Загальна частина 10 страница

. Фермерство — нова для сучасного періоду побудови рин­кової аграрної економіки України структура на землях сіль­ськогосподарського призначення. Істотна особливість фер­мерських господарств, як суб'єктів земельних та інших від­носин, зумовила необхідність прийняття нової редакції спе­ціального законодавчого акта про них — Закону України «Про фермерське господарство» від 19 липня 2003 р.¹.

¹ ГЬлос України. — 2003. — 29 липня. — № 139.

Правовий режим цих господарств та умови використання ними земельних ділянок встановлено ЗК України та назва­ним спеціальним законом.

Землі фермерського господарства можуть складатися із: а) земельної ділянки, що належить на праві власності фермер­ському господарству як юридичні й особі; б) земельних діля­нок, що належать громадянам-членам фермерського госпо­дарства на праві приватної власності; в) земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди. При цьому права володіння та користування земель­ними ділянками, які знаходяться у власності членів фермер­ського господарства, здійснює само фермерське господарство.

Земельні ділянки для ведення фермерського господарства передаються громадянам України у власність і надаються в оренду із земель державної або комунальної власності. Зе­мельний кодекс України (ст. 121) встановив норми безоплат­ної передачі земельних ділянок громадянам України із цих земель. Зокрема, для ведення фермерського господарства — у розмірі земельної частки (паю) визначеної для членів сіль­ськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де знаходиться господарс­тво. Якщо на цих територіях є кілька підприємств, то розмір земельної частки (паю) визначається як середній по цих сіль­ськогосподарських підприємствах.

Членам фермерських господарств надано право одержувати у приватну власність (безоплатно) раніше надані їм у користу­вання земельні ділянки, їх розмір дорівнює земельній частці (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташова­ного на території відповідної ради. Земельні ділянки, площа яких перевищує цей розмір, передаються громадянам у приват­ну власність для ведення фермерського господарства на підста­ві цивільно-правових угод. При цьому земельні ділянки, на яких розташовані житлові будинки, громадські будівлі та споруди фермерського господарства, передаються безоплатно у приват­ну власність у рахунок земельної частки (паю). Йдеться про тих громадян, які мали земельні ділянки у постійному користуван­ні, але не набули раніше права на земельну частку (пай). Тим са­мим таких громадян урівняно в цьому праві з колишніми члена­ми колективних сільськогосподарських підприємств.

Законом України «Про фермерське господарство» закріп­лено, що громадяни України, які до 1 січня 2002 року отрима-

ли в постійне користування або оренду земельні ділянки для ведення фермерського господарства., мають переважне пра­во на придбання (викуп) земельних ділянок розміром до 100 гектарів сільськогосподарських угідь, у тому числі до 50 гек­тарів ріллі, у власність з розстрочкою платежу до 20 років.

Для ведення фермерського господарства земельні ділянки надаються громадянам єдиним масивом з розташованими на них водними джерелами та лісовими угіддями, наближе­ними до існуючих шляхів, електро- і водопостачальних сис­тем та інших видів інженерної інфраструктури.

Землі лісового і водного фондів, що входять до складу сіль­ськогосподарських угідь, за загальним правилом, не можуть передаватися у приватну власність для ведення фермер­ських господарств. Виняток складають невеликі — до 5 гек­тарів ділянки лісу у складі фермерського господарства і неве­ликі — до 3 гектарів ділянки під замкненими природними во­доймами.

Істотна новела введена законом щодо успадкування фер­мерського господарства і пов'язаних з цим земельних відно­син. Так, згідно зі ст. 23 Закону України «Про фермерське гос­подарство» при успадкуванні фермерського господарства двома або більше спадкоємцями земельна ділянка поділу не підлягає, якщо в результаті її поділу утвориться хоча б одна земельна ділянка менше мінімального розміру, встановлено­го для цього регіону. Регіональні мінімальні розміри земель­них ділянок мають бути науково обгрунтованими. Вони виз­начаються центральним органом виконавчої влади з питань аграрної політики України та Українською академією аграр­них наук і затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Звернення стягнення та земельні ділянки, надані у влас­ність для ведення фермерського господарства, допускається у випадках, коли у фермерського господарства відсутнє інше майно, на яке може бути звернено стягнення.

Права фермерських господарств щодо використання зе­мель регулюються Земельним кодексом України та Законом України «Про фермерське господарство».

Права всіх власників земельних ділянок закріплено в ст. 90 ЗК України. Отже, фермерські господарства та члени господарства як власники земель мають право продавати або іншим шляхом відчужувати свої земельні ділянки, пере­давати їх в оренду, заставу, спадщину. Проте, згідно з перехід-

ними положеннями Кодексу до 1 січня 2005 р. вони не мають права це робити. Виняток становлять договір міни земельної ділянки та передача її у спадщину. Ці угоди можна укладати, не чекаючи зазначеного терміну.

Це також стосується і вилучення земель для суспільних потреб. При цьому слід мати на увазі, що вилучення особли­во цінних земель (зокрема, чорноземів) для несільськогоспо-дарських потреб, як загальне правило, не допускається. При­пинення права власності на земельну ділянку (її відчуження) може мати місце лише з мотивів суспільної необхідності та для суспільних (а не особистих) потреб.

У фермерських господарств та їх членів-власників земель­них ділянок органи державної влади та органи місцевого са­моврядування мають право за їх згодою викупити ці ділянки для певних суспільних потреб.

Фермерські господарства та їх члени-власники земельних ділянок є повноправними їх користувачами. Вони мають пра­во самостійно господарювати на цих ділянках. Проте, слід ма­ти на увазі їх спеціальну земельну правоздатність. Це озна­чає, що вони, будучи аграрними суб'єктами, в першу чергу по­винні використовувати свої землі для вирощування сільсько­господарських культур, ведення тваринництва, організації переробки сільськогосподарської продукції тощо. Тобто йдеться про цільове використання земель сільськогосподар­ського призначення. Вони мають повне право власності на всі посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур (на корню) та на всю вироблену продукцію; можуть розпоряд­жатися ними на свій розсуд. Проте, держава повинна допома­гати фермерам в організації вигідного збуту сільськогоспо­дарської продукції як у самій державі, так і поза її межами.

Громадянам, які створили фермерське господарство, га­рантується право облаштувати постійне місце проживання в тій частині наданої доля ведення фермерського господарства земельної ділянки, з якої забезпечується зручний доступ до всіх виробничих об'єктів господарства. У разі знаходження постійного місця проживання членів фермерського госпо­дарства за межами населених пунктів, вони мають право на створення відокремленої фермерської садиби, для облашту­вання якої їм надається державна допомога.

Фермерські господарства можуть використовувати у вста­новленому порядку (за Кодексом України про надра) для

ІІІ

І-¹

власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоши-рені (місцевого значення) корисні копалини.

Фермерське господарство має право проводити залісення частини земель та будувати замкнену водойму на земельній ділянці, що належить фермерському господарству чи його членові.

Поза безпосередньо сільськогосподарським землекорис­туванням фермерські господарства та їх члени можуть вико­ристовувати землі і для спорудження жилих будинків, вироб­ничих та інших будівель і споруд, організації сучасної інфраструктури тощо. Таке будівництво здійснюється відпо­відно до затверджених документації із землеустрою та місто­будівної документації.

Будівництво на орендованій земельній ділянці будинків, будівель і споруд фермерське господарство-орендар погод­жує з орендодавцем.

У випадках, передбачених законом, господарства та їх члени мають право на відшкодування завданих їм збитків.

Усі порушені права власників земельних ділянок підляга­ють відновленню у порядку, встановленому законом.

Обов'язки власників земельних ділянок закріплено ст. 91 ЗК України. Вони повністю стосуються і фермерських госпо­дарств.

Головним обов'язком є забезпечення використання земель за їх цільовим призначенням. Для земель сільськогосподар­ського призначення, які мають пріоритетний правовий ре­жим, цей принцип має особливо важливе значення, про що йшлося раніше.

Враховуючи конкретний стан цих земель, надзвичайно зна­чимим є обов'язок додержання вимог законодавства про охоро­ну довкілля при їх використанні. Це стосується в першу чергу охорони грунтів як об'єктів особливої охорони (ст. 168 ЗК).

Земельний кодекс України правомірно вказує і на обов'язок фермерських господарств — власників земельних ділянок своєчасно сплачувати податки та збори. До цього та­кож слід додати і обов'язок своєчасної сплати орендної плати, якщо господарство використовує орендовані землі.

Фермерське господарство не повинно порушувати права власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів.

Власники земельних ділянок у фермерських господарс­твах зобов'язані своєчасно надавати відповідним органам

виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом. Йдеться, насамперед, про моніторинг земель — систему спостереження за їх станом з метою своєчасного виявлення змін, їх оцінки, відвернення та ліквідації наслідків негативних процесів (глава 33 ЗК Украї­ни). Це має істотне значення і для ведення державного зе­мельного кадастру (глава 34 ЗК України).

Як і інші власники, фермерські господарства повинні дба­ти про збереження геодезичних знаків, протиерозійних спо­руд, мережі зрошувальних і осушувальних систем.

Законом можуть бути встановлені й інші обов'язки влас­ників земельних ділянок.

§ 5. Землекористування

сільськогосподарських кооперативі в

Розвиток кооперативного руху за Указом Президента Ук­раїни «Про заходи щодо розвитку кооперативного руху та по­силення його ролі в реформуванні економіки України на рин­кових засадах» від 19 грудня 2000 р. № 1348/2000 визнано «одним із важливих напрямів реалізації структурних змін в економіці України та формування її багатоукладності»¹. Зе­мельна та аграрна реформи, а головне — радикалізація від­носин земельної власності в Україні сприяли відновленню справді демократичних принципів в організації та діяльності сільськогосподарських кооперативів. За їх сучасним значен­ням та характером землекористування (пріоритетної катего­рії земель сільськогосподарського призначення) сільськогос­подарські кооперативи посідають провідне місце серед інших кооперативів (житлових, садівницьких, гаражних тощо). Без­посередні юридичні засади розвитку за нових економічних умов кооперативних відносин створив Закон України «Про сільськогосподарську кооперацію» від 17 липня 1997 р.², який діє зі змінами, внесеними Законом України від 2 листо­пада 2000 р.³.

¹ Урядовий кур'єр. — 2001. — 24 січня.

² Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 39. — Ст. 261.

³ Тим само.— 2000. — №51—52. — Ст.451.

Сільськогосподарські кооперативи можуть бути виробничі та обслуговуючі. Відносини землекористування найхарактер­ніші для сільськогосподарських виробничих кооперативів.

Сільськогосподарський виробничий кооператив — це юри­дична особа, яка створюється як добровільне об'єднання гро­мадян України (переважно селян) для спільного ведення сіль­ськогосподарської (та іншої законної) діяльності, основаної на праці його членів з використання земель сільськогосподар­ського призначення (власних, членів кооперативу, орендова­них) з метою полегшення та кращої організації праці з виро­щування (виготовлення) сільськогосподарської та іншої то­варної продукції. Для цих кооперативів землі сільськогоспо­дарського призначення виступають як основний і незамін­ний засіб виробництва сільськогосподарської продукції, пов­ною мірою проявляються й інші особливості цих земель.

На превеликий жаль, на сучасний момент земельні відно­сини в сільськогосподарських кооперативах законодавчо врегульовано неповно.

Земельний кодекс України 2001 р. не виділив окремо цьо­го важливого суб'єкта аграрного землекористування, що справедливо можна віднести до одного з істотних недоліків Кодексу. Закон України «Про сільськогосподарську коопера­цію присвятив землям кооперативу лише ст. 22 з відсильною нормою до Земельного кодексу України та законів України стосовно регламентації земельних відносин у кооперативах.

У системі відносин у сільськогосподарських кооперативах земельні відносини є базовими. Тому їх чітка законодавча рег­ламентація має важливе значення. При цьому слід враховува­ти такі специфічні ознаки сільськогосподарських кооперати­вів, як: 1) ведення сільськогосподарської діяльності (з вико­ристанням земель сільськогосподарського призначення як основного засобу виробництва) або обслуговування її потреб; 2) те, що вони перебувають, як правило, у сільській місцевос­ті; 3) задоволення потреб переважно сільського населення¹.

Земельні масиви в сучасних сільськогосподарських коо­перативах утворилися здебільшого внаслідок реструктуриза­ції колгоспів та колективних сільськогосподарських підпри­ємств, розпаювання їх земель та використання земельних паїв колишніми членами.

¹ Федорович В. І. Правові основи створення та діяльності сільськогосподарських кооперативів в Україні.—Львів: Атлас, 1998. — С.47.

Використання селянами земельних ділянок, одержаних ними у процесі паювання на праві приватної власності, одно­особово юридично можливо, але за умов загальної кризи в АПК практично не завжди реально. Тому з метою ефективні­шого за цих умов колективного господарювання вони можуть об'єднувати свої земельні ділянки, вносячи їх як земельний пайовий внесок у створення та функціонування сільськогос­подарського виробничого кооперативу.

Правові підстави внесення такого земельного пайового внеску можуть бути різними: а) передача у власність коопе­ративу; б) передача в оренду кооперативу; в) об'єднання час­ток (паїв) осіб, які вийшли з агроформувань і бажають ство­рити сільськогосподарський кооператив.

Крім того, кооператив може придбати певні земельні пло­щі на основі цивільно-правових договорів, зокрема договору купівлі-продажу. Громадяни — власники земельних ділянок можуть продати їх сільськогосподарському кооперативу.

Конкретний порядок, підстави та умови цієї передачі ма­ють бути встановлені ЗК України, спеціалізовані в коопера­тивному законодавстві та конкретизовані в статутах кон­кретних сільськогосподарських кооперативів.

Сільськогосподарські кооперативи, у першу чергу вироб­ничі, як юридичні особи, можуть мати землі сільськогоспо­дарського призначення на праві власності.

Право власності на землі сільськогосподарських коопера­тивів може виникати різними юридичними способами, а саме:

1) шляхом внесення до статутного фонду кооперативу зе­
мельних ділянок тих осіб, які є засновниками кооперативу;

2) шляхом придбання земельних ділянок за договорами
купівлі-продажу, дарування, міни та за іншими цивільно-
правовими угодами.

Юридична природа власності на землі в сільськогоспо­дарському кооперативі залишається дискусійною. Професор В. І. Семчик небезпідставно послідовно відстоює колективну природу цієї власності¹. Проте, відсутність такої юридичної форми власності в сучасному законодавстві України дає можливість говорити лише про колективну сутність відносин

¹ Семчик В. І. Проблеми права власності в кооперації України // Національний кооперативний рух та структурні зміни в економіці України XXI століття: 36. наук, праць. — К.: Укоопспілка, 2001. — СІ 18—121.

кооперативної власності як про економічну категорію, яка відповідає колективній формі організації праці в сільськогос­подарських виробничих кооперативах. А законодавчо йдеть­ся про приватну власність кооперативу на землі сільськогос­подарського призначення як юридичної особи.

Реалізація права власності на землі сільськогосподарсько­го призначення та основні засади їх використання у коопе­ративах мають бути врегульовані в Земельному кодексі Укра­їни та в законах про сільськогосподарські кооперативи (ви­робничі та обслуговуючі).

Право власності кооперативу на землі зберігається за ним і в разі входження його до кооперативних об'єднань.

Сільськогосподарські кооперативи можуть використову­вати також орендовані ними землі. Нині ця форма коопера­тивного землекористування досить поширена.

Земельне законодавство має передбачати порядок розпо­рядження землею кооперативу при його ліквідації.

Члени сільськогосподарського виробничого кооперативу (фізичні особи) теж можуть мати земельні ділянки у власнос­ті. Поки що це їх право законодавчо чітко не визначено, але воно випливає з порядку вступу до кооперативу та з сутності прав та обов'язків членів кооперативу.

Вступаючи до кооперативу, особа, яка бажає стати його членом, робить вступний та пайовий внески. Останні, ймо­вірно, можуть бути як майновими, так і земельними. Колиш­ні члени колгоспів і колективних сільськогосподарських під­приємств, що одержали свої земельні паї у процесі реструкту­ризації зазначених структур, мають право вільно розпоряд­жатися ними. Відповідно до Указу Президента України «Про захист прав власників земельних часток (паїв)» від 21 квітня 1998 р. ¹ власники земельних паїв мають право відчужувати їх шляхом купівлі-продажу, а переважне право на їх придбан­ня мають сільськогосподарські кооперативи².

Власник земельного паю (точніше — земельної ділянки, одержаної внаслідок паювання) має право передати цей пай частково сільськогосподарському кооперативу, а частково

¹ Офіційний вісник України. — 1998. — № 16.

² Згідно з Прикінцевими положеннями Земельного кодексу України
це право призупинене до 1 січня 2005 р.

залишити його у своїй приватній власності, будучи членом кооперативу.

Члени сільськогосподарського кооперативу повинні мати право і на одержання безоплатно у власність земельні ділян­ки із земель державної і комунальної власності у розмірі зе­мельної частки (паю).

Члени сільськогосподарського кооперативу можуть одер­жати земельні ділянки також на основі цивільно-правових угод і у такий спосіб стати їх власниками. У майбутньому цей спосіб набуття права земельної власності переважатиме.

У разі виходу з кооперативу член кооперативу повинен мати право на отримання земельного паю в натурі або його грошового еквіваленту.

Члени сільськогосподарських кооперативів мають право передавати належні їм земельні ділянки в оренду, у тому чис­лі і кооперативам.

Члени сільськогосподарських кооперативів мають певну систему земельних прав, зокрема: а) брати участь (через орга­ни управління кооперативом) у визначенні конкретних форм і методів раціонального використання земель кооперативом; б) на одержання допомоги від кооперативу в обробітку влас­них земельних ділянок; в) на користування іншими послуга­ми кооперативу; г) на одержання кооперативних виплат; ґ) на одержання частки доходу на земельний пай (додатковий пай); д) на одержання земельного паю у разі виходу з кооперативу (в порядку і строки, визначені Статутом кооперативу).

Обов'язки членів сільськогосподарських кооперативів осно­вані на членстві у виробничих та обслуговуючих кооперативах.

Члени сільськогосподарських виробничих кооперативів зобов'язані брати участь своєю особистою працею у всіх про­цесах з використання земель сільськогосподарського при­значення для спільного виробництва продукції сільського господарства, а також рибного і лісового господарства. Це їх головний обов'язок. Його конкретизація має бути проведена в статутах сільськогосподарських виробничих кооперативів та правилах внутрішнього розпорядку.

Члени сільськогосподарських виробничих кооперативів зобов'язані брати участь у роботі їх органів управління, у то­му числі при вирішенні проблеми раціонального викорис­тання сільськогосподарських угідь, охорони ґрунтів, вирі­шенні земельних спорів тощо.

§ 6. Інші суб'єкти сільськогосподарського зелллевикористоннп

Крім відносно великих організаційно-правових форм сільськогосподарського землекористування, за допомогою яких громадяни України реалізують свої права приватної власності на землі та права користування (в основному у формі оренди) землями сільськогосподарського призначен­ня, а саме — через організацію фермерських господарств, сільськогосподарських кооперативів, товарних сільськогос­подарських підприємств тощо, вони можуть бути суб'єктами й інших форм аграрного землевикористання. Серед них у сучасний період особливо значними стають особисті селян­ські господарства.

Громадяни України можуть використовувати землі сіль­ськогосподарського призначення для організації та ведення особистого селянського господарства. Особисте селянське господарство — це господарська діяльність, яка належить до підприємницької і проводиться без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально або особами, які пере­бувають у сімейних чи родинних стосунках і спільно прожи­вають з метою задоволення особистих потреб шляхом вироб­ництва, переробки і споживання сільськогосподарської про­дукції, реалізації її надлишків та надання послуг з викорис­танням майна особистого селянського господарства, у тому числі й у сфері сільського зеленого туризму.

Особисте селянське господарство нині є самостійною ор­ганізаційно-правовою формою суспільно-корисного ведення сільськогосподарського виробництва. Правовий режим цих господарств та умови їх землекористування встановлено ст. 33 ЗК України та спеціальним Законом України «Про осо­бисте селянське господарство» від 15 травня 2003 р.¹.

Для ведення особистого селянського господарства вико­ристовуються земельні ділянки розміром не більше 2,0 гекта­ра, передані фізичним особам у власність або оренду в поряд­ку, встановленому законом.

Розмір земельної ділянки цього господарства може бути збільшений у разі отримання в натурі (на місцевості) земель­ної частки (паю) та її спадкування членами господарства.

1 Урядовий кур'єр. — 2003. — 11 червня.

Земельні ділянки особистого селянського господарства можуть належати на праві приватної власності одній особі або бути спільною сумісною власністю подружжя та спіль­ною частковою власністю членів господарства.

Закон не виключає можливості виділення в натурі (на міс­цевості) земельних часток (паїв) членам особистого селян­ського господарства єдиним масивом у спільну часткову власність та спільну сумісну власність (подружжя).

У разі виходу з господарства кожен його член має право на виділення належної йому земельної ділянки в натурі (на міс­цевості).

Громадяни можуть бути суб'єктами використання земель

сільськогосподарського призначення для садівництва.

Займатися садівництвом громадяни можуть як індивіду­ально, так і колективно, створюючи садівницькі товариства. Для цього вони мають право набути безоплатно у приватну власність або на умовах оренди земельні ділянки із земель державної чи комунальної власності у розмірі не більше 0,12 га. Іноземні громадяни та особи без громадянства мо­жуть мати земельні ділянки для садівництва лише на заса­дах їх оренди.

Земельні ділянки, призначені для садівництва, громадя­ни можуть використовувати для закладання багаторічних плодових насаджень, вирощування сільськогосподарських культур, на цих землях можна зводити необхідні будинки та різні господарські споруди.

Землі загального користування (під дорогами, проїздами, будівлями загального використання тощо) є власністю само­го садівницького товариства.

Громадяни — власники земельних ділянок, призначених для садівництва, мають право розпоряджатися ними, зокре­ма, продавати їх без згоди інших членів товариства.

Правовий режим таких земель регламентується ст. 35 ЗК України, спеціальним законодавством та статутами садів­ницьких товариств.

Громадяни та їх об'єднання можуть орендувати земельні ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення городництва. На відміну від садівництва, це строко­вий вид їх землекористування. А тому на земельних ділян­ках, призначених для городництва заборонено закладати са­ди та інші багаторічні насадження, зводити капітальні будів-

лі і споруди. Дозволяється будувати лише тимчасові споруди,
які по закінченні строку оренди підлягають знесенню їх влас­
никами.;.

Правовий режим земельних ділянок для городництва ре­гулюється ст. 36 ЗК України.

Громадяни можуть також бути суб'єктами використання земель сільськогосподарського призначення для сінокосіння і випасання худоби (ст. 34 ЗК). Для цього вони можуть оренду­вати відповідні земельні ділянки. Договір оренди може бути короткостроковим (не більше 5 років) та довгостроковим (не більше 50 років)

Органи виконавчої влади та органи місцевого самовряду­вання можуть створювати на землях, що перебувають у влас­ності держави чи територіальної громади, громадські сіно­жаті і пасовища.

Суб'єктами прав на землі сільськогосподарського призна­чення можуть бути сільськогосподарські підприємства за умови, що вони їх використовуватимуть для ведення товар­ного сільськогосподарського виробництва (п. «б» ст. 22 ЗК). Тут, як бачимо, принцип цільового використання цих земель вводиться у сферу сучасних ринкових відносин.

Земельний кодекс України дає право на використання зе­мель сільськогосподарського призначення також сільсько­господарським науково-дослідним установам та навчальним закладам, сільським професійно-технічним училищам та за­гальноосвітнім школам для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду ведення сільського госпо­дарства (п. «б» ст. 22 ЗК). Для несільськогосподарських під­приємств, установ та організацій землі сільськогосподар­ського призначення можуть надаватися лише для ведення підсобного сільського господарства, тобто для не основної, а додаткової і незначної за обсягом діяльності.

Суб'єктами постійного користування земельними ділян­ками із земель державної та комунальної власності можуть бути державні і комунальні сільськогосподарські підприємс­тва (ст. 24 ЗК). Ці ділянки вони можуть використовувати для науково-дослідних, навчальних цілей та ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Нині ці суб'єкти мо­жуть мати земельні ділянки переважно на засадах постійно­го користування.

§ 7. Відшкодування втрат

сільськогосподарського виробництва

Земельний кодекс України 2001 р. істотно змінив регла­ментацію відносин з відшкодування збитків і втрат у сфері сільськогосподарського землевикористання порівняно з Зе­мельним кодексом УРСР. Якщо раніше правовими підстава­ми для відшкодування збитків було виникнення їх внаслідок вилучення земельних ділянок для державних або громад­ських потреб чи тимчасове їх заняття, а самі збитки мали відшкодовуватись землекористувачам, то нині ці підстави дуже урізноманітнилися, а збитки відшкодовуються власни­кам земель та землекористувачам, переважно орендарям. За новим земельним законодавством, збитки і втрати відшкодо­вуються не лише за правомірні дії, а й за правопорушення, переважно земельно-екологічного характеру.

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 64; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!