тільки в досвіді людини,

переживаннях подій душею людини, тому немає трьох

часів, а є сьогодення минулого, сьогодення сьогодення і

сьогодення майбутнього. Для людини, що перебуває у

тлінному світі, час стає засобом порятунку, бо дає змогу

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 68; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!