Тема 5. Основні законодавчі акти, що захищають права та інтереси дітей, понятійний апарат соціально-правового захисту особистості 2 страница

З погляду на дестабілізуючі фактори (розшарування за грошовим принципом, затримка різноманітних виплат населенню та їх низька собівартість, поява бродяжництва, збільшення кількості дітей-сиріт та ін.) саме базисні соціально-правові цінності суспільства мають стати перешкодою на шляху руйнівних процесів. Сучасне українське суспільство створює умови для розкриття особистих якостей дітей та молоді, формуванню їх освітньо-виховних інтересів і смаків, особистісної самореалізації. Залучення підростаючого покоління до вивчення соціально-правовиховних норм законодавчої бази України є гарантом на шляху деструктивних чинників сучасного розвитку соціально-демократичного суспільства.

Соціальна держава – це держава, в якій громадянам забезпечується гідне людини життя в царині їхніх матеріальних статків і соціального захисту в цілому. Кінцевою метою соціальної держави є досягнення соціальної демократії, що полягає в реалізації влади народу і забезпеченні людині та громадянинові всіх прав, свобод і законних інтересів та виконання всіма суб’єктами права їхніх обов’язків, гарантування всім людям рівних умов вільного розвитку і розвитку кожної окремої особистості. Соціальна держава зобов’язує особистість брати участи у вирішенні загальних завдань і досягає дедалі більших успіхів у сфері соціального забезпечення свого народу [6, с. 19-20].

Соціально-педагогічне забезпечення захисту прав дітей та молоді в Україні здійснюється шляхом прийняття законів та нормативних актів, що регулюють таку діяльність як у цілому, так і окремі її напрямки й питання. Система соціально-педагогічного захисту прав дітей та молоді в освіті включає в себе норми, які визначені Конституцією України, міжнародними угодами, які підписала і ратифікувала Україна, Законами „Про охорону дитинства”, „Про освіту”, „Про загальну середню освіту”, „Про професійно-технічну освіту”, „Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні”, іншими законодавчими документами та постановами.

Особливої актуальності соціально-правова освіта набуває з огляду на прийняття Верховною Радою України 28 червня 1996 року нової Конституції та, відповідно до неї, багатьох законів України. Адже прийняттям Конституції завершився багаторічний складний напружений конституційний процес в Україні. Та головне нині вбачається в тому, щоб Конституція увійшла в наше життя як справжній і дійовий Основний Закон держави, забезпечувала соціально-правовий фундамент для подальшого розвитку українського суспільства. В Україні діє принцип зверхності права (правового закону). Найвища юридична сила належить Конституції України, норми якої мають пряму дію. Решта нормативно-правових актів не повинні суперечити Конституції України. Реальний характер законності має місце тоді, коли вимоги закону не тільки проголошуються, а й впроваджуються в життя. Незаперечність закону в соціальній практиці характеризується тим, що ніхто не може скасувати закон, окрім органу, який його прийняв [18, с. 125] і гарантував його виконання. Загальні гарантії – економічні, політичні, ідеологічні, соціальні, моральні та інші засоби та умови, за яких функціонує правова система і підтримується відповідний правопорядок [18, с. 128].

Соціально-демократична держава забезпечує орієнтацію на дотримання прав людини і громадянина, забезпечує охорону здоров’я, матеріальний та інший соціальний захист нормальних умов існування людини; організацію освіти, виховання тощо [18, с. 40].Законом України„Про загальну середню освіту” Статтею 21 гарантується соціальний захист учнів: „Учням (вихованцям) загальноосвітніх навчальних закладів може подаватися додатково соціальна і матеріальна допомога за рахунок коштів центральних органів виконавчої влади та місцевих бюджетів, коштів юридичних і фізичних осіб України та громадян, які проживають за її межами, а також коштів фонду загальнообов’язкового навчання та за рахунок інших надходжень. Учні (вихованці) загальноосвітніх навчальних закладів незалежно від підпорядкування, типів і форм власності мають право на пільговий проїзд міським та приміським пасажирським транспортом у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Учні (вихованці) загальноосвітніх навчальних закладів у сільській місцевості забезпечуються транспортом до місця навчання і додому безоплатно” [10].

Підвищення рівня соціально-правових знань у дітей та молоді України, їх правосвідомості та правової культури можливе лише за повсякденного, професійно організованого правового виховання, здійснюваного з використанням усіх його форм, у тому числі й за допомогою найновішої науково обґрунтованої педагогічної науки. Цьому сприяє Закон України „Про загальну середню освіту”, Стаття 3 якого визначає, що „Загальна середня освіта – цілеспрямований процес оволодіння систематизованими знаннями про природу, людину, суспільство, культуру та виробництво засобами пізнавальної і практичної діяльності, результатом якого є інтелектуальний, соціальний і фізичний розвиток особистості, що є основою для подальшої освіти і трудової діяльності” [10].

Підготовчий період до повноцінного й активного входження дітей та молоді в соціальні інституції суспільства закінчується на певних рівнях статусу в кожній із них. Правосуб’єктність індивіда істотною мірою офіційно визначається отриманням паспорта громадянина, а це означає, що вся його діяльність підпорядковується законодавству країни і що він несе повну відповідальність за свої дії та вчинки. Із цього моменту молода людина стає повноцінним суб’єктом правової діяльності в суспільстві. Водночас вікова межа включення індивіда в суспільні стосунки у сфері кожної соціальної інституції досить умовна й варіюється в широких межах [25, с. 132], починаючи від народження дитини.

Під час повсякденної реалізації стратегічних напрямків загальної програми життєдіяльності особистість повинна постійно приймати рішення на кожному проміжному етапі, мотивуючи правову й моральну аргументацію своїх дій у досягненні проміжних цілей [25, с. 133], насамперед у взаємодії в середніх загальноосвітніх школах, професійних училищах, в інститутах та університетах.

У процесі регулювання суспільних відносин уся сукупність соціальних норм взаємодіє. У вимогах різних соціальних норм містяться однопорядкові, аналогічні положення. Тоді такі норми доповнюють одна одну і в такій спосіб сприяють повнішому і швидшому досягненню соціалізації особистості.

Право особистості на соціальний захист є однією з гарантій зміцнення законності. Чинне законодавство України передбачає право дітей та молоді на захист свого життя, здоров’я, честі й гідності, особистої свободи та майна. Закономірно, що це відповідальне завдання покладається державою, насамперед на вчителя – соціального педагога. Тому головна увага має бути зосереджена на підготовці нового покоління педагогічних працівників, підвищення їх загальної культури, професійної кваліфікації та соціального статусу до рівня, що відповідає їх ролі в суспільстві.

На даний час дослідження ефективності використання засобів соціально-правової роботи в розвитку особистості відсутні. Не розроблені мета, зміст, методика проведення навчальних занять з учнями у цьому напрямку. Програми і методичні розробки, тренінги з даної дисципліни не розроблені, предмети із соціального правозахисту дітей та молоді не спрямовані на масове охоплення дітей у позанавчальний час. Законом України „Про загальну середню освіту” (Статтею 38) визначено повноваження загальноосвітнього навчального закладу, який: „забезпечує єдність навчання і виховання; охороняє життя і здоров’я учнів (вихованців), педагогічних, інших працівників загальноосвітнього навчального закладу; формує в учнів (вихованців) засади здорового способу життя, гігієнічні навички” [10], а також індивідуальні і групові заняття, здійснює регулювання і корекцію взаємозв’язків дитини із соціальним середовищем, сприяє розкриттю індивідуальних здібностей молоді.

Освіта – основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави. Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, підвищення освітнього рівня народу, забезпечення народного господарства кваліфікованими фахівцями [7].

Сукупність базових соціально-правових цінностей відбиває специфіку стосунків між людьми, значення цих цінностей для життєвизначення й цілепокладання, координації усієї сфери соціокультурної поведінки особистості однозначно позитивне.

Ми вважаємо, що оптимальною є наступна система базових соціально-правових цінностей: життя як головна цінність особистості, справедливість як здатність до соціального взаєморозуміння, совість як морально-правова норма суспільства, повага до людської гідності як соціально-правова норма. Зазначені цінності враховані у законодавчій базі України, але не всі зацікавлені у вихованні підростаючого покоління впроваджують їх у навчально-виховний процес, тобто не забезпечують набуття цих норм.

На сучасному етапі суспільство потребує інтелектуально і фізично розвиненої особистості. Отже, необхідно, вважаємо, сприяти розвитку особистісних якостей засобами правової роботи. Виходячи з цього, ми вбачаємо своє завдання в пошуку тієї відправної позиції, яка б забезпечувала можливість по-новому використовувати знання із права, поєднувати соціальний і правовий аспекти у системі засобів розвитку особистісних якостей, починаючи із шкільного віку.

Оскільки труднощі розвитку дитини у переважній більшості мають загалом набутий характер і зумовлені негативним впливом вроджених та сімейних факторів (іноді непомітних, прихованих), стратегічне завдання організації соціально-правового захисту дітей та молоді полягає в якнайшвидшому виявленні контингенту дітей, які потребують соціальної допомоги та реабілітації, які найважче адаптуються до школи, середовища і потребують особливої уваги з боку соціального педагога, який повинен здійснювати соціально-педагогічний патронаж у системі освіти: „Соціально-педагогічний патронаж у системі освіти сприяє взаємодії закладів освіти, сім’ї і суспільства у вихованні дітей, їх адаптації до умов соціального середовища, забезпечує консультативну допомогу батькам, особам, які їх замінюють. Педагогічний патронаж здійснюється соціальними педагогами та соціальними працівниками. Але за своїм статусом тільки соціальні педагоги належать до педагогічних працівників”, – вказується у Законі про освіту [7]. Разом з тим, зрозумілими постають вимоги щодо залучення батьків до спільної діяльності: забезпечення в сім’ї поваги до індивідуальності дитини, допомога у пошуку шляхів вирішення складних ситуацій; забезпечення та збереження емоційного комфорту; рефлексивний аналіз батьками власних методів соціально-правового виховання, системи заборон, покарань, заохочень та ін.

Зусилля соціальних працівників повинні спрямовуватися на активізацію внутрішніх сил підростаючої людини та їх свідоме самовдосконалення, на сприяння органічному поєднання внутрішніх і зовнішніх факторів розвитку особистості, що ґрунтуються на різних площинах, нашаровуючись одна на одну, формують цілеспрямований комплексний підхід до соціального розвитку особистості [15, с. 10], якому в першу чергу повинна сприяти система загальної середньої освіти (Стаття 4): „Систему загальної середньої освіти становлять: Загальноосвітні навчальні заклади всіх типів і форм власності, у тому числі для громадян, які потребують соціальної допомоги та соціальної реабілітації, навчально-виробничі комбінати, позашкільні заклади, науково-методичні установи та органи управління системою загальної середньої освіти, а також професійно-технічні та вищі навчальні заклади I-II рівнів акредитації, що надають повну загальну середню освіту” [10].

Оптимальним засобом організації соціально-правового захисту дітей та молоді в освіті є турбота про малозахищених, тобто осмислення необхідності допомоги на рівні держави. Цим займаються заклади освіти для громадян, які потребують соціальної допомоги та реабілітації: „Для дітей, які не мають необхідних умов для виховання і навчання в сім’ї, створюються загальноосвітні школи-інтернати (Стаття 37) [7]. З урахуванням того, що формування позитивних чинників соціального захисту прав дітей та молоді впливає на спрямованість особистості, доцільно створити належні умови для розвитку неформальних стосунків, в яких би яскраво виявлялися особистісні симпатії та інтереси, взаємоповага та дружні зв’язки [15, с. 11].

Діти-сироти залишаються однією з найбільш соціально занедбаних і найменш захищених спільнот нашої країни, а сирітське середовище акумулює в собі найскладніші проблеми соціального становлення особистості чоловіка та жінки. Звуженість соціального оточення в інтернатних закладах, брак соціально-адекватних моделей статево-рольової поведінки, недостатня психолого-педагогічна підготовленість вихователів до роботи з дітьми створюють несприятливі умови для розвитку у них психологічної готовності до самостійного життя та створення сім’ї [14, с. 1]. „Для дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків, створюються школи-інтернати, дитячі будинки, в тому числі сімейного типу, з повним державним утриманням” [7]. Актуальність проблеми виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, визнання Урядом України доцільності функціонування дитячих будинків сімейного типу як сімейної форми опіки, необхідність розгляду комплексного підходу до соціального виховання, організації соціально-правового захисту дітей є надзвичайно високою.

Усталена в Україні система державної опіки над дітьми-сиротами та дітьми, які залишилися без батьківського піклування, структурована таким чином, щоб дитина була доглянута державними установами від часу свого народження до набуття повноліття, завданням яких є утримання, виховання, надання професійних навичок: „Для дітей, які потребують тривалого лікування, створюються дошкільні заклади освіти, загальноосвітні санаторні школи-інтернати, дитячі будинки. Навчальні заняття з такими дітьми проводяться також у лікарнях, санаторіях, вдома” [7].

Значна частина вихованців інтернату уявляють своє сімейне щастя, не замислюючись над шляхами його побудови. При цьому образи майбутнього орієнтовані на результат, який не ґрунтується на оцінці об’єктивних і суб’єктивних ресурсів, які для нього знадобляться. Так, високий рівень соціальних домагань не підкріплюється адекватно високими професійними та освітніми спрямуваннями, а у сфері пристосування по службі і матеріального благополуччя він переважно носить неадекватний, ідеалізований характер [14, с. 8].

Засобами досягнення життєвих цілей у вихованців інтернатних закладів повинні виступати ті інструментальні цінності, які в першу чергу виражають позицію людини в системі інтерперсональних зв’язків: вихованість, чесність, акуратність, ефективність у справах [14, с. 8], повага до оточуючих, до законів України. Адже Статтею 43 гарантується соціальний захист дітей-сиріт і дітей, які залишися без піклування батьків: „Держава гарантує дітям-сиротам і дітям, які залишися без піклування батьків, переважне право на зарахування до професійно-технічних навчальних закладів. Діти-сироти і діти, які залишилися без піклування батьків, під час навчання перебувають на повному утриманні держави і забезпечуються цільовим фінансуванням витрат на їх утримання, умови яких визначаються Кабінетом Міністрів України. Випускникам професійно-технічних навчальних закладів – дітям-сиротам і дітям, які залишилися без піклування батьків, подається державна матеріальна допомога за нормативами, що встановлюються Кабінетом Міністрів України. Держава гарантує випускникам професійно-технічних навчальних закладів – дітям-сиротам і дітям, які залишилися без піклування батьків працевлаштування за набутою професією та забезпечення житлом згідно із законодавством” [9].

У розвитку національної освіти і виховання України організація соціального правового захисту дітей та молоді в освіті спрямована на формування всебічно розвиненої особистості, на відтворення і трансляцію соціальної життєдіяльності в усій різноманітності вітчизняних та світових зразків. Специфіка формування соціально-правових цінностей полягає інтенсивному навчанні та вихованні особистості, зростання всіх її соціально-правових чинників, що може відбутися тільки завдяки енергійній діяльності, розвитку самосвідомості, зацікавленості всіх оточуючих та задіяних фахівців у соціальний правовий педагогічний процес. Державою аргументовано визначені відповідальність за порушення законодавства про загальну середню освіту: „1. Посадові особи і громадяни, винні у порушенні законодавства про загальну середню освіту, несуть відповідальність у порядку, встановленому законами України. 2. Шкода, заподіяна учнями (вихованцями) загальноосвітньому навчальному закладу, відшкодовується відповідно до законодавства України” (Стаття 47) [10], що сприяє підвищенню рівня підготовки учнів-вихованців до входження у доросле життя.

У Законі „Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні” [11] зазначено, що серед основних принципів соціальної політики є повага до загальнолюдських цінностей, прав людини і народів України, безпосередня участь молоді у культурному житті, відповідальність держави за створення умов для самореалізації кожної особистості. У контексті цих положень особливої гостроти набувають питання соціально-правового розвитку молодих інвалідів. Йдеться не тільки про спеціальне навчання і виховання людей з психофізичними обмеженнями, а й про нормалізацію їх життєдіяльності, реконструкцію соціального оточення, самоактуалізацію та активізацію процесу комунікації з ровесниками – не інвалідами, створення умов для творчого просування до соціуму [15, с. 1]: „Для осіб, які мають вади у фізичному чи розумовому розвитку і не можуть навчатися в масових закладах освіти, створюються спеціальні загальноосвітні школи-інтернати, школи, дитячі будинки, дошкільні та інші заклади освіти з утриманням за рахунок держави” [7].

Для задоволення освітніх потреб країни, розвитку в учнів позитивних природних нахилів і здібностей, забезпечення їх соціальної реабілітації та захисту можуть створюватися різні типи навчально-виховних закладів [19].

Учні, які не встигають протягом двох років навчання у школі першого ступеня, підлягають обстеженню медико-психолого-педагогічною комісією. За її висновками такі учнів, як правило, продовжують навчання у спеціальних навчально-виховних закладах. За бажанням батьків (осіб, які їх замінюють) їх навчання може провадитись у класах вирівнювання знань (групах здоров’я) або індивідуально [19].

Мета спеціальної школи-інтернату – розвиток і формування особистості, забезпечення соціально-психологічної реабілітації і трудової адаптації учня, виховання в цього загальнолюдських цінностей, громадянської позиції [20].

Постановою Кабінету Міністрів України № 38 від 20 січня 1997 р. встановлено, що до платних послуг, які можуть надаватися державними навчальними закладами, відносяться послуги у сфері охорони здоров’я та дошкільного виховання, фізичної культури і спорту, туризму та екскурсій, а також утримання дітей у дошкільних та інтернатних навчальних закладах [16, с. 305-306].

Основним завдання сучасного суспільства є формування працьовитих, чесних і розумних дітей. А це потребує від батьків, держави виконання відповідних функцій щодо фізичного, розумового та суспільно-морального розвитку підростаючого покоління. Зокрема, Законом України „Про професійно-технічну освіту” Статтею 42 забезпечується соціальний захист інвалідів: „Держава гарантує інвалідам професійно-технічну освіту на рівні, що відповідає їх здібностям і можливостям. За інших рівних умов інваліди мають переважне право на зарахування до професійно-технічних навчальних закладів. Професійна підготовка або перепідготовка інвалідів здійснюється з урахуванням медичних показань і протипоказань для наступної трудової діяльності. Обрання форм і методів професійної підготовки проводиться згідно з висновками спеціалістів медико-соціальної експертної комісії. У професійному навчанні інвалідів поряд із традиційними допускається застосування альтернативних форм навчання. Пенсія і стипендія виплачується інвалідам у період навчання в повному розмірі. Працевлаштування випускників із числа інвалідів здійснюється згідно із законодавством” [9].

В Україні відбуваються стрімкі зміни в структурі професійно-технічної освіти, обумовлені незворотними процесами перерозподілу потреб ринку праці. Все це актуалізує проблему професійної адаптації та закріплення молодих робітників на виробництві: „Громадяни, які потребують соціальної допомоги та реабілітації, а також громадяни, які навчаються окремим професіям за переліком, визначеним Кабінетом Міністрів України, можуть отримувати професію, не маючи базової загальної середньої освіти” (Стаття 40) [7].

Розвиток суспільства потребує здорових та енергійних людей, отож одним із найважливіших завдань є відродження українського менталітету, формування гармонійної особистості громадянина України. Основну роль у цьому відіграють середні навчальні заклади, в умовах яких закладається підґрунтя для формування особистості. Очевидно, що заняття із соціально-правової роботи повинні посідати належне місце в навчально-виховному процесі, водночас з іншими загальноосвітніми дисциплінами, зважаючи на особливість їх викладання.

Найважливішим завданням сучасної вищої школи є підготовка компетентного, гнучкого, конкурентноспроможного спеціаліста, який здатний досягати визначених цілей в різних соціокультурних ситуаціях. Успішність у досягненні поставлених цілей залежить від рівня адаптаційної мобільності особистості, стійкого інтересу до інтелектуальної діяльності, прагнення до поповнення знань, емоційного лідерства, контактності, відкритості у спілкуванні, вміння встановлювати ділові стосунки, стресовостійкості в широкому розумінні [13, с. 7] залежить від забезпечення безпечних і нешкідливих умов навчання, праці та виховання [7], які повинні забезпечувати зацікавлені особи.

Негативний вплив сучасних соціально-економічних факторів зумовлює стійку тенденцію до зростання проявів неврівноваженості особистості дитини в умовах її шкільної адаптації. Важливою складовою психологічного здоров’я особистості є соціальний інтерес. У дітей і підлітків, які потребують особливих умов виховання і навчання, знижено соціальний інтерес, що є ґрунтом для відставання у розвитку. Про них потурбувалася держава: „Для дітей і підлітків, які потребують особливих умов виховання, створюються загальноосвітні школи і професійно-технічні училища соціальної реабілітації” [7].

Відсутність інформаційних, методичних, наукових засад для організації соціально-правового захисту дітей та молоді, для визначення особливостей розвитку та виховання кожної дитини, специфіки стосунків підлітків, зорієнтованих на усвідомлення й засвоєння загальнолюдських цінностей, а звідси й стилю життя, характеру поведінки, моральних імперативів, окреслює коло питань, що потребують свого вирішення у практиці взаємодії школи та позашкільних установ.

При зниженні соціального інтересу можливі різні варіанти життєвого стилю особистості, які повинні модулюватися рівнем домагань і мотивацією досягнення. У них виявляється незадоволена потреба в залежності, яка викликає інтерес до оточуючих, і знижений соціальний інтерес, що формує внутрішню конфліктну особистісну структуру.

Разом з тим, як переконує теорія і практика виховання дітей та молоді, проблема підготовки школярів до адекватного втілення відповідних соціальних ролей може бути успішно вирішеною лише за умов диференційованого підходу до організації соціально-правового захисту дітей та молоді, формування у них соціально-правових знань.

При втіленні програм життєдіяльності особистість просувається сходинками статусу у відповідних соціальних інституціях, що потребує освоєння нових нормативів, законів, регламентів. Це означає, що відбувається подальша соціалізація особистості. Крім того, особистість не тільки засвоює певні регулювальні положення правового й морального походження, а й приймає участь у вдосконаленні та творенні законодавства, тих чи інших нормативних положень різних організацій і соціальних структур.

Розбудова незалежної України потребує змін в структурі системи освіти з метою відтворення інтелектуального потенціалу народу. Помітно зростає потреба суспільства в людях, які вміють нестандартно мислити, можуть вносити нову якість в соціальне і економічне життя країни, в культуру народу. Молодій державі потрібні енергійні, талановиті люди, які можуть ставити і творчо розв’язувати не лише поточні завдання, а й такі, що відносяться до майбутнього. Розв’язати ці питання покликана система освіти, яка повинна забезпечити фундаментальну наукову, професійну та практичну підготовку, здобуття громадянами освітньо-кваліфікаційних рівнів відповідно до їх покликань, інтересів і здібностей, удосконалення наукової та професійної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації (Стаття 42) [7].

За таких умов серед головних завдань освітніх закладів на даному етапі розвитку суспільства висувається завдання розвитку здібностей особистості, її творчого становлення, потреби у навчанні і умінні самоудосконалюватися. Освітні заклади повинні створювати сприятливі умови для самовираження особистості в різних видах діяльності, розкритті її нахилів, здібностей і обдарованостей. Адже держава створює всі умови громадянам України для реалізації їх права на здобуття освіти.

Особливе значення надається підвищенню рівня динамічного здоров’я, психофізичних можливостей дітей та молоді, від яких у майбутньому залежать професійна працездатність, надійність та довголіття. Ці якості особистості традиційно формуються і вдосконалюються засобами фізичного виховання. Законом про освіту у Статті 51 закріплені наступні права вихованців, учнів, студентів: „1. Вихованці, учні, студенти відповідно мають гарантоване державою право на: користування навчальною, науковою, виробничою, культурною, спортивною, побутовою, оздоровчою базою закладу освіти; доступ до інформації в усіх галузях знань; безпечні і нешкідливі умови навчання та праці; забезпечення стипендіями, гуртожитками, інтернатами у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України; трудову діяльність у встановленому порядку в позаурочний час; користування послугами закладів охорони здоров’я, засобами лікування, профілактики захворювань та зміцнення здоров’я; захист від будь-яких форм експлуатації, фізичного та психічного насильства, від дій педагогічних, інших працівників, які порушують права або принижують їх честь і гідність” [7]. У цьому зв’язку в останній час значно активізувалися дослідження, присвячені інтенсифікації психофізичної підготовки до життєдіяльності та праці, особливо в країнах, що прискорюють прогрес свого суспільства, до яких належить Україна [5, с. 1].

Сутність суб’єктності кожної особистості насамперед визначається свободою прийняття рішень і відповідальністю за їх результати. Формально суб’єктність може змінюватись від абсолютної свободи в прийнятті рішень до абсолютної залежності від рішень іншого суб’єкта. Суб’єктність особистості зумовлюється її включенням в технологію певної соціальної системи. Це означає, що кожна соціалізована людина долучена до системи соціальних інституцій, і її діяльність регламентована їх нормативними документами. Під ступенем регламентації діяльності особистості цими документами розуміється ступінь суб’єктності особистості [25, с. 137].

Поняття та явище правосуб’єктності досконало розроблені у правознавстві, правові питання якого стосуються соціальних суб’єктів усіх рівнів – громадянина, фірми, громадської організації, сім’ї, держави тощо. За визначенням, суб’єкт права – це фізична чи юридична особа, яка за законом має права та юридичні обов’язки, тобто наділена правосуб’єктністю [26, с. 358]. Суб’єкт права є елементом усіх соціальних інституцій з притаманною кожній з них специфікою. Визначаючи громадянина суб’єктом права, держава визначає його правовий статус, який характеризує становище суб’єкта щодо держави, її органів, інших осіб [25, с. 138]. Суб’єкт використовує законодавчу базу України для організації соціально-правового захисту дітей та молоді.

Необхідно вказати і на матеріальні збитки, яких зазнає держава, авансуючи професійну підготовку тієї частини молоді, яка після закінчення навчання не буде працювати за набутим в училищі фахом, щоб зрозуміти важливість вирішення проблеми соціально-правового захисту у сфері професійної адаптації випускників профтехучилищ, до яких потрібно залучати соціального педагога. Результати соціологічних досліджень свідчать, що незважаючи на непросту ситуацію на ринку праці, майже кожний третій робітник на виробництві на початку своєї трудової діяльності прагне до зміни професії [2, с. 1]. Ніхто з випускників профтехучилищ не задумується про використані державою на їх навчання кошти. Адже Статтею 52 Закону про освіту в обов’язки вихованців, учнів, студентів входить: „додержання законодавства, моральних, етичних норм; систематичне та глибоке оволодіння знаннями, практичними навичками, професійною майстерністю, підвищення загального культурного рівня; додержання статуту, правил внутрішнього розпорядку” [7].

Держава турбується не тільки про навчальний процес, а й надає певну матеріальну допомогу учням та студентам, що закріплено у Статті 53 Закону про освіту: „Вихованцям, учням, студентам може надаватися додатково соціальна і матеріальна допомога за рахунок місцевих бюджетів, міністерств і відомств, підприємств, установ, організацій, коштів громадян, юридичних і фізичних осіб за межами України, благодійних організацій, а також інших надходжень” [7]. Також Законом „Про освіту” забороняється „відволікання учнів, студентів за рахунок навчального часу на роботу і здіснення заходів, не пов’язаних з процесом навчання” [7].

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 55; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!