Засади кримінального провадження

Право особи не говорити нічого з приводу підозри чи обвинувачення проти неї повинно бути своєчасно та в повному обсязі роз’яснено уповноваженими особами на будь-якій зі стадій кримінального провадження.

Про це право особі повинен негайно повідомити слідчий, прокурор, слідчий суд­дя або суд. Слідчий, прокурор зобов’язані роз’яснити його перед проведенням слідчої дії (ч. З ст. 223 КПК). Відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 193 КПК слідчий суддя, суд, до якого прибув або доставлений підозрюваний, обвинувачений для участі у розгляді клопо­тання про застосування запобіжного заходу, зобов’язаний роз’яснити його право від­мовитися давати пояснення, показання з приводу підозри або обвинувачення.

При затриманні уповноважена службова особа повинна негайно повідомити за­триманому зрозумілою для нього мовою підстави затримання та у вчиненні якого злочину він підозрюється, а також роз’яснити право мати захисника, давати пояснен­ня, показання або не говорити нічого з приводу підозри проти нього (ч. 4 ст. 208 КПК).

Судовий розпорядник повинен роздати особам, які беруть участь у судовому роз­гляді, пам’ятку про їх права та обов’язки, передбачені КПК. Причому після ознайом­лення обвинуваченого та інших осіб з пам’яткою головуючий з’ясовує, чи зрозумілі їм їх права та обов’язки і у разі необхідності повинен роз’яснити їх (ст. 345 КПК).

Роз’яснення розглядуваного права має принципово важливий характер, оскільки якщо під час досудового розслідування або у судовому провадженні буде встановлено, що це право особам не було роз’яснено, такі показання не можуть бути визнані до­пустимими доказами у кримінальному провадженні (ст. 87 КПК).

Частина 3 ст. 18 КПК містить таку складову розглядуваної загальної засади кри­мінального провадження, як право особи відмовитися давати пояснення, показання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні її близькими ро­дичами чи членами її сім’ї кримінального правопорушення. Поняття близьких роди­чів та членів сім’ї міститься у п. 1 ч. 1 ст. З КПК.

Гарантією дотримання права особи не свідчити проти близьких родичів та членів сім’ї та свободи від самовикриття є встановлена законом заборона використання до­казів, отриманих внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана ВР України, а також будь-яких інших доказів, здобутих завдяки інформа­ції, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини. Суд зобов’язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод, зокрема, отримання доказів внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що при­нижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження, а також отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, або їх отри­мання з порушенням цього права (ст. 87 КПК).

Крім того, гарантією є також прямо встановлена у кримінальному законі заборона притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які мають право відмовитися від дачі показань. Зокрема, у ч. 2 ст. 385 та ч. 2 ст. 396 КК зазначається, що особа не під­лягає кримінальній відповідальності за відмову давати показання під час проваджен­ня досудового розслідування або в суді щодо себе, а також членів її сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом, та не підлягають кримінальній відповідаль-

Глава 4

ності за заздалегідь не обіцяне приховування злочину члени сім’ї чи близькі родичі особи, яка вчинила злочин, коло яких визначається законом.

Заборона двічі притягувати до кримінальної відповідальності за одне і те саме правопорушення (ст. 19 КПК). Положення ч. 1 ст. 19 КПК кореспондують вимога! Конституції України, відповідно до якої «ніхто не може бути двічі притягнений ді юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення» (ст. 61)1 та міжнародно-правовими зобов’язаннями, які взяла на себе Україна, що містять^ у МПГПП: «жодна людина не повинна вдруге бути судимою чи покараною за злочині за який вона вже була остаточно засуджена чи виправдана у відповідності до закони та кримінально-процесуального права кожної країни» (п. 7 ст. 14); Протоколі № 7 до| КЗПЛ: «жодна людина не може бути вдруге притягнута до відповідальності або т\ карана у кримінальному порядку судом однієї і тієї самої держави за злочин, за який вона вже була остаточно виправдана або засуджена відповідно до закону і криміналь­но-процесуального права цієї держави» (ст. 4).

Таким чином, кримінальне процесуальне законодавство запроваджує загально­визнаний принцип «поп Ьіз іп Шет» (двічі за одне й те саме не карають), який також знайшов своє втілення у ч. З ст. 2 КК.

Увагу необхідно звернути на назву ст. 19 КПК та її правовий зміст, оскільки назва окреслює положення про «заборону двічі притягувати до кримінальної відповідаль-) ності за одне і те саме правопорушення», а частина перша передбачає неможливість двічі бути «обвинуваченим чи покараним за кримінальне правопорушення...». Уяв-, ляється, що в назві статті відтворений текст ст. 4 Протоколу № 7 до КЗПЛ та ст. 61 Конституції України, який може бути поширений на будь-які види відповідальності, частина ж 1 ст. 19 КПК містить конкретизацію змісту правила поп Ьіз іп Шет щодо кримінального провадження.

У будь-якому випадку при тлумаченні положень ст. 19 КПК необхідно виходити з легального визначення поняття «обвинувачення», яке дається у п. 13 ч. 1 ст. З КПК, відповідно до якого обвинувачення - це твердження про вчинення особою діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, висунуте в по­рядку, встановленому КПК. Притягнення до кримінальної відповідальності - стадія кримінального провадження, яка починається з моменту повідомлення особі про пі­дозру у вчиненні кримінального правопорушення (п. 14 ч. 1 ст. З КПК).

Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому за­коном обмеженні прав і свобод засудженого (ч. 1 ст. 50 КК). Покарання є головною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності. До осіб, визнаних винними у вчиненні кримінального правопорушення, судом можуть бути застосовані тільки такі види покарань, які передбачені ст. 51 КК.

Рівною мірою ніхто не може бути двічі обвинуваченим або покараним за кримі­нальне правопорушення, за яке він був не тільки засуджений, а й виправданий. Ви­правданим у кримінальному провадженні є обвинувачений, виправдувальний вирок суду щодо якого набрав законної сили (ч. 1 ст. 43 КПК).

Найбільш складним у розумінні змісту правила поп Ьіз іп Шет є осмислення суті поняття «двічі за одне і те саме правопорушення». Уявляється, що мова повинна йти

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 73; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!