Просвітництва про суспільство «автономної» людини.

Гуманнішого світу, в якому гідне місце посядуть ідеї

Неявно визнають необхідність руху історії до створення

Історії, нові методологічні та історіософські доктрини

Наприкінці 90-х років XX ст. було опубліковано фундаментальне

комплексне дослідження німецьких і чеських

істориків «Історіопис у XX столітті», присвячене

пошуку спільної константи для прихильників лінійного

(традиціоналістами) та нелінійного (нетрадиціоналіста-

ми) руху історії, константи, яка могла б стати «взаємоприйнятною

основою для всебічного осягнення минулого

і пошуку шляхів у світ майбутнього». Це дослідження

було спробою виявити об’єднувальне начало у спектрі

суперечливих історико-теоретичних концепцій XX ст.

Отже, сучасну методологію філософсько-історичної

науки можна визначити як комплекс окремих методологічних

стратегій у діапазоні від полеміки та заперечень

до продуктивних спроб налагодити інтегративне

осмислення історії. Це суттєво, оскільки однією з найважливіших

тенденцій розвитку історичної думки на

початку XXI ст. є зростаюче усвідомлення необхідності

підвищення соціальної активності історії, її потужного

різнопланового впливу на суспільно-політичне життя —

від виховання історичної свідомості до формування наукових

основ державної політики.

Запитання. Завдання

1. Охарактеризуйте специфіку становлення методології історії у

філософії Нового часу.

2. Яким був внесок Ф. Бекона, Р. Декарта, Дж. Віко, Д. Юма,

Г.-С.-Дж. Болінгброка до осмислення статусу історії як науки?

3. Охарактеризуйте внесок філософів епохи Просвітництва до

методології історії.

4. Як розв’язують питання методології історії в німецькій класичній

філософії?

5. Як вплинули на розвиток принципу історицизму праці І. Канта,

И.-Г. Фіхте, Ф.-В. Шеллінга і Г.-В.-Ф. Гегеля?

6. Охарактеризуйте внесок до розвитку методології історії

Р--Дж. Коллінгвуда, М. Блока і Л. Февра.

7. Вкажіть суть постмодерністського виклику в поглядах на історію.

8. Охарактеризуйте специфіку методології сучасної філософії історії.

3. Осягнення історії

в різних парадигмах

раціональності

Східна філософія із самого початку тяжіла переважно

до інтуїтивного пізнання і поглибленої самосвідомості,

тоді як європейська — насамперед до

раціонального, що істотно збільшувало можливості

адекватного пояснення світу. Якщо «батько історії»

Геродот вважав, що історію людей було зумовлено

інтересами богів, то його молодий сучасник Фукідід

історичні події пов’язував з діями людей. У середньовіччі

було закладено основу історичної методології,

сформовано в істориків певну методологічну культуру,

забезпечено філософам епохи Відродження можливість

зробити свій внесок в осягнення історії. Починаючи

з Нового часу та закінчуючи серединою X X ст.,

європейська раціональність розвивалася насамперед у

царині методології, зосередившися на пошуках адекватних

методів наукового пізнання. Саме в цей період

і відбувався процес становлення філософії історії як

науки. За переходу від індустріального суспільства до

інформаційного, коли постала криза європоцентризму і

частково було зруйновано стару систему цінностей,

філософська наука зосередилася на пошуку нових дієздатних

ідей.

Типи раціональності як передумова становлення філософії історії 9 3

3.1. Типи раціональності

як передумова становлення

філософії історії

Філософії як способу духовного осягнення світу з

орієнтиром на розкриття основ його буття властива

раціональність. Апеляція до розуму забезпечила філософії

можливість бути опонентом буденній свідомості,

яка здатна задовольнитися вірою й обмежується феноменальним

уявленням про світ.

Раціональність (лат. гаХіопаПз — розумний) — відповідність з а к о нам

розуму, логіки, методологізмам і правилам.

Порушення відповідності цим законам і нормам вважають

нераціональним або навіть ірраціональним.

Однак натепер визнано, що кожна сфера діяльності має

свої парадигми раціональності, які не завжди збігаються

з науковими, тому можна говорити про раціональність

у мистецтві, релігії, політиці, управлінні тощо.

Становлення раціональності як особливого типу

мислення пов’язане з тими періодами в житті суспільства,

коли під сумнів підпадають ціннісні орієнтири й

традиції, ідеали й принципи, коли формується новий

історичний виклик, що вимагає адекватної відповіді.

Завдяки раціональності філософія історії заявляє про

себе як критика сущого й рефлексія належного, як

самосвідомість певної історичної епохи. Феномен раціональності

має власну історію становлення й розвитку.

Раціональність еволюціонувала від протораціональ-

ності часів античності до класичної, яка демонструє

гуманістичне освоєння світу загалом (людина є мірою

всіх речей). Потім вона трансформувалася в некласичну

(за Нового часу), коли розум розглядали як засіб освоєння

світу, а пізніше — в посткласичну, де розум вважали

субстанцією світу, що саморозвивається, і, нарешті,

через критику формальної раціональності та апеляцію

до гуманістичних традицій вона постала у формі постне-

класичної раціональності.

ІІротораціональність сформувалася за античних

часів, коли було вироблено антропологічні принципи освоєння

світу, запропоновано ідеї самопізнання та міри,

розроблено логіко-методологічні процедури пізнання

94 Осягнення історії 8 різних парадигмах раціональності

й вироблено понятійно-категоріальний апарат. Раціональність

античності, підготувавши парадигму космо-

центризму, сама стала її продуктом, втіленням єдності

розуму, добра, краси, гармонії, порядку й справедливості.

Однак космоцентризм перешкоджав вивченню

людської історії як особливої сфери буття, принципово

відмінної від природи. За космоцентризму історія

людського роду, як і доля людини (мікрокосмосу),

прямо залежала від процесів, що відбувалися в макро-

космосі, непорушними атрибутами якого залишалися

вічність і незмінність, бо природними станами світу з

позиції космоцентризму є кругообіг, вічне повернення,

що припускають нескінченне повторення того, що було.

На той час це був оптимальний варіант освоєння світу й

закріплення підсумків першого досвіду через його повторення.

Класичний тип раціональності полягав у мисленні

з орієнтацією на освоєння буття світу, пошук його підстав

і демонстрував розумність світу й логічний порядок

буття в ньому. Класична раціональність пов’язана з

дедуктивною моделлю мислення (Евклід, Арістотель),

коли поодинокі факти логічно виводяться із загальних

основних положень. Можливості цієї моделі вичерпали

себе до середини XIX ст.

Некласичний тип раціональності сформувався у

Новий час, а його пріоритетом стала методологія наукового

пізнання світу. У терміна «раціональність» з’явилися

два смислових навантаження: 1) сфера логічних

досліджень самої процедури отримання знання, коли

логічне й раціональне ототожнюють і реалізують у

формах «поняття», «думка», «висновок»; 2) сфера

філософського дослідження науки, за якою знаходять

міру ефективності дослідницької процедури відповідно

до певного ідеалу. В обох випадках розум розглядають

як засіб освоєння світу. Некласична раціональність

пов’язана не тільки з дедуктивною моделлю

мислення, а й з індуктивною (Ф. Бекон), коли міркування

спрямовані від окремого, поодинокого до

загального.

Посткласичний тип раціональності було створено

в межах німецької філософії, зокрема у формах панра-

ціоналізму і панлогізму. Якщо класична раціональність

античності досліджувала проблему самопізнання

Типи раціональності як передумова становлення філософії історії 95

й розумне улаштування світу, що за середньовіччя втілилося

у формах творіння й самопізнання природи, то

некласична раціональність Нового часу розглядала

розум як спосіб наукового освоєння світу, а в посткласич-

ній раціональності німецької філософії (Г.-В.-Ф. Гегель)

розум постав як субстанція світу в її розвитку і відчуженні

в упредметнюваних формах буття, де логіка розвитку

світу збігається із логікою його освоєння й перетворення.

Однак надалі людство усвідомило обмеженість

можливостей розуму.

У XX ст. сформувалася постнекласична раціональність,

що поставила під сумнів тотожність логіки

й розуму, раціональності й науковості, апелювала

до гуманності через критику наукових цинізму й абсолютизму,

затверджуючи необхідність пошуку соціо-

культурної обумовленості науки. У контексті постне-

класичної раціональності наука є засобом, а не само-

цінністю.

Етап постнекласичної раціональності пов’язаний із

тим, що проблеми наукового пізнання набули нового

ракурсу в новій парадигмі раціональності у зв’язку з

розвитком науково-технічної цивілізації і викриттям

антигуманних наслідків такого розвитку. Це породило

активну опозицію культу наукової раціональності, що

виявилася у деяких підходах сучасного ірраціоналізму.

В ірраціоналізмі критикуються основні настанови

раціоналізму за їх абстрактний та антигуманний характер.

Постнекласичний тип раціональності ґрунтувався

на положеннях про нестійкість навколишнього світу та

ідеї конструктивного хаосу, що породжує різноманіття

людських світів, функціонування яких забезпечують не

стільки загальні, скільки регіональні закони. Із погляду

нової раціональності, будь-яка подія соціальної дійсності

має такі часові виміри: минуле, сьогодення і майбутнє.

Відправною точкою пізнання є не аксіома (основна

характеристика некласичного типу раціональності),

а метафора.

Кожен тип раціональності позначався на становленні

й розвитку філософії історії, предметом якої є історичне

як особливий рівень буття у світі, формувалися

власні концепції осягнення історії і способи її пояснення,

тобто по-різному трактувалося історичне.

96 Осягнення історії в різних парадигмах раціональності

У XX ст. було підтверджено, що міф про всесилля

людського розуму є небезпечним. Актуалізувалася проблема

майбутнього людства, безпосередньо пов’язана з

розв’язанням глобальних проблем, які виникли у т. ч.

і з вини науки. Тому постала потреба переосмислити

філософію історії, оскільки саме вона має справу з основами

буття людства і найрізноманітнішими проблемами

його розвитку.

На зміну європо- та азіоцентризму прийшло усвідомлення,

що філософсько-історичний процес має не

регіональний, а глобальний характер. Цьому сприяла

концепція глобалізації світових процесів. Ймовірно, у

XXI ст. утвердиться думка про позанаціональність,

позарелігійність, позаполітичність філософії історії,

тобто її загальнолюдський характер. Мета філософсько-

історичного мислення полягає в тому, щоб осягнути

сьогодення, реконструювати минуле і визначитися з

майбутнім, усвідомлюючи, що система «природа — суспільство

— людина» є складним утворенням, де кожен

елемент розвивається за своїми законами, маючи статус

системи в метасистемі.

До середини XIX ст. філософія історії намагалася

пояснити історію регіонального розвитку людства через

абстрактні схеми, ідейні мотиви, умоглядні побудови

картини світу. У процесі активної критики цього підходу

сформувалися різні погляди на історію людства.

Один підхід пропонував досліджувати історію людства

лише як процес діяльності людей, як діалог об’єктивних

умов, що склалися, з наявним суб’єктивним чинником,

інший — як результат діяльності, зафіксований у

культурі, в її упредметненому й відчуженому від людей

стані, тобто документах, речових свідченнях, пам’ятках

людської діяльності. Однак емпіричний факт не

завжди може бути підставою для екстраполяції (лат.

extra — зовні і polio — обробляю) — поширення на

ціле, тим паче — для відкриття певної закономірності

розвитку. До цього слід додати й те, що з поля зору

наукового історичного пізнання «випали» проблеми,

які характеризують історію як специфічний соціальний

процес, відмінний від процесів, що відбуваються в

природі.

Спроба подолати метафізичне трактування історії

обернулася зближенням її з фізикою, причому життя

Типи раціональності як передумова становлення філософії історії 97

людей сприймалося винятково за логікою речей. Дослідницький

пошук змістився від метафізичних схем до

емпіричних фактів. Натуралістична (природно-наукова)

орієнтація позитивізму редукувала історію до наочного

спостереження, що забезпечило виокремлення в

історії галузей археології і етнографії, соціальної і

культурної антропології. Було сформульовано гіпотези

про походження людини. Однак ці здобутки позитивізму

обернулися втратою можливості виробляти теоретичні

узагальнення щодо осягнення цілого (загального).

Проблему світової історії позитивізм оголосив псевдонауковою,

а історія редукувалася до рівня регіональної.

Пізніше етнологія, соціологія й неофройдизм виявили

ті аспекти людського буття, які, будучи неспостере-

жуваною соціальною діяльністю, діють як потужний

чинник розвитку соціального світу, спричиняючи стійкі

зміни на рівні як колективного, так і особистого.

Натуралістична (природнича) орієнтація історичного

позитивізму, зосередженого на наслідках, а не на їх

причинах, зазнала фіаско.

Відносини з речами та іншими людьми можуть бути

явними чи прихованими, але саме вони є ключовими в

історії. Місце історичного (наукового) факту повинне

посісти співбуття, коли наукові гносеологічні відносини

в системі «суб’єкт — об’ єкт» поступаються місцем філософсько-

історичним відносинам «суб’єкт — суб’єк т», що

спричинює необхідність застосування іншої методології,

методів освоєння історії, орієнтованих не на «логіку

речей», а на «логіку вчинків». Вчинок як одиниця

діяльності людини буває простим або складним, свідомим

або несвідомим, але саме у вчинках приховані

справжні мотиви й мета відносин людини зі світом.

Через розшифрування вчинків і діяльності можна з’ясувати

зміст і суть співбуття як сукупності суспільних відносин.

При вивченні минулого необхідно зважати на те, що

спосіб виробництва продукує не тільки товар (речі), а й

унікальну людину. Цю унікальність вона демонструє

через свої відносини зі світом, від яких (а не від речей)

залежить зміст регіональної історії.

Отже, в процесі освоєння історичного йдеться не про

пріоритети, а про виважене співвідношення «метафізики»

9 8 Осягнення історії в різних парадигмах раціональності

і «фізики» при застосуванні принципу доповнювально-

сті, коли розв’язують проблему загального й одиничного,

цілого й частини.

Сучасна філософія історії ґрунтується на раціональному

полілозі, філософії і культурології, політології і

соціології, міфології й релігієзнавстві та ін. За всієї відмінності

дискурсів вони об’єднані взаємними визначеністю

й доповнювальністю. Пріоритетною цінністю стає

усвідомлення поліфонічності концепцій філософії історії.

Глобалізація та інтернаціоналізація культури зумовлюють

необхідність усвідомити і прийняти інші цінності,

адаптувавши чужий досвід. Це породжує потребу в

нових світоглядних орієнтирах, здатних забезпечити

спадкоємність поколінь і перехід до нових, досконаліших

форм буття.

Під час пізнання історичного дослідник повинен оцінювати

історичні факти, події, осіб з огляду на умови

часу і обставини, у яких вони були реалізовані, а не на

сучасні йому умови.

Реконструкція наслідків історичних подій є простішою,

ніж реконструкція їх причин. Уникнути багатьох

помилок допоможе вдосконалення методології філософії

історії, що дасть змогу реконструювати факти

настільки точно, наскільки це можливо, і перейти від

«логіки речей» до «логіки вчинків», за необхідності

реалізуючи і принцип доповнювальності.

Філософія історії може через подію розгледіти життєдіяльність

людей, рушійні сили історії, розкрити проблемність,

публічність, невизначеність людських вчинків,

і тоді в межах процесуальної картини буття

суспільства діяльність людей постає як проблемно-сми-

слове поле, де процесуальне й фактичне поєднуються

через світ вчинків, єдиного й неповторного, відчутного

й мислимого. Такий підхід є оптимальним шляхом розшифрування

історичної події в глобалізованому світі.

Філософія історії, коли розвине свою здатність бути

футурологією, забезпечуючи осмислення вектора майбутнього

з урахуванням минулого, зможе визначати,

якою буде нова цивілізація.

Осмислення майбутнього розвитку ускладнене

появою ще однієї рушійної сили історії — комунікації,

яка успішно конкурує з такою рушійною силою як

виробництво. Якщо за індустріального суспільства спосіб

Типи раціональності як передумова становлення філософії історії 99

виробництва як єдність конкретних продуктивних сил

суспільства і відповідних їм виробничих відносин обумовлював

стан суспільної та індивідуальної свідомості, то в

умовах становлення інформаційного суспільства ситуація

істотно змінилася. Важливим є не лише те, що виробляє

суспільство, а й як воно відтворює себе в системі суспільних

відносин. У зв’язку з цим виникає необхідність

істотного уточнення поняття «раціональність».

До сфери сучасного розуміння раціональності

зараховують майже все, що забезпечує досягнення

мети, навіть міф, релігію і буденну свідомість. Історію

більше не трактують як наперед заданий процес, вона —

спосіб існування, прояву, реалізації всіх явищ і процесів

світу, центром перетину яких є людина в різноманітті

своїх відносин зі світом. Оскільки для людини історія

— це підстава пошуку сенсу її життя, то філософія

історії повинна забезпечити їй цю можливість, розшифрувавши

зміст і цінність цих відносин.

Особлива потреба у філософії історії виникає в епоху

постмодерну, коли зруйновано стару шкалу цінностей,

а нова ще не склалася, що обернулося втратою життєвих

орієнтирів у світі. У цих умовах людина, як ніколи

раніше, потребує точки відліку щодо свого становлення

й розвитку. І в цьому їй може допомогти філософське

осмислення історичного процесу в контексті філософії

історії, яка опирається на нову раціональність. Для її

визначення важливим є не стільки логічна несупереч-

ність (властива класичній раціональності), скільки

наявність сенсу й цілі, які за своєю основою завжди ціннісні.

Однак водночас ознаками раціональності залишаються

пізнаваність, тобто доступність розумінню,

обґрунтованість, ясність і категоріальна прийнятність.

Зміна погляду на раціональність спричиняє переосмислення

природи ірраціонального, до якого можна зарахувати

принципово незбагненне (природа божественного);

дораціональне (не осмислене, що не підлягає

рефлексії); позараціональне (не контрольоване людиною,

несвідоме); іншораціональне (те, що відрізняється

від прийнятих стандартів); ірраціональне (те, що приводить

до безглуздої витрати сил).

Дораціональне, позараціональне й іншораціональне

за певних умов можуть стати раціональним, істотно

доповнивши поняття «нова раціональність» як особливий

тип мислення XXI ст.

1 0 0 Осягнення історії в різних парадигмах раціональності

Із позиції нової раціональності філософія історії

XXI ст. намагається відповісти на такі питання: що

таке історія, яка її суть, чи має вона свій сенс, чи розпоряджається

вона своїми універсальними законами, хто

є її суб’єктом і, нарешті, яке місце займає і яку роль

відіграє людина в історії; чи може людина осягнути

історію і, якщо так, у який спосіб; чи доступна історія

для її розуму; якими є спосіб буття історичного, форми

його прояву і здійснення.

Залежно від відповідей постають різноманітні філософсько-

історичні концепції осягнення історії, у яких є

свої об’ єктивні основи, ступінь суб’єктивності і раціональність,

що обумовлено конкретним часом і його

можливостями.

Розв’язуючи проблему взаємозв’язку регіональної і

світової історії, розглядаючи співвідношення одиничного

й загального, частини й цілого в кожній конкретній

історичній події, історик зобов’язаний подолати

суб’ єктивність. Для цього йому слід керуватися основною

ідеєю філософії історії, її категоріями і опиратися

на принципи взаємозв’язку, взаємодії і взаємообумо-

вленості елементів конкретної події. Методологія філософії

історії дасть йому змогу відстежити подію на рівні

її становлення і буття, оцінити її упредметнений стан і

значущість для сьогодення та майбутнього.

3.2. Міфологія і релігія

як ступені осягнення історії

Передумовою формування всеосяжного концептуального

розуміння історії є її архетипи у формі міфологічних

і релігійних образів.

М іф о ло г ія (грец. mythos — слово, сказання і logos — учення) —

система сакрального знання різних народів, що заснована на

традиційних пе р е каза х та хар а ктеризується метафоричністю,

вірою в чудо.

Міфологія покликана пояснити походження і устрій

Всесвіту, місце людини в ньому та різні форми впливу

на нього (замовляння, обряди, ритуали та ін.). Міфологічний

світогляд характеризується насамперед взає-

Міфологія і релігія як ступені осягнення історії 1 0 1

мозв’язком, взаємозалежністю і взаємоперетворенням

елементів у системі «природа — суспільство — людина

». Він є чинником соціалізації людини, забезпечуючи

системну впорядкованість — тотем; організовуючи

ойкумену (заселений простір); створюючи пантеон

(місце для духів предків, богів); формуючи культуру

страху, ритуалу й табу. Формою спільності людей стає

община, сформована на основі кровної спорідненості,

яку люди проектували на весь навколишній світ, чим

можна пояснити невизначеність між природним і

соціальним, індивідуальним і суспільним, фізичним і

духовним, словом і справою тощо. Уявлення про реальність

і сама реальність у культурі міфу сприймаються

як певна тотожність.

Тотемізм, анімізм та фетишизм породили буденну

свідомість із її орієнтиром на освоєння принципів взаємозв’

язку, взаємодії і взаємообумовленості. Реалізація

цих принципів через обряди й ритуали забезпечувала

перехід від хаосу до космосу, від стихії до порядку. Світ

ставав упорядкованим, цілісним, олюдненим. Олюднення

здійснювали в процесі емпіричної діяльності та опосередковано

через пантеон. Через священну (сакральну)

діяльність богів відбувалося творення космосу з хаосу.

Міфічна картина світу сформувала першу парадигму,

зорієнтовану на передавання соціального досвіду

від покоління до покоління для забезпечення рівноваги

у синкретичній (неподільній) системі «природа —

суспільство — людина». Міф є соціальним, бо спрямований

на підтримання встановленого порядку й застосування

санкцій у разі його порушення; йому властива

раціональна основа (К. Хюбнер, О. Лосєв), тому він був

надійним орієнтиром для перших спільнот людей.

Рух від хаосу до космосу зумовлює лінійність історичного

часу, а недосконалість соціального космосу породжує

міфологему золотого віку з яскраво вираженою

ретроспективною орієнтацією, про що свідчить міфологія

Давніх Китаю, Індії, Еллади. Деградація космосу

постає як наслідок етичного становища у суспільстві.

Міфи періоду становлення письмової культури оповідають

про вселенську пожежу або потоп, але вони не

означають загибелі світу, а забезпечують його відродження,

оновлення й очищення. Місце хаосу займає

космос як міра впорядкованості й організованості.

1 0 2 Осягнення історії в різних парадигмах раціональності

Міф — не лише минуле, а й складова світогляду в

будь-яку епоху. Його простота та образність, синкретизм

і етична навантаженість допомагають на індивідуальному

рівні долати принципову обмеженість свідомості,

гідно переживати самотність і відчуження, знаходити

оптимальну модель пояснення подій, вигадану,

але зручну основу в контексті понять «свій» — «чужий

», «добро» — «зло», «прекрасне» — «потворне».

Міф допомагає сформувати погляд на історію, у якій не

відбувається нічого нового, де час є оборотним, світосприйняття

відображається формулою «і це пройде», бо

«ніщо не є новим під Місяцем», тобто в умовах, коли

міняється тільки форма, а зміст зберігається.

Міфологізація історії на індивідуальному рівні спричинює

не лише спрощення, схематизм, а й фатальність,

пасивність, нечутливість, а отже, і безвідповідальність за

долю світу, що негативно позначалося на долі людства.

Для міфологічного світогляду характерна віра в

абсолютну трансцендентність, позаособисте, позасоціо-

культурне начало, яке визначає долю буття у світі,

у т. ч. долю буття людини, її історію. Як наслідок,

людська діяльність залежить від цього начала, першопричини.

Першооснова диктує схему, що вічно повторюється:

народження — розквіт (золотий вік) — виснаження

(деградація) — катастрофа (уселенська пожежа

або потоп) — відродження — розквіт — деградація —

катастрофа і т. д.

Загальний пафос міфотворчості — це принесення у

природну й соціальну сфери певного порядку, який

забезпечував перехід від хаосу до космосу, встановлював

рівновагу між природою і культурою, допомагав

побороти суперечність життя і смерті. Антиномію

(грец. апііпотіа — суперечка в законі) ж и т т я і смерті

долало міфологічне уявлення про загробне життя, зміст

якого зумовлювала поведінка живої людини.

Отже, міф є не лише соціальним, в й раціональним,

оскільки завжди орієнтований на пояснення й санкціонування

встановленого порядку, однак раціональність

міфу є особливою.

Міфологічному часу відповідав міфологічний історизм,

який можна визначити як «незмінність, що змінюється

» і забезпечує передавання соціального досвіду

від покоління до покоління. Деградація космосу і нароміфологія

і релігія як ступені осягнення історії 1 0 3

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 132; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!