Тема 5. Основні законодавчі акти, що захищають права та інтереси дітей, понятійний апарат соціально-правового захисту особистості 3 страница

Одна з причин матеріальних збитків держави від плинності кадрів пов’язана з тим, що робота з молоддю в школі, профтехучилищі, на виробництві здійснюється без належного наукового аналізу процесу її професійної адаптації [2, с. 1], не зорієнтована на набуття соціально-правових знань.

Організацією соціально-правового захисту цієї категорії учнів повинен займатися соціальний педагог, посада якого не передбачена у штатному розкладі професійно-технічних училищ, на якого б покладались обов’язки професійної адаптації та підвищення кваліфікації молодих робітників, а також „організація та здійснення контролю за дотриманням законів та інших нормативно-правових актів щодо соціального захисту працівників, учнів, слухачів професійно-технічних навчальних закладів” (Стаття 7) [9]. На жаль, на сьогодні відсутній диференційований підхід до оцінки якості підготовки молодих робітників, невиправдана різноманітність і недостатня обґрунтованість необхідних для цього показників, труднощі в їх інтерпретації з позицій теорії навчання, не втілюється у життя законодавча база організації соціально-правового захисту. Стаття 22 „Основні повноваження та напрями діяльності професійно-технічного навчального закладу” визначає, що „До основних повноважень та напрямів діяльності професійно-технічного навчального закладу належать: організація харчування, матеріальне забезпечення та побутове обслуговування учнів; здійснення професійного навчання незайнятого населення: забезпечення заходів з охорони праці учнів, слухачів, працівників; забезпечення якості професійного навчання та виховання учнів” [9]. Зміст поняття „соціально-правовий захист” означає ще й свідомий комплексний вплив на особистість з метою її виховання, зумовлений його цілями, які включають і права дітей та молоді. У Статті 37 закріплені права учня, слухача професійно-технічного навчального закладу: „Учень, слухач професійно-технічного навчального закладу, крім прав, передбачених Законом України „Про освіту”, мають право на: безоплатне користування навчально-виробничою, культурно-спортивною, побутовою, оздоровчою базами навчального закладу; матеріальну допомогу; безоплатне медичне обслуговування, користування засобами лікування, профілактики захворювань та зміцнення здоров’я; щотижневий відпочинок і канікули протягом навчального року та після його закінчення; безоплатне оволодіння професією у разі хвороби, яка не дає змоги продовжити навчання за обраною професією” [9].

Соціально-правовий захист охоплює певну систему поглядів на різні аспекти соціалізації дітей та молоді, зокрема: планову організацію виховання, яка стимулює розвиток моральних якостей особистості; фізичний розвиток як фундамент загального розвитку, індивідуальні та групові контакти у соціальній групі, особливості впливу педагогічного персоналу, сім’ї, школи, друзів.

Неабияке значення у соціально-правовому захисті особистості має взаємозв’язок і взаємодія колективу вихованців та педагогічного персоналу у закладах освіти. Державою гарантується соціальний захист учня, слухача та випускника професійно-технічного навчального закладу (Стаття 38): „Час навчання у професійно-технічному навчальному закладі зараховується до трудового стажу учня, слухача, у тому числі в безперервний і в стаж роботи за спеціальністю, що дає право на пільги, встановлені для відповідної категорії працівників, якщо перерва між днем закінчення навчання і днем зарахування на роботу за набутою професією не перевищує трьох місяців” [9]. Проблема адаптації та професійного становлення молодих робітників на виробництві є надто важлива, тому їй приділяється належна увага в багатьох дослідженнях. Початок трудової діяльності людини всебічно вивчають економісти, соціологи, соціальні психологи, педагоги. Проблема професійної адаптації молоді має складний комплексний характер. Її вирішення пов’язано із забезпеченням належної підготовки робітничих кадрів шляхом регламентації вимог до професійно-технічної освіти і вдосконалення системи контролю за діяльністю професійно-технічних навчальних закладів, зі створенням гнучкої системи профорієнтаційної роботи в суспільстві, а також з покращенням умов праці та побуту молоді на виробництві, з матеріальним стимулюванням результатів їх виробничої діяльності [2, с. 2].

Усе це дає підстави вважати, що проблема організації соціально-правового захисту молоді є однією з актуальніших проблем теорії та методики соціально-педагогічної освіти, яка вимагає теоретичного дослідження, розробки та перевірки належної освітньої системи, спроможної сприяти стабільному процесу професійної адаптації молодої людини і звести до мінімуму незворотні наслідки від розчарувань невдало обраною професією чи умовами праці на виробництві [2, с. 2], що забезпечується навчально-виробничою практикою. Для цього „на час виробничого навчання, практики учням і студентам забезпечуються робочі місця, безпечні та нешкідливі умови праці” [7].

Проблема адаптації людини до різноманітних факторів навколишнього та внутрішнього середовища справедливо вважається однією з найактуальніших проблем багатьох галузей знань. Викликано це тим, що внаслідок бурхливого розвитку світової цивілізації з кожним роком в прогресуючій кількості збільшуються різноманітні стресові фактори, які ставлять високі вимоги до пристосувальних можливостей людини. Це визначає необхідність всебічного вивчення адаптації з метою свідомого керування цим процесом при вирішенні таких суспільно важливих проблем, як соціальний захист особистості. Тому держава турбується про особливий соціальний захист учнів, слухачів професійно-технічних навчальних закладів. Першочергове „право на особливий соціальний захист в галузі професійно-технічної освіти мають інваліди, діти-сироти, діти, які залишились без піклування батьків, та учні, слухачі, які постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС” (Стаття 41) [9].

Виховання духовних основ як домінуючих і вирішальних у розвитку ціннісної системи особистості актуалізується саме у підлітковому віці. Молоді люди потребують особистісно-зорієнтованого виховання, що забезпечить випереджаюче формування ціннісних орієнтацій, спрямованих на утвердження культури, імперативу поведінки, її адекватної самооцінки, почуття власної гідності, засвоєння відповідних правових і моральних норм суспільства, чому повинна сприяти законодавча база організації соціально-правового захисту дітей та молоді в освіті.

Одним із важливих напрямів діяльності школи, сім’ї, позашкільних закладів є виховання у підростаючого покоління соціально-правових навиків, усвідомлення власної соціальної цінності, засвоєння відповідних соціальних ролей. Це вимагає розвитку законодавчої бази соціально-правового захисту дітей та молоді в освіті, навчанні регулюванню своєї життєдіяльності, потреб, звичок відповідно до моральних норм суспільства, а також громадянського відношення до національного законодавства українського суспільства. Для цього при загальноосвітніх закладах „утворюються фонди загального обов’язкового навчання для надання матеріальної допомоги учням, їх оздоровлення, проведення культурних заходів, інших передбачених законодавством витрат. Фонди загального обов’язкового навчання утворюються за рахунок коштів місцевих бюджетів у розмірі не меншому трьох відсотків витрат на утримання шкіл, а також залучення коштів підприємств, установ, організацій, інших джерел” [7].

Ціннісні орієнтації – це вибіркова, відносно стійка система спрямованості потреб та інтересів особистості на сприймання, засвоєння і реалізацію соціальних цінностей, що постає як особливий, значущий компонент духовного світу особистості. Процес правоосвіти дітей та молоді повинен розглядатися з позицій активного педагогічного впливу на становлення чи зміну їх ціннісних орієнтацій, на позитивну результативність. Тому Стаття 54 визначає специфіку кадрового забезпечення сфери освіти: „Педагогічною діяльністю можуть займатися особи з високими моральними якостями, які мають відповідну освіту, професійно-практичну підготовку, фізичний стан яких дозволяє виконувати службові обов’язки” [7].

Будь-який соціальний суб’єкт (формальне чи неформальне утворення) уособлюється особистістю (членами й керівниками різних рангів); її суб’єктивність визначається статусом. Нормативна база правознавства в термінології – це формалізоване нормативне ціннісне соціальне середовище, яким є суспільство. Сукупність правових нормативних цінностей доповнюється власне моральними нормативними цінностями, включаючи звички та традиції, вироблені багатовіковою культурою того чи іншого народу. Ці нормативні цінності стосуються сфери свідомості людини. Загальна картина цінностей має бути доповнена ще чуттєвими нормами, тобто нормами естетичного світу, пов’язаними зі спектром художніх, музичних, смакових, нюхальних, тактильних тощо норм і зразків. Якщо людину розглядати як структуру, складовими якої є інтелектуальна, чуттєво-естетична й фізична сфери, то гармонійне входження її в ціннісне середовище потребує від неї засвоєння спектра інтелектуальних, естетичних і фізичних норм [25, с. 139].

Аналіз професійної діяльності соціальних педагогів свідчить про те, що вони не завжди підготовлені до роботи у напрямку соціально-правового захисту дітей та молоді: додержуються, як правило, авторитарного стилю керівництва навчально-виховним процесом, не володіють методиками виявлення сфер інтересів учнів, не враховують особливості виховання дітей, не сприяють індивідуально-особистісному розвитку кожної дитини. Це значною мірою зумовлено тим, що професійно-педагогічні знання, які набувають майбутні соціальні педагоги у закладах вищої освіти, не враховують проблему підготовки до роботи з дітьми та молоддю усіх категорій. Зазначимо також, що майбутні соціальні педагоги недостатньо усвідомлюють значення провідних ідей і тенденції передової педагогічної науки і практики, і не завжди знають шляхи застосування соціально-педагогічної теорії на практиці. Внаслідок цього звернення нами до проблеми підготовки соціального педагога до соціально-правової роботи має певну актуальність.

Матеріали досліджень процесу організації соціально-правового захисту молодих робітників, їх адаптації та питань ефективності праці ще недостатньо використовуються для розробки практичних рекомендацій щодо підвищення якості підготовки випускників профтехучилищ, удосконалення змісту навчання і організації навчально-виховного процесу [2, с. 2]. Адже подальша доля випускників профтехучилищ різна. І у стінах такого навчального закладу необхідно сприяти забезпеченню захисту їх соціальних прав: „П’ятдесят відсотків заробітної плати, нарахованої за час виробничого навчання і виробничої практики учням професійно-технічних навчальних закладів, які отримують стипендію і харчування, може бути направлено на рахунок навчального закладу для здійснення його статутної діяльності, зміцнення навчально-матеріальної бази, на соціальний захист учнів, проведення культурно-масової і фізкультурно-спортивної роботи” (Стаття 50) [9].

Одним із важливих напрямків роботи соціального педагога є закріплення у свідомості дітей та молоді їх прав та обов’язків, зокрема права на фізичне виховання. Управління процесом фізичного виховання повинно здійснюватися через соціально-педагогічний контроль за фізичним станом школярів. Нормативною базою шкільних програм з фізичного виховання є Державні тести і нормативи фізичної підготовленості, які не задовольняють вимог практики і відповідно до завдань Цільової комплексної фізичної програми „Фізичне виховання – здоров’я нації” потребують удосконалення [22, с. 1]. У цьому аспекті потрібен розвиток закладів фізичного виховання, який гарантується законодавчої базою в освіті: „П’ятдесят відсотків заробітку за виробниче навчання і практику учнів професійно-технічних училищ, які отримують стипендію і харчування за рахунок держави, може бути направлено на рахунок закладу освіти для зміцнення навчально-матеріальної бази, на соціальний захист учнів, проведення культурно-масової і фізкультурно-спортивної роботи” [7].Фізичне виховання у середніх закладах освіти є обов’язковим спеціально організованим процесом протягом навчання, який вирішує не лише освітні, а й оздоровчі завдання. Однак його недосконала організаційна й методична основа, наявність застарілих засад авторитаризму й консерватизму, відсутність свободи вибору змісту занять є причиною низької мотивації школярів до уроків фізичної культури і занять фізичними вправами у вільний час [22, с. 1].

Виховуючи особистість, ми вирішуємо проблему формування в ній як загальнолюдських, так і специфічних рис, норм, правил поведінки, що характеризують особистісну індивідуальність. При цьому акцент робиться не на перевазі одних над іншими, а на специфічних аспектах їх комплексного функціонування.

У сучасній освітній практиці морально-ціннісні орієнтації є об’єктом виховання і цілеспрямованого впливу. Аналіз наукових джерел дозволяє дійти висновку, що підлітковий вік є найсприятливішим для формування морально-ціннісних орієнтацій. Адже від того, як на цьому віковому етапі будуть сформовані соціально-правові ціннісні орієнтації підлітка, багато в чому залежить спрямованість його життєвих установок, потреб, інтересів, мотивів. Все це актуалізує розробку морально-правових ціннісних орієнтацій у особистості як складової цілісної педагогічної програми.

Виховна функція сучасної української сім’ї зберігає домінуюче становище. У ній знаходять своє відображення і виявляють свій вплив на неї усі інші функції української родини: репродуктивна, економічна, комунікативна і рекреативна. Виховний процес у сучасній українській сім’ї повинен характеризуватися значно ближчими стосунками між батьками і дітьми та більш професійним підходом. „Держава надає батькам і особам, які їх замінюють, допомогу у виконанні ними своїх обов’язків, захищає права сім’ї ” [7].

Принцип провідної ролі і значення сімейного виховання в процесі становлення особистості, особливості практичної взаємодії сім’ї та школи з метою впровадження найефективніших і найоптимальніших його елементів у соціально-правовиховну роботу на сьогодні є незаперечним. Стаття 59 встановлює відповідальність батьків за розвиток дитини наступним чином: „1. Виховання в сім’ї є першоосновою розвитку дитини як особистості. 2. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. 3. Батьки та особи, які їх замінюють, зобов’язані: постійно дбати про фізичне здоров’я, психічний стан дітей, створювати належні умови для розвитку їх природних здібностей; поважати гідність дитини, виховувати працелюбність, почуття доброти, милосердя, шанобливе ставлення до державної і рідної мови, сім’ї, старших за віком, до народних традицій та звичаїв; виховувати повагу до національних, історичних, культурних цінностей українського та інших народів, дбайливе ставлення до історико-культурного надбання та навколишнього природного середовища, любов до своєї країни; сприяти здобуттю дітьми освіти у закладах освіти або забезпечувати повноцінну домашню освіту відповідно до вимог щодо її змісту, рівня та обсягу; виховувати повагу до законів, основних свобод людини” [7].

Держава крок за роком створює концепцію сім’ї, яка закріплюється в законі і набуває більш чіткого тлумачення. Різноманітні шляхи пристосування до нових умов та вимог складного індустріального та урбанізованого суспільства привели до певної стандартизації форм та ознак родинних верств населення, що дає підставу говорити про їх єдиний тип у сучасній Україні із значно ширшим колом функцій.

Для українського суспільства сім’я є основою виховання та навчання підростаючого покоління. Незмінним є кредо народної педагогіки про добрі подружні стосунки, взаємна любов і повага, що створюють найсприятливіші умови для виховання.

Органічно поєднуючи загальнолюдські принципи з національними особливостями, в Україні вироблено самобутню, тільки нам властиву систему сімейного виховання. ЇЇ мета, зміст, завдання і принципи відповідають матеріальній і духовній культурі українського суспільства, яке перш за все вимагає від своїх членів особистої енергії та ініціативи, пов’язані з особливостями формування самобутнього українського характеру і відповідно відображені у стилі життя і традиціях родинного виховання. Закон про освіту у Статті 60 розкриваються права батьків: „Батьки або особи, які їх замінюють, мають право: вибирати заклад освіти для неповнолітніх дітей; обирати і бути обраними до органів громадського самоврядування закладів освіти; звертатися до державних органів управління освітою з питань навчання, виховання дітей; захищати у відповідних державних органах і суді законні інтереси своїх дітей” [7].

Ми вважаємо, що недостатніми є координація діяльності шкіл і позашкільних закладів, їх інформаційні зв’язки, а також обмеженість інформаційного банку даних про об’єкт соціально-педагогічного впливу. Все це позбавляє виховний процес належної ґрунтовності. Відсутність конкретної педагогічної мети і завдань як у роботі окремої ланки системи, так і в цілісній, спільній програмі процесу формування соціально-правових орієнтацій у особистості призводить до порушення послідовності структурних компонентів системи взаємодії школи та позашкільних закладів. Фрагментарне використання можливостей кожної ланки у спільній діяльності школи і позашкільних закладів та малоефективність їх самореалізації нівелюють виховний вплив на особистість.

Діяльність середнього загальноосвітнього навчально-виховного закладу будується на принципах гуманізму, демократизму, незалежності від політичних, громадських і релігійних об’єднань, взаємозв’язку розумового, морального, фізичного і естетичного виховання [19, с. 100-101].

Закон України „Про загальну середню освіту” визначає правові, організаційні та фінансові засади функціонування і розвитку системи загальної середньої освіти, що сприяє вільному розвитку людської особистості, формує цінності правового демократичного суспільства в Україні [10], Стаття 2 окреслює основні завдання законодавства України про загальну середню освіту: „Основними завданнями законодавства України про загальну середню освіту є: забезпечення права громадян на доступність і безоплатність здобуття повної загальної середньої освіти; забезпечення нормативно-правової бази щодо обов’язковості повної загальної середньої освіти; визначення прав та обов’язків учасників навчально-виховного процесу, встановлення відповідальності за порушення законодавства про загальну середню освіту” [10].

Сутність дійсно гуманістичного ставлення до формування особистості дитини закладена в положенні про її активність як рівноправного суб’єкта виховання. Взаємоповага і довіра, гуманне ставлення до дитини, що виключають застосування антипедагогічних методів впливу – основні принципи української системи освіти та виховання. Стаття 3 проголошує: „Загальна середня освіта спрямована на забезпечення всебічного розвитку особистості шляхом навчання та виховання, які ґрунтуються на загальнолюдських цінностях та принципах науковості, полікультурності, світського характеру освіти, системності, інтегративності, єдності навчання і виховання, на засадах гуманізму, демократії, громадянської свідомості, взаємоповаги між націями і народами в інтересах людини, родини, суспільства, держави” [10].

Ефективне виконання сім’єю виховної функції в сучасних умовах значною мірою зумовлюється її стосунками з суспільством, насамперед школою. Сьогодні переосмислюються форми співпраці батьків і вчителів у напрямку налагодження тісного партнерства. Ефективність навчання і виховання дітей у школі свідчить про необхідність перенесення досвіду з сім’ї в школу і налагодження зв’язку між навчанням дитини в родинному колі і освітньому закладі. Стаття 29 „Права та обов’язки батьків або осіб, які їх змінюють”: „Батьки або особи, які їх змінюють, мають право: вибирати навчальні заклади та форми навчання для неповнолітніх дітей; приймати рішення щодо участі дитини в інноваційній діяльності загальноосвітнього навчального закладу; захищати законні інтереси дітей”[10].

Суспільство висуває батькам або особам, які їх замінюють, певні вимоги: „1. Батьки повинні виконувати функції вихователів: сумлінно і відповідально, чемно, лагідно, розуміти дитину, бути скромними і привітними, справедливими і розсудливими, порядними, неупередженими. 2. Батьки або особи, які їх замінюють, зобов’язані: забезпечувати умови для здобуття дитиною повної загальної середньої освіти за будь-якою формою; постійно дбати про фізичне здоров’я, психічний стан дітей, створювати належні умови для розвитку їх природних здібностей; поважати гідність дитини, виховувати працелюбність, почуття доброти, милосердя, шанобливе ставлення до сім’ї, старших за віком, державної і рідної мови, до народних традицій і звичаїв” [10].

Підготовка дітей та молоді до суспільного життя здійснюється у процесі спеціально організованої і цілеспрямованої роботи, яку покликані здійснювати органи управління системою загальної середньої освіти. На них покладається не тільки спеціально організована і цілеспрямована методична робота з батьками та вчителями, а й „забезпечення соціального захисту, охорони життя, здоров’я та захисту прав педагогічних працівників, психологів, бібліотекарів, інших спеціалістів, які беруть участь у навчально-виховному процесі, учнів (вихованців) загальноосвітніх навчальних закладів”, які є основними завданнями органів управління системою загальної середньої освіти (Стаття 36) [10].

Важливим чинником піднесення рівня соціального захисту прав дітей та молоді на сучасному етапі є підвищення педагогічно-правової культури батьків шляхом розробки і впровадження спеціальних програм їх освіти. Методична та практична цінність такої програми полягає у збагаченні батьків педагогічною теорією, ознайомленні їх з усім спектром законодавчої бази щодо організації соціально-правового захисту дітей та молоді в освіті, наданням більш широких можливостей для самовиховання і саморозвитку. Стаття 47 Закону України „Про загальну середню освіту” визначає відповідальність за порушення законодавства про загальну середню освіту: „Злісне ухиляння батьків від виконання обов’язків щодо здобуття їх неповнолітніми дітьми повної загальної середньої освіти може бути підставою для позбавлення їх батьківських прав” [10]. Соціально-правове осмислення і впровадження форм, методів, принципів сімейного виховання в Україні може стати важливим чинником дальшого вдосконалення всієї системи виховання й освіти у нашій державі в період її національного відродження і розбудови.

Соціальна педагогіка розглядається як відповідальна професійна діяльність, яка допомагає індивідам та групам зрозуміти ускладнення особистісного, соціального та виховного характеру, які несприятливо впливають на неї, допомагають вирішити їх: „Педагогічні та наукові працівники навчально-виховних закладів повинні захищати дітей, молодь від будь-яких форм фізичного або психічного насильства, іншим шкідливим звичкам” [23, с. 90].

Спроможність самостійно приймати рішення, самовизначатися та самореалізуватися в надзвичайно строкатому, аморфному й нестійкому соціальному середовищі, бути здатною на відповідальні, часто нестандартні вчинки, мати своє власне обличчя, тобто стиль, що виступає інтегральним показником самобутності особистості й ознакою її індивідуальної цілісності та є запорукою людського самоздійснення в найскладніших соціальних обставинах – ось ті вимоги, які висуває сьогодення перед освітою в умовах демократизації та реформування сучасного українського суспільства.

Проблема біженців для України є порівняно нова, але останнім часом вона стає все більш актуальною. „Держава вживає всіх можливих заходів для забезпечення захисту на території України прав дітей-біженців та догляду за ними. Держави через органи опіки і піклування за місцем перебування дитини сприяє розшуку її батьків, інших членів сім’ї чи родичів, наданню матеріальної, медичної та іншої допомоги, а в разі потреби її влаштуванню до закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, закладів охорони здоров’я тощо. У разі, коли батьки чи родичі дитини не знайдені, їй надаються відповідно до законодавства України права дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування” вказується у Статті 31 „Захист дітей-біженців” Закону „Про охорону дитинства” [18]. Вирішення проблем дітей-біженців не може обмежуватись лише присвоєнням їм соціально-правового статусу. Необхідно забезпечити по-перше, соціально-економічні права, у тому числі участь у різних пілотних проектах. Проблема інтеграції та адаптації у нове суспільство є дуже важливою як для самих дітей та їх сімей, так і для держави зразу ж після визнання іноземця біженцем і є найскладнішою на початковому етапі його життя у новій країні [17, с. 179]. Стаття 22 Конвенції ООН про права дитини зобов’язує „Держави-сторони вживають необхідних заходів, щоб забезпечити дитині, яка бажає отримати статус біженця, або яка вважається біженцем, відповідно до застосовуваних міжнародним або внутрішнім правом процедур, як тій, що супроводжуються, так і тій, що не супроводжується її батьками або будь-якою іншою особою, належний захист і гуманітарну допомогу в користуванні застосовуваними правами” [3, с. 25-26].

Сьогодні реальні умови життя потребують соціального управління мікросоціумом, з’являється потреба об’єднати зусилля фахівців одного профілю, залучити до організації соціально-правового захисту дітей та молоді в освіті спеціально підготовлених до цього соціальних педагогів. Соціалізуючи можливості позашкільних закладів, наприклад, як оздоровчий заклад з цілодобовим перебуванням дітей, саме з позиції необхідності виявлення особливостей виховання школярів, виступає реальним механізмом удосконалення особистості, котра формується [21, с. 7]. „Дитячий оздоровчий заклад створюється з метою реалізації права кожної дитини на повноцінний відпочинок і оздоровлення, зміцнення здоров’я, задоволення інтересів і духовних запитів відповідно до індивідуальних потреб дітей шкільного віку” [24, с. 434-435]. На жаль, особистісна роль молодих людей у підтримці та зміцненні свого здоров’я практично зведена до мінімуму. Поступово формується зовсім необґрунтована впевненість у тому, що здоров’я гарантоване само по собі молодим віком, що будь-які навантаження, грубі порушення харчування, режиму праці, відпочинку, стрес, гіподинамія, інші фактори ризику спроможний самостійно подолати молодий організм [1, с. 4].

Підготовка студентів – соціальних педагогів у вищому навчальному закладі передбачає не тільки озброєння визначеним об’ємом знань, але і формування в них визначених навичок організації соціально-правового захисту дітей та молоді, різнобічного самовдосконалення і спілкування. Ось чому перехід до нових технологій навчання соціально-правозахисним знанням повинен одночасно супроводжуватися наповненням гуманітарним початком усіх дисциплін, досліджуваних у вищому закладі. Системний підхід є засобом взаємозв’язку гуманізації й гуманітаризації вищої освіти, створення необхідних умов для всебічного і вільного розвитку особистості студента, його базової і професійної культури через поглиблення індивідуалізації навчання і виховання у вищій школі, творчу взаємодію суб’єктів педагогічного процесу [12, с. 9]. Законом про освіту, зокрема Статтею 56 встановлені обов’язки педагогічних та науково-педагогічних працівників: “Педагогічні та науково-педагогічні працівники зобов’язані: забезпечувати умови для засвоєння вихованцями, учнями, студентами навчальних програм на рівні обов’язкових вимог щодо змісту, рівня та обсягу освіти, сприяти розвиткові здібностей дітей, учнів, студентів; настановленням і особистим прикладом утверджувати повагу до принципів загальнолюдської моралі, правди, справедливості, відданості, патріотизму, гуманізму, доброти, стриманості, працелюбства, поміркованості, інших доброчинностей; виховувати у дітей та молоді повагу до батьків, жінки, старших за віком, народних традицій та звичаїв, національних, історичних, культурних цінностей України, її державного і соціального устрою, дбайливе ставлення до історико-культурного та природного середовища країни; готувати учнів та студентів до свідомого життя в дусі взаєморозуміння, миру, злагоди між усіма народами, етнічними, національними, релігійними групами; додержуватись педагогічної етики, моралі, поважати гідність дитини, учня, студента; захищати дітей, молодь від будь-яких форм фізичного або психічного насильства, запобігати вживанню ними алкоголю, наркотиків, іншим шкідливим звичкам”, – вказується у Законі про освіту [7].

Сучасний етап життя суспільства характеризується соціальними, економічними, духовними змінами, що пов’язані з утвердженням державності і суверенітету України. В умовах демократизації, духовно-інтелектуального відродження українського народу, зростання культурно-просвітницької активності мас, реформування освіти, росту національної самосвідомості суспільства активізується проблема організації соціально-правового захисту дітей та молоді в освіті, переосмислення соціального виховання та правового захисту особистості.

Суспільства, які реформуються та готуються до нових стартових можливостей, опираються головним чином на співробітництво з дітьми та молоддю, організують і використовують свої життєві ресурси, порушуючи статичний хід соціального розвитку. Тому особлива функція дітей та молоді полягає в тому, що вона є резервом, який виступає на передній план, коли в цьому є нагальна потреба.

Діти та молодь не повністю включені у соціальний порядок, і, як результат, дивляться на суспільство якби ззовні. Ось чому вони є зачинателем будь-яких змін в соціумі та наділені духом радикалізму. Вони не прогресивні, не консервативні за своєю природою, вони є резервом, який готовий до будь-якого починання.

Отже, потреба в теоретичних розробках, які б дозволяли аналізувати динаміку взаємодії соціального суб’єкта та елементів соціального середовища, особливо відчутною стає в наші дні в умовах пошуку причин неефективності проведення соціально-політичного, економічного реформування, руйнування традиційно сталих організаційних утворень, систем.

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 63; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!