Треба було тільки осмислити розгортання властивостей 1 страница

Проблему минулого, сьогодення і майбутнього.

Сприйняття історії як саморозвитку субстанції усувало

субстанції в часі і просторі; відвести людині роль засобу

К он ц е п туа льн е осягнення історії в парадигмі посткласичної раціональності 107

1 0 8 Осягнення історії в різних парадигмах раціональності

здійснення мети; виключити вплив людської суб’ єктивності;

уявляти історію як самостійну силу, яка спрямовує

людей. Це утверджувало пріоритет соціального над

людиною, яку декларують як творця історії.

Трактування Гегелем історії

як прояву «хитрості світового розуму»

Створюючи свою діалектико-ідеалістичну систему,

Г.-В.-Ф. Гегель загалом не ігнорував філософського суб-

станціоналізму, але оцінював його критично. Щоб кваліфікувати

субстанцію як початкову філософсько-історичну

категорію, вона повинна проявити себе не як об’єкт, а

як суб’ єкт, що демонструє саморозвиток, рух. Без цього

філософський субстанціоналізм приречений бути поганою

копією теологізму, де субстанцією є сам Бог.

Гегелю імпонувала позиція І. Канта пояснювати всесвітню

історію як історію духу. З погляду Гегеля, саме

ідея «є водієм народів і світу, і саме дух, його розумна і

необхідна воля, керував і керує ходом світових подій».

У філософії Гегеля субстанція (абсолютна ідея) у

своєму розвитку проходить стадії чистого мислення у

формі осмислення буття, суті і поняття, а відтак відчужує

себе (упредметнюється) у формах власного інобуття,

спочатку в природі, а з часом у суб’ єктивному, об’єктивному

і абсолютному дусі, знаходячи про себе повне і

завершене знання. Для Гегеля природа і дух народу є

лише «інобуттям ідеї». Різниця між ними полягає в

тому, що всесвітня історія — це прояв духу в часі подібно

до того, як ідея, природа, суспільство виявляються в

просторі. Кожна з цих форм інобуття демонструє цілісність

процесу розвитку абсолютної ідеї (субстанції) в

теорії, на практиці вони втілюються у різні форми

системи «природа — суспільство — льодина», що само-

розвивається. Тому філософія історії є осмисленням

просторово-часових проявів насамперед об’ єктивного

духу (через мораль, право і політику у формі сім’ ї, громадянського

суспільства і держави) та абсолютного

(через мистецтво, релігію і філософію).

Якщо об’ єктом філософії історії, згідно з Гегелем, є

прояви духу, то предметом — свобода в її реалізації

через буття у світі і пізнання духом цієї свободи через

упредметнені форми. Свобода є проявом свідомості в

процесі самопізнання. Такий висновок оснований на

тезі про те, що дійсність світу і його історія мають спільну

онтологічну підставу — мислення, тотожне буттю

світу. У цьому сенсі реальність світу та його історія є

розумними і тотожними.

Поняття «свобода» покладено в основу гегелівської

періодизації всесвітньої історії, згідно з якою виокремлення

східного, античного і німецького світів ґрунтується

на ступені усвідомлення свободи соціальним

суб’єктом (відповідно, вільний один, вільні деякі, вільні

всі). Однак, розглядаючи свободу як підставу для

періодизації історії, Гегель визнавав панування в історії

об’ єктивної закономірності, яка діє незалежно від

бажання окремих осіб. Так виявляється «хитрість світового

розуму», що використовує індивідуальні інтереси

людей для досягнення своїх цілей, бо справжнім

суб’ єктом історії є «особливий дух народу», що відображає

його свідомість і воління, політичний устрій, право

і мораль, мистецтво, науку і філософію.

Прогрес певного народу забезпечується через боротьбу

раціонального та ірраціонального, загального та одиничного,

цілого і частки, а прогрес у всесвітній історії —

через протиборство «окремих народних духів». Трактуючи

прогрес як розвиток до досконалішого стану,

Гегель осмислював і його критерії. Він не погоджувався

вважати таким критерієм освіту (Вольтер) чи моральність,

як проголошував Кант. Свою позицію Гегель

пояснював тим, що всесвітня історія здійснюється у

вищій сфері’ ніж та, до якої можна застосувати моральність

і освіту. Критерієм прогресу історії, за Гегелем, є

ступінь усвідомлення народом своєї свободи, готовність

здійснити свою волю, виконати своє історичне призначення

відповідно до світового розуму.

Поділивши історію на об’єктивну реальність та історіографію

як опис цієї реальності, Гегель виокремив

три види історіографії: первинну історію, де «дух автора

і дух тих дій, про які він оповідає, є тотожними (історії

Тацита, Фукідіда та ін.); історію рефлексії, виклад

якої «підноситься над сучасною епохою не стосовно

часу, а стосовно духу» («Історія Великобританії»

Д. Юма); філософію історії, яку розуміють не як філософські

роздуми з приводу історії, а як саму історію, що

К о н ц е п туа льн е осягнення історії в парадигмі посткласичної раціональності 1 0 9__

1 1 0 Осягнення історії в різних парадигмах раціональності

стоїть вище за емпіричну історію, тому дає змогу зрозуміти

емпіричні факти і пояснити їх причину.

Аналіз первинної і рефлексивної історії допоміг

Гегелю вийти на рівень методологічних проблем історичного

пізнання і виробити такі методичні пропозиції:

— висвітлювати історичні події слід так, ніби дослідник

був їх очевидцем;

— реконструювати мову персонажів минулого, щоб

не втратити її інформаційної цінності, не покращувати

і не погіршувати її;

— варто максимально наближатися до духу досліджуваних

фактів, опираючись тільки на достовірні

джерела і їх мову.

Кожна із пропозицій має недоліки, тому при їх реалізації

дослідник повинен неухильно керуватися принципом

об’єктивності істини, яка дорівнює субстанції і

не має нічого спільного із беззмістовними і випадковими

подробицями.

На думку Гегеля, філософія історії повинна освоювати

історичне у формі емпіричного матеріалу первинної

і рефлексивної історії, не забуваючи про тотожність

буття і мислення, а отже, і про розумність історії.

Все випадкове, ірраціональне залишається поза предметом

філософії історії, бо не можна розумно пізнавати

те, в чому немає розуму. Розумне в історії не лежить

на поверхні, його слід розкрити мисленням, яке опирається

на критерії, що відокремлюють розумне від

безрозсудного, істотне від неістотного, суть від її часткового

прояву.

Аналізуючи відомі твори з філософії історії, Гегель

виокремив історію діянь, теорію і методологію історичного

пізнання, філософське осмислення історії, філософські

роздуми про саму філософію історії. Він одним

із перших філософів історії показав, що на зміну універ-

суму, утвореному із речей, їх атрибутів і модусів, прийшов

світ процесів і подій, у якому немає нічого вічного

і незмінного. Своєю філософією історії Гегель закріпив

принцип історицизму Й.-Г. Гердера й утвердив загальність

історичного стосовно всього сущого. Історичне

набуло статусу точки відліку при освоєнні процесуально

мінливого буття в світі.

Можна вважати, що історичне — це щось неістотне,

те, що становить феноменальний світ подій, за яким

нібито перебуває його вічна суть. Однак проблема полягає

в тому, щоб розглянути історичне за умови визнання

історичності суті світу, відтак і через її відчуження

від історичного на користь вербального, логічного,

тобто тексту філософії історії про суть історичного.

Такий підхід призводить до переосмислення терміна

«історія». Вона постає вже не як оповідь про минуле, а

як об’єктивний результат його суб’єктивного відображення.

Тимчасові факти, що фіксують мінливість буття

в світі, змінюються на ствердження безповоротності

історичного процесу, унікальності кожного його стану,

укоріненості цих станів в історичному часі.

Гегель відмовився від традиційного трактування

історії як знання тільки про минуле. Відтепер історія

почала орієнтуватись на осягнення сучасності в її історичності,

виник вектор майбутнього в історії. Історична

проективність стала навіть важливішою, ніж обумовленість

сьогодення минулим.

Думка про те, що все у світі є історичним, призвела

до заміни поняття «субстанція» на поняття «історичний

процес». Історичний процес постав у нерозривному

зв’язку минулого, сьогодення і майбутнього, демонструючи

процесуальність і результат, розвиток і нову

якість необоротного характеру. Історія зайняла місце

субстанції. Це означало і відмову від субстанціональної

інтерпретації природи людини, за якою сутність її незмінна

і позаісторична. За Гегелем, вона формується в

історичному процесі, а отже, є історичною.

Філософський історизм Гегеля критикував Г. Рік-

керт, один із засновників аксіології, який убачав у

ньому антиномії, а найуразливішим вважав його релятивізм

(лат. геїаііуив — в ід н о с н и й). Історичний релятивізм

критикував і К.-Р. Поппер, який спростовував

«міф концептуального каркаса», що утверджує історичність

і відносність усіх ціннісних і гносеологічних критеріїв.

Релятивізм як учення утверджує відносність і заперечує

абсолютність, а в цьому сенсі Гегель був не релятивістом,

а швидше представником історичного абсолютизму,

що демонструє здатність вивести абсолютне з

історично відносного, оскільки безумовне й універсальне

не лише існують в історично скороминущому, а у

ньому формуються.

Концептуальне осягнення історії в парадигмі посткласичної раціональності Ц І

1 1 2 Осягнення історії в різних парадигмах раціональності

Проблему сенсу історії Гегель досліджував як раціоналіст,

класик філософії, тобто філософські проблеми

він розробляв філософськими методами незалежно від

своїх пристрастей, у т. ч. релігійних.

У філософії Нового часу пріоритетним об’ єктом

філософського аналізу була природа, про мету якої не

йшлося. Ф. Бекон, Т. Гоббс та інші розглядали версію

про наявність мети в природі як спробу ескалації антропоморфізму,

тобто проекцію людини на світ природи.

Висновок філософії Просвітництва про тотожність

законів розвитку природи і суспільства виключав

пошук сенсу в громадянській історії, хоча і було висловлено

думку, що «історія — це діяльність людей, які

переслідують свої цілі». Однак незабаром перенесення

індивідуального досвіду на суспільство загалом було

визнано неправомірним.

Філософи не мають права стверджувати, що вчинки

і події у співвідношенні з цілями учасників є сенсом

історії, навіть сукупність сенсів цих вчинків не може

ним бути, тим паче, що мета і результат історичних дій,

як правило, не збігаються. У цьому виявляється закономірність,

яку ще треба знайти.

Філософія історії відкрила «історичне несвідоме»,

коли люди «не відають, що творять». На думку Канта,

люди, реалізуючи свої цілі, рухаються до невідомої їм

історичної мети, яка, будучи відомою, навряд би їх зацікавила.

Ця думка в розгорнутому та обґрунтованому

вигляді постає у філософії історії Гегеля, де розкривається

механізм діяльності світового духу і виявляється

«хитрість світового розуму». Завдяки цій «хитрості»

і сенс, і значення історії недоступні її учасникам.

Кожна людина дбає про досягнення власної мети, а

зрештою може отримати зовсім не те, чого прагнула.

Визнання невідповідності цілей і результатів,

несумірності намірів учасників історіїаніціювало пошуки

сенсу історії з огляду не на, поставлені цілі, а на

результати. Це було зумовлено і тим, що «ціле» історії її

учасникові в досвіді не дається. Тільки філософія пізнає

через розум, який не приймає суб’єктивно-належного, а

надає перевагу об’єктивно-належному.

В історії, за Гегелем, немає відмінностей між сущим

і належним, а здійснюється те, що і повинне було відбуватися.

У тотожності об’єктивно-належного і сущоКонцептуальне

осягнення історії в парадигмі посткласичної раціональності 113

го закладено основу для виправдання дійсності, що

Гегель називав «історичним консерватизмом». Однак

абстрактна тотожність належного і сущого не може

подолати суперечності між конкретно сущим і його

належним на кожному етапі історичного процесу. Через

процесуальність та історичну конкретність Гегель

«історизував» відносини між сущим і належним: кожен

ступінь історичного процесу співвідноситься не з

абстрактним належним у формі ідеалу, а зі своїм історичним

належним.

Загальна конструкція філософії Гегеля — телеологічна.

Реалізуючись в історичному процесі, мета є

діяльним початком історії, її рушійною силою і завершенням.

Все, що існувало в історії, набуває сенсу тільки

в співвідношенні з метою — як з кінцевою метою історії,

так і з історичними цілями кожного її етапу. Телеологічний

і механізм переходу від одного історичного

етапу до іншого. Дух народу гине, і народ сходить з історичної

сцени, тому що він реалізував своє призначення,

здійснив історичну мету. Все, що не спрямоване на втілення

історичної мети, позбавлене історичного сенсу.

Історична мета належить субстанціальному розуму

спочатку у формі несвідомого прагнення. Тільки в

історично конкретному бутті мета набуває усвідомленого

сенсу.

Усе це цілком відповідає філософії абсолютного ідеалізму

Гегеля з його категоріями «субстанція — суб’єкт»,

«логічне — історичне». Гегель вважав, що з усуненням

із філософії історії трансцендентального в будь-якій

його формі (субстанціалізм, телеологізм, фіналізм) історія

«розсипається» на окремі факти, події, втрачає свою

цілісність і єдність, мету і сенс. Зникає і потреба в самій

філософії історії, цінність якої не обмежена статусом

теорії і методології історичних досліджень. Завдання

філософії історії полягає в тому, щоб осягнути, виявити

вже існуючий сенс історії і пояснити його.

Гегель не сумнівався в існуванні історичного цілого.

Світовий дух (розум) з необхідністю пізнає і усвідомлює

свою свободу, і в цьому полягає сенс усієї історії. Зміст

історії втілюється як момент цілого, його складова.

Завершена цілісність історії для Гегеля є важливішою

за питання про її кінець і час здійснення. Важливо

знати не те, коли настане кінець історії, а який він буде,

114 Осягнення історії в різних парадигмах раціональності

осягаючи цілісність історії, хоча емпірично вона ще не

здійснилася в конкретній формі. За Гегелем, жодна

філософія досі не могла охопити сенс історії, бо філософія,

як і інші форми освоєння світу, не піднімається над

своєю епохою. Вона може осягнути сенс історії тільки

частково, адже для осягнення її загалом необхідно

стати поза об’єктом історичної реальності. Це можливо

тільки через філософію історії.

Гегель зробив спробу осмислити історичне втілення

духу в наявному бутті суспільства, а історію об’єктивного

духу зрозуміти з позиції абсолютного духу у формі

мистецтва, релігії і філософії. Філософія в іпостасі

метафізики претендує на статус вічного і право бути

поза історією та над історією, бо вона орієнтована на

розкриття основ світу, осмислення взаємозв’язку нескінченного

і кінцевого, загального й одиничного,

буття світу і буття у світі.

Позиція Гегеля викликала критику з боку історичної

школи, яка відкидала телеологію й уявлення про

зумовлений кінець історії. Однак відмова від телеології

послужила відкриттю того, що розглядати історію як

ціле можна лише стосовно періоду, на якому позначилося

минуле. Історія «уривається» в точці сучасності,

унеможливлюючи її осягнення як складової загального

історичного процесу. Припускали, що в минулому все,

у т. ч. його сенси, завершилося, визначилося, усталилося.

Проте при цьому збереглося припущення, що майбутні

дослідники об’єктом і предметом вивчення оберуть

інше минуле, з іншим його завершенням. Такий

підхід передбачав застосування механізму релятивіза-

ції історії. Заміна об’ єктивної телеології суб’єктивною

означала або повернення до просвітницького варіанта

концепції цілеспрямованої і раціональної діяльності,

обмеженої виявленням свідомих цілей, мотивів і сен-

сів учасників минулих подій, або породження суб’єктивізму

дослідника, що реконструюй минуле й оцінює

його на свій розсуд (розуміння), при чому може з’явитися

стільки ж «історій», скільки істориків.

Історичний об’єктивізм і вульгарний суб’єктивізм

радикально було подолано тільки в XX ст. в екзистенціальній

філософії К. Ясперса і М. Хайдеггера. Пост-

класична філософія переосмислила колишню методологію,

відкидаючи універсальність «суб’єкт-об’ єктного

Концептуальне осягнення історії в парадигмі посткласичної раціональності Ц 5

відношення», обґрунтувавши положення про можливість

дослідника вийти за межі гносеологічного відношення

і набути статусу нейтрального спостерігача.

Гегелівській філософії історії властивий історичний

оптимізм, оснований на ідеї «розум править світом». Із

вилученням цієї ідеї конструкція історії стає сумнівною.

Історія постає як час безглуздих жертв і злочинів,

страждань і скорботи, як існування, позбавлене сенсу.

Тільки за допущення розумності всесвітньої історії, як

вважав Гегель, зникне ілюзія про панування у світі

безумства. Однак він тверезо оцінював всесвітню історію,

не мислячи її без пороків і насильства. Історію слід

приймати такою, якою вона є, не «поправляючи» її, не

вкладаючи в неї морального імперативу, адже основними

мотивами діяльності людей є егоїзм і корисливість.

Тому завдання історика — зрозуміти, а не судити

людські вчинки. Для Гегеля це означало виразити в

логіці понять об’єкт інтересу і пояснити його необхідність,

не виправдовуючи і не звинувачуючи, бо люди з

їх інтересами і діяльністю є лише засобом і матеріалом

світового духу, який не має моральних обмежень.

Імовірно, Гегель усвідомлював уразливість своєї

морально-етичної позиції, тому у вступі до «Філософії

історії» стверджував, що в кожній людині є дещо, що не

може бути засобом ні за яких обставин, — це божественне

начало життя людини, воля і совість. Вони забезпечують

самоцінність людини, тому не можуть бути засобом

навіть для світового духу. Однак не історія існує

для людей, а навпаки — вони для історії, держави. Це

було позицією Гегеля як державника, універсаліста,

класичного філософа з орієнтиром на субстанціалізм у

формі світового розуму, пріоритет цілого над часткою.

Отже, історія, на думку Гегеля, складається з дій

людей, які мають власні цілі. Про наслідки свого буття

вони навіть не підозрюють, але саме ці люди є цілями

світового розуму, який забезпечує духовний зміст історії.

Тому філософія історії розглядає не події (оболонку

світового розуму), а їх духовний зміст як прояв і відчуження

світового розуму в часі і просторі. Метою всесвітньої

історії є самопізнання світового розуму через

зусилля конкретних народів, які реалізують себе межах

становлення, розвитку і сталого буття в певних формах.

У кожному періоді історії світовий розум вибирає для

11 6 Осягнення історії в різних парадигмах раціональності

реалізації своїх цілей певний народ і тих осіб із народу,

які своєю діяльністю втілюють сенс епохи.

Дбаючи про власні інтереси, люди реалізують закономірності

історії, не усвідомлюючи цього. їх цілі,

розум і пристрасті є рушійними силами історії. Світовий

розум керує людьми опосередковано, не заперечуючи

їх свободи. Філософія історії повинна примирити

людину зі світом, забезпечивши розуміння історії.

Пізнаючи світ, можна з’ясувати і його недоліки. Негативний

досвід перестає бути негативним, якщо люди

отримають із минулого певний урок, осягнуть закономірності

прояву світового розуму як закону розвитку

суспільства і його історії.

Після Гегеля філософія історії переживала кризу,

яка набувала форми критичних заперечень і сумнівів

щодо гегелівського проекту філософії світової історії та

корисності історії взагалі. Однак саме завдяки зусиллям

німецького мислителя історія претендує на те, щоб

бути найважливішим виміром людського існування,

специфічною сферою життєпрояву суспільної людини,

засобом механізму її соціалізації, утвердження як персони.

У такому розумінні історії закладено її сенс.

Матеріалістичне розуміння історії

у філософії марксизму

Філософія Гегеля істотно вплинула на становлення

філософії марксизму. Класики марксизму К. Маркс і

Фрідріх Енгельс (1820—1895) вважали себе молодогегельянцями.

Однак філософія марксизму прагнула

розв’язувати теоретичні проблеми освоєння і пояснення

історії з інших світоглядних і методологічних позицій,

була зорієнтована на те, щоб зробити суспільство більш

людяним, а людину — більш суспільною.

Основну тезу матеріалістичного розуміння історії

К. Маркс заявив у передмові до роботи «До критики

політичної економії»: не свідомість людей визначає їх

буття, а суспільне буття визначає свідомість. Виробництво

зумовлює соціальну структуру товариства людей,

що перебувають у різних відносинах власності щодо

предмета, засобів праці та її результатів. Соціальна

структура самоорганізовується по горизонталі, але

управляється вертикаллю влади в особі держави.

Концептуальне осягнення історії в парадигмі посткласичної раціональності Ц 7

Порядок життя, заданий відносинами у громадянському

суспільстві і забезпечуваний державою, закріплюється

у різноманітних відносинах (від політичних до

релігійних) і генерується свідомістю людей, які вступають

у ці відносини в межах від політики до релігії. Інакше

кажучи, з виробництва товарів і послуг починається

вся історія людського суспільства. Щоб люди могли

жити, вони повинні мати їжу і питво, житло й одяг, а

основою колізій історії є відповідність або невідповідність

виробничих відносин рівню і характеру продуктивних

сил конкретного способу виробництва благ,

необхідних для задоволення потреб людей. Стан виробництва

визначає стан суспільних відносин людей, великих

і малих соціальних утворень у суспільстві, їх індивідуальну

свідомість, а не навпаки. Отже, історія — не наслідок

випадковості, діяльності видатних осіб або впливу

надприродних сил, а результат усієї людської діяльності,

яка реалізується відповідно до певних законів.

Трансформаційні процеси у країнах пострадянського

простору зумовили негативне ставлення до філософії

марксизму як ідеології будівників комуністичного суспільства.

Однак така оцінка філософії марксизму адекватна,

оскільки вона набагато глибша.

Складовими марксизму є філософія, політекономія і

теорія наукового комунізму. Філософія опиралася на

німецьку класичну філософію і філософію Просвітництва,

які були вищим етапом розвитку філософії Нового

часу, а політекономія марксизму розвивалася на основі

англійської класичної політекономії. Тому філософія і

політекономія марксизму досягли політичних результатів

в освоєнні багатьох актуальних проблем сучасності.

Науковий комунізм, що ґрунтувався на різних утопічних

соціально-політичних концепціях, запозичив їх

основний недолік •— утопізм.

Одним із основних досягнень філософії марксизму

було розроблення концепції матеріалістичного розуміння

історичного процесу. Услід за Гегелем класики марксизму

зробили спробу пояснити історію, виходячи з її

саморозвитку, зумовленого об’єктивними законами, що

розкривають визначальну роль матеріальних чинників

У становленні і розвитку суспільного життя. У межах

марксизму було обґрунтовано загальну логіку розвитку

1 1 8 Осягнення історії в різних парадигмах раціональності

історичного процесу; запропоновано власну методологію

дослідження; відкрито і сформульовано кілька

законів розвитку суспільства, що стало основою для

пояснення і передбачення багатьох соціальних явищ.

Будучи переконаними в пріоритеті економіки,

Маркс і Енгельс протиставили поширеній на той час

концепції плюралізму чинників суспільного розвитку

моністичну концепцію матеріалістичного розуміння

історії.

У марксизмі історія суспільства постає як історія

способів виробництва, у яких закладено джерела суспільного

розвитку. Певну роль у цьому відіграють продуктивні

сили конкретного способу виробництва, що

відображено в законі відповідності виробничих відносин

рівню і характеру розвитку продуктивних сил. Суспільство

розвивається доти, доки виробничі відносини

відповідають продуктивним силам. Коли вони з необхідних

умов розвитку продуктивних сил перетворюються

на їх гальма, виникає потреба заміни старого способу

виробництва прогресивнішим, із новими продуктивними

силами і новими виробничими відносинами.

У процесі суспільного виробництва матеріальних

благ, духовних цінностей тощо люди, вступаючи у

виробничі відносини, формують малі або великі

соціальні утворення, які відрізняються за місцем у

системі виробництва, відношенням до засобів виробництва,

способом отримання і розмірами суспільного

доходу. Оскільки за економічними відносинами кожного

суспільства стоять інтереси різних соціальних утворень,

то історія суспільства виглядає як історія боротьби

класів: рабів і рабовласників, кріпаків і поміщиків,

робітників і капіталістів.

Виокремлення економічних відносин як визначальних

допомогло розкрити об’єктивні закономірності виникнення

і розвитку соціальних організмів та побудувати

теорію всесвітньої історії людства. Суспільство з відповідним

йому способом виробництва Маркс називав

суспільно-економічною формацією. П’яти способам

виробництва, кожному з яких властивий особливий

взаємозв’язок виробничих відносин і продуктивних

сил, відповідають, на його думку, такі суспільно-економічні

формації: первіснообщинна, антична, феодальна,

капіталістична, комуністична. Кожна з них характериКонцептуальне

осягнення історії в парадигмі посткласичної раціональності Ц 9

зується ступенем залежності від природи і рівнем

розвитку продуктивних сил.

Перехід від однієї суспільно-економічної формації

до іншої здійснюється в процесі соціальних революцій.

Коли виробничі відносини із форми розвитку продуктивних

сил перетворюються на їх окови, тоді суспільне

буття змінює суспільну свідомість і готує її до цінностей

нового буття. Виникає феномен «низи не хочуть жити

по-старому, верхи не можуть управляти по-новому».

Перехід від однієї суспільно-економічної формації до

іншої має характер діалектичного заперечення, що

забезпечує спадкоємність старої і нової якостей та

загальну спрямованість розвитку. У цьому процесі

можна чітко визначити:

— джерело розвитку, тобто суперечність між реальністю

старої якості і можливістю нової;

— механізм розвитку у формі кількісно-якісних

змін у межах норми, а потім її порушення;

— заміщення старої якості новою.

У дусі класичного раціоналізму К. Маркс продемонстрував

дію загальних законів розвитку буття світу і

специфіку їх прояву на прикладі розвитку суспільства

як одного з рівнів буття у світі, запропонувавши свою

концепцію матеріалістичного розуміння всесвітньої

історії як історії зміни суспільно-економічних формацій.

Вона була достатньо переконливою і логічно побудованою,

але мала численні недоліки:

1) необґрунтованість висновку про те, що комунізм є

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 56; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!