Загальна частина 13 страница

Земельні ділянки для індивідуального житлового і гараж­ного будівництва характеризуються спільними і відмінними рисами. Об'єднує їх те, що вони повинні використовуватися громадянами під індивідуальну забудову. Відмінність цих ді­лянок полягає передусім у тому, що перші призначені для бу­дівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (називаються присадибними¹ згідно зі ст. 121 Земельного кодексу), другі — для будівництва та обс­луговування індивідуального гаража.

Забудова присадибної земельної ділянки передбачає спо­рудження на ній у встановленому порядку індивідуального житлового будинку садибного типу, господарських будівель (сараїв, гаражів, літніх кухонь, вбиралень тощо) та госпо­дарських споруд (колодязів, вигрібних ям, навісів тощо). Гос­подарські будівлі і споруди, розташовані на присадибній ді­лянці, не є самостійними об'єктами індивідуальної забудови, вони разом з жилим будинком становлять одне ціле — єди­ний об'єкт, який обслуговує індивідуально визначена приса­дибна ділянка.

Індивідуальне гаражне будівництво може здійснюватися на окремій земельній ділянці, яка призначена для розташу­вання та обслуговування індивідуального гаража. У цьому ра­зі певна земельна ділянка являється самостійним об'єктом права приватної власності чи орендного землекористування, а індивідуальний гараж — самостійним об'єктом нерухомості.

Крім цільового призначення, відмінність присадибної ді­лянки від земельної ділянки для індивідуального гаражного будівництва полягає і в нормуванні розмірів цих ділянок. Згід­но зі ст. 121 ЗК України для будівництва й обслуговування жи­лого будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ді­лянка) громадяни України можуть безоплатно отримати у се­лах земельні ділянки розміром не більше 0,25 га, в селищах — не більше 0,15 га, вмістах—не більше 0,10 га. Максимальний же розмір земельних ділянок, які громадяни України мають право отримати в населених пунктах незалежно від їх катего­рії для будівництва індивідуальних гаражів, становить не біль­ше 0,01 га. Конкретні розміри присадибних земельних ділянок та ділянок для будівництва індивідуальних гаражів у межах максимальних розмірів визначаються при одержанні земель­ної ділянки з урахуванням вимог містобудівної документації. Стаття 40 ЗК України передбачає, що понад норму безоплат­ної передачі громадяни можуть набувати у власність земельні ділянки для зазначених потреб (індивідуального житлового і гаражного будівництва) за цивільно-правовими угодами. У цьому разі власниками таких земельних ділянок можуть вис­тупати не тільки громадяни України, а й інші фізичні особи. Зазначена норма, на жаль, не уточнює питання щодо право­вого режиму земельних ділянок, що їх набувають громадяни в цих випадках. Зокрема, яким може бути максимальний розмір цієї ділянки, чи може вона вважатися окремим об'єктом права приватної власності громадянина, чи виступає додатковою до основної земельної ділянки, яку особа отримала безоплатно. Уявляється, що придбані за цивільно-правовими угодами зе­мельні ділянки треба розглядати як самостійні об'єкти права приватної власності громадян. їх розміри не повинні переви­щувати норми безоплатної передачі земельних ділянок грома­дянам, встановлені ст. 121 ЗК України.

Присадибні земельні ділянки та ділянки для індивідуаль­ного гаражного будівництва набуваються громадянами у приватну власність чи оренду в межах земель житлової та

громадської забудови населених пунктів із земель державної чи комунальної власності.

Порядок виникнення права приватної власності на присадиб­ну чи гаражну земельну ділянку встановлює ст. 118 ЗК України.

Основні вимоги щодо оформлення документації на будів­ництво садибних житлих будинків та інших об'єктів нерухо­мості встановлені Типовими регіональними правилами забу­дови, які затверджені наказом Держбуду України від 10 груд­ня 2001 р. №219 та зареєстровані в Міністерстві юстиції Ук­раїни 3 січня 2002 р. №4/62921.

На підставі рішення уповноваженого органу про передачу присадибної земельної ділянки громадянин (забудовник) звер­тається до місцевого органу містобудування і архітектури за отриманням будівельного паспорта об'єкта нерухомості (інди­відуального житлового будинку), до складу якого входять доку­менти, що встановлюють право на землю, дозвіл на будівниц­тво, плани фасадів, розрізів, необхідних конструктивних вуз­лів будинку, технічні умови підключення до інженерних ме­реж, генеральний план земельної ділянки з відмітками та ін.

Передача в оренду присадибних земельних ділянок та ді­лянок для індивідуального гаражного будівництва, що пере­бувають у державній або комунальній власності, здійснюєть­ся на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення до­говору оренди присадибної чи гаражної земельної ділянки. Передача в оренду земельних ділянок громадянам із зміною їх цільового призначення та із земель запасу під забудову (в тому числі індивідуальну) здійснюється за проектами відве­дення у порядку, встановленому статтями 118 і 123 ЗК Укра­їни. Особливості орендного використання присадибних чи гаражних земельних ділянок полягають у тому, що в цих ви­падках оренда, як правило, є довгостроковою, тобто від 5 до 50 років. Відносини, пов'язані з орендним використання зе­мельних ділянок для зазначених цілей, регулюються ЗК Ук­раїни (статті 93 і 124) та Законом України «Про оренду землі». Власник чи орендар присадибної або гаражної земельної ділянки може приступити до безпосереднього використання цієї ділянки під забудову після отримання ним у встановле­ному порядку дозволу на виконання будівельних робіт.

У процесі будівництва забудовник зобов'язаний здійсню­вати забудову інженерне облаштування і благоустрій земель­ної ділянки відповідно до затвердженого у встановленому по­рядку будівельного паспорта, відшкодувати збитки або прово­дити ремонт зруйнованих ним доріг та інженерних мереж.

Закінчений будівництвом жилий будинок чи індивідуаль­ний гараж приймається в експлуатацію державною комісією у встановленому порядку.

Земельні ділянки під забудову у межах населених пунктів можуть використовуватися на титулі власності не тільки гро­мадянами України, а й іншими фізичними особами (інозем­ними громадянами та особами без громадянства), які мають статус суб'єктів підприємницької діяльності.

Особливості цього виду використання земельних ділянок зумовлені специфікою об'єктного і суб'єктного складу, поряд­ком набуття прав на зазначені земельні ділянки. Зокрема, об'єктом використання можуть бути вільні від забудови зе­мельні ділянки, право власності на які набувається на конку­рентних засадах. Вони мають бути також вільними від прав на них інших осіб, за винятком певних обмежень і сервітутів, встановлених законом, договором чи рішенням суду. Суб'єк-тами-покупцями таких земельних ділянок виступають гро­мадяни — суб'єкти підприємницької діяльності¹.

Самостійними видами використання земель громадяна­ми, які можуть здійснюватися як за межами, так і в межах населених пунктів, є городництво і садівництво громадян. Це сільськогосподарське використання земель, яке здійснюєть­ся у відповідності з приписами, які присвячені землям сіль­ськогосподарського призначення².

§ 5. Особливості права власності

на землю та права землекористування у межах населених пунктів

Як праву власності, так і праву землекористування у насе­лених пунктах притаманні певні специфічні риси, наявність яких зумовлена перш за все місцем розташування земельних

¹ Офіційний вісник України. — 2002. — № 3. — Ст. 99.

¹ Докладніше про це див. у главі 13.

² Докладніше про це див. у главі 16.

ділянок та їх цільовим призначенням. Так, наприклад, згідно з ч. З ст. 79 ЗК України право власності на земельну ділянку поширюється на простір над та під поверхнею ділянки на ви­соту і глибину, необхідні для зведення жилих, виробничих та інших будівель і споруд. Зазначені приписи безпосередньо стосуються земельних ділянок, призначених під забудову (житлову, громадську та ін.).

Специфічною рисою права власності на землю у межах населених пунктів є також пріоритет належності земель те­риторіальній громаді.

Земельний кодекс (ч. 2 ст. 83) фактично виходить з пре­зумпції належності земель територіальним громадам, вста­новлюючи, що у комунальній власності перебувають усі зем­лі у межах населених пунктів, крім земель приватної та дер­жавної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності.

Первісним джерелом для формування земель комунальної власності виступають землі державної власності, які в ре­зультаті розмежування змінюють свій статус.

Тимчасовим порядком розмежування земель права держав­ної і комунальної власності, затвердженим постановою Кабіне­ту Міністрів України від 1 серпня 2002 р., передбачено, що ок­ремі землі права державної власності можуть бути передані у комунальну власність виключно за рішенням Кабінету Мініс­трів України. Значна частина цих земель зазвичай розташова­на у межах населених пунктів (зокрема під береговими смугами водних шляхів, віднесених до водних об'єктів загальнодержав­ного значення; державними підприємствами, установами, ор­ганізаціями — вищими закладами освіти, закладами післядип-ломної освіти; науково-медичними закладами охорони здо­ров'я, госпіталями, санаторно-курортними, оздоровчими уста­новами; проектними і конструкторськими установами тощо.

Пріоритет належності земель у межах населених пунктів до комунальної власності виражається ще й у тому, що згідно зі ст. 21 Закону України «Про основи містобудування» терито­ріальні громади в особі сільських, селищних та міських рад користуються переважним правом викупу земель, будівель і споруд для містобудівних потреб, визначених містобудівною документацією для громадських потреб.

Суб'єктами права власності на земельні ділянки у межах населених пунктів на відміну, наприклад, від земель сіль-

ськогосподарського призначення можуть виступати іной^ші громадяни та особи без громадянства. Така мозкливість- зак­ріплена законом щодо земельних ділянок у мезках населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майн^ що належать їм на праві приватної власності.

Право власності на земельні ділянки у межах Населений пун­ктів можуть набувати й іноземні юридичні особи у разі придбан­ня об'єктів нерухомого майна та для спорудження об'%гів, пов'язаних зі здійсненням підприємницької діяльності в Україні.

Беручи до уваги значну капіталоємність земель у меж^ на­селених пунктів, а також їх привабливість з точки зору рсй^ит-ку підприємництва та поліпшення інвестиційного клімату Зе­мельний кодекс приділяє особливу увагу розвиткові ме?с%ніз-мів їх ринкового обігу. Він враховує містобудівні вимоги: фун­кціонування ринку земельних ділянок у населених пунктг^с.

Особливості права власності та права землекористування у межах населених пунктів значною мірою пов'язані зі специ­фікою правового режиму, наприклад, земельних ділян£% ба­гатоквартирних жилих будинків. Саме такі земельні ділянки як об'єкт земельних прав розташовані у межах населених пунктів (зокрема, міст та селищ) і призначені для розмЛаден-ня та обслуговування багатоквартирних жилих будшйув, а також належних до них будівель, споруд та прибудинй^вих територій державної або комунальної власності і надаться у постійне користування підприємствам, установам та орга­нізаціям, які здійснюють управління цими будинками.

У цьому випадку імперативні приписи щодо нада^ія у постійне користування земельної ділянки, на якій розташо­ваний багатоквартирний жилий будинок та прилегла До ньо­го прибудинкова територія, стосуються суб'єктів дер#ї%вної чи комунальної власності.

У разі приватизації громадянами багатоквартирно^ жи­лого будинку згідно з ч. 2 ст. 42 ЗК України відповідна зй\*ель-на ділянка може передаватися безоплатно у власність &&о на­даватися у користування об'єднанню власників¹.

¹ Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку — К>Ріадич-на особа, створена власниками для сприяння використанню Ь^нього власного майна та управління, утримання і використання неподібного та загального майна (ст. 1 Закону України «Про об'єднаЗіня співвласників багатоквартирного будинку»).

Перебування земельної ділянки у власності чи користу­ванні об'єднання власників багатоквартирного будинку пе­редбачає здійснення земельних прав цим суб'єктом.

До особливостей права власності на землю у межах насе­лених пунктів можна віднести і відсутність такої категорії, як земельна частка (пай), оскільки у процесі здійснення земель­ної реформи паюванню підлягали лише сільськогосподарські угіддя, розташовані за межами населених пунктів.

ГЛПВП 18'

ПРОВОЗЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВИКОРИСТАННЯ ЗЕМЕЛЬ, ЩО ОСОБЛИВО ОХОРОНЯЮТЬСЯ: ПРИРОДНО-ЗАПОВІДНОГО ТА ІНШОГО ПРИРОДООХОРОННОГО, ОЗДОРОВЧОГО, РЕКРЕАЦІЙНОГО ТА ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНОГО ПРИЗНАЧЕННЯ

§ 1. Поняття, склад та використання земель природно-заповідного призначення

Землі природно-заповідного фонду — це ділянки суші і водно­го простору з природними комплексами та об'єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекре­аційну та іншу цінність, яким відповідно до закону надано статус територій та об'єктів природно-заповідного фонду¹. Вони є однією з категорій, що входить до складу земель України (п. «в» ст. 19 ЗК).

Землі природно-заповідного фонду за своїм цільовим приз­наченням складаються з двох видів: а) земель природних за­повідників, національних природних парків, біосферних запо­відників, регіональних ландшафтних парків, заказників,

¹ За станом на 1 вересня 2000 р. природно-заповідний фонд України включає біосферні та природні заповідники, національні природні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендро­логічні парки, зоологічні парки, парки—пам'ятки садово-паркового мис­тецтва загальною площею близько 2,4 млн га, або 4% території країни. З цих земель надано в користування установам природно-заповідного фон­ду майже 0,5 млн га (Закон України «Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000—2015 ро­ки» від 21 вересня 2000 р. / ІЬлос України. — 2000. — 14 листопада.

20 — 4-123

пам'яток природи, заповідних урочищ; б) земель, на яких лю­диною штучно створені ботанічні сади, дендрологічні та зо­ологічні парки, парки—пам'ятки садово-паркового мистецтва.

Відповідно до Земельного кодексу (глава 7) правовий ре­жим цих земель складається з трьох видів: а) правового режи­му земель природно-заповідного фонду; 6} правового режиму земель водно-болотних угідь, не віднесених до земель лісового та водного фондів; в) правового режиму земель, у складі яких є природні об'єкти, що мають особливу наукову цінність.

Загальноправовий режим усіх земель цього фонду перед­бачено у ст. 7 Закону України «Про природно-заповідний фонд України», згідно з якою на цих землях забороняється будь-яка діяльність, що негативно впливає або може вплину­ти на стан природних комплексів та об'єктів чи перешкоджає їх використанню за цільовим призначенням.

Завдання, науковий профіль, особливості природоохорон­ного і земельного режиму та характеру функціонування при­родних і біосферних заповідників, національних природних парків, регіональних ландшафтних парків, заказників, бота­нічних садів, дендрологічних та зоологічних парків визнача­ються у положеннях про них, які розробляються відповідно до цього Закону і затверджуються: Міністерством екології та природних ресурсів України — щодо територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення; щодо територій та об'єктів природно-заповідного фонду міс­цевого значення — органами виконавчої влади цього цен­трального органу. Аналогічні параметри щодо пам'яток при­роди та заповідних урочищ визначаються на основі цього За­кону безпосередньо в їх первинних облікових документах.

Природні та біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, а також ботанічні са­ди, дендрологічні та зоологічні парки загальнодержавного значення є юридичними особами¹.

¹ Постанова Верховної Ради України «Про Програму перспективного роз­витку заповідної справи в Україні» від 22 вересня 1994 р. передбачає подальше розширення мережі територій та об'єктів природно-заповідного фонду та на­дання їм у користування земель, а також завершити оформлення прав як юри­дичних осіб природних та біосферних заповідників, національних природних парків, ботанічних садів, дендрологічних та зоологічних парків загальнодер­жавного значення, а в разі потреби інших об'єктів природно-заповідного фон­ду. Див.: Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 48. — Ст. 430.

Ботанічні сади, дендрологічні та зоологічні парки місце­вого значення, а також парки—пам'ятки садово-паркового мистецтва можуть бути визнані юридичними особами.

Рішення про створення та відведення земельних ділянок природним заповідникам, національним природним пар­кам, а також інших територій та об'єктів природно-заповід­ного фонду загальнодержавного значення приймаються Президентом України. Створення біосферних заповідників здійснюється з додержанням вимог міжнародних договорів та міжнародних програм, учасником яких є Україна.

Рішення про створення чи оголошення територій та об'єк­тів природно-заповідного фонду місцевого значення та вста­новлення охоронних зон земельних територій та об'єктів природно-заповідного фонду приймають обласні, Київська та Севастопольська міські ради.

Порядок відведення земельних ділянок природним запо­відникам, біосферним заповідникам, національним природ­ним паркам, регіональним ландшафтним паркам, а також ботанічним садам, дендрологічним та зоологічним паркам і порядок видачі їм документів на право користування землею визначаються статтями 20, 122, 123, 125, 126, 149—151 і 208 ЗК України.

Заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, пар­ки—пам'ятки садово-паркового мистецтва й інші території та об'єкти природно-заповідного фонду, які створюються без ви­лучення земельних ділянок, що вони займають, передаються під охорону підприємствам, установам, організаціям та гро­мадянам органами Міністерства екології та природних ресур­сів України з оформленням охоронного зобов'язання.

Землі, на яких розташовані природні заповідники, запо­відні зони біосферних заповідників та національні природні парки, перебувають у державній власності.

Землі та розташовані на них регіональні ландшафтні пар­ки, зони — буферна, антропогенних ландшафтів, регульова­ного заповідного режиму біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, що включені до складу, але не надані національним природним паркам, заказники, пам'ятки при­роди, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні та зо­ологічні парки, парки—пам'ятки садово-паркового мистец­тва можуть перебувати як у державній, так і в інших формах власності (комунальній або приватній).

Землі з розташованими на них ботанічними садами, ден­дрологічними та зоологічними парками, створеними до прийняття Закону України «Про природно-заповідний фонд України», не підлягають приватизації і можуть перебувати лише у державній або комунальній власності.

У разі зміни форм власності на землю, на якій розташова­ні заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, пар­ки—пам'ятки садово-паркового мистецтва, землевласники зобов'язані забезпечувати режим їх охорони і збереження з відповідною перереєстрацією охоронного зобов'язання. Штучно створені об'єкти (ботанічні сади, дендрологічні та зоологічні парки, парки—пам'ятки садово-паркового мис­тецтва) на приватизованих землях можуть бути об'єктами приватної власності.

Підставою для набуття права комунальної власності на землі природно-заповідного фонду є передача їх державою іншим суб'єктам права власності, а також придбання їх орга­нами місцевого самоврядування в порядку, встановленому п. 2 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Ук­раїні» від 21 травня 1997 р.

Землі природно-заповідного фонду з додержанням вимог, встановлених Земельним кодексом, Законом України «Про природно-заповідний фонд» та іншими актами законодав­ства України, можуть використовуватися у природоохорон­них, науково-дослідних, оздоровчих, рекреаційних, освхтньо-виховних цілях, а також для потреб моніторингу навколиш­нього середовища. Ці основні види використання земель та об'єктів природно-заповідного фонду, а також використання їх для заготівлі деревини, лікарських та інших цінних рос­лин, їх плодів, сіна, випасання худоби, мисливства, рибальс­тва та ін. можуть здійснюватися лише за умови, що таке ви­користання не суперечить цільовому призначенню земель та об'єктів природно-заповідного фонду, встановленим вимогам щодо охорони земель, відтворення та використання природ­них комплексів, розташованих на цих землях.

Вимоги щодо використання земель природно-заповідного фонду встановлені законодавством залежно від їх виду та статусу, тобто стосовно конкретних територій та об'єктів природно-заповідного фонду відповідно до статей 16, 21, 24, 26, 28, ЗО, 32, 34, 36, 38 і 40 Закону України «Про природно-заповідний фонд України».

Основною метою Загальнодержавної програми форму­вання національної екологічної мережі України на 2000— 2015 роки, затвердженої Верховною Радою України 21 верес­ня 2000 р.! є збільшення площі земель природно-заповідного фонду країни для збереження природних екосистем відповід­но до вимог щодо функціонування національної екологічної системи у Всеєвропейській екологічній мережі.

Землі природних заповідників. Ділянки землі та водно­го простору з усіма природними ресурсами повністю вилуча­ються з господарського використання і надаються заповід­никам у порядку, встановленому Законом України «Про при­родно-заповідний фонд України» та статтями 20, 122, 123, 125, 126, 149—151 і 208 ЗК України.

На землях природних заповідників забороняється будь-яка господарська та інша діяльність, що суперечить цільово­му призначенню заповідника, порушує природний розвиток процесів та явищ або створює загрозу шкідливого впливу на його природні комплекси та об'єкти. Перелік заборонених ви­дів діяльності передбачено ст. 16 цього Закону.

Землі природних заповідників згідно зі ст. 150 ЗК України віднесено до особливо цінних. Погодження питань, пов'яза­них з вилученням особливо цінних земель, належить до пов­новажень Верховної Ради України (п. «г» ст. 6 ЗК) у порядку, передбаченому ст. 151 ЗК України.

Землі біосферних заповідників. Біосферні заповідники створюються на базі природних заповідників, національних природних парків з включенням до їх складу територій та об'єк­тів природно-заповідного фонду інших категорій та інших зе­мель і належать до всесвітньої глобальної мережі біосферних заповідників. При цьому Закон передбачає функціональне зо­нування: заповідна зона — її правовий режим збігається з ре­жимом природних заповідників; буферна зона — її режим та­кий, як іу охоронних зон цих заповідників; зона антропогенних ландшафтів — включає території традиційного користування; зона регульованого заповідного режиму, до складу якої входять регіональні ландшафтні парки, заказники, заповідні урочища, включені до складу біосферного заповідника.

Землі національних природних парків. Ділянки землі та водного простору з усіма природними ресурсами та об'єктами

¹ ГЬлос України. — 2000. — 14 листопада.

вилучаються з господарського використання і надаються цим паркам у порядку, встановленому Законом України «Про при­родно-заповідний фонд України» та статтями 20, 122, 123, 125, 126, 149—151 і 208 ЗК України. До складу території національ­них природних парків можуть включатися ділянки землі та водного простору інших землевласників і землекористувачів.

На території національних природних парків встановлю­ється диференційований режим щодо охорони, відтворення та використання природних комплексів згідно з функціо­нальним зонуванням.

Землі регіональних ландшафтних парків. Регіональні ландшафтні парки організовуються, як правило, без вилучен­ня земельних ділянок у їх власників або користувачів. У разі необхідності вилучення земельних ділянок для потреб регіо­нальних ландшафтних парків провадиться у порядку, вста­новленому статтями 149—151 ЗК України На землях цих пар­ків запроваджується функціональне зонування у такому са­мому порядку, як і на землях національних природних парків.

Землі заказників. Найбільшу частину земель природно-заповідного фонду займають заказники¹. Оголошення заказ­ників проводиться без вилучення земельних ділянок у їх власників або користувачів. На їх території обмежується або забороняється діяльність, що суперечить цілям і завданням, передбаченим Положенням про заказник. Господарська, нау­кова та інша діяльність, що суперечить цілям і завданням за­казника, проводиться з додержанням загальних вимог щодо охорони довкілля. Власники або користувачі земельних діля­нок, оголошених заказником, беруть на себе зобов'язання щодо забезпечення режиму їх охорони та збереження.

Землі пам'яток природи та заповідних урочищ. Оголо­шення пам'яток природи та заповідних урочищ проводиться без вилучення земельних ділянок у їх власників або користува­чів. На території цих об'єктів забороняється будь-яка діяль­ність, що загрожує збереженню або призводить до деградації чи зміни їх первісного стану, а також порушує природні проце­си, які відбуваються у природних комплексах. Власники або

¹ За станом на 4 січня 1994 р. заказників загальнодержавного зна­чення є 227, а місцевого значення — 1709 (Програма перспективного розвитку заповідно! справи в Україні. Заповідники). — Відомості Верхов­ної Ради України. — 1994. — № 48. — Ст. 430.

користувачі земельних ділянок, оголошених пам'ятками при­роди чи заповідними урочищами, беруть на себе зобов'язання щодо забезпечення режиму їх охорони та збереження.

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 57; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!