Тема 5. Основні законодавчі акти, що захищають права та інтереси дітей, понятійний апарат соціально-правового захисту особистості 4 страница

В умовах технічної революції, ринкової економіки активізуються технократичні тенденції, виникає технічна цивілізація, нівелюється культура особистості, що дегуманізує суспільство, заперечує правовиховне начало в багатьох сферах людського життя.

Як свідчить педагогічна практика, проблема формування соціально-правовиховних знань майбутніх соціальних педагогів досі не знайшла глибокого і всебічного вивчення, хоча її наукове та практичне значення є незаперечним.

Діяльність соціального педагога у сучасних умовах направлена на вирішення таких глобальних проблем, як: боротьба з бідністю та безробіттям, укріплення здоров’я нації; підвищення загальноосвітнього рівня всіх громадян та особливо підростаючого покоління; професійна підготовка та надання стартових можливостей для активної участі дітей та молоді у трудовому процесі суспільства; надання державної підтримки та допомоги всім категоріям дітей та молоді, які її потребують; турбота про сім’ю як основну ланку суспільства, як провідного фактора процесу первинної соціалізації; профілактика та корекція поведінки дітей та молоді.

В Україні існує певна законодавча база щодо організації захисту прав дітей та молоді (Конституція України, міжнародні угоди, які підписала і ратифікувала Україна, Закони „Про охорону дитинства”, „Про освіту”, „Про професійно-технічну освіту”, „Про загальну середню освіту”, „Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні”), але очевидним є факт, що необхідно доопрацювати її до комплексного забезпечення діяльності всіх ланок соціальної педагогіки, у яку невід’ємною складовою входить організація соціально-правового захисту дітей та молоді.

Складний та неодноманітний процес економічних реформ в Україні викликав зріст безробіття, появу біженців та безпритульних дітей, збільшення кількості іммігрантів, виникнення антисоціальних груп. Це викликало потребу у збільшенні кількості соціальних служб, посиленні їх роботи та забезпеченні кваліфікованими кадрами, зокрема соціальними педагогами, які володіють основами соціально-правового захисту дітей та молоді.

Сучасний розвиток України, перехід від однієї соціальної системи до другої не може відбуватися без суттєвих дисфункцій. У цьому зв’язку набуває особливої актуальності та необхідності розгляд теоретичних та методологічних засад забезпечення в цій системі у майбутнього соціального педагога правових умінь. Такий підхід зумовлюється, по-перше, необхідністю обґрунтування процесу соціально-правовиховної роботи в сучасній соціальній педагогіці, який поки не знайшов глибокого та всебічного вивчення і обговорення. По-друге, дослідження основних напрямків соціально-педагогічної діяльності в українському суспільстві дозволяє повніше та конкретніше представити пріоритетні сфери розвитку нового покоління молодих українців в період глобальної перебудови суспільства. При цьому слід відмітити багатоваріантність включення молоді до життєдіяльності у суспільство та її недостатню підготовку до змін, які відбуваються в соціальній системі. Характер організації соціально-правового захисту дітей та молоді в значній мірі допоможе здійснити цю функцію та визначатиме зміст та форми участі соціальних педагогів у суспільних змінах.

Соціальна педагогіка являє собою специфічний вид професійної діяльності, призначенням якої є забезпечення посередництва між особистістю, соціальним середовищем та державою, що не можу відбуватися без вивчення основ законодавства України.

Система соціальної педагогіки в Україні має багатофункціональну структуру, основу якої складають професійні дії спеціаліста, що направлені на соціальний захист прав дітей та молоді як найвищої цінності суспільства, на укріплення їх фізичного, психічного та морального здоров’я, на різносторонній розвиток особистості.

Для будь-якого розвитку етапу суспільства характерна своєрідність загальних та особливих соціальних процесів, що визначають специфіку протиріч, які лежать в основі виникаючих проблем. Сучасна епоха соціальних перетворень оголила деякі з цих протиріч, але разом з тим створила нові проблеми, які вимагають нагального вирішення. В умовах соціальних потрясінь, трансформації суспільних відносин зростає науковий та практичний інтерес до проблем соціалізації дітей та молоді, оскільки саме вони в більшій мірі, ніж інші покоління, орієнтуються на прогрес.

Власне молодь в силу її менш слабкого зв’язку із соціальним досвідом попередніх поколінь вдається стати однією із домінуючих інноваційних соціальних сил, які забезпечують процес трансформації соціальних структур суспільства – перш за все економічної, політичної, духовної, які невід’ємною частиною входять до соціальної сфери інтересів суспільства.

Сьогодні відбуваються суттєві зміни соціального середовища, в результаті чого властивості суб’єкта повинні відповідати реаліям часу. Суб’єкт повинен змінитись сам. Зі змінами самого суб’єкта здійснюється перехід на новий, більш вищий рівень соціалізації. В цьому випадку змінюється його соціальне середовище, якому повинні сприяти основні засади соціальної педагогіки через забезпечення у майбутніх фахівців правових умінь, що, у свою чергу, сприятиме трансформації якостей суб’єкта у позитивному напрямку розвитку.

Модернізована система соціальної освіти, складовою якої є соціальна педагогіка, має забезпечити формування всебічно розвиненої і гармонійної особистості – патріота і громадянина Україна, чітко зорієнтованої в сучасних реаліях і перспективах соціокультурної динаміки, підготовленої до життя і праці у ХХI столітті; формування у дітей і молоді цілісного наукового світобачення, світорозуміння і світосприйняття, наукової картини світу, сучасного наукового світогляду, здібностей і навичок самостійного наукового пізнання і толерантного ставлення до наукових знань; виховання здорового способу життя, розвиток дитячого і юнацького спорту; формування трудової і моральної життєтворчої мотивації, активно громадянської і професійної позиції; навчання основним принципам побудови професійної кар’єри і навичкам поведінки в сім’ї, колективі і суспільстві, в системі соціальних відносин і, особливо, на ринку праці; організацію навчально-виховного процесу з урахуванням найновіших досягнень науки, педагогічної теорії, соціальної практики; академічну мобільність вчителів і викладачів, учнів і студентів; розвиток у дітей і молоді творчих здібностей, підтримку обдарованих дітей і молоді, формування навичок самоосвіти і самореалізації особистості; підтримку професійного і наукового зростання педагогічних кадрів, їх соціальний захист; підготовку людей високої освіченості і культури, висококваліфікованих спеціалістів, здатних до творчої праці, професійного зростання, мобільності в освоєнні і впровадження новітніх наукоємких і інформаційних технологій; формування високої гуманістичної культури особистості, здатності протидіяти негативним соціокультурним впливам і бездуховності [27, с. 27].

Такі властивості зумовлюються загальносоціальними явищами і характеризуються певною свободою та соціальною обґрунтованістю поведінки людей, тобто відповідними можливостями суб’єктів суспільного життя, що об’єктивно зумовлені розвитком суспільства, мають бути загальними і рівними для всіх суб’єктів. Тобто соціальне право набуває загальнолюдських рис, воно поділяється на права людини; права об’єднань, груп, верств; права нації, народу; права людства, які можуть бути окремими напрямками у розробці досліджень із соціальної педагогіки та соціальної роботи.

На динаміку зміни соціально-політичних орієнтацій дітей та молоді в сучасній Україні впливає не тільки формування ринкових відносин, а й різке підвищення зубожіння основної маси населення. Посилена увага повинна приділятися дітям-сиротам всіх категорій, безпритульним дітям, біженцям та мігрантам, малолітнім матерям, сім’ям військовослужбовців. Завдання соціального педагога полягає у підтримці та позитивному настрої їх бачити оптимістично перспективи власного самоутвердження в суспільстві за умов нинішньої скрути. В той же час свідомість цієї категорії сучасного молодого покоління характеризується відсутністю у них ідеалістичних поглядів на життя.

Фахівець – соціальний педагог та соціальний працівник – основне завдання своєї діяльності повинен вбачати у тлумаченні правових норм і насамперед усього закону, який слід розуміти не що інше, як загальнообов’язкове роз’яснення змісту правової норми. Іншими словами, це таке роз’яснення змісту правової норми, що має юридичне значення і яким повинні керуватися усі органи та особи, котрі застосовують законну норму.

Тому соціальний педагог зобов’язаний сприяти успішному соціальному регулюванню – процесу упорядкування поведінки соціальних суб’єктів через надання їм прав на певні дії, покладання обов’язків, установлення заборон, застосування заохочення та примусу.

Чисельність факторів впливу на особистість, що визначена сьогодні негативними тенденціями, які впливають на розвиток соціально-педагогічних інновацій, аналіз щодо їх якісних і кількісних рис обмежений. Як наслідок, з’явилась велика кількість педагогічних підходів до вивчення особистості як нового соціального типу людини, що поглиблює відмінності в розумінні механізмів їх використання, дозволяє зробити невтішний висновок: існуючі педагогічні підходи не можуть виступати базою теоретичних пояснень соціальних процесів, які відбуваються в соціальних групах; розроблені моделі, навіть достатньо технологічні, не сприяють ефективному вихованню підростаючого покоління.

Соціальна педагогіка не має своєї кінцевої мети. Вона сприяє соціальній державі досягнути соціальної демократії, що полягає в реалізації забезпечення особистості всіх прав, свобод і законних інтересів та виконання всіма суб’єктами права їхніх обов’язків; гарантування всім рівних умов вільного розвитку та розвитку кожної окремої особистості. Соціальний педагог повинен зобов’язати індивіда брати участь у вирішенні загальних завдань; бути регулятором суспільного життя; намагатися досягти дедалі більших успіхів у сфері соціального забезпечення свого народу; допомогти здійснити чимало інших демократичних перетворень у своїй країні.

Тому очевидно, що необхідно доопрацювати наявну законодавчу базу до комплексного забезпечення соціально-педагогічної діяльності соціальних педагогів та соціальних працівників щодо впровадження соціального захисту дітей та молоді таким чином, щоб вона забезпечила еволюційний перехід до нових форм і методів здійснення державної політики, і враховувала б необхідність широкої інтеграції нашої країни у міжнародну діяльність з питань соціально-правової роботи.

Таким чином, на сьогодні виникла потреба у нових наукових дослідженнях теоретичних та методологічних засад забезпечення у майбутнього соціального педагога та соціального працівника правових умінь, що сприятиме професійній підготовці студентів педагогічних університетів до соціально-правової діяльності у сучасній Україні.

Питання для самотійної перевірки:

1. Визначте, що є кінцевою метою соціальної держави.

2. Перерахуйте, якими документами забезпечується соціально-правовий захист населення.

3. Назвіть закон, яким закріплені права учнів, студентів, вихованців та визначте їх.

Література:

1. Вакуленко О.В. Здоровий спосіб життя як соціально-педагогічна умова становлення особистості у підлітковому віці. Дис.... канд. пед. наук: 13.00.05 – соціальна педагогіка. – Київ, 2001. – 261 с.

2. Давидович В.О. Професійна адаптація випускників профтехучилищ на виробництві. Автореферат дис. канд. пед. наук: 13.00.04 – теорія та методика професійної освіти. – Тернопіль, 2003. – 20 с.

3. Дитинство в Україні: права, гарантії, захист (збірник документів): Частина 1. – К., АТ „Видавництво „Столиця”, 1998. – 248 с.

4. Дитинство в Україні: права, гарантії, захист (збірник документів): Частина П. – К., АТ „Видавництво „Столиця”, 1998. – 292 с.

5. Домашенко А.В. Організаційно-педагогічні засади системи фізичного виховання студентської молоді України. Автореферат дис...канд. пед. наук: 24.00.02 – фізична культура, фізичне виховання різних груп населення. – Львів, 2003, – 20 с.

6. Забарний Г.Г., Калюжний Р.А., Шкарлупа В.К. Основи держави і права. Навчальний посібник. – К.: Вид. ПАЛИВОДА А.В., 2002. – 3-е вид. доп. та перероб., – 384 с.

7. Закон України „Про освіту” від 23 березня 1996 р. Вісник Верховної Ради України. 1996. – № 21. – ст.. 84.

8. Закон України „Про охорону дитинства” від 26 квітня 2001 р. № 2402-Ш. Відомості Верховної Ради України. 2001. – № 30. – ст.. 142.

9. Закон України „Про професійно-технічну освіту” № 103/98-ВР від 10.02.1998 Відомості Верховної Ради, 1998, – № 32, ст.. 215.

10. Закон України „Про загальну середню освіту” № 651-ХІV від 13.05.1999 р. Відомості Верховної Ради, 1999, – № 28, ст.. 230.

11. Закон України „Про внесення змін до Закону України „Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні” (нова редакція) від 23 березня 2000 р. № 1613-Ш. Офіційний вісник України. 2000. – № 16. – ст. 662.

12. Картавих О.В. Аксіологічні основи формування загальної культури студентів вищих технічних навчальних закладів. Автореферат дис.... канд. пед. наук: 13.00.04 – теорія і методика професійної освіти. – Харків, 2002. – 17 с.

13. Кіяшко О.О.Інноваційні педагогічні технології підготовки молодших спеціалістів у вищих навчальних закладах 1-П рівнів акредитації. Автореферат дис...канд. пед. наук: 13.00.04 – теорія та методика професійної освіти. – Луганськ, 2001. – 20 с.

14. Кізь О.Б. Формування психологічної готовності вихованців інтернат них закладів до створення сім’ї. Автореферат дис.... канд. психол. наук: 19.00.07 – педагогічна та вікова психологія. – Київ, 2003. – 20 с.

15. Молчан О.І. Соціально-культурна реабілітація інвалідів юнацького віку в умовах дозвілля. Автореферат дис.... канд. пед. наук: 13.00.06 – теорія, методика та організація культурно-просвітницької діяльності. – К., 2003. – 20 с.

16. Науково-практичний коментар: Закон України „Про вищу освіту”. За загальною редакцією Кременя В.Г.: М-во освіти і науки України. – К.: СДМ-Студіо, 2002. – 323 с.

17. Ольхович О.В. Становище біженців в Україні та шляхи їх соціальної інтеграції. Соціально-правовий захист молоді: Збірник наукових статей / Заг. ред. І.В. Козубовська, В.М. Великий. – Ужгород, 2002. – 319 с.

18. Правознавство: Навч. посібник / А.М. Колодій, І.В. Опришко (керівники авт. кол.), С.Є. Демський та ін.; За ред В.В. Копєйчикова – 3-е вид., переробл. та допов. – К., Юрінком Інтер, 2000. – 640 с.

19. Положення про середній загальноосвітній навчально-виховний заклад. Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 19 серпня 1993 року № 660. Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 1999. – № 9: Законодавство України про загальну середню освіту. – К.: ЮРінком, 1999. – 448 с. – С. 100-101.

20. Положення про спеціальну загальноосвітню школу-інтернат (школу, клас) України для дітей з вадами фізичного або розумового розвитку. Затверджено наказом Міністерства освіти України від 13 травня 1993 р. № 136. Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 1999. – № 9: Законодавство України про загальну середню освіту. – К.: ЮРінком, 1999. – 448 с. – С. 162.

21. Пундик Л.Є. Підготовка майбутніх соціальних педагогів до виховної діяльності в умовах оздоровчого табору. Автореферат дис.... канд. пед. наук: 13.00.05 – соціальна педагогіка. – Київ, 2000. – 17 с.

22. Суворова Т.І. Система контролю фізичного стану дівчат 11-17 років у процесі фізичного виховання. Автореферат дис.... канд. пед. наук: 24.00.02 – фізична культура, фізичне виховання різних груп населення. – Львів, 2003. – 20 с.

23. Типові правила внутрішнього розпорядку для працівників державних навчально-виховних закладів України. Затверджено наказом Міністерства освіти України від 20 грудня 1993 р. № 455. Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 1999. – № 9: Законодавство України про загальну середню освіту. – К.: ЮРінком, 1999. – 448 с. – С. 90.

24. Тимчасове положення про дитячий оздоровчий заклад. Васильчик М.В., Медвідь М.К. Сачков Л.С. Збірник нормативних документів з безпеки життєдіяльності. – К.: Фенікс, 2000. – 896 с. – С. 434-435.

25. Циба В.Т. Соціологія особистості: системний підхід (соціально-психологічний аналіз): Навч. посіб. – К.: МАУП, 2000. – 152 с.

26. Юридический энциклопедический словарь. – М., 1984. – С. 358.

27. Андрущенко В.П. Національна доктрина розвитку освіти: потреба, принципи, пріоритети. Управління якістю професійної освіти. Збірник наукових праць – Донецьк, ТОВ „Лебідь” – 2001. – 372 с. – С.27.

Тема 7. Соціально-правовий захист законних інтересів різних категорій дітей

Здійснювана у нашій країні реформа соціального захисту вносить багато нового у сферу правового регулювання соціального забезпечення населення. По суті, будується нова соціальна система соціального захисту, яка отримала своє законодавче обгрунтування в Основному Законі України – Конституції, зокрема у Статті 46 закріплено право громадян на соціальний захист [13]. За своїм змістом ця стаття включає у себе „соціальне забезпечення”, тобто „соціальний захист” – більш широке поняття. І у юридичній науці, і у педагогічній поняття „соціальний захист” та „захист дитинства” поки що не визначені.

Захист дитинства є одним із стратегічних загальнонаціональних пріоритетів державної політики багатьох країн світу. Термін „соціальний захист” відноситься до функції держави, що означає турботу про матеріальне забезпечення непрацездатних громадян, тобто дітей, інвалідів, людей похилого віку. Для здійснення цієї функції організований спеціальний орган державної виконавчої влади – Міністерство праці та соціальної політики України. Його статус визначений Указом Президента України від 30 серпня 2000 р. [29, с. 7, 10].

Система соціального захисту дітей включає різні заходи, що проводяться у школі, у позашкільних закладах, роботу із сім’єю та громадськістю. Основним результатом цієї діяльності повинно стати формування соціальної захищеності дітей, їх стійкого психічного стану, що включає у себе впевненість у їх успішному майбутньому професійному самовизначенні, а також ефективну соціалізацію. Соціально-педагогічна діяльність сприяє включенню дітей та молоді у соціальні відносини, у систему безперервної освіти.

Соціально-педагогічний захист дитинства здійснює попередження педагогічного травматизму, навчання без невдах, другорічників, оскільки вони мають найбільш уразливий психічний стан, що пригнічує життєдіяльність. Соціальний захист такого плану має профілактичний та терапевтичний характер [18, с. 177].

Соціально-педагогічна захищеність дітей формується шляхом диференціації індивідуальних планів розвитку особистості, навчальних завдань, освіти. У результаті цього вони набувають достатні знання для реалізації їх професійних намірів, пізнавальних інтересів [18, с. 176]. Потрібно виходити із загального припущення про те, що ніяке нормативне соціальне мислення не буде можливим до тих пір, доки у нас не складеться стійке уявлення про індивідуальні цілі, тобто про тип людини, до якого повинні прагнути і на підставі якого можна зробити висновки про адекватність будь-якого суспільства. „Удосконалене суспільство, а отже і безпосередня мета будь-якого суспільства, яке прагне удосконалити себе, передбачає самоактуалізацію всіх індивідів, або деяку норму чи мету, що наближується до цього ідеалу”, – зазначав А.Маслоу [14, с. 206].

Слід зазначити, що найпродуктивніше життєвий досвід засвоюється у дитячому та юнацькому віці, і недооцінка цього періоду в подальшому не компенсується. У роки юності відбуваються істотні зміни у житті підлітків, а отже змінюється і прагнення особистості, удосконалюються форми її реалізації. Підліток чітко усвідомлює себе неповторною, не схожою на інших особистістю, з власним світом думок, почуттів і переживань, з власними поглядами та оцінками. Безперечно, проблема ще більше загострюється, коли йдеться про соціальну адаптацію, підготовку до самостійного життя [5, с. 5].

Всі діти мріють про своє майбутнє, розробляють в уяві плани гарного, порядного, доброчинного життя у злагоді та любові, мріють про своїх батьків. Проблеми таких дітей потрібні тільки державі. І держава повинна дати дітям щасливі миті, хвилини, дні, здійснити їх мрії, як тільки вони потраплять у доросле життя.

На сьогодні соціально-педагогічний захист у школі проводиться вчителями, вихователями, соціальними педагогами, психологами, які виступають від імені органів соціальної роботи, підприємств громадськості та суспільства. Суспільство повинно створити позитивні умови для розвитку та захисту прав всіх дітей.

Кожне суспільство має регулювати відносини між людьми, здійснювати охорону і захист таких відносин. Таке регулювання і охорона суспільних відносин здійснюється за допомогою соціальних норм. У соціальній державі система таких правових норм посідає провідне місце.

Соціальна держава – це держава, в якій дітям забезпечується гідне людини життя в царині їхніх матеріальних статків і соціального захисту в цілому: гарантується особиста свобода; в суспільстві культивується і забезпечується цивілізованими засобами соціальна злагода, мирне вирішення протиріч, які виникають чи можуть виникнути [26, с. 58].

Говорячи про Україну як соціальну державу, слід взяти до уваги її орієнтацію на здійснення широкомасштабної та ефективної соціальної політики, що діставала б вияв у реальному забезпеченні захисту прав дитини, створенні доступних систем освіти, охорони здоров’я і соціального благополуччя, належній підтримці малозабезпечених сімей із дітьми.

Кожна дитина повинна навчитись бути успішною. Це поняття має своє індивідуальне значення. Адже людина, проявляючи себе в житті, вважає, що успішність – це досягнення поставленої мети, що була головною, і успіх потрібно зберігати будь за що.

Захистити і зберегти дитинство, здорове психічно і фізично, – це не тільки моральний імператив, а й потенційна передумова стійкого економічного та соціального розвитку країни. Причини, через які діти залишаються без батьківського піклування та виховання, досить різні, але наслідок один – дитина позбавляється конституційного права на сімейне виховання та батьківське піклування.

Забезпечити оптимальні умови життєдіяльності дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, безпритульних дітей, дітей-інвалідів, дітей із багатодітних сімей та прийомних сімей, дітей, які знаходяться у будинках сімейного типу, дітей-біженців, малолітніх матерів, дітей із сімей військовослужбовців – завдання закладів освіти, системи соціально-виховних інститутів держави. Це завдання мають вирішувати соціальні педагоги, які діють у різних напрямках у своїй соціально-педагогічній діяльності в українському суспільстві.

Дану проблему в Україні досліджують Р.Х. Вайнола [1], О.В. Безпалько [5], В.М. Великий [16], І.В. Козубовська [16], О.В.Ольхович [16], С.Ю. Пащенко [19], І.М. Сирота [29], І.М. Трубавіна [32].

Система Міністерства освіти і науки України, окрім дошкільних і шкільних закладів освіти, має інтернатні установи для дітей, які визнані такими, що можуть навчатися. Таких шкіл-інтернатів нараховується 391, близько 61,2 тис. дітей живуть, навчаються і виховуються у цих закладах [3, с. 187].

Традиційним для української культури є етичне, гуманне, милосердне і толерантне ставлення до дітей та молоді, які потребують особливої уваги внаслідок інвалідності або відхилень у фізичному чи розумовому розвитку. На жаль, в Україні історично склалася ситуація, за якої ця категорія дітей і молоді протягом довготривалого часу залишалася соціально незахищеною, і, навіть, певною мірою ізольованою від соціуму, а відкрите обговорення проблем стосовно інвалідності було непопулярним у суспільстві. Перебуваючи в умовах інтернатного закладу або на вихованні у сім’ї, діти-інваліди та їх сім’ї позбавлені можливості вести повноцінний спосіб життя. Часто ці діти виявляються не підготовленими до життя у відкритому середовищі, яке аж ніяк не відповідає їхнім особливим потребам, зокрема у створенні безбар’єрної інфраструктури, забезпеченні без перешкод доступу до інформації та комунікації [30, с. 206].

У структурі Міністерства праці та соціальної політики України нараховується 58 будинків-інтернатів для дітей, де наразі перебуває 8 тис. дітей з функціональними обмеженнями [3, с. 187].

Народитися, або стати „не таким, як треба” – завжди велике нещастя для дитини. Про людей з обмеженими можливостями часто говорять не як про рівноправних членів суспільства, а як про баласт чи тягар. Власне кажучи, навіть саме слово „інвалід”, яке зазвичай вживають до цієї соціальної групи, має образливе значення, адже походить від англійського invalid – такий, що не має сили, неповноцінний. Саме тому рекомендується використовувати термін „дитина з обмеженими можливостями”, як це робиться у всьому цивілізованому світі. Ратифікуючи Конвенцію ООН про права дитини, держави-учасниці беруть на себе зобов’язання виявляти особливу турботу про дітей з обмеженими можливостями та забезпечувати їм людські умови, за яких діти ростимуть з почуттям власної гідності, впевненості у собі та можливістю брати участь у житті суспільства [24, с. 33].

Сучасний соціальний захист інвалідів з боку держави полягає у наданні грошової допомоги, засобів пересування, протезування, організації і прийняття інформації, пристосованого житла, у встановленні опіки або стороннього догляду, а також пристосуванні забудови населених пунктів, громадського транспорту, засобів комунікації і зв’язку до особливостей інвалідів [9, с. 64].

На жаль, сьогодні в українському суспільстві фактично практикується сегрегація щодо інвалідів, а її наслідком є нетолерантне ставлення більшості громадян до них. У контексті цього постає необхідність не тільки адаптувати дитину-інваліда до соціуму, але й змінити відношення людей до неї. Адже на сьогодні в Україні нараховується кілька десятків тисяч дітей з різними видами фізичних та психічних обмежень. І суспільство, яке претендує на високий рівень гуманності та цивілізованості, не може відвернутися від своїх дітей. Посередником у цьому довгому та нелегкому процесі природно має стати соціальний педагог. Це повністю відповідає його професійному спрямуванню [19, с. 101].

Закон України „Про охорону дитинства” від 26 квітня 2001 року № 2402-III визначає таку категорію дітей, як: „Дитина-інвалід – дитина зі стійким розладом функцій організму, спричиненим захворюванням, травмою або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що зумовлюють обмеження її нормальної життєдіяльності та необхідність додаткової соціальної допомоги і захисту [11].

Інвалідність у дітей різко обмежує можливість включення дитини в адекватні її віку виховні і педагогічні процеси. Це значне обмеження життєдіяльності, що призводить до соціальної дезадаптації, тому дитина-інвалід має особливі потреби у розвитку психофізичних можливостей, доступі до об’єктів соціального оточення і засобів комунікації, соціалізації та самореалізації [19, с. 106].

Життя дитини-інваліда проходить в умовах депривації. Соціальна ситуація її розвитку відрізняється від способу життя та виховання здорової дитини. Така дитина, незалежно від наявності у неї обмежень, які свідчать про інвалідність, має бути включена у сферу комунікації, гри з однолітками. Однак оточуючі часто ухиляються від спілкування з інвалідами. Виникає ситуація неузгодженості об’єктивної необхідності здійснення нормальної життєдіяльності дитини з неможливістю її повноцінної реалізації. Соціальна депривація поглиблюється за рахунок тривалого перебування хворої дитини в інтернатних закладах, де обмежений соціальний досвід і спілкування здійснюється тільки між такими ж дітьми-інвалідами. За таких обставин у них затримується розвиток соціальних та комунікативних навичок, формується недостатньо адекватна уява про навколишній світ [19, с. 106]. Виходячи з цього, очевидна необхідність інтеграції людей з обмеженими можливостями в суспільство через створення їм умов для максимальної самореалізації.

Соціальні педагоги можуть і повинні допомагати дітям з обмеженими можливостями стати рівноправними людьми, долаючи необізнаність суспільства стосовно дітей-інвалідів, яка призводить до дискримінації останніх. Сьогодні в Україні нараховується понад 2,5 млн. інвалідів. Майже 156 дітей з кожних 10000 – це діти з обмеженими можливостями. На сьогодні є гострою необхідність вивчення соціального та юридичного статусу дітей з обмеженими можливостями, зокрема: причини, які заважають їх рівноправності з іншими дітьми – відсутність відповідних законів чи упередженість населення; вплив ступеню інвалідності на ставлення до них суспільства, а отже можливості адаптації до соціального середовища як способу життя; пристосованість соціального середовища (будівель, транспорту, шляхів та інших громадських місць) для користування ними такими дітьми [24, с. 33]. Діяльність держави щодо інваліда повинна виявлятися у створенні правових, економічних, політичних, соціально-побутових і соціально-психологічних умов для задоволення їх потреб у відновленні здоров’я, матеріальному забезпеченні, посильній трудовій та громадській діяльності [9, с. 63].

Провідним компонентом роботи соціального педагога з даною категорією дітей є формування індивідуальності, її соціалізація з урахуванням потенційних можливостей і потреб кожної дитини. Побудова взаємозв’язків дитини із мікро- і макросередовищем, розвиток її збережених психофізичних можливостей здійснюється шляхом розширення сфери спілкування, організації дозвілля, творчої ігрової діяльності, допомоги у самообслуговуванні і пересуванні, забезпеченні ліками і продуктами харчування, організації оздоровлення. З цією метою соціальний педагог повинен запроваджувати такі організаційні форми роботи, як клуби спілкування, творчі лабораторії, недільні школи для дітей, котрі не навчаються у державних закладах, реабілітаційні центри, ігротеки, літні реабілітаційні школи, гуртки з декоративно-прикладної, художньої та літературної творчості, дитячі журнали, виїзні консультації у школах-інтернатах, конкурси і фестивалі художньої творчості, виставки творчості, свята до пам’ятних дат, благодійні естафети, телемарафони й інші благодійні акції, відвідування закладів культури і спортивних заходів, екскурсії, бібліотечне обслуговування тощо [30, с. 207].

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 127; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!