Тема 5. Основні законодавчі акти, що захищають права та інтереси дітей, понятійний апарат соціально-правового захисту особистості 5 страница

Вивчення проблем становлення і формування особистості в інтернат них закладах свідчить про несприятливий психічний розвиток дітей в закритих установах. У першу чергу, це пов’язано із своєрідною системою спілкування дорослих з дітьми; частою зміною дорослих; звуженням оточуючого простору; відсутністю диференційованого підходу до дітей тощо. Соціалізація дітей-сиріт ускладнюється особливостями стану їх здоров’я та розвитку. Діти, які виховуються в інтернатних закладах, відрізняються від дітей, які виховуються в сім’ях [20, с. 5-6]. Результати опитування вихованців шкіл-інтернатів свідчать, що при переміщенні із одного інтернатного закладу до іншого вони досить часто переживають психологічний стрес. 35 відсотків опитаних дітей неодноразово переводилися із одного інтернату до іншого, а 3 відсотки взагалі не пам’ятають у скількох таких закладах вони перебували. Таке переміщення, на думку дітей, є важким, залишається в пам’яті страшним спогадом. Перейти до іншого закладу, навіть якщо він і кращий, відмовилися 92 відсотки опитаних [20, с. 26].

Ще одним важливим напрямком соціально-педагогічної діяльності фахівців в українському суспільстві є профілактика та захист прав і законних інтересів „дітей вулиці”.

Поширення бездоглядності та бродяжництва серед дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, є наслідком погіршення матеріальних умов утримання неповнолітніх в інтернатних закладах, відсутності належних психолого-педагогічних умов виховання, педагогічної занедбаності, внутрішніх конфліктів між педагогами та вихованцями. Крім того, обстеження сімей опікунів свідчить, що значна їх кількість – це дідусі або бабусі у досить похилому віці, які не можуть повною мірою займатися вихованням дітей, іноді зловживають спиртними напоями, ведуть асоціальний спосіб життя. Також впливає на поширення зазначених негативних явищ затримка з виплатою державної допомоги, пенсій [6, с. 63].

Причиною бродяжництва понад 50 відсотків вихованців назвали конфлікт у сім’ї, школі, з однолітками. Значна кількість з них не бажає надавати правдиву інформацію, що свідчить про страх перед батьками або дорослими особами. Певна категорія дорослих осіб, серед них є і батьки, змушують дітей жебракувати, їх дії мають чітко визначені організованість і скерованість [66, с. 4].

Безпритульні діти – діти, які були покинуті батьками, самі залишили сім'ю або дитячі заклади, де вони виховувались, і не мають певного місця проживання [11]. На сьогодні в Україні функціонує 89 притулків для неповнолітніх [6, с. 9].

Вихованці притулків – це переважно діти з кризових сімей, чиї батьки не мають змоги або не бажають займатися їх виховання, або ж це вихованці інтернатних закладів, які опинилися під пікою держави через несприятливі умови у родині. За свідченням директорів притулків, діти, які багато разів потрапляють до їхнього закладу, становлять 30-50 відсотків від загальної кількості вихованців. З одного боку ця статистика свідчить про недосконалість роботи з влаштуванням долі дитини, з іншого – про недосконалість законодавства та правил опіки і піклування [6, с. 66-67]. Такі вихованці потребують тривалої роботи, що неможливо здійснити в умовах притулку, а спеціальних установ (реабілітаційних центрів) для такої категорії дітей не існує [6, с. 69]. Керівники притулків для неповнолітніх як серйозну проблему зазначають відсутність спеціально підготовлених кадрів для організації різнопрофільної роботи з дітьми та сім’ями [6, с. 66].

Усиновлення і опіка в Україні є традиційними формами утримання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, але поряд з ними з’являються нові форми сімейного виховання, викликані соціальними потребами гуманістичного виховання, необхідністю максимального врахування інтересів дитини, яка втратила сімейне оточення, забезпечення оптимальних умов її життєдіяльності. Однією з таких форм сімейного влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, в нашій державі є дитячий будинок сімейного типу, що являє собою окрему сім’ю, яка створюється за бажанням подружжя або однієї особи, котра не перебуває у шлюбі. Така сім’я бере на виховання і спільне проживання не менше п’яти дітей-сиріт чи дітей, позбавлених батьківського піклування [6, с. 50].

Завдяки реалізації Державним комітетом України у справах сім’ї та молоді національних, державних та міжгалузевих програм в Україні функціонують 112 дитячих будинків сімейного типу та 48 прийомних сімей, в яких утримується і виховується 1159 дітей, 520 служб соціальної підтримки сім’ї „Родинний дім” [7, с. 9].

Дитячий будинок сімейного типу – це сім’я і водночас первинний дитячий колектив, який налічує не більше 10 дітей. Саме тому у ньому є більші можливості для виховання, соціалізації і розвитку дітей, ніж в інших державних формах опіки. Він здійснює сімейно-суспільне виховання і поєднує у собі виховний потенціал сім’ї і дитячого колективу. Особливостями дитячого будинку сімейного типу є те, що його окремі вихованці пов’язані між собою кровними стосунками, які у поєднанні з подружніми стосунками батьків і батьківсько-дитячими стосунками створюють в уяві вихованців позитивну модель сімейного життя. Дитячий же колектив створює позитивну модель стосунків з однолітками, умови для соціалізації дітей в мікросередовищі. Особливостями є також те, що він розвивається як сім’я і як дитячий колектив [32, с. 58]. „Дитячий будинок сімейного типу – окрема сім'я, яка створюється за бажанням подружжя або окремої особи, яка не перебуває у шлюбі, які беруть на виховання та спільне проживання не менш як 5 дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування” [11]. Основне завдання дітей у дитячому будинку сімейного типу – самореалізація, основне завдання батьків – підтримка обраної моделі сімейного життя, розвиток кожного вихованця у відповідності з його потребами, нахилами, збереження подружніх почуттів, турбота про життя і здоров’я всіх членів родини, розв’язання поточних проблем життєдіяльності колективу [32, с. 60].

У дитячому будинку сімейного типу формування особистості дитини відбувається в природних умовах, вплив батьків-вихователів на світогляд і самоусвідомлення дитини домінує. Під впливом сімейного оточення у дитини формуються морально-етичні ідеали і смаки, норми поведінки, трудові навички, ціннісні орієнтації, тобто усі ті якості, які характеризують особу, індивідуальність. На становлення особистості дитини впливають стосунки між батьками, між батьками і дітьми, іншими членами родини, ставлення батьків до праці, їх участь у суспільному житті, інтереси, ціннісні орієнтири, загальний культурний рівень тощо [20, с. 66-67]. Аналіз соціального впливу сім’ї на особистість показує, що на 40% людей в їхньому житті впливала сім’я, на 30% – засоби масової інформації, на 20% – школа, на 10% – вулиця [2, с. 274].

Процес адаптації дітей, які тривалий час перебували в критичних, негативних умовах, є довгим і складним. Справа в тому, що у таких дітей на постійну занедбаність виробляється відповідна реакція: апатія, втеча, цілковите покладання тільки на себе тощо. Подолання негативних звичок, залучення дитини до дитячого колективу є дуже важким і відповідальним процесом [20, с. 77].

Десять років діяльності дитячих будинків сімейного типу дають змогу визначити основні проблеми функціонування цієї форми опіки дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, що потребують нагального вирішення: визначення соціального статусу бітьків-вихователів; розроблення механізму оформлення пенсійного стажу та пенсії батькам-вихователям; розширення законодавчої бази щодо соціального захисту дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, які досягли повноліття з метою адаптації їх до дорослого життя; розроблення методики підбору та передачі дітей для виховання в дитячих будинках сімейного типу; створення постійно діючого семінару для батьків-вихователів дитячих будинків сімейного типу, що створило б можливість для розв’язання таких проблем, як юридична і правова поінформованість батьків-вихователів, обмін досвідом роботи, отримання кваліфікованих консультацій соціальних педагогів, медиків, психологів [6, с. 57-58].

Спосіб життя – це біосоціальна категорія, що інтегрує уявлення про певний тип життєдіяльності, побуту, форми задоволення матеріальних та духовних потреб, правил індивідуальної та громадської поведінки. Говорячи про спосіб життя, варто пам’ятати, що хоча він значною мірою обумовлений соціально-економічними умовами, водночас багато в чому залежить від мотивів діяльності конкретної людини, від особливостей її стану здоров’я, психіки та функціональних можливостей організму. Цим зокрема пояснюється реальна різноманітність варіантів способу життя різних людей одного суспільства [28, с. 7]. Спосіб життя людини визначають три критерії: рівень життя, якість життя та стиль життя.

На сьогодні в Україні не виокремлюється та не досліджується питання про рівність і дискримінацію дітей. Рівні права для всіх дітей – ось основоположний принцип Конвенції ООН про права дитини (зокрема ст. 2, 22, 23, 27-30), який поширюється на іммігрантів, біженців та осіб, які добиваються політичного притулку, такою ж мірою, як і на законних корінних мешканців країні [8]. Проте майже у кожній країні діти щодня стають жертвами злочинів, насильства, бідності – і все на ґрунті дискримінації за расовими, етнічними та релігійними ознаками. Скрізь існує величезний розрив між багатими і бідними, що, знову ж, ставить дітей у нерівноправне становище. Діти голодують, не мають домашнього вогнища, не можуть отримати освіту. Соціальний педагог повинен викривати офіційну дискримінацію, відсутність рівноправності в освіті, умовах життя, охороні здоров’я, інших галузях. На жаль, все ще поширена думка в областях і районах, що продажем опіатів займаються тільки цигани – навіть, якщо це інколи і відповідає дійсності, то національність продавців ніяк не впливає на проблему наркотиків, а у столиці існує думка, що наркотичні речовини перепродують тільки вихідці із Близького Сходу, що також не відповідає дійсності, і свідчить про расову дискримінацію. Всі факти дискримінації потрібно перевіряти у самих дітей та їхніх рідних, не забуваючи при цьому нагадувати їм про право дитини на самовизначення. Інколи дитина говорить, що вона українка чи українець, хоча достеменно відомо, що обоє її батьки іншої національності, це значить, що дитина відчуває себе українкою чи українцем і потрібно поважати право дитини на самовизначення. У даному плані соціальний педагог має співпрацювати із засобами масової інформації, надаючи матеріал про тих, хто просить притулку, про інвалідів, іммігрантів, бідняків, біженців та інші групи населення, які знаходяться у меншості [24, с. 35].

Ефективні оперативні підходи до роботи з дітьми та підлітками у надзвичайних ситуаціях ґрунтуються на уявленнях про дитинство та їх розвиток. Оскільки діти та підлітки розвиваються згідно із соціальними відношеннями, найбільшого успіху можна досягти допомагаючи тим, хто забезпечує первинну турботу про дітей, укріплюючи сталі соціальні структури. Для ефективного захисту дітей-біженців необхідно, у першу чергу, визнати права, що мають всі діти та, у свою чергу, вони є невід’ємною частиною політики держави, причому держава, яка прийняла таких дітей, є відповідальною за захист прав по відношенню до всіх, включаючи і дітей-біженців [25, с. 498-500; 21, с. 520-521; 23, с. 522; 22, с. 522-524].

Це ще один напрямок соціально-педагогічної діяльності фахівців в українському суспільстві, який потребує окремого дослідження та підготовки спеціалістів.

Згідно з мандатом Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, біженцями є особи, що вимушені залишити країни свого походження або проживання внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань через свою расу, релігію, національність, політичні переконання або належність до певної соціальної групи, та які не бажають або не можуть повернутися до своєї країни [33, с. 1]. На початку 1996 року була запроваджена процедура визначення статусу біженця. З того часу приблизно 7690 заявників звернулися за статусом біженця в Україні. Майже 4000 з них отримали статус біженця, з яких 2697, включаючи 715 дітей, фактично знаходилися в країні (станом на 1 січня 2000 року). Більшість біженців походять з Афганістану – 80%, 30% біженців проживають у Києві та області, 30% – у Одесі та області, решта – у Львові, Харкові, Хмельницькому та інших регіонах. Щорічно приймальний центр УВКБ ООН приймає більше 18000 звернень. Протягом 2002 року дві з половиною тисяч шукачів притулку та біженців, серед яких 1102 дітей, отримали фінансову та матеріальну допомогу [33, с. 2].

Дитина-біженець – дитина-іноземець (іноземний громадянин чи особа без громадянства), якій у порядку та на підставах, визначених Законом України "Про біженців", надано статус біженця [11]. У березні 1999 року у Києві було відкрито Соціальний центр УВКБ ООН для біженців. Центр пропонує кваліфіковане юридичне та психологічне консультування, освітні програми для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку, художню та музичну студії, бібліотеку, рукоділля, спортивні секції, курси української та російської мов [33, с. 3].

На сьогодні постає питання підготовки соціальних педагогів до роботи з такою категорією дітей, як біженці. В Україні немає традиційності такої роботи, недостатня робота недержавних організацій у наданні допомоги, виявляються проблеми з реєстрацією та податками недержавних організацій, що виявляють бажання працювати з дітьми-біженцями, виникає необхідність у додаткових професіональних організаціях або професіоналізації недержавних закладів, які надають допомогу, співпраця у галузі охорони здоров’я, психологічна підтримка, соціально-педагогічна підтримка, підтримка у проведенні культурних заходів та ін.

Основна мета політики інтеграції біженців полягає у встановленні взаємовідносин між біженцями та приймаючим суспільством. Головна роль при цьому відводиться самовизначенню та самодостатності мігрантів-біженців, а також діям, направленим на їх підтримку з боку суспільства та держави [16, с. 179].

Людська гідність біженця – це розуміння самоцінності людини, невід’ємності його прав на позитивні умови життя. Вимушена міграція ставить особистість у принижені умови, доводить до стану нужденності та безправ’я. Це необхідно враховувати при проведення певної педагогічно-правовиховної роботи [18, с. 267].

В основі інтеграційної політики роботи з іммігрантами, біженцями лежать такі елементи: справедлива та ефективна процедура встановлення статусу біженця, стратегічний підхід та розподіл відповідальності, консультації та нові форми партнерства, забезпечення мінімального рівня надання послуг, оцінка і моніторинг, залучення біженців до життя суспільства. Поступово біженці повинні самі оволодівати процесом інтеграції і самостійно виходити на рівень державних і недержавних організацій, що беруть участь у розробці політики щодо біженців [16, с. 179-180].

Соціальний педагог повинен брати участь у питання професіональної орієнтації батьків дітей-біженців, допомагати влаштувати дитину у дитячий садок, школу, роз’яснити, де знаходяться установи, до яких можна звернутися по допомогу.

Проблема біженців потребує комплексного вирішення за участю різних відомств державного та регіонального рівня. На даний момент особливо важливим є надання конкретної допомоги людині, що можливо лише за умови функціонування мережі територіальних закладів, які враховують ситуацію на місцях та її особливості. Нагальною потребою є утворення розвинутої системи спеціалізованих закладів, які проводять роботу з біженцями [16, с. 181].

Адже для біженців є дуже важливою не тільки і не стільки свобода пересування та вибір місця проживання, скільки державно правова захищеність, реінтеграція та адаптація, для чого потребується реалізація права на соціальне обслуговування, працевлаштування, освіту дітей, медичну, психологічну, правову допомога [17, с. 258].

На сьогодні є всезростаюча потреба у розширенні мережі місцевих міграційних служб, соціальних служб та інших відомств, які б допомагали та підтримували біженців. Вирішення цієї проблеми вимагає наявності відповідно підготовлених соціальних працівників. Оскільки вирішення проблем біженців не може обійтись лише окресленням якогось окремого аспекту, соціальний педагог повинен бути багатогранною особистістю, виконувати одночасно функції правника, психотерапевта, вихователя, вчителя, лікаря [16, с. 181-182].

Соціальне оточення кожної дитини – це певна система соціальних зв’язків, яка впливає на формування особистості, самопочуття, поведінкові орієнтації, систему цінностей, життєві плани. Сім’я є найбільш впливом елементом структури соціального оточення неповнолітнього. Знання того, як дитина сприймає своє соціальне оточення, якими є її соціальні погляди, якими чинниками визначається її соціальне самопочуття, дозволяє краще розуміти поведінку та шляхи впливу на процес виховання, допомагає визначити потреби у соціальній підтримці, проблеми повсякденного життя. На сьогодні п’ята частина дітей виховується без рідного батька, 5 відсотків – без рідної матері, 13 відсотків дітей зазначили, що не бачаться зі своїм батьком [31, с. 47]. Неповна сім'я – сім'я, що складається з матері або батька і дитини (дітей) [11]. На сьогодні в Україні нараховується 2 млн. неповних сімей [7, с. 13]. Виховання дитини у неповній сім’ї відбувається у більш важких умовах. Тому дуже розумно поступає той із батьків, який один виховує дитину, коли осмислює, розуміє ситуацію та шукає правильні шляхи для визначення перепон, щоб запобігти труднощам. У даний час в Україні ніхто не супроводжує такі сім’ї.