Треба було тільки осмислити розгортання властивостей 3 страница

що процес розвитку системи, особливо соціальної,

можна прискорити вольовими зусиллями.

132 Осягнення історії в різних парадигмах раціональності

Еволюція як прогрес не має лінійного характеру.

Вона залежить від дії чинників, що прискорюють або

гальмують (уповільнюють) розвиток, забезпечуючи стабільність

системи або її зміну.

Розглядаючи суспільство як систему, що розвивається,

Г. Спенсер виокремив військовий (оснований

на примусі й абсолютному авторитеті влади) і промисловий

(ґрунтується на горизонтальних комунікативних

відносинах природної кооперації) типи її організації.

Він вважав, що історія Європи — це історія трансформації

суспільства військового типу, де люди існують для

держави, у суспільство промислового типу, де держава

існує для людей.

Згідно із законом постійності сили, незнищенності

матерії і безперервності руху досягається гармонія і рівновага

системи, що автоматично припиняє дію механізму

еволюції і запускає механізм дисолюції (лат. сііззоі-

уо — руйную, розкладаю). Однак це не кінець, а початок

нового витка еволюції. Інакше кажучи, діє

циклічна модель розвитку світу, де йдеться не про повторення

минулого, а про структурну «реконструкцію»

світу як системи.

Отже, історія, за концепцією Г. Спенсера, постає як

вища фаза еволюції світу на рівні соціуму, який підкоряється

універсальним природним законам, але має

свою специфіку їх прояву. Оскільки рушійною силою

еволюції є невідома сила організації матерії і руху, то

напрям історії не можна визначити наперед. Уявлення

про соціальну еволюцію як про двоєдність процесів прогресу

і регресу суперечило традиційному фіналізму

історії. Крім того, еволюція актуалізувала момент спадкоємності,

на противагу революційним змінам (філософія

марксизму). Еволюція має кумулятивний характер:

вона не заперечує старий матеріал, а реорганізовує

його. Людина у суспільстві має право вступати в діалог-

кооперацію або не вступати, якщо це суперечить її інтересам.

Як механізми ефективної адаптації до середовища

проживання люди використовують конкуренцію і

партнерство. Такі якості соціальної людини закладені

природою еволюції. Змагальність і прагнення до партнерства

притаманні відносинам не лише між людьми, а

й між народами. Недоліки концепції Г. Спенсера виявилися

у недостатньому розмежуванні біологічного і

Філософія історії в парадигмі постнекласичної раціональності 133

соціального, обмеженні ролі людини можливостями

пристосування до умов середовища, абсолютизації

принципу спадкоємності, що породжує приховану

форму провіденціалізму і надто оптимістичні очікування

щодо побудови досконалого суспільства силою еволюції.

Аксіологічна інтерпретація історії

у філософії неокантіанства

Інтерпретація Г. Спенсером історії у дусі еволюціонізму,

запозиченого з біології, а також заміна О. Контом

філософії історії соціологією призвели до їх критики

неокантіанцями.

Німецький філософ Вільгельм Віндельбанд (1848—

1915) запропонував розмежувати історію і природознавство

не за предметом дослідження, а за методом.

Номотетичний (грец. nomothetike — законодавче

мистецтво) (узагальнювальний) метод забезпечує розкриття

зв’язків між фактами і встановлення загальних

законів розвитку природи. Ідеографічний (грец. idea —

поняття і grapho — пишу) метод допомагає встановити

особливе, виявити специфічне в окремих подіях історії,

визначити цінність події, що становить прерогативу

історії.

З погляду Віндельбанда, вся попередня філософія

історії опиралася на номотетичний метод пізнання,

ігноруючи ідеографічний метод освоєння історичних

подій, що і породило труднощі у філософії історії, забезпечивши

фіктивне або абстрактне, але не наукове

пояснення історичних подій.

Ідеї В. Віндельбанда систематизував і розвинув

німецький філософ Генріх Ріккерт (1863—1936).

Успадкувавши від І. Канта ідею активності свідомості,

Ріккерт відмовився від ідеї трансцендентної «речі в

собі». Буття всякої дійсності Г. Ріккерт розглядав як

буття у свідомості, не переймаючись, якою дійсність є

насправді. Це пов’язано з тим, що наука, приступаючи

до дослідження, вже має справу з донауковими поняттями,

які вона використовує в процесі дослідження, а

людина спрощує різноманіття явищ світу в логічних

поняттях, редукуючи історичне до логічного.

1 3 4 Осягнення історії в різних парадигмах раціональності

На відміну від позитивістсько зорієнтованих істориків,

які прагнули фіксувати історичні події так, як вони

відбувалися насправді, без урахування суб’єктивних

суджень про них, Г. Ріккерт був переконаний у необхідності

аксіологічної інтерпретації подій, незважаючи на

те що визначення цінності події обтяжене суб’єктивністю.

Пізнавати — означає оцінювати, схвалювати або

засуджувати, тому у філософії Ріккерта істина заявляє

про себе не лише як адекватне віддзеркалення реальності,

а й як її ціннісна інтерпретація.

Історичне дослідження припускає вибір істориком

тих подій, які він вважає істотними, а це можливо тільки

в разі зіставлення їх із певною системою цінностей.

Цінність не тотожна користі, ідеалу або ідеї. Вона є сми-

сложиттєвим орієнтиром, який допомагає вийти за межі

питань «що є що» і «хто є хто», актуалізуючи питання

«чому» і «в ім’я чого». Жодний історик, навіть якщо він

прагне до об’єктивності і неупередженості, не може уникнути

власної оцінки подій. Ці оцінки визначать ієрархію

викладеного матеріалу, ступінь його значущості.

За Г. Ріккертом, об’єктом історичного дослідження

є об’ єкти культури, які прямо або опосередковано

пов’язані з цінностями, мають соціальну значущість.

Метою історії як науки про культуру є пізнання одиничного

в його неповторності, а принципи освоєння історичного

повинна розробити філософія історії.

Номотетичний метод, який раніше домінував, орієнтував

істориків на пошук загальних законів розвитку

суспільства з претензіями на статус універсальних законів

розвитку світу. Ототожнення законів суспільства і

законів природи поставило під сумнів унікальність суспільства.

За цих умов усі міркування про специфіку

суспільного розвитку були просто декларативними,

філософія історії втрачала свою самодостатність, її

легко можна було замінити соціологією. Однак ця заміна

виявилася неадекватною. Звернення О. Конта до проблеми

«прогрес — регрес» опинилося за межами предмета

соціології, бо позначене аксіологічною інтерпретацією,

що є прерогативою філософії історії. Визначити

стан прогресу або регресу можна, але тільки через критерій

цінності, за допомогою якого стан розвитку

не може бути охарактеризований як щось неминуче, а

отже, не має характеру закону. Прогрес зумовлює

Філософія історії в парадигмі постнекласичної раціональності 135

набуття нової якості, а нове не може бути законом, бо

законом можна вважати лише те, що постійно повторюється.

Отже, закон О. Конта насправді є формулою цінності

зі значенням абсолютного ідеалу.

Тільки поняття «цінність» може конституювати

поняття «історичний універсум». Цінності можуть

об’єднати фрагменти, частини в єдине історичне ціле.

Тому виняткове значення філософії історії полягає в

тому, що вона є вченням про цінності, що забезпечують

єдність історичного й логічного, а в разі необхідності і

його поділ на частини в межах історичного аналізу.

Однак різноманіття цінностей ставить під сумнів не

лише універсальні, загальні закони історії, а й сенс світового

історичного розвитку як єдиного процесу.

Філософія історії, за Ріккертом, не лише обґрунтовує

тезу про те, що принципами історичного розвитку є

цінності, не лише розшифровує їх, ай виконує критичну

місію, визначаючи ступінь їх впливу на тлумачення

сенсу історії в конкретному її прояві і філософському

вимірі. Наприклад, марксистське розуміння історії претендує

на відкриття об’єктивних законів суспільного

розвитку. Оскільки основною цінністю марксизму є

перемога пролетаріату над буржуазією, то і сенс історії

зводиться до боротьби класів. Мета боротьби полягає в

політичному пануванні і володінні економічною могутністю,

унаслідок чого економічне й політичне життя

видається істотнішим, ніж культурне життя. Абсолютизація

економічного базису, резюмував Г. Ріккерт, —

сумнівна підстава для визначення сенсу світової історії,

оскільки різноманіття інших людських учинків і прагнень

позбавляється всякого сенсу.

Ціннісний підхід у філософії історії допомагає уникнути

упередженості, абсолютизації однієї з цінностей.

Визнання різноманітних систем цінностей ставить

перед дослідником завдання побудови системи принципів

історичного і визначення пріоритетів, ідентифікуючи

їх через цінності в історії філософії і всесвітній історії.

Розв’язання цього завдання допоможе подолати і

проблему пошуку сенсу регіональної історії, історії

окремого народу, події, особи. Г. Ріккерт розумів, що

Це є «надзавданням», але його можна виконати за

умови, що філософія буде насамперед ученням про

загальні цінності культури. Створивши обґрунтовану

1 3 6 Осягнення історії в різних парадигмах раціональності

систему таких цінностей, філософія може дати змогу

поділити історичне ціле і визначити складові епохи в

такий спосіб, щоб сенс історії не перетворився на

абстрактну формулу, а заявив про себе конкретно через

одиничне.

Критерієм виокремлення епох (історичних періодів)

мають бути тільки ключові цінності. Через ціннісний

підхід філософія історії осягає справжнє розуміння прогресу.

Нова якість прогресу як втіленої цінності допомагає

філософії історії оцінювати минуле через зіставлення

із сьогоденням. Конкретне історичне дослідження

покликане визначити, що в історії було прогресивнішим,

а що регресивнішим, що свідчило про підйом, а

що — про занепад.

За Ріккертом, у всесвітній історії були такі епохи:

1) епоха догматизму *-— період панування християнської

ідеї, коли Бога вважали абсолютною цінністю;

2) епоха скептицизму — період, ініційований ученням

Дж. Бруно про нескінченність Всесвіту, не обмеженого

ні часом, ні простором. Оскільки поняття «історичне

ціле» стає суперечливим, то і вислів «усесвітня історія

» втрачає свій смисл;

3) епоха критицизму — період, започаткований

філософією І. Канта, що повернула людині статус «центру

світу». Дійсність світу не існує сама по собі, вона

визначена суб’єктивними формами її освоєння. Людина

впевнена як у своїй свободі, так і в дійсному сенсі світу

і його історії, бо наділена розумом.

Високо оцінюючи безумовні цінності розуму й свободи

в німецькій класичній філософії, Г. Ріккерт протестував

проти визнання метафізичного буття цінностей,

тому що це призводить до ідеї про наявність двох видів

буття: істинного, що перебуває по той бік реальності, і

буття примар та ілюзій, буття відносної істини, де і відбуваються

конкретні історичні події; Виникає парадокс

демонстрації нікчемності історичного перед трансцендентним.

Для історика такий підхід неприйнятний,

оскільки саме в безпосередньому житті суспільства він

вбачає справжню реальність. Однак визнання безумовної

шкали цінностей, з погляду Ріккерта, необхідне, бо

вона задає належне, будучи критерієм конкретно-істо-

ричних цінностей.

Філософія історії в парадигмі постнекласичної раціональності 137

Основні тези, які стали внеском неокантіанства у

розвиток філософії історії, такі:

— історія є ідеографічним відображенням одиничного

розвитку культури через її цінності, що повинна

обґрунтувати філософія історії;

— принципами історичного розвитку є цінності

культури;

— відносини людини зі світом є не суб’єктно-об’єктними,

такими, що протиставляють її і світ, а подієвими,

бо людина залучена до світу реальності; важливим є не

стільки пояснення «що є що», скільки розуміння «чому

», «для чого»;

— усе, на чому позначилися людські інтереси, є

культурою;

— відносний конкретно-історичний характер цінностей

культури свідчить про те, що історія не є процесом

розгортання, прояву певної субстанції поза часом і поза

простором, історія завжди конкретна;

— культурна природа цінностей є підставою для

заперечення дії універсальних законів всесвітньої історії

і ставить під сумнів сенс всесвітньої історії, зорієнто-

вує на осмислення конкретного історичного і уточнення

його сенсу.

Такий підхід позначений небажаним релятивізмом,

якого можна позбавитися, якщо разом із цінностями

конкретного історичного сформувати систему безумовних,

значущих, позаісторичних, трансцендентних цінностей.

Вони, будучи ідеалом, допоможуть осмислити

одиничне через конкретне історичне. Історія відображає

реальність не загалом, а тільки реально існуюче

часткове (одиничне).

Концепція осягнення історії Р.-Дж. Коллінгвуда

Абсолютний ідеалізм Гегеля зазнав критики від представників

постнекласичної філософії. Однак Р.-Дж. Кол-

лінгвуд, автор праці «Ідея історії», став одним із захисників

раціоналізму. Його гегельянство було найменш

ортодоксальним, він зміг уникнути надмірного догматизму.

Коллінгвуд зробив спробу переосмислити деякі

ідеї Гегеля, зберігаючи їх позитивні надбання.

1 3 8 Осягнення історії в різних парадигмах раціональності

З погляду Коллінгвуда, в історії все є унікальним і

неповторним. Події історії мають зовнішню форму

(матеріалізоване явище) і внутрішній зміст (думку).

Завдання історика полягає в тому, щоб проникнути в

задум історичного, бо історія — це насамперед історія

думки, а єдиним суб’єктом історичного процесу є

мисляча людина.

Місце метафізичного світового духу гегелівської

філософії у Коллінгвуда посідає дух людський, основною

здатністю якого є самопізнання. Воно є історичним,

розшифровує думки, зафіксовані в індивідуальних

діях, учинках. За Коллінгвудом, історика має цікавити

тільки подія, що трапилася в часі і втілює певну

думку, а не будь-які спонтанні вчинки; історичне знання

— це відтворення минулого в сьогоденні, його об’єктом

є живий досвід, який історик повинен пережити у

своєму розумі. Роздумувати про особливості історичного

пізнання може лише професіонал, який освоїв відповідні

процедури, навчився їх застосовувати, оволодів

секретами професії історика. Тільки у такий спосіб

можна досягнути не віддзеркалення минулого, а розуміння,

осягнення і пояснення історичного. Наприклад,

якщо історик хоче дізнатися, що хотів сказати Платон у

своїй праці «Держава», він повинен продумати плато-

нівські думки, відтворити їх у контексті власного знання

і вже після цього їх оцінювати, захоплюватися або

критикувати, схвалювати або засуджувати. Однак історик

має взяти до уваги, що завдяки внутрішній полісемії

і метафоричній мові текст Платона, як і будь-який

інший, набуває автономного просторового сенсу, не

пов’язаного з авторським баченням.

Р.-Дж. Коллінгвуд усвідомлював, що розуміння —

акт раціональний, але форми прояву людського духу

охоплюють і ірраціональне, таке, що не бере участі в

історичному житті, але завжди супроводжує його. Розуміння

—• це перший крок до забезпечення пояснення.

Інакше кажучи, між освоєнням історії і її поясненням

необхідним етапом є розуміння.

Із позиції герменевтичної концепції розуміння історик

мислить не фактами і не періодами. Оскільки

історичного не осягнути і не загнати в чітко визначену

схему, то він може мислити тільки проблемами. ВизнаФілософія

історії в парадигмі постнекласичної раціональності 139

чивши проблему, окресливши ескіз наукового пошуку,

історик відтворює минуле у власному пізнанні і розкриває

його сенс, а тому історичне пізнання є одночасно

суб’єктивним і об’єктивним. Суб’єктивним воно є тому,

що від початку і до кінця пізнання відбувається акт

мислення, до якого залучається і чужа думка. Об’єктивності

історичному пізнанню надає збереження статусу

об’єкта пізнання, незважаючи на відтворення і переосмислення

чужої думки.

Оскільки йдеться про ідеї, а не про відчуття, то в

них завжди є раціонально загальне, доступне розумінню.

Однак ця доступність можлива, а не обов’язкова,

тобто історик не завжди зможе відтворити загальне.

Це залежить не від його підготовки, особливого бачення,

а від того, чи здатен він відчувати особливу схильність,

симпатію до об’єкта пізнання, чи має він схожий

досвід, щоб переосмислити чужі думки. Не слід

забувати, що історик завжди є людиною свого часу,

наділеною автономністю мислення, тому він може змінити

своє ставлення до поглядів, які ще вчора здавалися

йому близькими, під впливом певних обставин.

Крім того, будь-яка реконструкція історичного, а тим

паче його інтерпретація, завжди має статус гіпотези, а

не теорії.

Отже, історичне пізнання, з погляду Коллінгвуда,

відрізняється від простого відтворення минулого. Воно

конструює історію та інтерпретує її, розуміє та переосмислює

в акті рефлексії, проявляючи свободу

мислення. Свобода мислення полягає в незалежності,

незаданості, креативності, а не вседозволеності, бо у

своїй раціональній діяльності історик керується ситуацією,

обумовленою власними думками й думками

інших людей.

Своєрідно розумів Р.-Дж. Коллінгвуд історичний

прогрес. Він вважав, що помилки багатьох істориків

полягають у тому, що вони на певну епоху наклеюють

ярлики «погана» або «хороша» і в цьому вбачають стан

прогресу або регресу, тоді як «візитною карткою» історичного

прогресу є накопичення розв’язаних проблем.

Тому прогрес можливий у сферах економіки, політики,

права, науки, філософії і навіть релігії, але неможливий

у сфері мистецтва й моралі, оскільки витвори

1 4 0 Осягнення історії в різних парадигмах раціональності

мистецтва й норми моралі є результатом нерефлексив-

ного досвіду.

Розкриваючи механізм розуміння, Коллінгвуд вступив

у сферу герменевтики (грец. Ііегтепеи-Ьіке — мистецтво

тлумачення). Пізнання минулого постало в його

концепції як переосмислення подій минулого з позиції

сьогодення, що виключає чисте відтворення подій. Прогалину

між минулим і сьогоденням заповнює уява історика,

що є не довільною фантазією, а креативною діяльністю,

підпорядкованою певній логіці. Вона насамперед

орієнтована на реконструкцію інтенцій історичного, що

ґрунтуються на теорії і практиці людей, процесах і

результатах їх життєдіяльності. Свідомість історика

проективна, оскільки наділена здатністю заздалегідь

створити план, сформулювати ідею і спрямувати дослідження

в невизначеність.

Коллінгвуд наголошував, що важко уникнути помилок

і оман, бо історик переноситься в інший час на

«крилах власної уяви». Однак його свободу обмежують

історичність, межі досліджуваного проблемного поля. І

Коллінгвуд дійшов висновку про необхідність збігу

історичної свідомості з історичним буттям, бо «історичний

процес сам по собі є процесом думки і існує остільки,

оскільки індивідуальні суб’єкти, що є його частками,

усвідомлюють себе такими». Зрештою, історія

постає як «самопізнання розуму».

Концепція Р.-Дж. Коллінгвуда може викликати

заперечення й критику, однак він прагнув підтримати

раціональність історичної науки, виявив інтелектуальну

«чесність».

3.5. Концепції освоєння історії

у межах постнекласичної

раціональності

Концептуальне осягнення і пояснення історії на

основі постнекласичної раціональності має свої наукові

переваги і недоліки. Надбанням стало подолання феноменології

і зосередження на сутнісному рівні історії,

вихід за межі регіональної історії. Це дало змогу значно

Концепції освоєння історії. 141

поліпшити методологію історичного пізнання, обравши

орієнтиром єдність історичного і логічного та ефективніше

застосування методів дослідження від абстрактного

до конкретного (від загального до одиничного зі встановленням

особливого як здійснення пошукової мети

дослідження).

Розширення дослідницького поля дало змогу у

межах аналізу єдності умов і чинників історичного як

одного з рівнів буття у світі використовувати нові методи

дослідницької практики (герменевтики і синергетики,

структурно-функціонального аналізу і компаративістики),

а також низку специфічних (метод психоісто-

рії з її зверненням до аналізу підсвідомих емоцій, що

обумовлюють поведінку ключових осіб як суб’єктивного

чинника суспільного розвитку). Застосування психоаналізу

розширює можливості раціонального пояснення

сфери несвідомого, забезпечуючи ще один вимір історичного.

Ф. Ніцше про історію

як здійснення «волі до влади»

Німецький філософ Фрідріх Ніцше (1844—1900)

жив у складних історичних умовах. Процес об’єднання

Німеччини вимагав радикальних змін у суспільстві, які

підтримували надто мало громадян. Німецька інтелігенція

була проти реформ, які могли б зруйнувати її

усталене духовне життя. Ймовірно, цим частково

можна пояснити, чому погляди Ніцше вона спочатку

активно підтримала, а потім почала гостро критикувати.

Основні ідеї його майбутніх творів містилися у філософських

есе «Доля і історія» та «Свобода волі і фатум».

У праці «Про користь і шкоду історії для життя» він

виступив проти схиляння перед історією як «сліпою»

силою фактів, здатною зруйнувати людське життя,

зробити людину своїм заручником. Історія є не лише

благом, а й злом, що обтяжує пам’ять і заважає жити

«тут і зараз».

Ніцше поділяв історію на монументальну, антикварну

і критичну. Монументальна історія наводить приклади

величного і піднесеного. Вона вчить тому, що

якщо велике існувало, у разі необхідності його можна

142 Осягнення історії в різних парадигмах раціональності

повторити. Ця історія потрібна як зібрання зразків,

однак не може бути пріоритетом, бо це призведе до спотворення

минулого, оскільки люди забувають усе, крім

яскравих фактів і вражаючих подій.

Антикварна історія допомагає зберігати і шанувати

минуле. За своєю природою вона є консервативною:

здатна підтримувати життя, а не породжувати його.

Крім того, антикварна історія культивує здобутки певного

народу і зневагу до інших народів. Ніцше імпонувала

критична історія, що ґрунтується на тезі: «всяке

минуле заслуговує на засудження». Однак за такого

підходу можна втратити відчуття міри або обмежитися

умовним розумінням добра і зла.

Згідно з Ніцше, усі типи історії можливі. Проте історія

як минуле не повинна деформувати сьогодення і

принципово впливати на майбутнє, бо вона не лише

надихає, а й пригнічує «сліпою силою фактів», потужність

яких може роздавити навіть сильну людину,

деформуючи її свідомість, примушуючи жити за чужими

зразками. Тому від історії потрібно брати тільки те,

що потрібно для сьогодення. Якщо вона не обслуговує

життя, то створює умови для його згасання і навіть

загибелі.

На думку Ніцше, людина у своєму житті зорієнтована

на щастя, а для його отримання необхідно мати здатність

до забування. По-справжньому відчувають щастя

тільки тварини, бо не знають, що це таке, і діти, які ще

не піднялися до рівня, на якому починають ставити це

питання. Природним станом для тварин і дітей є їх

«неісторичність». Тому треба вчитися мистецтву забування,

усвідомлюючи, що людина «назавжди прикута

до минулого», яке «пригинає її донизу або схиляє вбік».

Мистецтво забування — це абсолютна зосередженість

на теперішньому моменті. Концентрація уваги на проблемах

сьогодення є умовою їх успішного розв’язання.

Без минулого можна погано чи добре жити, але не

можна жити без можливості забути минуле хоч би на

певний час, на чому наголошував Ніцше. Отже, те, що

не можна підкорити, потрібно надійно забути для свого

блага. Він погоджувався, що історія забезпечує основу

для осмислення сьогодення, але нічого хорошого не

вийде, якщо з неї намагатися зробити майбутнє. Засоби

проти «історичної хвороби» Ніцше вбачав у неісторич-

Концепції освоєння історії. 1 43

ному — це здатність забувати минуле і жити своїм сучасним,

і в надісторичному — це ті сили мистецтва і релігії,

які надають буттю вічного і незмінного характеру.

Спочатку необхідно навчитися бачити в історії добро і

зло, користь і шкоду, а потім осягати монументальну,

антикварну або критичну історію, не забуваючи, що

вона повинна служити життю, а не життя зобов’язане

прислуговувати історії. Реальна історія і життя взаємозалежні.

Ф. Ніцше сприймав свою епоху як трагічний час

переоцінювання всіх «великих цінностей і ідеалів»,

який супроводжувався «радикальним нігілізмом»,

спровокованим кризою християнської моралі з її любов’

ю до ближнього. В умовах «формальної раціональності

» криза породжує відчуття відрази до фальші. Ще

одною причиною нігілізму є те, що людина перестала

бути абсолютною цінністю, перетворилася на засіб.

Домінування лицемірних посередностей пригнічує

яскраві прояви індивідуальності.

Нігілізм породжує «напруженість культури» як

прикмету близької катастрофи, однак він потрібний і

корисний, бо дає змогу здійснити інвентаризацію цінностей,

із нових позицій осмислити минуле, сьогодення і

майбутнє.

Основою ієрархії цінностей світу Ніцше вважав визнання,

що «життя є волею до влади» насамперед над

собою. Це прагнення до самовизначення і утвердження

своєї індивідуальності, бо людина — «центр сили», міра

світу, інструмент його організації. Поза людиною світ є

хаосом, що набуває сенсу тільки у процесі ціннісно-

вольової діяльності людини. Роль розуму другорядна,

він узагальнює, усереднює, реєструє, визначає, а воля

до влади олюднює світ, робить його середовищем для

людини. І мірою волі людини є свобода духу, воля до

влади як осягнення світу і себе. Отже, Ніцше був представником

волюнтаризму.

Волюнтаризм (лат. voluntas — воля) — ідеалістична філософія,

яка грунтується на розумінні волі як першооснови творення

діяльності.

Із волюнтаризму Ф. Ніцше можна дійти висновку

про те, що не існує буття як об’єктивної і незалежної від

людини реальності, є тільки буття «як життя у сенсі

1 4 4 Осягнення історії в різних парадигмах раціональності

дихати, бажати, діяти». Отже, всі розмови про історичний

прогрес нічого не варті. Історія постає як процес

вічного становлення, де періоди занепаду волі до влади

змінювалися зростанням волі до влади, і навпаки.

Ніцше вважав, що у XVI—XIX ст. «убували життєві

сили», зростала зневага до людини як цінності, активізувався

нігілізм. Тому він виокремлював активний нігілізм,

що є ознакою потужності духу, який утілюється у

насильстві і роздумі, і пасивний, який свідчить про виснаження

духу, що виявляється у втраті віри в себе і

бажанні одягнути «маску», використовуючи механізм

компенсації — алкоголь, наркотики, швидкоплинні

розваги. Нігілізм створює соціальну проблему у формі

пороків і злочинів, відчуження від усього і самого себе,

але необхідний як умова життєвого зростання. Він створює

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 52; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!