Видача осіб, які вчинили кримінальне

правопорушення (екстрадиція)

Інститут екстрадиції виконує інтегруючу функцію у сфері міжнародного співро­бітництва України з іншими державами, служить найважливішим інструментом ви­конання міжнародних зобов’язань у галузі кримінального судочинства. Говорячи про історію екстрадиції, можна стверджувати, що цей інститут існує з найдавніших часів. З ранніх періодів історії і до нашого часу були сформовані основні його постулати (принципи «конкретності», «подвійної кримінальності», «видай або суди», відмови у видачі власних громадян, відмови у видачі за політичні злочини, і т. ін.). Так, напри­клад, в основі інституту видачі лежить принцип аиt сіесіеге aШрШсаге («видай або суди»), в теорії англо-саксонського права іменований як <іоиЬІе]еорагсіу, який означає, що особа, яка вчинила злочин, не може двічі нести за нього відповідальність і тому повинна понести покарання у державі, де вона була затримана, або в країні, в якій скоєно злочин, або проти інтересів якої воно спрямоване. Нині здійснюється широке міжнародне співробітництво у сфері екстрадиції, активним учасником якого останнім часом стала Україна.

Система джерел права, що регулюють питання екстрадиції, складається із загаль­новизнаних принципів і норм міжнародного права, міжнародних договорів України, Конституції, КПК, КК, норм інших законів, відомчих нормативних актів Генеральної прокуратури України та інших органів державної влади. Значну питому вагу в наве­деній системі джерел права становлять правові позиції, сформульовані в рішеннях КСУ, ЄСПЛ, ВСУ Основними правовими джерелами, на яких базується екстрадиція, є Конвенція 1957 p., а також Додатковий протокол 1975 р. до Конвенції 1957 р. та Другий додатковий протокол 1978 р. до Конвенції 1957 p., Конвенція 1959 p., Конвен-

Глава 36

ція 1983 р., Конвенція 1993 p., атакож відповідні норми багатосторонніх спеціальних | міжнародних договорів про протидію окремим видам злочинів (Конвенція ООН про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин 1988 р. < (ст. 6), Конвенція про кіберзлочинність 2001 р. (статті 22, 24), Конвенція Ради Європи про запобігання тероризму 2005 р. (статті 18-19)), двосторонні міжнародні договори України з іншими державами, відповідні рішення міжнародних організацій (напри­клад, Рамкове рішення № 2002/584/ПВД Ради ЄЄ про європейський ордер та проце­дури передачі осіб між державами-членами 2002 р.), КІШ.

Так, загальні підстави та умови видачі правопорушників (екстрадиція) та переда- І чі засуджених осіб визначені Конвенцією 1957 р. та Конвенцією 1983 р. Втім, конкре­тизація наведених підстав та умов видачі правопорушників (екстрадиція) та передачі засуджених осіб, а так само і деталізація процедури здійснення перелічених видів міжнародної правової допомоги міститься у відповідних двосторонніх міжнародних договорах, укладених Україною з іншими державами, або у багатосторонніх спеці­альних міжнародних договорах про протидію окремим видам злочинів. Наприклад, у 2005 р. ЗУ ратифіковано Договір між Україною та КНДР про передачу осіб, засу­джених до позбавлення волі, для відбування покарання. Однак у багатосторонніх спеціальних міжнародних договорах про протидію окремим видам злочинів встанов­люється пріоритет їх положень щодо екстрадиції або передачі засуджених осіб перед положеннями будь-яких інших міжнародних договорів. Так, Міжнародною конвенці­єю про боротьбу з актами ядерного тероризму 2005 р. встановлено, що положення всіх договорів і домовленостей про видачу між державами-учасницями у зв’язку з актами ядерного тероризму, уважаються зміненими у відносинах між державами-учасницями настільки, наскільки вони несумісні із цією Конвенцією (ст. 13).

Слід також пам’ятати, що важливою складовою системи джерел права, що регу­люють питання екстрадиції у кримінальному провадженні, є норми Конституції України. Так, відповідно до ч. З ст. 25 Основного Закону громадянин України не може бути виданий іншій державі. Окрім цього, Конституцією України гарантовано, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивова­ним рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом (ст. 29).

Разом з тим невід’ємним елементом нормативного механізму здійснення екстра­диції виступають норми окремих законів. Так, ч. 2 ст. 19 ЗУ «Про міжнародні догово­ри України» визначено, що у випадку, якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж передбаче­ні у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнарод­ного договору. Частина 1 ст. 10 КК встановлює, що громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочини поза межами України, не можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду (ч. 1). Втім, іноземці, які вчинили злочини на території країни і засуджені за них на підставі КК, можуть бути передані для від­бування покарання за вчинений злочин тій державі, громадянами якої вони є, якщо така передача передбачена міжнародними договорами України (ч. 2 ст. 10 КК).

Останнім часом формується відповідна практика ЄСПЛ щодо України. Зокрема, у своїх рішеннях у справах «Новік проти України» (2008), «Солдатенко проти Украї-

Міжнародне співробітництво під час кримінального провадження

ни» (2008), «Світлорусов проти України» (2009), «Байсаков та інші проти України» (2010), «Дубовик проти України» (2010), «Крейдіч проти України» (2010), ЄСПЛ неодноразово констатував порушення Україною статей 3, 5, 6 КЗПЛ при вирішенні національними судами питань щодо екстрадиції. Отже, ці та інші рішення ЄСПЛ по­винні бути враховані в правозастосовній практиці з питань екстрадиції.

Варто зазначити, що вирішенню низки питань, пов’язаних з екстрадицією, присвя­чена ППВСУ від 08.10.2004 № 16. У пункті 1 постанови наголошується, що, вирішую­чи питання стосовно того, чи підлягає розгляду в судовому порядку те чи інше питання, пов’язане з видачею осіб іншим державам, суди мають виходити з відповідних положень Основного Закону України, іншого національного законодавства, у тому числі Європей­ської конвенції про видачу правопорушників чи інших міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана ВР України, або договорів СРСР, які застосовують­ся Україною в порядку правонаступництва відповідно до Закону України «Про право-наступництво України». При цьому судам слід з’ясовувати, чи укладено між Україною та державою, що надіслала запит, відповідний договір і який саме порядок вирішення питань, пов’язаних з екстрадицією, у ньому передбачено.

У доктрині кримінального процесу поняття екстрадиції пропонують розглядати як комплексний правовий інститут кримінального процесуального права не тільки в суто вузькому сенсі - видача особи для кримінального переслідування або виконан­ня вироку, але і в широкому сенсі, коли під екстрадицією мається на увазі не тільки видача, але і передача особи для відбування покарання або примусового лікування, тобто це форма міжнародно-правового співробітництва, що являє собою акт видачі (передачі, доставки, перевезення) особи, заснований на міжнародних угодах.

У КПК питанням екстрадиції присвячено гл. 44 «Видача осіб, які вчинили кримі­нальне правопорушення (екстрадиція)» Відповідно до ст. 541 КПК під видачею особи (екстрадицією) слід розуміти видачу особи державі, компетентними органами якої ця особа розшукується для притягнення до кримінальної відповідальності або виконання вироку (п. 2 ч. І)1. Слід зауважити, що у КПК питання визнання та виконання вироків судів іноземних держав та передача засуджених осіб розглянуті у гл. 46.

Екстрадиція включає певні етапи: 1) офіційне звернення про встановлення місця перебування на території запитуваної держави особи, яку необхідно видати, та ви­дача такої особи; 2) перевірка обставин, що можуть перешкоджати видачі; 3) прийняття рішення за запитом; 4) фактична передача такої особи під юрисдикцію запитуючої держави.

1 На формування нормативного визначення поняття екстрадиції вплинуло визначення, запропонова­не в ст. 102 Римського статуту Міжнародного кримінального суду, відповідно до якого «видача» означає доставления особи однією державою в іншу державу відповідно до положень міжнародного договору, конвенції або національного законодавства.

У доктрині кримінального процесу під екстрадицією пропонується розуміти здійснювану в проце­суальному порядку діяльність компетентних органів двох і більше держав, засновану на нормах націо­нального та міжнародного права, а також принципі взаємності, спрямованих на забезпечення видачі осіб, що вчинили злочин, для кримінального переслідування, притягнення їх до кримінальної відповідальнос­ті та (або) виконання вироку, а також передачі засуджених осіб для відбування покарання в державу, громадянами якої вони є або постійно в ньому проживають, або застосування щодо них примусових заходів медичного характеру.

Глава 36

Відповідно до ч. 1 ст. 573 КПК запит про видачу особи (екстрадицію) направля- І ється за умови, якщо за законом України, хоча б за один із злочинів, у зв’язку з якими! запитується видача, передбачено покарання у виді позбавлення волі на максимальний • строк не менше одного року або особу засуджено до покарання у виді позбавлення волі і невідбутий строк становить не менше чотирьох місяців. Принагідно зауважимо, що запити про тимчасову видачу і транзитне перевезення особи направляються та І розглядаються у такому самому порядку, як і запити про видачу особи (екстрадицію). При розгляді запитів компетентних органів іноземних держав про транзитне пере­везення екстрадиційній перевірці підлягають лише обставини, передбачені частинами 1і2ст.589КПК.

Центральними органами України щодо видачі особи (екстрадиції), якщо інше не І передбачено міжнародним договором України, є відповідно Генеральна прокуратура І України та МЮ. Генеральна прокуратура є центральним органом України щодо ви­дачі (екстрадиції) підозрюваних, обвинувачених у кримінальних провадженнях під час досудового розслідування. У свою чергу МЮ є центральним органом України щодо видачі (екстрадиції) підсудних, засуджених у кримінальних провадженнях під І час судового провадження або виконання вироку (ст. 574 КПК). Однак відповідно до ст. 5 Другого додаткового протоколу до Конвенції 1957 р. під час екстрадиції не ви­ключається і використання дипломатичних каналів, інші шляхи передачі запитів мо- І жуть бути встановлені за прямою згодою між двома або декількома сторонами.

Кримінальним процесуальним законом встановлено, що центральні органи Укра­їни щодо видачі особи (екстрадиції) наділено такими повноваженнями: 1) звертатися до компетентних органів іноземних держав із запитами про видачу особи (екстради­цію), тимчасову видачу або транзитне перевезення; 2) розглядати запити компетентних органів іноземних держав про видачу особи (екстрадицію), тимчасову видачу або транзитне перевезення та прийняття рішень щодо них; 3) організовувати проведення екстрадиційної перевірки; 4) організовувати прийом - передачу осіб, щодо яких прий­нято рішення про видачу (екстрадицію), тимчасову видачу чи транзитне перевезення; 5) здійснювати інші повноваження, визначені КПК або міжнародним договором про видачу особи (екстрадицію). Центральний орган України має право відмовити в на­правленні запиту до іноземної держави, якщо існують передбачені КПК або міжна­родним договором України обставини, які можуть перешкоджати видачі. Він також має право відмовити компетентному органу України у зверненні до іноземної держа­ви, якщо видача буде явно невиправданою з огляду на співвідношення тяжкості вчи­неного особою кримінального правопорушення та ймовірних витрат, необхідних для екстрадиції.

Процедура екстрадиції ініціюється шляхом складання та направлення відповід­ного клопотання до іноземної держави. Згідно зі ст. 575 КПК клопотання про видачу особи в Україну готує слідчий, прокурор, який здійснює нагляд за додержанням за­конів під час проведення досудового розслідування, або суд, який розглядає справу чи яким ухвалено вирок, з дотриманням вимог, передбачених КПК та відповідним міжнародним договором України. Клопотання складається у письмовій формі і повин­но містити дані про особу, видача якої вимагається, обставини і кваліфікацію вчине-

Міжнародне співробітництво під час кримінального провадження

ного нею злочину. Окрім зазначених вимог, відповідно до ст. 58 Конвенції 1993 p., у клопотанні слід також зазначати розмір шкоди, заподіяної злочином.

До клопотання додаються такі документи: 1) засвідчена копія ухвали слідчого судді або суду про тримання особи під вартою, якщо видача запитується для притяг­нення до кримінальної відповідальності; 2) копія вироку з підтвердженням набуття ним законної сили, якщо видача запитується для приведення вироку до виконання; 3) довідка про відомості, які вказують на вчинення кримінального правопорушення особою, або довідка про докази, якими підтверджується винуватість розшукуваної особи в його вчиненні; 4) положення статті закону України про кримінальну відпо­відальність, за яким кваліфікується кримінальне правопорушення; 5) висновок ком­петентних органів України про громадянство особи, видача якої запитується, складе­ний згідно з вимогами закону про громадянство України; 6) довідка про частину не-відбутого покарання, якщо йдеться про видачу особи, яка вже відбула частину призначеного судом покарання; 7) інформація про перебіг строків давності; 8) інші відомості, передбачені міжнародним договором України, який також чинний для іно­земної держави, на території якої встановлено розшукувану особу (ч. 2 ст. 575 КПК).

Клопотання та перелічені документи підписуються слідчим, прокурором або суд­дею, засвідчуються печаткою відповідного органу та перекладаються мовою, перед­баченою міжнародним договором України.

У подальшому клопотання про видачу особи (екстрадицію) передається до відповід­ного центрального органу України через прокуратуру Автономної Республіки Крим, об­ласті, міст Києва і Севастополя та прирівняні до них прокуратури у десятиденний строк з дня затримання особи на території іноземної держави. У зазначений строк керівник відповідного органу досудового розслідування у складі центрального апарату органу внутрішніх справ, органу безпеки, органу, що здійснює контроль за додержанням подат­кового законодавства, органу Державного бюро розслідувань України безпосередньо передає Генеральній прокуратурі України клопотання про видачу особи (екстрадицію).

Далі центральний орган України за наявності підстав, передбачених міжнародним договором України, звертається до компетентного органу іноземної держави із запитом про видачу особи в Україну. Причому запит про видачу направляється керівником центрального органу України або уповноваженою ним особою протягом 5 днів з дня отримання клопотання.

Перевірка обставин, що можуть перешкоджати видачі, здійснюється у формі екс-традиційної перевірки. Екстрадиційною перевіркою є діяльність визначених законом органів щодо встановлення та дослідження передбачених міжнародним договором України, іншими актами законодавства України обставин, що можуть перешкоджати видачі особи (екстрадиції), яка вчинила злочин (п. 8 ч. 1 ст. 541 КПК). Така перевірка здійснюється протягом 60 днів. Цей строк може бути продовжено відповідним цен­тральним органом України (ст. 587 КПК).

Екстрадиційна перевірка обставин, що можуть перешкоджати видачі особи, про­водиться центральним органом України або за його дорученням чи зверненням про­куратурою Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя. Матері­али екстрадиційної перевірки разом із висновком щодо такої перевірки надсилаються відповідному центральному органу України.

Глава 36

При перевірці обставин, що можуть перешкоджати видачі, слід пам’ятати про межі кримінальної відповідальності виданої особи. А саме відповідно до ст. 576 КПК ви­дана в Україну особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності або щодо неї може бути виконано вирок суду лише за ті злочини, за які здійснена видача (екстрадиція). При цьому обмеження, висловлені компетентним органом іноземної держави під час прийняття рішення про видачу особи в Україну, є обов’язковими при прийнятті відповідних процесуальних рішень. Якщо ж застереження компетентного органу іноземної держави щодо обмежень у видачі особи стосується виконання ви­року, суд, який ухвалив вирок, вирішує питання про приведення його до виконання лише за ті діяння, за які відбулася видача.

У разі вчинення особою до її видачі (екстрадиції) іншого злочину, не зазначеного у запиті про видачу, притягти таку особу до кримінальної відповідальності або ви­конати вирок суду за цей злочин можна лише після отримання згоди компетентного ' органу іноземної держави, що видала особу. Запит про надання такої згоди готується та надсилається в порядку, передбаченому для запиту про видачу особи (екстрадицію) ' (ст. 576 КПК).

Зазначені положення кореспондують ст. 14 Конвенції 1957 р. («Правило асі кою): видана особа не може переслідуватися, засуджуватися або затримуватися з метою ви­конання вироку чи постанови про утримання під вартою ні за яке правопорушення, І вчинене до її видачі, крім правопорушення, за яке вона була видана, і її особиста свобо­да ні з яких інших причин не може обмежуватися, за винятком таких випадків: 1) якщо сторона, яка її видала, на це згодна; запит про згоду надсилається разом із документами, зазначеними у ст. 12 Конвенції 1957 p., та протоколом будь-якої заяви, зробленої виданою особою у зв’язку з відповідним правопорушенням; згода дається, якщо правопорушен­ня, у зв’язку з яким вона запитується, є таким, що тягне за собою видачу відповідно до положень Конвенції 1957 p.; 2) якщо ця особа, маючи можливість залишити територію сторони, якій вона була видана, не зробила цього впродовж 45 днів після її остаточного звільнення або, залишивши цю територію, знову туди повернулася. Однак якщо квалі­фікація правопорушення, у зв’язку з яким пред’являється обвинувачення, змінюється в ході розгляду справи, видана особа може переслідуватися або засуджуватися, тільки коли кваліфікуючі ознаки нового складу правопорушення свідчать про те, що це право­порушення є таким, що спричиняє видачу (ч. З ст. 14 Конвенції 1957 p.). У разі ж при­тягнення особи до кримінальної відповідальності за злочин, вчинений нею після ви­дачі, отримання такої згоди не вимагається (ч. 6 ст. 576 КПК).

При перевірці обставин, що можуть перешкоджати видачі, у видачі особи інозем­ній державі відповідно до ст. 589 КПК відмовляється, у разі якщо: 1) особа, стосовно якої надійшов запит про видачу, відповідно до законів України на час прийняття рі­шення про видачу (екстрадицію) є громадянином України; 2) злочин, за який запита­но видачу, не передбачає покарання у виді позбавлення волі за законом України; 3) закінчилися передбачені законом України строки давності притягнення особи до кримінальної відповідальності або виконання вироку за злочин, за який запитано ви­дачу; 4) компетентний орган іноземної держави не надав на вимогу центрального органу України додаткових матеріалів або даних, без яких неможливе прийняття рі­шення за запитом про видачу (екстрадицію); 5) видача особи (екстрадиція) суперечить

Міжнародне співробітництво під час кримінального провадження

зобов’язанням України за міжнародними договорами України; 6) наявні інші підстави, передбачені міжнародним договором України.

Щодо підстав, передбачених міжнародним договором України, за наявності яких в екстрадиції може бути відмовлено, слід зазначити таке. Наприклад, відповідно до положень Конвенції 1957 р. видача не здійснюється, якщо правопорушення, у зв’язку з яким вона запитується, розглядається запитуваною стороною як політичне право­порушення або правопорушення, пов’язане з політичним правопорушенням (ст. 3). Проте Додатковим протоколом до Конвенції 1957 р. встановлено, що для цілей за­стосування ст. З Конвенції 1957 р. політичні правопорушення не включають: 1) зло-таж арспи лодстаа, зазначені а Конвенції про запобігання злочинові геноциду та покарання за нього, яка була ухвалена Генеральною Асамблеєю ООН (1948 p.); 2) порушення, зазначені у ст. 50 женевської Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях (1949 р.), ст. 51 женевської Конвенції про поліпшення долі поранених, хворих та осіб, які потерпіли корабельну аварію, зі складу збройних сил на морі (1949 р.), ст. 130 женевської Конвенції про поводження з військовополонени­ми (1949 р.) та ст. 147 женевської Конвенції про захист цивільного населення під час війни (1949 p.); 3) будь-які аналогічні порушення законів війни, що діють на час на­брання цим Протоколом чинності, і існуючих на цей час звичаїв війни, які не перед­бачені у вищезазначених положеннях Женевських конвенцій (ст. 1). Відповідно до ст. 4 Конвенції 1957 р. видача за правопорушення, які передбачені військовим правом і які не є правопорушеннями за звичайним кримінальним правом, із сфери застосу­вання Конвенції 1957 р. вилучається.

Інші підстави, за наявності яких у видачі особи (екстрадиції) може бути відмов­лено, можуть бути визначені у відповідних міжнародних двосторонніх договорах. Зокрема, у Договорі між Україною та США про взаємну правову допомогу у кримі­нальних справах 1998 р. зазначається, що центральний орган запитуваної держави може відмовити у наданні допомоги, якщо виконання запиту завдасть шкоди без­пеці або подібним істотним інтересам запитуваної держави. Відповідно до Догово­ру між Україною та Сирійською Арабською Республікою про правові відносини і взаємну правову допомогу в цивільних і кримінальних справах 2008 р. у наданні допомоги може бути відмовлено, якщо запитувана допомога вимагає від запитуваної сторони застосування таких примусових заходів, які не відповідають її власній юрисдикції.

Окрім цього, обставини, за яких видача особи не може бути здійснена, містяться у відповідних ратифікаційних ЗУ. Наприклад, ЗУ «Про ратифікацію Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 p., Додаткового протоколу 1975 р. та Другого додаткового протоколу 1978 р. до Конвенції» від 16.01.1998 встановлено: 1) Україна залишає за собою право не здійснювати видачу, якщо особа, видача якої запитується, за станом здоров’я не може бути видана без шкоди її здоров’ю; 2) видачу правопорушників за вчинення загальнокримінальних правопорушень, що також є вій­ськовими правопорушеннями, може бути здійснено Україною лише за умови, якщо особу, видача якої запитується, не буде піддано кримінальному переслідуванню за військовим правом або законом.

Глава 36

Разом з тим особа, якій надано статус біженця, статус особи, яка потребує додат­кового захисту, або їй надано тимчасовий захист в Україні1, не може бути видана державі, біженцем з якої вона визнана, а також іноземній державі, де її здоров’ю, життю або свободі загрожує небезпека за ознаками раси, віросповідання (релігії), на­ціональності, громадянства (підданства), приналежності до певної соціальної групи або політичних переконань, крім випадків, передбачених міжнародним договором України. У разі відмови у видачі з мотивів громадянства та наявності статусу біженця або з інших підстав, що не виключають здійснення кримінального провадження, за клопотанням компетентного органу іноземної держави Генеральна прокуратура Укра­їни доручає здійснення досудового розслідування стосовно цієї особи в порядку, пе­редбаченому КПК(ст. 589 КПК).

Таким чином, з викладеного можна дійти висновку, що підстави для відмови у ви­дачі особи (екстрадиції) умовно можна поділити на дві групи: імперативні (випадки, коли держава зобов’язана відмовити у такій видачі) та диспозитивні (випадки, коли держава має право відмовити у такій видачі).

У процедурі видачі осіб, які вчинили кримінальне правопорушення (екстрадиція! можуть бути обмежені основоположні права і свободи особи, зокрема, право особи, на свободу пересування. Тому ст. 582 КПК визначено особливості затримання особи, яка вчинила кримінальне правопорушення за межами України. Зокрема, затримання на території України особи, яка розшукується іноземною державою у зв’язку із вчи-' ненням кримінального правопорушення, здійснюється уповноваженою службовою особою. Про затримання негайно інформується прокурор, у межах територіальної юрисдикції якого здійснено затримання. Повідомлення прокурору, до якого додається копія протоколу затримання, повинно містити докладну інформацію щодо підстав та мотивів затримання. У свою чергу, прокурор, отримавши повідомлення, перевіряє законність затримання особи, яка розшукується компетентними органами іноземних держав, та негайно інформує прокуратуру Автономної Республіки Крим, області, міст' Києва чи Севастополя. Про затримання таких осіб прокуратура Автономної Респубш- ' ки Крим, області, міста Києва чи Севастополя протягом шістдесяти годин після за- 1 тримання повідомляє відповідний центральний орган України, який протягом трьох днів інформує компетентний орган іноземної держави. Про кожен випадок затриман­ня громадянина іноземної держави, який вчинив злочин за межами України, прокура­тура Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя також повідомляє МЗС. Слід зазначити, що затримана особа негайно звільняється, якщо: протягом 60 годин з моменту затримання вона не доставлена до слідчого судді для розгляду кло­потання про обрання стосовно неї запобіжного заходу тимчасового або екстрадицій-ного арешту; встановлено обставини, за наявності яких видача (екстрадиція) не' здійснюється.

Порядок затримання зазначених осіб та розгляду скарг про їх затримання здійсню­ється відповідно до статей 206 та 208 КПК з урахуванням особливостей, встановлених розд.ІХКПК.

1 У статті 1 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» міс, титься визначення понять: «біженець», «особа, яка потребує додаткового захисту» та «особа, яка по­требує тимчасового захисту».

Міжнародне співробітництво під час кримінального провадження

Окрім того, згідно зі ст. 583 КПК до затриманої особи, яка вчинила злочин за ме­жами України, застосовується тимчасовий арешт до 40 діб або інший встановлений відповідним міжнародним договором України строк до надходження запиту про її видачу.

Тимчасовим арештом відповідно до п. 10 ст. 541 КПК є взяття під варту особи, розшукуваної за вчинення злочину за межами України, на строк, визначений КПК або міжнародним договором України, до отримання запиту про видачу (екстрадицію).

Правом звернутися до слідчого судді, у межах територіальної юрисдикції якого здійснено затримання, із клопотанням про застосування тимчасового арешту наді­лений тільки прокурор. До клопотання додаються: 1) протокол затримання особи; 2) документи, що містять дані про вчинення особою злочину на території іноземної держави та обрання щодо неї запобіжного заходу компетентним органом іноземної держави; 3) документи, що підтверджують особу затриманого.

Клопотання має бути розглянуто слідчим суддею у найкоротший строк, але не піз­ніше 72 годин з моменту затримання особи. При розгляді клопотання слідчий суддя встановлює особу затриманого, пропонує йому зробити заяву, перевіряє наявність до­кументів, передбачених п. 2 ч. 4 ст. 583 КПК, вислуховує думку прокурора, інших учасників і виносить ухвалу про: 1) застосування тимчасового арешту; 2) відмову в за­стосуванні тимчасового арешту, якщо для його обрання немає підстав. Ухвала слідчого судді може бути оскаржена в апеляційному порядку особою, до якої застосовано тим­часовий арешт, її захисником чи законним представником, прокурором.

Якщо максимальний строк тимчасового арешту, передбачений ч. 1 ст. 583 КПК, закінчився, а запит про видачу цієї особи не надійшов, особа підлягає негайному звільненню з-під арешту. Звільнення особи з-під тимчасового арешту у зв’язку з не­своєчасним надходженням до центрального органу України запиту про видачу не перешкоджає застосуванню до неї екстрадиційного арешту в разі отримання в по- I дальшому такого запиту.

У разі надходження запиту про видачу особи (екстрадицію) до закінчення строку тимчасового арешту ухвала слідчого судді про застосування тимчасового арешту втрачає юридичну силу з моменту винесення слідчим суддею ухвали про застосуван- I ня екстрадиційного арешту щодо цієї особи (ч. 9 ст. 583 КПК).

Крім того, до особи, щодо якої надійшов запит компетентного органу іноземної держави про видачу, можуть бути застосовані з метою забезпечення видачі особи як запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, так і запобіжний захід, не пов’язаний із триманням під вартою. При цьому строки тримання особи під вартою та порядок їх продовження визначаються ст. 197 КПК.

Так, відповідно до ст. 584 КПК після надходження запиту компетентного органу іноземної держави про видачу особи за дорученням або зверненням центрального органу України прокурор звертається з клопотанням про її екстрадиційний арешт до слідчого судді за місцем тримання особи під вартою.

Екстрадиційний арешт - застосування запобіжного заходу у вигляді тримання особи під вартою з метою забезпечення її видачі (екстрадиції) (п. 9 ст. 541 КПК).

Разом із клопотанням на розгляд слідчого судді відповідно до ч. 2 ст. 584 КПК по­даються: 1) копія запиту компетентного органу іноземної держави про видачу особи

Глава 36

(екстрадицію), засвідчена центральним органом України; 2) документи про громадянство особи; 3) наявні матеріали екстрадиційної перевірки. Матеріали, що подаються слідчо­му судді, мають бути перекладені державною мовою або іншою мовою, передбаченою міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана ВР України. Загалом при вирішенні питання про застосування екстрадищйного арешту слідчий суддя керується І положеннями КПК та міжнародного договору, згода на обов’язковість якого надана ВР І України.

Після одержання клопотання слідчий суддя встановлює особу, пропонує їй зроби­ти заяву, перевіряє запит про видачу та наявні матеріали екстрадиційної перевірки, І вислуховує думку прокурора, інших учасників. При розгляді клопотання слідчий і суддя не досліджує питання про винуватість та не перевіряє законність процесуальних І рішень, прийнятих компетентними органами іноземної держави у справі стосовно І особи, щодо якої надійшов запит про видачу. За результатами розгляду слідчий суддя І виносить ухвалу про: 1) застосування екстрадищйного арешту; 2) відмову в застосу- І ванні екстрадищйного арешту, якщо для його обрання немає підстав.

Слід мати на увазі, що центральний орган України невідкладно письмово інформує Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців про кожний випадок за- І стосування тимчасового або екстрадищйного арешту до осіб, яким надано статус біженця, статус особи, яка потребує додаткового захисту, або їм надано тимчасовий І захист в Україні (ч.Нст. 584 КПК).

Ухвала слідчого судді може бути оскаржена в апеляційному порядку особою, щодо якої застосовано екстрадиційний арешт, її захисником чи законним представником, І прокурором. Екстрадиційний арешт застосовується до вирішення питання про видачу І особи (екстрадицію) та її фактичної передачі, але не може тривати більше 12 місяців. У межах цього строку слідчий суддя суду, у межах територіальної юрисдикції якого І особа перебуває під вартою, за клопотанням прокурора не рідше одного разу на 2 міся­ці перевіряє наявність підстав для подальшого тримання особи під вартою або її звільнення. Однак за скаргою особи, до якої застосовано екстрадиційний арешт, або її захисника чи законного представника слідчий суддя суду, у межах територіальної юрисдикції якого особа перебуває під вартою, не частіше одного разу на місяць пере­віряє наявність підстав для звільнення особи з-під варти. Причому звільнення особи з-під екстрадиційного арешту слідчим суддею не перешкоджає повторному його за­стосуванню з метою фактичної передачі особи іноземній державі на виконання рішен­ня про видачу, якщо інше не передбачено міжнародним договором України.

Втім, за наявності обставин, які гарантують запобігання втечі особи та забезпе­чення у подальшому її видачі, слідчий суддя може обрати щодо такої особи запобіж­ний захід, не пов’язаний із триманням під вартою (екстрадиційним арештом): 1) осо­бисте зобов’язання; 2) особисту поруку; 3) заставу; 4) домашній арешт. При вирішен­ні питання про можливість застосування запобіжного заходу, не пов’язаного із триманням під вартою, слідчий суддя обов’язково враховує: 1) відомості про ухилен- І ня особи від правосуддя у запитуючій стороні та дотримання нею умов, на яких від- 1 булося звільнення її з-під варти під час цього або інших кримінальних проваджень; 2) тяжкість покарання, що загрожує особі в разі засудження, виходячи з обставин, встановлених під час заявленого кримінального правопорушення, положень закону І

Міжнародне співробітництво під час кримінального провадження

України про кримінальну відповідальність і усталеної судової практики; 3) вік та стан здоров’я особи, видача якої запитується; 4) міцність соціальних зв’язків особи, у тому числі наявність у неї родини та утриманців. У разі порушення особою, щодо якої роз­глядається запит про її видачу, умов обраного запобіжного заходу слідчий суддя за клопотанням прокурора має право постановити ухвалу про застосування екстради-ційного арешту для забезпечення видачі особи (ст. 585 КПК).

На увагу заслуговують і підстави, за наявності яких тимчасовий арешт або запо­біжний захід припиняється (ст. 586 КПК). Тимчасовий арешт або запобіжний захід припиняється, якщо: 1) центральний орган України в передбачені міжнародним до­говором України строки не отримав запит про видачу особи (екстрадицію); 2) під час екстрадиційної перевірки встановлено обставини, за наявності яких видача особи (екстрадиція) не здійснюється; 3) компетентний орган іноземної держави відмовився вимагати видачу особи; 4) центральним органом України прийнято рішення про від­мову у видачі особи (екстрадиції).

Скасування тимчасового арешту або запобіжного заходу здійснюється прокурором Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя або його заступником за дорученням (зверненням) центрального органу України, а у випадку, передбаченому п. 2 ч. 1 ст. 586 КПК, за погодженням з відповідним центральним органом України. Копія постанови про скасування тимчасового арешту або запобіжного заходу надсила­ється уповноваженій службовій особі місця ув’язнення, слідчому судці, який приймав рішення про застосування тимчасового арешту або запобіжного заходу, а також особі, щодо якої застосовувався запобіжний захід, не пов’язаний із триманням під вартою.

У зв’язку з наведеним актуальним є питання прав особи, видача якої запитується. Так, згідно зі ст. 581 КПК особа, стосовно якої розглядається питання про видачу в іноземну державу, має право: 1) знати, у зв’язку з яким кримінальним правопору­шенням надійшов запит про її видачу; 2) мати захисника і побачення з ним за умов, що забезпечують конфіденційність спілкування, на присутність захисника під час допитів; 3) у разі затримання - на повідомлення близьких родичів, членів сім’ї чи інших осіб про затримання і місце свого перебування; 4) брати участь у розгляді судом питань, пов’язаних з її триманням під вартою і запитом про її видачу; 5) ознайомлю­ватися із запитом про видачу або одержати його копію; 6) оскаржувати рішення про тримання під вартою, про задоволення запиту про видачу; 7) висловлювати в судово­му засіданні свою думку щодо запиту про видачу; 8) звертатися з проханням про за­стосування спрощеної процедури видачі. Крім того, особі, стосовно якої розглядаєть­ся питання про видачу і яка не володіє державною мовою, забезпечується право ро­бити заяви, заявляти клопотання, виступати в суді мовою, якою вона володіє, користуватися послугами перекладача, а також отримати переклад судового рішення та рішення центрального органу України мовою, якою вона користувалася під час розгляду. Якщо ж особа, стосовно якої розглядається питання про видачу, є іноземцем і тримається під вартою, то вона має право на зустрічі з представником дипломатичної чи консульської установи своєї держави. Якщо особа, щодо якої вирішується питання про тримання під вартою, не володіє державною мовою, їй забезпечується участь перекладача.

Глава 36

Наступний етап - прийняття рішення за запитом. Після вивчення матеріалів екс-традиційної перевірки центральний орган України приймає рішення про видачу осо­би (екстрадицію) або відмову у видачі (екстрадиції) іноземній державі. Рішення ви­носиться керівником центрального органу України або уповноваженою ним особою. Про своє рішення центральний орган України повідомляє компетентний орган іно­земної держави, а також особу, щодо якої воно прийнято. У разі прийняття рішення про видачу (екстрадицію) такій особі вручається його копія. Якщо впродовж 10 днів зазначене рішення не оскаржено до суду, організовується фактична видача цієї особи компетентним органам іноземної держави. Рішення про видачу особи (екстрадицію) не може бути прийнято, якщо така особа подала заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи скористалася відповідно до законодав­ства правом на оскарження рішення щодо зазначених статусів, до остаточного роз­гляду заяви, у порядку, встановленому законодавством України. Інформація про по­дання особою зазначених заяв або оскарження відповідних рішень не надається іно­земній державі, що надіслала запит (ст. 590 КПК).

Статтею 591 КПК встановлено порядок оскарження рішення про видачу особи' (екстрадицію). Так, рішення про видачу особи (екстрадицію) може бути оскаржено особою, стосовно якої воно прийняте, її захисником чи законним представником до слідчого судді, у межах територіальної юрисдикції якого така особа тримається під вартою. Якщо до особи застосовано запобіжний захід, не пов’язаний із триманням під вартою, скарга на рішення про видачу такої особи (екстрадицію) може бути по­дана до слідчого судді, у межах територіальної юрисдикції якого розташований від­повідний центральний орган України. Якщо скаргу на рішення про видачу подає особа, яка перебуває під вартою, уповноважена службова особа місця ув’язнення негайно надсилає скаргу до слідчого судді і повідомляє про це прокуратуру Автоном­ної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя. Розгляд скарги здійснюється слідчим суддею протягом 5 днів з дня її надходження до суду. Судовий розгляд про­водиться за участю прокурора, який проводив екстрадиційну перевірку особи, щодо якої прийнято рішення про видачу, її захисника чи законного представника, якщо він бере участь у провадженні. Важливим є те, що при розгляді скарги слідчий суддя не досліджує питання про винуватість та не перевіряє законність процесуальних рішень, прийнятих компетентними органами іноземної держави у справі стосовно особи, щодо якої надійшов запит про видачу (екстрадицію).

За результатами розгляду слідчий суддя виносить ухвалу, якою: 1) залишає скаргу без задоволення; 2) задовольняє скаргу і скасовує рішення про видачу (екстрадицію). При цьому ухвала слідчого судді може бути оскаржена в апеляційному порядку про­курором, особою, щодо якої прийнято рішення, її захисником чи законним представ­ником. Подання апеляційної скарги на ухвалу слідчого судді зупиняє набрання нею законної сили та її виконання. У свою чергу, ухвала суду апеляційної інстанції може бути оскаржена в касаційному порядку лише прокурором з мотивів неправильного застосування судом норм міжнародних договорів України, якщо скасування рішення про видачу (екстрадицію) перешкоджає подальшому провадженню щодо особи, ви­дача якої запитувалася іноземною державою.

Міжнародне співробітництво під час кримінального провадження

Після прийняття рішення про видачу особи (екстрадицію) центральний орган України відповідно до ст. 592 КПК може відстрочити фактичну передачу особи до іноземної держави у разі, якщо: 1) особа, щодо якої прийнято рішення про видачу (екстрадицію), притягається до кримінальної відповідальності або відбуває покаран­ня у виді позбавлення чи обмеження волі за інший злочин на території України - до закінчення досудового розслідування або судового провадження, відбуття покарання чи звільнення від покарання з будь-яких законних підстав; 2) особа, щодо якої надій­шов запит про видачу, тяжко хворіє і за станом здоров’я не може бути видана без шкоди її здоров’ю - до її видужання.

Після прийняття рішення про відстрочку передачі прокуратура Автономної Рес­публіки Крим, області, міст Києва і Севастополя за дорученням (зверненням) цен­трального органу України здійснює нагляд за процесом відбування особою покарання або контролює хід її лікування. Втім, у разі відсутності підстав для відстрочення фактичної передачі особи, передбачених ч. 1 ст. 592 КПК, прокуратура Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя забезпечує застосування екстра-диційного арешту в порядку, встановленому КПК. Однак, якщо в період відстрочення настали обставини, які можуть перешкоджати видачі особи, центральний орган Укра­їни має право переглянути своє рішення про видачу (екстрадицію).

Витрати, що виникли на території України у зв’язку з вирішенням питання про видачу особи, а також витрати, що виникли у зв’язку із транзитним перевезенням через територію іншої держави особи, яка видається Україні, вважаються процесу­альними витратами згідно з КПК (ст. 594 КПК).

І останній етап екстрадиції - фактична передача особи під юрисдикцію запитую­чої держави. Статтею 593 КПК встановлено, що з метою фактичної передачі особи, щодо якої прийнято рішення про видачу (екстрадицію), центральний орган України після набрання чинності цим рішенням надає відповідні доручення (направляє звер­нення) компетентним органам України. Передача особи має бути здійснена протягом 15 днів з дати, встановленої для її передачі. Цей строк може бути продовжено цен­тральним органом України до ЗО днів, після чого особа підлягає звільненню з-під варти. Проте, якщо компетентний орган іноземної держави з незалежних від нього обставин не може прийняти таку особу, центральний орган України встановлює нову дату передачі у строки, передбачені ч. 2 ст. 593 КПК. Під час фактичної передачі осо­би компетентний орган іноземної держави інформується про строк перебування її під вартою в Україні. Доставления до установ системи виконання покарань особи, щодо якої компетентним органом іноземної держави прийнято рішення про видачу в Укра­їну, забезпечують компетентні органи України за дорученням (зверненням) централь­ного органу України.

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 93; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!