Залежно від кінетичної енергії кулі розрізняють чотири види її дії: розривну, пробивну, клиноподібну і контузійну. 4 страница

Якщо зовнішні дихальні отвори закриваються будь-яким м’яким предметом (подушкою, ковдрою тощо), то зовні, на шкірі, пошкоджень не виявляється. Проте, і в тому, і в іншому випадку при вивертанні губ на внутрішній їх поверхні, а також на слизовій оболонці щік звичайно виявляються синці або оточені синцями надриви слизової оболонки, які виникають внаслідок значного притискання її до зубів. Натискання може бути таким значним, що іноді утворюються переломи щелеп, зубів тощо.

При закритті отворів рота і носа м’якими предмета­ми встановити причину смерті часто досить важко. Потріб­но дуже уважно вивчати обставини смерті, ознайомитися з даними первинного огляду трупа на місці події і матеріа­лами його дослідження. І тільки після цього шляхом виключення всіх інших видів механічної асфіксії і чинників, які могли спричинити смерть від асфіксії, можна дійти висновку, що смерть пов’язана з закриттям рота і носа м’яким предметом, який не залишив після себе будь-яких слідів.

Це треба враховувати при дослідженні трупів немовлят у випадках, коли під час сну матері м’яка грудна залоза може закрити дитині отвори рота і носа, а вранці дитина виявляється мертвою. Подібні нещасні випадки можливі і в разі тугого сповивання маленьких дітей.

Закриття отворів рота і носа найчастіше спостерігається при нещасному випадку або вбивстві. У разі вбивства дорослої людини, яка чинить різкий опір, крім видових ознак механічної асфіксії, виявляються сліди боротьби, опору і оборони (безладдя в одязі і навколишній обстановці, садна і синці на тілі тощо). В отворах носа при закритті їх м’яким предметом, можна виявити застряглі пушинки, волосинки тощо.

Самогубство шляхом закриття отворів рота і носа майже не спостерігається.

6. Закриття дихальних шляхів
сторонніми тілами

Якщо стороннє тіло потрапляє в дихальні шляхи і закриває їх просвіт, то повітря не може надходити в їх периферичні відділи, і починають розвиватися явища механічної асфіксії, яка призводить до смерті.

Причину смерті при цьому виді асфіксії встановити неважко за виявленням стороннього тіла в дихальних шляхах, локалізація якого залежить від розміру і конфігурації. Компактні тверді сторонні тіла потрапляють лише у верхні відділи дихальних шляхів. При цьому на слизовій оболонці виявляють гіперемію, набряк, крововиливи, які свідчать про зажиттєву реакцію тканин на дію стороннього чинника. Іноді спостерігаються навіть пролежні, перфорації, а також прояви медіастиніту.

У разі потрапляння в дихальні шляхи сипких речовин асфіксія розвивається повільніше, внаслідок чого дихання певний час зберігається.

Дрібносипкі речовини при диханні легко потрапляють у дихальні шляхи і виявляються в їх периферичних відділах. Наявність цих речовин в бронхіолах, бронхах при гіперемії слизової оболонки дихальних шляхів свідчить про зажиттєве їх проникнення. Закриття дихальних шляхів сипкими речовинами, як правило, спостерігається при нещасних випадках — завалах землею, під час сну на сипких речовинах у стані алкогольного сп’яніння.

Задушення блювотними масами внаслідок потрапляння їх в дихальні шляхи спостерігається у випадках, коли людина перебуває в несвідомому стані. Внаслідок рідкої або кашкоподібної консистенції блювотні маси потрапляють у глибокі відділи дихальних шляхів, а рідка частина їх може заповнювати також альвеоли.

У таких випадках на поверхні розрізу легень із бронхів видавлюється шлунковий вміст, в якому можна виявити всі його складові частини. Шлунковий вміст може проникнути в дихальні шляхи і після смерті, при штучному диханні, в стані клінічної смерті, при гнитті та в інших випадках, наприклад, в разі приймання перед смертю великої кількості їжі, а також внаслідок неуважного транспортування трупа, коли шлункові маси механічно видавлюються і потрапляють в дихальні шляхи.

У випадках зажиттєвого проникнення в дихальні шляхи сторонніх тіл і блювотних мас виявляють різко виражену гіперемію всієї слизової оболонки з крововиливами (легені мають мармуровий вигляд, спостерігається гостре здуття з дрібними ділянками западання), а також загальні ознаки асфіксії. Констатація причини смерті від задушення блювотними масами внаслідок їх потрапляння в дихальні шляхи може бути підтверджена результатами гістологічного дослідження легень.

При наявності блювотних мас в дихальних шляхах потрібно з’ясувати причину цього явища. Найчастіше це спостерігається в стані алкогольного сп’яніння. Крім того, причинами блювання з подальшою аспірацією блювот­них мас можуть бути епілепсія, отруєння оксидом вуглецю, стан наркозу, струс мозку тощо.

Смерть від задушення через потрапляння сторонніх тіл у дихальні шляхи може настати внаслідок вбивства, самогубства і нещасного випадку.

У разі підозри на вбивство стороннє тіло, яке не піддається псуванню, зберігають і передають слідчому як речовий доказ. В акті судово-медичного дослідження вказують локалізацію стороннього тіла, його розміри, форму, відзначають, чи щільно воно закриває дихальні шляхи.

Спостерігаються випадки самогубства шляхом введення сторонніх тіл (шматків вати, різних тканин, пробок тощо) у початкові відділи верхніх дихальних шляхів.

Значно частіше смерть від механічного задушення через потрапляння сторонніх тіл у дихальні шляхи настає внаслідок нещасного випадку. Можливе швидке настання смерті у немовлят, які часто беруть у рот різні предмети — квасолю, ґудзики, монети, горіхи тощо.

У дорослих у дихальні шляхи можуть потрапляти погано пережовані шматки м’яса. Це спостерігається при поквапливій їжі, особливо якщо глотковий рефлекс знижений або його зовсім немає (в осіб, що страждають на алкоголізм, сифіліс, істерію тощо).

7. Стискання грудної клітки і живота

При стисканні грудної клітки дихальні рухи утруднюються, а потім стають неможливими. Для того, щоб припинити грудне дихання, потрібний тиск маси 40-50 кг (для дужих, сильних людей — 80-100 кг). Рухи передньої стінки грудної клітки у дітей, особливо у новонароджених, можуть спинитися під тиском маси руки дорослої людини. Стискання лише грудної клітки спричиняє смерть при явищах затяжної асфіксії протягом 30-50 хв., оскільки рух діафрагми не може забезпечити потрібного розширення легенів. При одночасному стисканні грудей і живота, тобто коли дихання повністю зупиняється, смерть настає значно швидше.

У випадках смерті від стискання грудей і живота, як правило, виявляють численні крапкові крововиливи на шкірі обличчя, шиї, на грудях внаслідок різкого переповнення кров’ю капілярів шкіри вище від місця стискання (екхімозна маска).

Ці крововиливи у величезній кількості виникають внаслідок значних судомних скорочень грудних м’язів при їх стисканні і різкого застою крові в системі верхньої порожнистої вени.

При зовнішньому огляді трупа виявляють відбитки рельєфу тканин і складок одягу, наявність на трупі та одязі залишків мас, що спричинили стискання (пісок, штукатурка, великий вантаж тощо).

При внутрішньому дослідженні трупа нерідко можна виявити так званий карміновий набряк легенів, тобто тканина легенів внаслідок насичення крові киснем має кар­міново-червоний колір.

У разі стискання грудей і живота можливі пошкодження внутрішніх органів (серця, легенів, печінки, селезінки, нирок), а також переломи ребер. У таких випадках йдеться не про асфіксію, а про пошкодження внутрішніх органів, які спричинили травматичний шок або гостру кровотечу.

Таким чином, смерть від механічної асфіксії внаслідок стискання грудей і живота можна запідозрити лише у випадках наявності видових і загальноасфіктичних ознак — відсутності чи наявності незначної травми. Стискання грудей і живота, найчастіше є наслідком нещасного випадку при завалах шахт, колодязів, споруд тощо. Маленькі діти можуть вмерти від асфіксії внаслідок накладання на груди тугого компресу. Особливо небезпечним є стискання в натовпі, що може призвести до смерті.

8. Утоплення

Утоплення — це один із видів механічної асфіксії, при якому механічним чинником є будь-яка рідина (вода, вино, нафта тощо), яка потрапляє в дихальні шляхи. Для того, щоб людина загинула від утоплення, необов’язковим є занурення тіла у велике водоймище. Людина може втопитися навіть у калюжі, тазу, діжці тощо. Це можливо у випадках, коли людина в стані сильного алкогольного сп’яніння або, наприклад, під час епілептичного нападу потрапляє обличчям у калюжу води. Вода при дихальних рухах аспі­рує у глибокі дихальні шляхи, і може настати смерть від механічного задушення. Проте, такі випадки спостерігаються надзвичайно рідко. Найчастіше тіло занурюється у воду на досить значну глибину.

Людина, перебуваючи під водою, спочатку затримує дихання звичайно протягом 1 хв., іноді трохи більше, що залежить від витривалості і тренованості. Коли затримувати дихання більше неможливо, рот розкривається, і вода стрімко надходить у дихальні шляхи, одночасно частково потрапляючи і в шлунок. Людина починає дихати у воді — настає період задишки.

Під час першого вдиху вода надходить у горло, внаслідок чого подразнюється слизова оболонка і виникає кашель. При цьому від змішування води, повітря і слизу в дихальних шляхах утворюється дрібнопухирчаста піна, яка поступово викидається з дихальних шляхів. Після цього настає нетривале припинення дихання, потім з’являється кінцеве дихання, яке через 5-6 хв. припиняється, а через 10-15 хв. настає смерть.

Проте, відомі випадки, коли після 10-15 хвилинного перебування під водою людину вдається повернути до життя. Можливо, це відбувається через спазм гортані або трахеї в першу мить від подразнення їх проникною водою, що й утруднює її надходження. Людина при цьому перебуває в стані уявної смерті.

Труп при утопленні звичайно перебуває під водою до розвитку гнильних процесів. Якщо він не застряє десь між підводним камінням або під корчем, то внаслідок гниль­них змін спливає на поверхню води.

Встановлення смерті від утоплення грунтується на ознаках, характерних для цього виду механічної асфіксії. У свіжих випадках діагностика утоплення не становить особливих труднощів, проте при наявності гнильних процесів усі характерні ознаки поступово зникають, і діагностика утоплення стає утрудненою.

При судово-медичному дослідженні трупа, витягнутого з води, потрібно спочатку виявити ознаки перебування його у воді, а потім вже виявити ознаки утоплення.

Ознаками перебування тіла у воді є мокрий одяг, мокре, немовби липке волосся, гусяча шкіра, зморщування сосків, навколо соскових кружал і мошонки, червоний колір трупних плям, мацерація шкіри, планктон в легенях і шлунку.

Ці ознаки зумовлені певними чинниками. Внаслідок подразнення шкіри водою і процесів заклякання відбувається деяке скорочення м’язів, що випрямляють волосся, через що над поверхнею шкіри підвищуються волосяні мішечки; шкіра немовби вкривається численними дрібними білястими горбиками (гусяча шкіра).

Подразнення шкіри, особливо холодною водою, при­зводить до скорочення м’язових волокон у ділянці сос­ків, навколососкових кружал і на мошонці, внаслідок чого спостерігається їх зморщування, іноді значно вираже­не.

Червоний колір трупних плям зумовлений тим, що через холодну вологу шкіру легко проникає кисень, а тому після витягання трупа з води кисень, сполучаючись із трупною кров’ю, окислює її. Це явище можна помітити на будь-якому трупі, якщо покласти його на мокрий секційний стіл, на якому іноді збираються невеликі калюжі води. Стикаючись з водою, фіолетові або синюшні трупні плями у цих ділянках незабаром робляться червоними.

Особливо велике практичне значення має мацерація шкіри, ос­кільки за її розвитком можна приблизно визначити час перебування трупа у воді. Мацерація (банна шкіра, або рука прачки, рис. 60) — це розмокання, набрякання і змо­р­щування шкіри, яке відбувається у воді. Мацерація насамперед виникає на верхніх і нижніх кінцівках, особливо на кистях і ступнях. Спочатку вона з’являється на пальцях рук і ніг, поступово поширюючись на всю поверхню кистей і ступнів, спостерігається побіління і дрібна складчастість шкіри (слабо виражені ознаки мацерації), потім шкіра набуває перлисто-білого забарвлення і вираженої складчастості (виражені ознаки мацерації). Згодом виникають пухирці, наповнені рідиною, і поступово відбувається повне відокремлення епідермісу разом нігтями (різко виражені ознаки мацерації).

Якщо потягнути за нігті, то верхній шар шкіри знімається разом з нігтями у вигляді рукавички (“рукавичка смерті”). Після цього мацерація поширюється на шкіру всього тіла. Холодна вода затримує процеси мацерації, а тепла прискорює їх (табл. 7).

Встановлено (С.П.Дідковська, 1959) досить важливі в практичному відношенні особливості мацерації:

1. Трупи новонароджених тривалий час не піддаються мацерації. Відбувається це тому, що шкіра новонароджених вкрита шаром сироподібного мастила (vernix caseosa), яке запобігає мацерації шкіри.

2. Мацерація шкіри триває під мокрим одягом.

3. При низькій температурі води (від +2 до +10°С), коли ознаки мацерації візуально не виявляються, їх можна встановити мікроскопічним дослідженням шкіри з виявленням набрякання рогового шару, відторгнення рогових пластинок, наявності поздовжніх трі­щин у товщі рогового шару шкіри, пізніше — зникнення ядер клітин, втрата чіткості їхніх країв тощо.

Усі ці ознаки перебування тіла у воді можна виявити на будь-яких трупах, витягнутих із води, тобто не тільки на трупах осіб, що померли від утоплення, а й на тих, що загинули від інших причин, наприклад, на трупах, кинутих у воду після вбивства з метою приховання слідів злочину.

У випадку смерті від утоплення виявляються як загальноасфіктичні, так і видові його ознаки.

До таких видових ознак утоплення належать: дрібнопухирчаста біла піна в дихальних шляхах (ознака Крушевського), почервоніння і набрякання слизової оболонки дихальних шляхів, збільшення і емфізема легень, бліді, розпливчасті крововиливи на їх поверхні (плями Рассказова-Лукомського); наявність води у тонкій кишці, черевній порожнині (ознака Моро), збільшення печінки і наявність планктону у внутрішніх органах; наявність рідини середовища утоплення в пазусі клиноподібної кістки (ознака Свешнікова).

Наявність піни у дихальних шляхах, а також біля отворів рота і носа зумовлена тим, що під час задухи, коди вода потрапляє в дихальні шляхи і подразнює їх слизову оболонку, відбувається виділення великої кількості слизу, що містить білки, які змішуються і збиваються з водою і повітрям в дихальних шляхах, утворюючи дрібнопухирчасту піну, що випинається назовні. Ця піна досить стійка, при висиханні зберігає свою конфігурацію. Внаслідок подразнення водою слизова оболонка дихальних шляхів гіперемійована, набрякла.

Потрапляючи в бронхи, вода сильно тисне на повітря, яке міститься там. Воно розриває стінки альвеол і потрапляє під легеневу плевру, спричиняючи емфізему. На місце витиснутого повітря проникає вода. Внаслідок цього об’єм легенів значно збільшується, і вони зсередини тиснуть на грудну клітку, через що на них нерідко залишаються поперечні борозни — сліди від утискування ребер. За рахунок води, що проникла в легені, маса їх збільшується до 600-700 г. Якщо легені в плевральній порожнині розташовуються вільно, розширення та емфізема легень при утопленні добре виражені в тому разі, коли вони майже по всій поверхні прирощені до підреберної плеври міцними спайками, які не дозволяють їм розкриватися.

Наявність розпливчастих, з нечітко обмеженими краями крововиливів (плями Рассказова-Лукомського) пояснюється розбавленням крові водою, яка потрапляє в кров через альвеолярні капіляри.

У випадках утоплення в морській воді, яка є гіпертонічним розчином, гемоліз еритроцитів не відбувається, і кров стає густішою, тому плями Рассказова-Лукомського під легеневою плеврою не виникають.

Велика кількість води у шлунково-кишковому тракті пояснюється її проникненням в період утоплення. Якщо рідина є в 12-палій кишці, то це вказує на зажитьттєве її потрапляння під час вмирання.

Внаслідок застійних явищ і збільшення об’єму рідини в судинах печінки збільшуються її об’єм і маса (до 2000 г).

Найважливішою ознакою утоплення треба вважати наявність при мікроскопічному дослідженні внутрішніх органів планктону (крім легенів і шлунка, куди він може потрапити й післясмертно), тобто суспензованих у воді тваринних і рослинних мікроорганізмів, в основному діатомових водоростей, що мають щільний панцир (рис. 61). При розриві альвеолярних стінок вони потрапляють у потік крові і заносяться у внутрішні органи. Особливо велика кількість їх виявляється у крові, м’язі серця, нирках і в кістковому мозку. Виявлення часточок планктону (десятки та сотні) в цих органах свідчить про утоплення, оскільки післясмертно вони потрапити в ці органи не можуть.

Метод виявлення планктону дає позитивний результат і в разі гниття трупа, коли всі інші видові ознаки утоплення поступово зникають.

Для дослідження на діатомовий планктон найчастіше вилучають нирку, яка міститься у капсулі, що захищає її від забруднення. У разі виражених гнильних змін трупа діатомовий планктон виділяють з довгих трубчастих кісток (плечової або стегнової).

У випадках ексгумації при повному розплавленні кісткового мозку діатомовий планктон добувають шляхом промивання кісткового каналу дистильованою водою з додаванням сірчаної або азотної кислоти.

Утоплення найчастіше є результатом нещасного випадку. Іноді трапляються випадки самогубства, ще рідше — вбивства.

Якщо при вбивствах перед скиданням у воду мала міс­це боротьба, на трупі можна виявити різні пошкодження (садна, синці тощо) — сліди боротьби та опору. У тому ра­зі, коли зіштовхування у воду відбувається раптово, та­ких пошкоджень може не бути. Самогубці іноді прив’я­зують собі каміння чи інший вантаж, зв’язують руки і на­віть ног­и. Слід враховувати можливість заподіяння само­му собі поранень перед потраплянням у воду або одержан­ня пошкоджень випадкового характеру при падінні у во­ду (наприклад, порушення цілості кісток черепа при уда­рі головою об кам’яний виступ моста, різні пош­код­жен­ня при пірнанні у мілкому місці, стрибках з висоти тощо).

На трупах, витягнутих з води, нерідко виявляються післясмертні пошкодження, заподіяні гострими предметами — кінцями багрів (при витягуванні або розшуках трупа), гвинтами пароплавів та ін.

Проте, не кожен труп, витягнутий з води, є жертвою утоплення. Смерть у воді може настати і з інших причин, наприклад, від крововиливу в мозок, довільного розриву серця з тампонадою перикарда та ін.

Іноді на трупі, витягнутому з води, виявляються забиті рани, пошкодження кісток, або петля на шиї з прив’язаним до неї вантажем.

У таких випадках питання про механізм цих пошкоджень вирішується індивідуально, з урахуванням їх характеру, локалізації, особливостей організму, а також результатів детального вивчення усіх матеріалів справи.

Розділ XI

Пошкодження від дії
високої та низької температури

Організм людини забезпечений досконалим механізмом терморегуляції, який дозволяє підтримувати постійну температуру тіла при значних коливаннях температури навколишнього середовища. Сталість температури тіла підтримується саморегулюванням процесів теплоутворення і тепловіддачі. Теплотворення безпосередньо пов’язане з обмінними процесами. Тепловіддача здійснюється шляхом тепловипромінювання (близько 55% всього обсягу тепловіддачі), теплопроведення (близько 15%), випарування поту (близько 27%) і віддачі тепла з виділеннями організму (близько 3%).

Нормальна температура тіла регулюється теплоізоляцією (підшкірна жирова клітковина), тремтінням (вироблення тепла за рахунок м’язової активності), системою кровообігу (судини кінцівок здійснюють теплообмін), потінням (шляхом випаровування вологи видаляється надмірне тепло), зігріванням повітря в порожнині носа на холоді і охолодженням в спеку та ін. Тривале перебування в екстремальних температурних умовах може призвести до розладу терморегуляції і загибелі людини. Такі ж наслідки можливі внаслідок контактної пошкоджувальної дії високої і низької температури.

1. Пошкодження від дії високої
температури

Загальна дія на організм високої температури призводить до загального перегрівання його, місцева — до опіків і опікової хвороби.

2. Місцева дія високої температури

Підвищення температури тканин понад +50° С призводить до загибелі клітин і розвитку коагуляційного некрозу. Пошкодження тканин від місцевої дії високої температури дістало назву опіків. Причиною опіків можуть бути полум’я, гаряча (понад +60° С) або кипляча рідина, палаючі смоли (напалм, бітум), різні розжарені тіла, водяна пара, розпечені гази.

Розрізняють опіки чотирьох ступенів:

I. Характеризується еритемою шкіри;

II. Серозним запаленням з утворенням пухирів;

III-а. Коагуляційним некрозом поверхневих шарів дерми з частковим ураженням росткового шару;

III-б. Некрозом дерми на всю глибину із загибеллю сальних і потових залоз;

IV. Некрозом шкіри і глибоких тканин, охоплюючи і кістки.

Характеризуючи опікову травму, потрібно визначити площу опіку у відсотках до всієї поверхні тіла. Для цього запропоновано різні способи. В практичній роботі зручно користуватися правилом дев’ятки: голова і шия разом становлять 9%, передня і задня поверхні тулуба — по 18%, верхня кінцівка — 9%, нижня — 18%, промежина (враховуючи статеві органи) — 1%.

Опіки полум’ям відзначаються значною глибиною і ураженням великої площі поверхні тіла. Опікова поверхня вкрита темно-сірим нальотом кіптяви. Волосся, що розташовуються з країв і на деякому віддаленні від зони ураження, колбоподібно роздуте.

Опіки від полум’я палаючого бензину та інших летких рідин мають деякі особливості. На відкритих частинах тіла опікове ураження характеризується наявністю ділянок рівномірного поверхневого некрозу шкіри. З країв опікової поверхні нерідко помітна світлосіра тонка облямівка змертвілого епідермісу. На ділянках тіла, вкритих одягом, опіки глибші, що пояснюється додатковою контактною дією на шкіру палаючого одягу.

Опіки гарячою або киплячою рідиною при великій площі ураження характеризуються переважанням пухирів, відсутністю кіптяви і опалення волосся. Розтікаючись під одягом, рідина спричиняє опіки у вигляді видовжених доріжок.

Опіки палаючими смолами мають, як правило, невелику площу і призводять до ураження IV ступеня.

В глибині ран і на одязі можуть зберігатися частини агента, що діяв.

Опіки розжареними металевими предметами залежно від їх температури і часу тривалості контакту можуть бути різного ступеня. Рідкий метал зумовлює глибокі місцеві опіки. Розжарені металеві побутові предмети в більшості випадків спричиняють неглибокі опіки і повторюють форму, величину, а іноді — рельєф поверхні предмета, яким завдано пошкодження.

Виключне значення для настання смерті від місцевої дії високої температури мають площа і ступінь пошкоджен­ня. Так, опіки II ступеня призводять до смерті при ураженні 1/2 площі тіла. При опіках III ступеня смерть настає при ураженні 1/3 площі тіла. Діти і люди похилого віку чутливіші до місцевої дії високої температури, тому їх смерть може настати при ураженні меншої площі тіла. Як­що площа опіку II-IV ступеня не перевищує 10-15% поверх­ні тіла (I ступеня — 50%), то людина, яка постраждала, не вмирає безпосередньо в перші години після пошкоджен­ня.

В організмі людини виникають значні патологічні зміни у внутрішніх органах, які дістали назву опікової хвороби. У перебігу опікової хвороби розрізняють чотири періоди:

1) опікового шоку;

2) гострої токсемії;

3) септикотоксемії;

4) реконвалесценції.

Тяжкість і наслідки її залежать від площі глибоких опіків і характеру ранового процесу. Як правило, в перші дві доби після ураження тіла високою температурою смерть настає від опікового шоку, через 3-5 діб від інтоксикації продуктами розпаду пошкоджених тканин. У разі тривалої інтоксикації виникають значні зміни у внутрішніх органах і настає опікове виснаження. Через 5-7 діб після опіку смерть може настати від інфекції, яка часто ускладнює перебіг опікової травми.

Найчастіше судово-медичним експертам доводиться досліджувати трупи осіб, які загинули від пожежі або були виявлені після неї. Найважливішими питаннями, які потребують з’ясування при дослідженні таких трупів, є визначення зажиттєвості опіків і механізму утворення виявлених пошкоджень. Якщо людина за життя потрапляє в полум’я, то у разі її смерті під час огляду трупа виявляють необпалені і незакопчені вузькі смужки шкіри, що радіально розходяться від кутів очей і з’являються внаслідок їх прищулювання.

При внутрішньому дослідженні виявляють кіптяву у глибоких відділах дихальних шляхів (рис. 62), а також опіки слизової оболонки верхніх дихальних шляхів, що відторгується сіро-червоними шматками. У серці і великих венах міститься зсіла і згущена кров у вигляді клейкої дьогтеподібної маси.

Колір крові, м’язів і внутрішніх органів яскраво-червоний, оскільки чадний газ при вдиханні потрапляє в організм і призводить до утворення карбоксигемо і міоглобіну. Від цього і настає смерть постраждалих.

При виявленні тру­па на місці поже­жі результати визначення кількості карбоксигемоглобіну в крові спектральним методом мають ви­рі­шальне значення. Так, концентрація карбоксигемоглобіну, яка перевищує 20% насичення гемоглобіну свідчить про те, що людина у вогнищі пожежі була живою.

У тих випадках, коли тіло людини потрапило у вогнище пожежі після настання смерті, концентрація карбоксигемоглобіну в крові не перевищує 20%.

У сучасній будівельній індустрії широко застосовуються полімерні матеріали. Якщо пожежа відбувається в будинках, оздоблених цими матеріалами, при їх горінні виділяються акрило і ацетонітріли. Вони спричиняють гострі інгаляційні отруєння внаслідок дії як ціанистої групи, що утворюється після гідролізу нітрилів в організмі, так і цілої молекули. Це зумовлене утворенням під час горіння з природних і синтетичних полімерних матеріалів, крім вуглекислоти кисню і водню, а також азоту, хлору і фтору. Азот при достатньому надходженні кисню утворює різні оксиди, а при недостатньому — синильну кислоту.

Тому в крові трупів, виявлених в разі таких пожеж можлива наявність похідних синильної кислоти.

Під час обгоряння трупа відбувається випарювання вологи і згортання білка. М’язи ущільнюються і коротшають — настає їх “теплове” заклякання. Оскільки згиначі розвинуті сильніше, ніж розгиначі, труп набуває своєрідну позу, при якій верхні і нижні кінцівки залишаються зігнутими (поза боксера). Цей феномен виключно післясмертного походження (рис. 63).

Нерідко при дослідженні трупів виявляють різні пошкодження. В таких випадках потрібно відрізняти після­смертні пошкодження від зажиттєвих. Післясмертні мають вигляд тріщин і розривів м’яких тканин з гострими кінцями і рівними краями. Проте, уважно оглядаючи краї цих пошкоджень в глибині, завжди можна виявити оплавлені перегородки сполучної тканини або судинні перетинки. Як правило, вони відповідають природним складкам шкіри, підшкірна основа в них залучається не завжди. Такі пошкодження утворюються після смерті внаслідок розтрі­скування різко скорочених і ущільнених зневоднених тканин. Однорідний блідо-жовтий колір тканин, емульгованих жиром, а також щільність, що визначається на дотик, дозволяє в більшості випадків відрізнити післясмертні пошкодження.

При обгорянні трупа кістки черепа іноді розтріскуються і в його порожнині виникають крововиливи у вигляді сухих крихкуватих кров’яних згустків. У разі виявлення епідуральних гематом показниками післясмертного їх походження є серпоподібна форма, наявність рідкої крові між гематомою і твердою мозковою оболонкою, яка містить елементи мієлоїдного ряду. Зажиттєва гематома щільно прилягає до твердої мозкової оболонки і має веретенопо­дібну форму (Ю.П.Шупік, 1972).

Важливу роль у диференціальній діагностиці зажиттєвих і післясмертних опіків, визначенні давності опікової травми та розв’язанні інших експертних завдань відіграє мікроскопічне дослідження (В.Г. Науменко, Н.А. Мітяева, 1980). внутрішніх органів. В них можливо виявити ознаки жирової емболії легень, частинки кіптяви в ретикулоендотеліоцитах печінки і цитоплазмі лейкоцитів, реактивні та інші зміни в органах і тканинах. При дослідженні шкіри і м’язів в місцях зажиттєвих опіків спостерігаються артеріальна і капілярна гіперемія, ознаки стазу, набрякання, крововиливи, уривки еластичних волокон у місцях крововиливів, клітинна інфільтрація, видовження ядер і клітин зародкового шару епідермісу, дистрофічні і некротичні зміни в епідермісі і дермі, емульгування жиру підшкірної клітковини. Однак ці ознаки можуть бути виявлені і при обгорянні трупа в найближчі строки після настання смерті. В диференціально-діагностичному відношенні має значення не сама наявність перелічених змін, а різна їх локалізація і ступінь прояву.

Ознаками зажиттєвого походження опіків, що виявлені на трупі, є артеріальні тромби в судинах у місцях уражень, крайове розташування та еміграція лейкоцитів. Опікова травма спричиняє значні зміни зсідання крові, що характеризується первинною гіперкоагуляцією. Остання призводить до дисемінованого внутрішньосудинного зсідання крові, утворення мікротромбів. Найзначніші ці зміни в па­ранекротичній зоні опікової рани. Про зажиттєвість опіків свідчать значні реактивно-дистрофічні і некротичні зміни елементів периферичної нервової системи в шкірі і м’язах. Мікроскопічному дослідженню завжди слід піддавати тканини з різних ділянок опікової поверхні, оскільки можливе поєднання зажиттєвої і післясмертної дії полум’я.

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 39; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!