Загальна частина 9 страница

Сільськогосподарське землекористування — найбільш специфічний вид землекористування. Це зумовлено двома головними факторами — природними особливостями земель сільськогосподарського призначення закріплюється та їх важливим соціальним призначенням. У зв'язку з цим право­вий регулятивний вплив на землі сільськогосподарського призначення закріплюється у таких положеннях, що харак­теризують особливості їх правового режиму.

1. Центральне місце земель сільськогосподарського приз­
начення у складі земель України. Це положення випливає з
конституційного закріплення цих земель як основного націо­
нального багатства, що перебуває під особливою охороною
держави. Воно зумовлене таким принципом земельного за­
конодавства, як поєднання особливостей використання зе­
мель як природного ресурсу і основного засобу виробництва.

Землі сільськогосподарського призначення посідають перше місце при класифікації земель на категорії (ст. 19 ЗК України). Щодо цієї категорії земель найповніше реалізують­ся вимоги радикального реформування земельних відносин та виникнення відносин приватної власності на землі.

2. Пріоритетність земель сільськогосподарського призна­
чення. Цей принцип закріплений у ст. 23 ЗК України. Його го­
ловним змістом є норма про те, що «землі, придатні для потреб
сільського господарства, повинні надаватись насамперед для
сільськогосподарського використання» (п. 1 ст. 23). Йдеться
про природну властивість цих земель виконувати функцію ос­
новного засобу виробництва. Пріоритетність земель сільсько­
господарського призначення у різних аспектах передбачена
також статтями 16, 130, 150, 156, 168 та 207—209 ЗК України.

Якщо говорити точніше, то мається на увазі пріоритет­ність сільськогосподарського землевикористання, що озна­чає закономірність встановлення офіційних переваг цього виду землевикористання над іншими та необхідність вико­ристання за природним і юридичним призначенням. Ці зем­лі визначені на підставі даних державного земельного кадас­тру придатними для потреб сільського господарства, не мо­жуть бути використані для інших потреб.

Для будівництва промислових підприємств, залізниць та автомобільних шляхів, ліній електропередачі і зв'язку, магіс­тральних трубопроводів, а також для інших потреб, не пов'язаних із веденням сільськогосподарського виробниц­тва, надаються переважно несільськогосподарські угіддя або сільськогосподарські угіддя гіршої якості (п. З ст. 23 ЗК).

Принцип пріоритетності ще чіткіше встановлений ЗК Ук­раїни 2001 р. для особливо цінних земель (ст. 150). Зокрема, вилучення цих земель для несільськогосподарських потреб взагалі не допускається. Земельні ділянки таких земель, що перебувають у державній або колективній власності, можуть вилучатися (викуплятися) лише для будівництва об'єктів за­гальнодержавного значення та деяких інших загальних пот­реб за постановою Кабінету Міністрів України або за рішен­ням відповідної місцевої ради, якщо питання про вилучення (викуп) земельної ділянки погоджується з Верховною Радою України. Якщо йдеться про земельні ділянки особливо цінних земель, що перебувають у власності громадян чи юридичних осіб, то їх вилучення (викуп) погоджується з Верховною Ра­дою України.

Отже, принцип пріоритетності земель сільськогосподар­ського призначення — це загальна вимога законодавства у вигляді спеціальних правил, спрямованих на збереження цих земель як найбільш цінної категорії. З цим принципом, що закріплює істотні особливості правового режиму земель сільськогосподарського призначення, пов'язані й інші поло­ження у цій сфері.

Пріоритетність правового режиму цих земель передбачає необхідність їх цільового використання.

Вже саме поняття земель сільськогосподарського призна­чення пов'язано насамперед із призначенням їх для такої цілі, як виробництво сільськогосподарської продукції (ст. 22 ЗК). А основним і першочерговим обов'язком власників земельних ді-

лянок є «забезпечення використання їх за цільовим призначен­ням», що чітко закріплено у п. 1а ст. 90 ЗК України¹. За невико­нання вимог щодо використання земель за цільовим призна­ченням Земельним кодексом та іншим законодавством Украї­ни встановлено відповідальність (зокрема, ст. 211 ЗК України).

3. Спеціальна визначеність кола суб'єктів сільськогоспо­дарського землекористування та наявність спеціальних ви­мог щодо них.

Основними суб'єктами права приватної власності на зем­лі сільськогосподарського призначення є громадяни Украї­ни. Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть лише орендувати ці землі.

Більшість громадян України отримала земельні ділянки у власність безоплатно у процесі реструктуризації земель ко­лективних сільськогосподарських підприємств. Це — селяни, колишні члени цих підприємств.

Суб'єктами землекористування цього виду земель можуть бути також певні юридичні особи. Це — фермерські госпо­дарства, сільськогосподарські кооперативи, приватні аграр­ні підприємства. Селяни мають право вільного вибору орга­нізаційно-правових форм здійснення землекористування.

Іноземні юридичні особи та іноземні юридичні держави не можуть бути суб'єктами права власності на землі сільсько­господарського призначення (п. 4 ст. 22 ЗК).

Загальним для всіх суб'єктів сільськогосподарського зем­лекористування є їх безпосередній зв'язок із сільськогоспо­дарським виробництвом і ведення його переважно на ринко­вих товарних засадах.

До певних суб'єктів використання земель сільськогоспо­дарського призначення, особливо для фермерів, існують спе­ціальні вимоги (наявність сільськогосподарської освіти, від­повідного досвіду роботи тощо).

Суб'єктами сільськогосподарського землекористування особи стають внаслідок одержання певних земельних площ у встановленому порядку. Отже, останнє є для них правовста-новлюючим фактом.

¹ Пшбокий аналіз принципу пріоритетності цільового використання земель дає П. Кулинич. — Див.: Кулинич П. Цільове призначення та ці­льове використання земель за новим Земельним кодексом України // Юридичний журнал. — 2002. — № 3.

Як громадяни України, так і юридичні особи України, бу­дучи спеціальними суб'єктами земельних відносин, володі­ють і спеціальною земельною правоздатністю.

4. Право приватної власності на землі сільськогосподар­ського призначення стало головним наслідком реалізації ра­дикальної земельної реформи.

Ще на початку 90-х років в Україні почався процес виник­нення права приватної власності на землі, який, крім юри­дичного, набув ще й гостро політичного характеру.

Законом України «Про форми власності на землю» від ЗО січня 1992 р.¹, поряд з пануючою на той час державною, запроваджувалися колективна і приватна форми власності на землю. Вперше в Україні селяни дістали право бути влас­никами земель сільськогосподарського призначення. Пере­важно це стало можливим для створення і функціонування селянських (фермерських) господарств.

Згодом за Указом Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сіль­ськогосподарського виробництва» від 10 листопада 1994 р.² було запроваджено паювання земель колективних сільсько­господарських підприємств, тобто право членів КСП при без­перешкодному виході з них одержувати безоплатно у приват­ну власність свою частку землі (пай) у натурі (на місцевості), що посвідчувалося Державним актом на право приватної власності на землю. Це положення мало історичне значення.

Конституція України чітко не визначила форми власності на землі, хоч по-суті структурно закріпила приватну, кому­нальну і державну власність на землю та встановила, що «право власності на землю гарантується». Лише ЗК України 2001 р. у ст. 78 чітко визначив, що «земля в Україні може пе­ребувати у приватній, комунальній та державній власності». Ткким чином, в аграрному секторі економіки України виник­ла принципово нова система відносин земельної власності, основу якої становлять відносини приватної власності на землі сільськогосподарського призначення³. Отже, принци-

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 18. — Ст. 225.

² Урядовий кур'єр. — 1994. — 15 листопада.

³ Гурввський В. К. Право приватної власності громадян України на
землі сільськогосподарського призначення: Монографія. — Одеса:
Астропринт, 2000.

254

пово нові первісні засади в аграрному секторі економіки Ук­раїни є наслідком земельної реформи, зокрема адміністра­тивно-правового і земельно-правового, а не цивільно-право­вого виникнення права власності на ці землі.

Якщо на першій стадії земельної реформи перехід до при­ватної власності на землі здійснювався переважно адміністра-тивно-правовими методами, то на сучасному його етапі дедалі поширенішими мають ставати ринкові способи виникнення прав на землі, зокрема придбання їх за договорами купівлі-продажу, дарування, міни, за іншими цивільно-правовими угодами (з обов'язковим урахуванням особливостей правового режиму земель сільськогосподарського призначення).

5. Раціональність — принцип сільськогосподарського з емл екористування.

Публічно-правове значення земель сільськогосподарсько­го призначення, їх незамінна роль для забезпечення продо­вольчої безпеки всієї країни роблять принцип раціонального використання цих земель всеосяжною вимогою для всіх суб'єктів земельних відносин. Тому і приватний власник, і орендар сільськогосподарських земель не можуть керуватися лише особистою потребою одержання найбільшого доходу від цих земель, а мають додержуватися правил їх посиленої правової охорони, яка є складовою поняття раціональності сільськогосподарського землекористування.

Під раціональністю землекористування розуміють не стільки максимальну економічну ефективність, скільки нау­кову обґрунтованість і найбільшу доцільність використання найціннішої категорії земель з одночасним додержанням екологічних правил їх охорони.

Тому не випадково ст. 5 ЗК України забезпечення раціо­нального використання та охорони земель закріпила як принцип земельного законодавства. У зв'язку з особливою цінністю і водночас посиленою можливістю погіршення ста­ну земель сільськогосподарського призначення для них цей принцип має першочергове значення. З цим пов'язана і пот­реба посиленої правової охорони цих земель, зокрема їх ґрун­тів як «об'єкта особливої охорони» (ст. 168 ЗК). Передбачена спеціальна порівняльна оцінка якості ґрунтів за їх основни­ми природними властивостями — так зване бонітування ґрунтів (ст. 199 ЗК), збереження і навіть можливість поліп­шення цієї якості теж є завданням раціональності їх вико-

ристання. З цією ж метою передбачено природно-сільсько­господарське районування земель (ст. 179 ЗК).

Принцип раціональності землекористування найбільше зна­чення має для земель сільськогосподарського призначення, ос­кільки для таких категорій земель, як землі житлової та громад­ської забудови, землі історико-культурного призначення, землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони, важли­вим є лише факт відведення земель, а не їх господарське вико­ристання. Для земель же сільськогосподарського призначення порядок і умови їх цільового виробничого (та іншого) викорис­тання становлять основу змісту земельної правосуб'єктності.

Принципове значення права раціональності сільськогос­подарського землекористування, як істотної складової пред­мета земельного права полягає у чіткому відмежуванні ос­таннього від предмета цивільного права.

6. Відшкодування втрат сільськогосподарського вироб­ництва.

Раціональне використання, у тому числі охорона земель, як його складова, забезпечується і в такий спеціальний спо­сіб, як відшкодування втрат сільськогосподарського вироб­ництва. Перш за все воно стосується сільськогосподарських угідь, зокрема ріллі, як найціннішої складової земель сіль­ськогосподарського призначення, а також багаторічних на­саджень, перелогів, сіножатей, пасовищ.

Стаття 207 ЗК України встановила правові умови (підста­ви) відшкодування втрат.

За загальним правилом, площі земель сільськогосподар­ського призначення не повинні знищуватися і переводитися в інші категорії земель. Якщо ж таке трапляється або має міс­це обмеження прав власників земель і землекористувачів чи погіршення якості сільськогосподарських угідь (ґрунтів), то одержані внаслідок цього втрати мають бути відшкодовані.

§ 3. Суб'єкти права сільськогосподарського землекористування та загальна характеристика їх правового статусу

Поняття та особливості правового режиму земель сіль­ськогосподарського призначення зумовлюють спеціальний суб'єктний склад цього виду землекористування.

17 — 4-123

Суб'єктами права сільськогосподарського землекористуван­ня є лише ті особи, які мають спеціальну, тобто земельну право­здатність; вона виникає на підставі земельного законодавства.

Для земель сільськогосподарського призначення земель­на, а не цивільна правоздатність особливо наочна. Так, якщо відведенням земельної ділянки під будівництво (землі житло­вої і громадської забудови) по-суті обмежуються подальші зе­мельні відносини, то для сільськогосподарських суб'єктів це є лише правовстановлюючим фактом для подальшого їх функ­ціонування у процесі використання цих земель. Останнє особливо повно проявляється у системі земельних прав влас­ників земельних ділянок, а також орендарів.

Загальна земельна правоздатність притаманна всім гро­мадянам та юридичним особам. Але, це лише можливість бу­ти суб'єктами конкретного права землекористування. Його ж реалізація певною особою можлива лише внаслідок здійснен­ня конкретних правових умов. У такий спосіб виникає суб'єк­тивне право сільськогосподарського землекористування.

Коло спеціальних суб'єктів, які мають земельну право­здатність стосовно земель сільськогосподарського призна­чення відносно обмежено. Такими є лише ті особи, як фізич­ні, так і юридичні, які у встановленому порядку одержали конкретну земельну ділянку на праві власності або на праві користування (оренди). У зв'язку з цим вони набувають спе­ціального земельно-правового статусу, тобто стають носіями певних земельних прав та обов'язків.

Конкретна земельна дієздатність у суб'єктів земельних від­носин стосовно земель сільськогосподарського призначення визначена певними чіткими правовими умовами як для фі­зичних, так і для юридичних осіб. Вона в основному закріпле­на Земельним кодексом України, а також спеціальним зако­нодавством. Крім права на одержання земельної ділянки, цим законодавством передбачається можливість займатися пра­цею на землі, сільськогосподарським виробництвом.

Провідне місце серед суб'єктів сільськогосподарського землекористування посідають громадяни України. Здебіль­шого це селяни. Вони можуть реалізувати свою земельну правоздатність як індивідуально, так і за допомогою певних групових (колективних) організаційно-правових форм.

Громадянам землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування (пере-

іважно на засадах оренди) також для ведення особистого се­лянського господарства, садівництва, городництва, сіноко­сіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогоспо­дарського виробництва (п. З «а» ст. 22 ЗК).

Серед товарних форм ведення сільськогосподарського ви­робництва нині найпоширенішими є фермерські господарс­тва та сільськогосподарські кооперативи. Значною мірою це зумовлено наявністю спеціальних законів, які регламенту­ють їх правовий статус.

На практиці як землекористувачі існують також аграрні акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідаль­ністю, агрофірми тощо.

Суб'єктами сільськогосподарського замлекористування можуть бути: сільськогосподарські підприємства; сільсько­господарські науково-дослідні установи та навчальні закла­ди; сільськогосподарські професійно-технічні училища та загальноосвітні школи, а також несільськогосподарські під­приємства, установи та організації; релігійні організації та об'єднання громадян.

Суб'єкти сільськогосподарського землекористування (особ­ливо його великих організаційних форм) повинні, як правило, відповідати певним вимогам щодо освіти, досвіду роботи в сільському господарстві, здатності вести господарство тощо.

Земельний кодекс України 2001 р. передбачив також при­ватизацію земель державних і комунальних сільськогоспо­дарських підприємств, установ та організацій (ст. 25 ЗК). їх працівникам при приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій безоплатно передаються земельні ділянки з визначенням кожному певної земельної частки (паю) у натурі (на місцевос­ті). Це стосується також пенсіонерів (колишніх працівників цих підприємств, установ, організацій).

Не можуть бути суб'єктами права власності на землі сіль­ськогосподарського призначення іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні юридичні особи та іноземні дер­жави (п. 4 ст. 22 ЗК). Виняток із цього загального правила встановлено лише стосовно спадкування цих земель інозем­ними громадянами, а також особами без громадянства. Про­те, на підставі п. 4 ст. 81 ЗК України такі землі протягом року підлягають відчуженню. Таку саму норму встановлено і для іноземних юридичних осіб (п. З ст. 82 ЗК). Цим підкреслюєть-

17*

\

\

ся ос°б^лива національна цінність цих земель, їх провідна роль /V^м забезпечення земельних інтересів громадян Украї­ни тз інших українських землекористувачів.

Особливості правового статусу суб'єктів сільськогосподар­ської"⁰ землекористування позначаються на системі їх прав

та об^овязкі^в-

Селяни як громадяни України володіють усім комплексом прав * свобод, які закріплено в Конституції України. Проте, ті з ни^> Щ° стосуються земельних прав, проходять спеціаліза­цію V земельному законодавстві. В першу чергу це робиться в д,_емедьпощ кодексі України, а також у законодавчих актах, _Пр_ИСвячених різним аграрним суб'єктам.

Земельний кодекс України 2001 р. закріпив загальні права власників земельних ділянок (ст. 90) та їх загальні обов'язки (ст. $?!)• Зокрема, всі власники земельних ділянок мають право: _а) продавати або іншим чином відчужувати земельну ділянку¹, _ПЄр_Єдавати її в оренду, заставу, спадщину; б) самостійно госпо­дарювати на землі; в) власності на посіви і насадження сіль­ськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогос­подарську продукцію; г) використовувати у встановленому по­ряд^ для власних потреб наявні на земельній ділянці загаль-_НОП0іішрені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'є^сти, а також інші корисні властивості землі; ґ) на відшкоду­вання збитків у випадках, передбачених законом; д) споруджу­вав жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

0к бачимо, ці права власників земельних ділянок врахову­ють можливість вільно володіти, користуватися і розпоряд­жалися своїми земельними ділянками, а також посівами і на­садженнями на них, виробленою продукцією. Крім того, вони _моз}суть, за певних умов, використовувати і певні інші при-родяі ресурси, які є на їх ділянках. Третя група прав цих влас­ників зосереджена у сфері організації господарської діяль­ності на власних земельних ділянках.

¹ За Перехідними положеннями ЗК України громадяни та юридичні _осо(5и, які мають у власності земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва, а також громадяни України — власники земельних часток (па!⁸)^не мають права до 1 січня 2005 р. продавати або іншим способом від­чужувати належні їм земельні ділянки та земельні частки (паї), крім міни, _передачі їх у спадщину та при вилучені земель для суспільних потреб.

Нарешті, всім земельним власникам належить право від­шкодування завданих збитків. Відповідно до ст. 156 ЗК Укра­їни збитки відшкодовуються внаслідок вилучення (викупу) сільськогосподарських угідь, тимчасового їх зайняття для ін­ших видів використання, встановлення обмежень щодо них, погіршення якості ґрунтового покриву цих угідь, приведення їх у непридатний для використання стан та неодержання до­ходів за час тимчасового їх невикористання. Як бачимо, під­ставами для відшкодування збитків можуть бути як право­мірні дії, так і правопорушення. Встановлено порядок від­шкодування цих збитків.

Слід зазначити, що ЗК України дав неповний перелік прав власників земельних ділянок. Крім прав, перелічених у ст. 90, до неї можна включити ще й такі їх права, як право проведен­ня меліоративних робіт, дарувати земельну ділянку, обміню­вати земельну ділянку, право сервітуту.

Загальні права для всіх власників земельних ділянок спе­ціалізуються залежно від конкретного виду землекористу­вання (фермерського, кооперативного, особистого селян­ського тощо).

Загальні для всіх власників земельних ділянок обов'язки встановлено в ст. 91 ЗК України. Зокрема, вони зобов'язані: а) забезпечувати використання земельних ділянок за цільо­вим призначенням; б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля; в) своєчасно сплачувати земельний податок; г) не порушувати прав власників суміжних земель­них ділянок та землекористувачів; ґ) підвищувати родючість грунтів та зберігати інші корисні властивості земель; д) своє­часно надавати відповідним органам виконавчої влади та ор­ганам місцевого самоврядування дані про стан і використан­ня земель та інших природних ресурсів у порядку, встановле­ному законом; є) додержуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; є) зберігати геодезичні знаки, протиеро­зійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.

Як бачимо, законодавчий перелік обов'язків власників зе­мельних ділянок є значно ширшим, ніж їх прав, що само по собі не відповідає правилу їх кореспондування. Крім того, ст. 91 ЗК України дає право законом встановлювати й інші їх обов'язки, чого не зазначено щодо прав власників земельних ділянок. Нарешті, з системи їх обов'язків випав головний з

260

них — раціонально використовувати землі сільськогосподар­ського призначення.

До позитивних рис регламентації системи обов'язків слід віднести включення до неї низки важливих екологічних ви­мог, а також правил стосовно добросусідства, сервітутів, охо­ронних зон, які є новелами ЗК України 2001 р.

На відміну від прав власників земельних ділянок, їх обов'язки, як правило, не підлягають подальшій спеціалізації у поточному законодавстві.

Права та обов'язки користувачів земельних ділянок регу­люються статтями 95 та 96 ЗК України та є аналогічними до прав та обов'язків власників земельних ділянок. Правомір­ний виняток становить лише право власників продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину.

Видається доцільним доповнити Земельний кодекс Украї­ни правом та обов'язком (для тих суб'єктів, яким землі нада­ються для ведення товарного сільськогосподарського вироб­ництва) використовувати земельні ділянки відповідно до ви­мог і правил товарного сільськогосподарського виробництва.

§ 4. Фермерське землекористування

Важливою в ринковій економіці організаційно-правовою формою реалізації громадянами України (переважно селяна­ми) їх земельних прав є фермерські господарства. Фермер­ське господарство — це форма підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили ба­жання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних'ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства.

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 64; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!