Висновок експерта 1 страница

Документи

Речові докази

Показання

Р

Що слід розуміти під належністю доказів? 1

Охарактеризуйте властивості доказів.

4 Який доказ визнається допустимим? Назвіть умови недопустимості доказів.

Глава 7

5. Як значення мають рішення інших судів у питаннях допустимості доказів!

7. Дайте характеристику обставин, які підлягають доказуванню у кримінали! му провадженні?

8. Що слід розуміти під межами доказування.

9. Розкрийте поняття процесу доказування та охарактеризуйте його елементі

10. Назвіть особливості доказування на різних стадіях кримінального проваджі

11. Назвіть суб’єктів збирання доказів та вкажіть способи збирання ними доказі

12. Які особливості встановлює закон щодо збирання дока зів стороною захисі та потерпілим. ^Ч

13. У чому полягає оцінка доказів? Хто саме її здійснює?

Глава 8 ^——^— Процесуальні джерела доказів

Відповідно до ч. 1 ст. 95 КПК показання як процесуальне джерело доказів - це І відомості, які надаються в усній або письмовій формі під час допиту підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим, експертом щодо відомих їм обставин у кримі­нальному провадженні, що мають значення у цьому кримінальному провадженні. Таким чином, ознаками показань як процесуального джерела доказів, виходячи із їх законодавчої дефініції, є:

1) показання - це відомості, які являють собою суб’єктивне сприйняття особою обставин, що мають значення для кримінального провадження, і надаються під час допиту (в усній або письмовій формі) (ознака, що стосується процесуальної форми отримання показань);

2) показання можуть бути надані підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потер­пілим, експертом (ознака, що стосується суб’єкта показань);

3) відомості, які складають зміст показань, повинні стосуватися обставин, що мають значення для кримінального провадження (ознака, що стосується змісту показань).

Відсутність вказаних ознак позбавляє отримані відомості значення показань як процесуального джерела доказів у кримінальному провадженні. Відповідно до ч. 8 ст. 95 КПК сторони кримінального провадження, потерпілий мають право отримува­ти від учасників кримінального провадження та інших осіб за їх згодою пояснення, які не є джерелом доказів.

Частина 4 ст. 95 КПК містить правило, яке обумовлено засадою безпосередності дослідження показань, речей і документів (ст. 23 КПК), а крім того, має принципове значення в доказуванні - суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, передбаченому ст. 225 КПК. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показання­ми, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них.

Тлумачення вказаних правил дозволяє зробити такі висновки:

1) показання, наданд під час досудового розслідування, мають значення доказів лише для обґрунтування процесуальних рішень слідчого та прокурора (крім тих по­казань, що отримані у порядку ст. 225 КПК). Якщо допит фіксується за допомогою технічних засобів, текст показань може не вноситися до відповідного протоколу до­питу за умови, що жоден з учасників процесуальної дії не наполягає на цьому. У та­кому разі у протоколі зазначається, що показання зафіксовані на носії інформації, який додається до нього (ч. 2 ст. 104 КПК). Таке спрощення процесуального фіксування показань під час досудового розслідування зумовлено, зокрема, тим, що вони не мають доказового значення в судовому розгляді, а тому й немає сенсу письмово їх фіксувати за умови фіксації технічними засобами (зрозуміло, якщо на цьому не наполягають учасники);

Глава 8

2) судові рішення можуть ґрунтуватися лише на тих показаннях, які безпосередн були сприйняті: а) судом - під час судового розгляду; б) слідчим суддею - під час д судового розслідування, що допускається у виняткових випадках, пов’язаних із нес хідністю отримання показань свідка чи потерпілого, через існування небезпеки д життя і здоров’я свідка чи потерпілого, їх тяжкої хвороби, наявності інших обстави що можуть унеможливити їх допит в суді або вплинути на повноту чи достовірніс показань (ст. 225 КПК). Необхідно звернути увагу на те, що в порядку ст. 225 КЕ можуть бути допитані виключно свідок та потерпілий;

3) показання підозрюваного у всіх випадках мають доказове значення лише пі час досудового розслідування.

Закон не розрізняє окремі види показань залежно від процесуального статус суб’єкта, від якого вони отримані, що пояснюється однаковою правовою природо] цього джерела доказів. Водночас процесуальний статус суб’єкта показань безпос< редньо впливає на: 1) визначення значення тих чи інших показань у кримінальної^ провадженні; 2) процесуальну форму їх отримання. Так, показання підозрюваноп обвинуваченого та потерпілого мають значення не тільки джерела доказів у крим нальному провадженні, а і способу захисту їх законних інтересів (а показання підозрк ваного, обвинуваченого, який беззаперечно визнає свою вину, ще й впливають н процесуальну форму кримінального провадження у випадках, встановлених КІВ зокрема, у кримінальному провадженні на підставі угод, спрощеному проваджені щодо кримінальних проступків). Саме тому, відповідно до ч. 2 ст. 95 КПК, підозрк ваний, обвинувачений, потерпілий мають право (а не зобов’язані) давати показанн під час досудового розслідування та судового розгляду. На відміну від цих осіб свідо* експерт зобов’язані давати показання слідчому, прокурору, слідчому судді та суд*' в порядку, установленому КПК (ч. З ст. 95 КПК). При цьому слід враховувати прави ло, передбачене ст. 63 Конституції України та п. З ч. 1 ст. 66 КПК, а саме - свідок ма право відмовитися давати показання щодо себе, близьких родичів та членів своєї сімі що можуть стати підставою підозри, обвинувачення у вчиненні ним, близькими ро дичами чи членами сім’ї кримінального правопорушення, а також показання щоді відомостей, які згідно з положеннями ст. 65 КПК не підлягають розголошенню. Щі ж до процесуальної форми отримання показань, то вона визначається законом з ура хуванням їх вищевказаного значення залежно від суб’єкта, який підлягає допит) Зокрема, потерпілий перед допитом попереджається про кримінальну відповідальні™ за давання завідомо неправдивих показань, свідок - за відмову давати показання (кріл тих осіб, які вказані вище) та за дачу завідомо неправдивих показань (ч. З ст. 224 КПК) Підозрюваний та обвинувачений взагалі не попереджаються про кримінальну відпс| відальність, оскільки характер їх показань визначається тактикою їх захисту.

Однією із ознак показань як процесуального джерела доказів є, як зазначено вище те, що відомості, які складають їх зміст, повинні стосуватися обставин, що маюті значення для кримінального провадження. При цьому важливу роль відіграють пра­вила, закріплені у частинах 5-7 ст. 95 КПК:

1) особа дає показання лише щодо фактів, які воів сприймалм особисто, за,и­нятком випадків, передбачених КПК. Такими винятками є закріплені ст. 97 КПК по­казання з чужих слів, під якими розуміють висловлювання, здійснене в усній, пись-

Процесуальні джерела доказів

уовій або іншій формі, щодо певного факту, яке ґрунтується на поясненнях іншої особи. За своєю суттю показання з чужих слів є похідними доказами, а тому й дока­зування має спрямовуватися до першоджерела відомостей, що мають значення для кримінального провадження, мінімізації їх інтерпретаторів. Утім суд у виняткових випадках має право визнати допустимим доказом показання з чужих слів незалежно від можливості допитати особу, яка надала первинні пояснення, якщо такі показання є допустимим доказом згідно з іншими правилами допустимості доказів. При прий­нятті цього рішення суд зобов’язаний враховувати: значення пояснень і показань у випадку їх правдивості для з’ясування певної обставини і їх важливість для розу­міння інших відомостей; інші докази щодо цих питань, які подавалися або можуть І бути подані; обставини надання первинних пояснень, які викликають довіру щодо їх достовірності; переконливість відомостей щодо факту надання первинних пояснень; складність спростування пояснень, показань з чужих слів для сторони, проти якої вони спрямовані; співвідношення показань з чужих слів з інтересами особи, яка надала ці показання; можливість допиту особи, яка надала первинні пояснення, або причини неможливою такого допиту. Урахування вказаних положень у сукупності надає мож­ливість суду дійти обґрунтованого висновку щодо визнання показань з чужих слів допустимими.

Показання з чужих слів можуть бути використані як з метою перевірки інших до­казів, так і у випадках відсутності первинних доказів або визнання судом неможли­вості допиту особи, якщо вона: відсутня під час судового засідання внаслідок смерті або через тяжку фізичну чи психічну хворобу; відмовляється давати показання в су­довому засіданні, не підкорюючись вимозі суду дати показання; не прибуває на виклик суду, а її місцезнаходження не було встановлено шляхом проведення необхідних за­ходів розшуку; перебуває за кордоном та відмовляється давати показання (ч. З ст. 97 І КПК).

Використання як доказів у кримінальному провадженні показань з чужих слів є винятком із загального правила щодо особистого сприйняття фактів особою, яка дає показання, оскільки в такому випадку можливі перекручування отриманої інформації, виникнення сумнівів щодо її достовірності, вплив суб’єктивного фактору, що зменшує І її переконливість. Саме тому законодавець передбачив низку правил, що обмежують використання таких доказів і визначають умови їх допустимості: а) правом визнати такі докази допустимими наділений лише суд; б) суд може визнати їх допустимими, якщо сторони погоджуються визнати їх доказами; в) суд має право визнати допусти­мим доказом показання з чужих слів, якщо підозрюваний, обвинувачений створив або сприяв створенню обставин, за яких особа не може бути допитана; г) показання з чу­жих слів не може бути допустимим доказом факту чи обставин, на доведення яких вони надані, якщо показання не підтверджуються іншими доказами, визнаними до­пустимими згідно з правилами КПК; д) у будь-якому разі не можуть бути визнані допустимим доказом показання з чужих слів, якщо вони даються слідчим, прокурором, співробітником оперативного підрозділу під час здійснення ними кримінального про­вадження;

2) висновок або думка особи, яка дає показання, можуть визнаватиая судом до­казом лише, якщо такий висновок або думка корисні для ясного розуміння показань

Глава 8

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------.------------------------------------------------------ 1

(їх частини) і ґрунтуються на спеціальних знаннях в розумінні ст. 101 КПК (науковга технічних або інших спеціальних знаннях);

3) якщо особа, яка дає показання, висловила думку або висновок, що ґрунтунтьс на таких спеціальних знаннях, а суд визнав їх недопустимими доказами в порядку передбаченому ч. 2 ст. 89 КПК, інша сторона має право допитати особу згідно з пра вилами допиту експерта.

Використання в доказуванні показань потребує їх оцінки з точки зору належності допустимості та достовірності. Під останньою розуміють властивість доказів, щ< відображає відповідність їх об’єктивній дійсності, а тому й такі докази не викликаюн сумнівів. Оцінка достовірності показань має важливе значення при проведенні до-питу, оскільки спонукає сторони кримінального провадження до формулювання пи-тань, спрямованих на можливість її здійснення. У зв’язку з цим ч. 1 ст. 96 КПК перед­бачає право сторін ставити свідку запитання щодо його можливості сприймати факти, про які він дає показання, а також щодо інших обставин, які можуть мати значення для оцінки достовірності показань свідка. Свідок зобов’язаний відповідати на такі запитання, і якщо його показання не узгоджуються з раніше наданими, він може бути допитаний щодо попередніх показань і причин їх розбіжностей. На достовірність по­казань свідка можуть впливати фактори об’єктивного та суб’єктивного характеру. З метою доведення недостовірності показань свідка законодавець надає право сторо­ні надати показання, документи, які підтверджують його репутацію, зокрема, щодо' його засудження за завідомо неправдиві показання, обман, шахрайство або інші ді­яння, що підтверджують нечесність свідка (ч. 2 ст. 96 КПК).

Одним із процесуальних джерел доказів відповідно до ч. 2 ст. 84 КПК є речові докази. їх поняття закріплено у ст. 98 КПК - речовими доказами є матеріальні об’єкт*! які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи об­ставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі преді мети, що були об’єктом кримінально-протиправних дій, гроші, цінності та інші речі! набуті кримінально-протиправним шляхом. Ці докази прийнято називати так тому, щ Л носієм відомостей, які мають доказове значення, є не людина, а речові об’єкти (об’єкти матеріального світу).

Законодавче визначення речових доказів має казуїстичний характер, тобто являє собою відкритий перелік їх різновидів. У науці кримінального процесу під речовими! доказами розуміють предмети, які об’єктивно, в силу їх власних якостей, а також зв’язку з іншими обставинами, можуть служити засобом для встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження. При цьому ознака об’єктивності є ключовою для розуміння сутності речових доказів. Вона означає, що інформація, яку містить речовий доказ і яка має значення для кримінального провадження, фор­мується не для доведення її до відома органів досудового розслідування або суду, а зовсім з іншою метою, або взагалі незалежно від волі чи бажання будь-якої особи.

Процесуальні джерела доказів

Оскільки речові докази мають нерозривний зв’язок з обставинами минулого, вони є незамінними. І тому їх втрата або суттєве пошкодження призводить до неможливос­ті відтворення речового доказу, адже неможливим є повернення в минуле, коли фор­мувався цей доказ. Саме в силу незамінності речових доказів та передбаченої ст. 23 КПК безпосередності дослідження речей як засади кримінального провадження за­конодавець на рівні закону (в ст. 100 КПК) закріпив низку правил зберігання речових доказів та вирішення питання про них.

Виходячи із сказаного, можна виділити такі ознаки, які відрізняють речові докази від інших видів доказів:

1) носієм відомостей, що мають доказове значення, виступають виключно пред­мети (речі або документи);

2) відомості, що мають значення для кримінального провадження, відображають­ся на предметі не в момент провадження слідчих (розшукових) або судових дій, а за межами кримінального провадження;

3) речові докази є незамінними, оскільки створюються самим фактом і обстанов­кою вчиненого кримінального правопорушення. У силу цієї ознаки не можуть бути речовими доказами зразки для експертизи (ст. 245 КПК), бо вони пов’язані не з подією кримінального правопорушення, а з фактом його розслідування, у зв’язку з чим віді­грають допоміжну роль при експертному дослідженні і, як правило, не є незамінними на відміну від речових доказів. Однак загальне правило про незамінність речових доказів має виняток. Він полягає у можливості приєднання до кримінального прова­дження похідних речових доказів - зліпків, копій слідів у випадку неможливості ви­лучення з місця події, обшуку та залучення оригіналів предметів.

Зміст ст. 98 КПК свідчить про те, що законодавець не прагне дати вичерпний пере­лік предметів, які можуть бути речовими доказами, оскільки це взагалі є неможливим. Він називає лише певні ознаки, за якими предмет може бути речовим доказом:

1. Матеріальні об'єкти, які булб знаряддяд вчиненне крикінального правопору­шення, - можуть бути різні предмети, які мають певне призначення у сфері будь-якої діяльності людини (ніж, пістолет, хімічні речовини тощо), спеціально виготовлені або пристосовані для вчинення конкретного кримінального правопорушення (відмичка, кастет, уламок скла, підроблені платіжні документи тощо).

Слід підкреслити, що використання знаряддя вчинення кримінального правопо­рушення суттєво підвищує ступінь суспільної небезпеки діяння. Саме цим поясню­ється включення законодавцем цієї ознаки до об’єктивної сторони окремих складів злочину Наприклад, вчинення хуліганських дій із застосуванням вогнепальної або холодної зброї чи іншого предмета, спеціально пристосованого або заздалегідь заго­товленого для нанесення тілесних ушкоджень, визначає таке хуліганство особливо злісним. ПВСУ в Постанові від 06.11.2009 «Про судову практику у справах про зло­чини проти власності» зазначив, що знаряддями злочину у справах про злочини про­ти власності слід вважати предмети чи технічні засоби, які умисно використовували­ся особою чи особами, у співучасті з якими було вчинено такий злочин. Зокрема, транспортні засоби можуть бути визнані знаряддям злочину не лише тоді, коли вони використовувалися для безпосереднього заволодіння чужим майном, а й тоді, коли без їх використання вчинення злочину було неможливим чи надто складним (транспор-

Глава 8

тування членів злочинної групи до місця вчинення злочину, перевезення викраденого! майна з місця вчинення злочину тощо).

2. Матеріальні об’єкти, які зберегли на собі сліди вчинення кримінального право-! порушення, - такі предмети пов’язані із кримінальним правопорушенням не безпо-| середньо, а через сліди. Нерідко такі сліди неможливо відділити від поверхні пред-| метів і тому вони виступають разом з предметами, на яких вони залишилися або! з частинами цих предметів. Якщо ж це неможливо, то виготовляються копії таких! слідів - це стосується, наприклад, слідів транспортних засобів, слідів злому, слідів | пальців рук тощо. Копії цих предметів необхідно вважати похідними доказами, а їх I носіїв - похідними речовими доказами, оскільки первинними доказами будуть сліди І на тому предметі, на якому вони залишилися.

3. Предмети, що були об’єктом кримінально-протиправних дій, - це конкретнії об’єкти матеріального світу, на які спрямоване посягання. Сюди можна віднести ви-1 крадене майно, транспорт, гроші, цінності тощо.

4. Гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально-протиправним шляхом, -такі предмети можуть бути визнані речовими доказами тільки після встановлення факту придбання їх кримінально-протиправним шляхом, що має бути підтверджено відпо-1 відними доказами. їх доказове значення полягає в тому, що наявність у підозрювано- І го, обвинуваченого певних цінностей у розмірі, що суттєво перевищує його законні І доходи, може підтверджувати сам факт його кримінально-протиправної діяльності. І Відмежування цінностей, які були об’єктом кримінально-протиправних дій, від цін- І ностей цієї групи має важливу роль, адже перші повертаються їх законному власнику, І а другі - підлягають зверненню у дохід держави (ст. 100 КПК).

Необхідно зауважити, що класифікація речових доказів, яка наведена у ст. 98 КПК, І певною мірою має умовний характер, оскільки один і той самий предмет може на­лежати одночасно до різних класифікаційних груп - наприклад, зброя, яка викрадена підозрюваним, обвинуваченим, а потім використана для вчинення кримінального правопорушення, одночасно є його предметом, знаряддям, а також предметом, на І якому залишилися сліди кримінального правопорушення.

Для визнання об’єктів матеріального світу речовими доказами і використання їх І в доказуванні в кримінальному провадженні вони мають відповідати вищенаведеним ознакам та процесуальним вимогам, до яких належать:

1) належне процесуальне офоомлення факту отуимання стороною кримінального І провадження матеріального об’єкта. Оформлення процесу отримання речових доказів без складання відповідних процесуальних документів є неправомірним, оскільки це не забезпечує достатніх гарантій достовірності отриманої інформації. Порядок про­цесуального оформлення речових доказів залежить від суб’єкта та способу їх отри­мання:

а) речовий доказ може бути вилучено слідчим, ирокурором при приведенні слідчих І (розшукових) дій, зокрема огляду та обшуку. Слід звернути увагу на те, що закон до­зволяє вилучати лише ті предмети, які мають значення для кримінального проваджен­ня або обіг яких заборонено (наркотичні засоби; психотропні, сильнодіючі, ядовиті, ' отруйні, радіоактивні та вибухові речовини; зброя без належного дозволу на її при­дбання та зберігання тощо). Виходячи із вимог ст. 236 КПК, якщо в ухвалі слідчого

Процесуальні джерела доказів

судді про проведення обшуку конкретно зазначено предмети, які мають бути вилуче­ні, то факт їх вилучення відображається у протоколі обшуку і вони докладно опису­ються, а також можуть бути сфотографовані. Якщо в процесі обшуку вилучаються також і інші предмети, які не були зазначені в ухвалі слідчого судді, то вони набувають статусу тимчасово вилученого майна, також докладно описуються в протоколі об­шуку або окремому протоколі огляду, а потім слідчий не пізніше наступного робочо­го дня відповідно до вимог ст. 171 КПК має звернутися до слідчого судді з клопотан­ням про арешт цього майна. Аналогічне правило передбачено і ст. 237 КПК стосовно проведення огляду - вилучені речі та документи, що не відносяться до предметів, які вилучені законом з обігу, вважаються тимчасово вилученими.

У вказаних випадках процесуальне оформлення речових доказів здійснюється у таких процесуальних документах: ухвалі слідчого судді про обшук та протоколі обшуку (якщо вилучено лише той предмет, що вказано в ухвалі слідчого судді); про­токолі огляду; клопотанні про арешт тимчасово вилученого майна; ухвалі слідчого судді про арешт тимчасово вилученого майна, що відповідає критеріям, передбаченим ст. 167 КПК;

б) речові докази можуть бути вилучені службовою особою, уповноваженою здій­
снити затримання особи за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення
в порядку ст. 208 КПК, під час такого затримання. У цьому випадку факт їх вилучен­
ня та їх детальний опис має бути засвідчено в протоколі затримання (ст. 208 КПК)
і такі предмети набувають статусу тимчасово вилученого майна. Не пізніше наступ­
ного робочого дня після затримання і вилучення майна слідчий відповідно до вимог
ст. 171 КПК має скласти клопотання до слідчого судді про арешт майна, і за наявнос­
ті відповідних підстав слідчий суддя постановляє ухвалу про арешт тимчасово ви­
лученого майна.

Отже, у даному випадку процесуальне оформлення речового доказу здійснюєть­ся шляхом складання таких процесуальних документів: протоколу затримання; клопотання про арешт тимчасово вилученого майна; ухвали слідчого судді про арешт майна;

в) речові докази можуть бути вилучені при проведенні тимчасового доступу до
речей і документів як заходу забезпечення кримінального провадження (при цьому
необхідно враховувати, що такий спосіб отримання речових доказів відповідно до
ст. 159 КПК доступний для обох сторін кримінального провадження). При вилученні
речового доказу через інститут тимчасового доступу до речей і документів закон
встановлює обов’язок особи, яка пред’явила ухвалу слідчого судді про тимчасовий
доступ до речей, залишити володільцю речей і документів опис речей і документів,
які були вилучені на виконання ухвали слідчого судді, суду (ч. З ст. 165 КПК). Тобто
вилучення предмета має бути процесуально оформлено у таких документах: 1) ухва­
лі слідчого судді про надання дозволу на тимчасовий доступ до речей і документів;
2) описі вилучених речей і документів;

г) предмети можуть бути добровільно надані будь-яким учасником криміналь­
ного провадження. У такому випадку слідчий, прокурор має скласти протокол їх
огляду, в якому засвідчити факт добровільного надання та детально їх описати.

■

Глава 8

Особа, яка надала предмета добровільно, також може бути допитана щодо обстаї їх отримання;

д) речовий доказ може бутб вилучено також о жіяхом тимчасоаого вилучеі предмета при затриманні будь-якою особою в порядку ст. 207 КПК. У такому вип ку особа, яка здійснила законне затримання, зобов’язана одночасно із доставлені затриманої особи до слідчого, прокурора, іншої уповноваженої службової особи редати їй тимчасово вилучене майно. Факт передання тимчасово вилученого маі засвідчується протоколом. Після цього слідчий, прокурор звертається до слідчі судді з клопотанням про арешт майна і слідчий суддя постановляє ухвалу про аре майна.

Таким чином, у цьому випадку процесуальне оформлення речового доказу зл снюється шляхом складання таких процесуальних документів: протоколу перед тимчасово вилученого майна; клопотання про арешт тимчасово вилученого май ухвали слідчого судді про арешт майна;

2) речові докази, які отримані або вилучені слідчим, прокурором, оглядають фотографуються та докладно описуються в протоколі огляду (ч. 2 ст. 100 КПК);

3) оглянуті слідчим, прокурором предмети, які мають ознаки речових доказів, лучаються до провадження відповідною постановою (необхідно зазначити, що заі не передбачає складання окремої постанови про залучення до кримінального про дження предметів як речових доказів. Утім складання слідчим, прокурором та постанови забезпечує визначеність у цьому питанні, а тому й з урахуванням ч ст. 100 КПК вбачається доцільним);

4) речовий доказ, який був наданий стороні кримінального провадження або н вилучений, повинен бути якнайшвидше повернутий володільцю, крім випадків, пер< бачених статтями 160-166, 170-174 КПК (ч. 1 ст. 100 КПК);

5) речовий доказ, наданий добровільно або на підставі судового рішення, зберії
ється у сторони кримінального провадження, якій він наданий. Сторона криміна;
ного провадження, якій наданий речовий доказ, зобов’язана зберігати його у ста
придатному для використання у кримінальному провадженні (ч. 2 ст. 100 КПК). В
ходячи із цієї норми, необхідно ще раз підкреслити, що за змістом закону речов,
доказ може знаходитися у сторони кримінального провадження лише з двох підстав
або він наданий добровільно, або на підставі судового рішення, адже, як було вказш
вище, будь-який спосіб його примусового вилучення передбачає або отримаш
ухвали слідчого судді до проведення процесуальної дії, або подальше постановлені
ухвали слідчого судді про арешт майна.

Зберігання речових доказів здійснюється за правилами ст. 100 КПК. Крім того, і зберігання стороною обвинувачення детально регулюється Порядком зберігання р(чових доказів стороною обвинувачення, їх реалізації, технологічної переробки, зни щення, здійснення витрат, пов’язаних з їх зберіганням і пересиланням, схоронись тимчасово вилученого майна під час кримінального провадження, затверджений постановою КМУ від 19.11.2012 № 1104. За цим Порядком речові докази, за винятков документів, що зберігаються разом із матеріалами кримінального провадження, по винні бути належним чином упаковані та опечатані. Спосіб упаковки повинен забез печувати неможливість підміни або зміни вмісту без порушення її цілісності та схо-

Процесуальні джерела доказів

ронність вилучених (отриманих) речових доказів від пошкодження, псування, погір­шення або втрати властивостей, завдяки яким вони мають доказове значення. На речові докази, які не можуть бути належним чином упаковані через громіздкість чи з інших причин, прикріплюється бирка у спосіб, що унеможливлює її знаття, зміну або пошкодження. На упаковці (бирці) проставляються підписи осіб, які брали участь у про­цесуальній дії, та зазначаються інформація про вміст упаковки, найменування проведе­ної процесуальної дії, дата її проведення та номер кримінального провадження.

Частина 5 ст. 100 КПК містить загальне правило - речові докази та документи, надані суду, зберігаються в суді, за винятком випадків, передбачених ч. 6 ст. 100 КПК, а також речових доказів у вигляді громіздких або інших предметів, що вимагають спеціальних умов зберігання, які можуть знаходитися в іншому місці. Підкреслюючи необхідність зберігання речових доказів, слід згадати правило, що передбачено ст. 23 КПК, - не можуть бути визнані доказами відомості, що містяться в показаннях, речах і документах, які не були предметом безпосереднього дослідження судом, крім ви­падків, передбачених КПК.

Частина 6 ст. 100 КПК конкретизує випадки, які є винятком із загального правила щодо їх зберігання, та порядок вирішення питання про них, якщо їх збереження не­можливо або ускладнено з певних об’єктивних причин. У всякому разі умовою ви­рішення питання про них до ухвалення вироку суду є те, що такі речові докази не містять слідів кримінального правопорушення. Такі речові докази у вигляді предметів, великих партій товарів, зберігання яких через громіздкість або з інших причин не­можливо без зайвих труднощів або витрати по забезпеченню спеціальних умов збері­гання яких співмірні з їх вартістю, а також речові докази у вигляді товарів або про­дукції, що піддаються швидкому псуванню:

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 149; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!