Засади кримінального провадження

обов’язковість яких надана ВР України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.

Саме такий шлях обрав КСУ, даючи офіційне тлумачення положення ч. З ст. 62 Конституції України1. Суд зазначив, що обвинувачення особи у вчиненні криміналь­ного правопорушення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних у результаті по­рушення або обмеження конституційних прав і свобод особи, крім випадків, у яких Основний Закон України допускає такі обмеження.

До елементів засади, що розглядається, входить конституційне положення про те, що обвинувачення не може ґрунтуватися на припущеннях. Слід звернути увагу, що йдеться лише про такі припущення, на підставі яких можуть бути зроблені обвину­вальні висновки. Якщо ж це результат тлумачення сумнівів на користь особи, то такі припущення можуть і повинні бути використані тими особами, які здійснюють кри­мінальне провадження, для формулювання висновків.

Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на користь такої особи (ч. З ст. 62 Конституції України, ч. 4 ст. 17 КПК). При цьому йдеться не про будь-який сумнів, що виникає при розслідуванні чи судовому розгляді кримінального прова­дження, а лише про той, який не можна усунути. Непереборними сумніви визнають­ся в тих випадках, коли зібрані в кримінальному провадженні докази не дають змоги зробити однозначний висновок про винуватість чи невинуватість підозрюваного, обвинуваченого, а передбачені законом засоби і способи збирання доказів вичерпані.

Правила щодо тлумачення сумнівів може торкатися лише фактичної сторони кри­мінального провадження: кримінально значущих ознак кримінального правопорушен­ня (події кримінального правопорушення, часу, місця, способу та інших обставин), допустимості окремих доказів, винуватості особи. Щодо питань кваліфікації кримінального правопорушення, призначення покарання всі сумніви усуваються за допомогою з’ясування правового змісту закону та прийняття відповідного рішення на підставі внутрішнього переконання.

Рішення, прийняте в результаті тлумачення непереборних сумнівів на користь підозрюваного, обвинуваченого, має таке ж значення і породжує такі ж юридичні на­слідки, як коли б воно ґрунтувалося на однозначно доведеній невинуватості цієї осо­би. З погляду юридичного значення недоведена винуватість рівнозначна доведеній невинуватості.

Як уже було зазначено, презумпція невинуватості - об’єктивне правоположення. Це вимога закону, яка звернена до всіх громадян, посадових осіб, державних і громад­ських організацій, до суспільної думки в цілому. Саме тому закон вимагає, що пово­дження з особою, вина якої у вчиненні кримінального правопорушення не встановле­на обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, має відповідати поводжен­ню з невинуватою особою.

У ході судового розгляду головуючий, судді, присяжні зобов’язані утримуватися від висловлення будь-яких оцінок і висновків стосовно розглядуваного провадження аж до видалення суду в нарадчу кімнату для ухвалення вироку, виключивши будь-які прояви упередженості і необ’єктивності. Відступ від цієї вимоги й оголошення під

' Рішення КСУ від 20.10.2011 № 12-рп/2011 у справі за конституційним поданням Служби безпеки України щодо офіційного тлумачення положень частини третьої статті 62 Конституції України.

Глава 4

час судового розгляду позиції головуючого судді, тоді як обвинувачений ще не визнаї ний винуватим, розцінюється ЄСПЛ як порушення презумпції невинуватості (рішені ня у справі «Мінеллі проти Швейцарії» від 25.03.1983).

Свобода від самовикриття та право не свідчити проти близьких родичів та членів сім’ї (ст. 18 КПК). Аналіз ст. 18 КПК дає підстави зробити висновок, що воні містить такі складові: 1) положення, що дають змогу особі не говорити нічого з пр І воду підозри чи обвинувачення проти себе особисто та у будь-який момент відмови! тися відповідати на запитання (свобода від самовикриття) (частини 1, 2 ст. 18 КПКІ 2) положення, що надають особі право відмовитися від дачі показань чи пояснень, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні її близькими родича! ми чи членами її сім’ї кримінального правопорушення (ч. З ст. 18 КПК); 3) положені ня, що звільняють особу від відповідальності за відмову від дачі показань під чаї кримінального провадження щодо себе, членів її сім’ї чи близьких родичів, коло шЛ визначено законом (ч.2ст. 385 КК).

Зазначені положення можна розглядати як у сукупності, так і окремо, проте у будь-якому випадку вони є не лише загальною засадою кримінального провадження, а й ^ гарантією проти зловживань з боку осіб, які ведуть кримінальне провадження, Л відповідають конституційному припису, що міститься у ч. 1 ст. 63 Конституції Украї їни: «Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом».

На рівні міжнародно-правових актів розглядуваний принцип знайшов своє відо-¹ браження у підп. «_Ф> п. З ст. 14 МПГПП, а також випливає зі статей 3 та 6 КЗПЛ та прецедентної практики ЄСПЛ. Зокрема, у рішеннях ЄСПЛ «Балицький проти Украї-| ни», «Нечипорук і Ионкало проти України» та «Шабельник проти України» вказуєть­ся на недопустимість використання доказів, отриманих із порушенням права на мовчання та права не свідчити проти себе.

Розглядаючи право на свободу від самовикриття, ЄСПЛ вказував, що право не відповідати на запитання і не давати свідчень проти самого себе не можна тлумачити' як таке, що надає загального імунітету (щодо дій, мотивом яких є бажання уникнути розслідування). У справі «Ван Вондел проти Нідерландів» від 23.03.2006 ЄСПЛ було зазначено, що право не свідчити проти самого себе насамперед стосується поваги до виявленої волі обвинуваченого не відповідати на запитання, пов’язані з кримінальним провадженням стосовно нього, та використанням у кримінальному переслідуванні відомостей, здобутих під примусом.

Положення ч. 1 ст. 18 КПК поширюється на будь-якого учасника кримінального провадження незалежно від його процесуального статусу. Про це свідчить таке слово­сполучення, що використовується законодавцем, як «жодна особа». Отже, закон не пов’язує можливість відмовитися від дачі показань чи пояснень тільки з процесуаль­ними фігурами підозрюваного чи обвинуваченого. Якщо пояснення чи показання можуть стати підставою для підозри, обвинувачення особи у вчиненні нею криміналь­ного правопорушення, будь-яка особа, незалежно від її процесуального статусу у кри­мінальному провадженні, може відмовитися від дачі показань або пояснень. Причому слідчий, прокурор, слідчий суддя чи суд не мають права примушувати цю особу ви­знавати свою вину або давати показання чи пояснення.

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 101; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!