Самовиховання як компонент виховання та спеціально організований процес

Виховання і самовиховання – дві сторони процесу формування особистості.

Самовиховання – це процес цілеспрямованої роботи над розвитком (духовним, розумовим, моральним, вольовим, естетичним, фізичним) і самовдосконаленням людини – від підліткового віку до зрілості, вдосконалення й усунення негативних рис характеру. Важливим аспектом самовиховання є логічне мислення, уміння проаналізувати кожен свій вчинок, що сприяє виробленню вимогливості до себе як постійної риси характеру.

Теорія цілеспрямованого самовиховання складається з трьох взаємопов’язаних і взаємозумовлених процесів:

1. Самопізнання, яке має характер гри: учитель дає неповну характеристику вихованцю, не називаючи його, той пізнає себе, а товариші доповнюють характеристику. Отже, перш, ніж виховувати себе, потрібно вивчити себе як особистість.

Прийоми самопізнання: самоаналіз і порівняння себе з кращими людьми; сприймання критики від товаришів; спостереження за собою нібито з боку; щоденне підбиття підсумків дня і оцінювання правильних чи неправильних дій; поступове вироблення до себе самокритичного, або об’єктивного, не заниженого ставлення.

2. Самоутримування від негативних думок, учинків поведінки. Прийоми: самонаказ на стримування, самовідмову, самозаборону, самонавіювання, самопокарання.

3. Самопримушування д о здійснення позитивних дій, учинків, добрих справ.

Існують різні сфери самовиховання, кожна з них має свої особливості.

Самовиховання в інтелектуальній, духовній сфері набуває вигляду самоосвіти, яка може бути організованою (навчання на заочному відділенні) чи спонтанною формою (читання спеціальної чи науково-популярної літератури, участь у експедиціях). Тут головне спрямування робиться на саморозвиток пам’яті та мислення людини, її творчої уяви. Крім того, інтелектуальному саморозвитку сприяють: логіка – наука про закономірності, форми мислення, що перетворилась у розгалужену систему знань про мислення, включаючи і математичну обробку логічних категорій; мнемоніка – прикладна наука про прийоми розвитку і саморозвитку пам’яті, що містить вивчення закономірностей і механізмів людської пам’яті; евристика – наука про творчу уяву людини, її можливості, засоби творчого саморозвитку.

Самовиховання в морально-психологічній сфері полягає у самоконтролі за виявленими у себе недоліками і вадами характеру. Тут самовиховання може перетворитися на перевиховання. Основним є бажання бути самостійним у своїх вчинках, безпомилково оцінювати ситуацію навколо себе і робити якомога менше помилок.

Самовиховання у фізично-спортивній або гігієнічній сфері полягає у тренуваннях, виконанні лікарських порад, стеженні за своїм здоров’ям.

У теорії професійно-педагогічного самовдосконалення на перший план виступає педагогічне мислення. Існує три рівні педагогічного мислення:

1. Початковий (перший) рівень становить педагогічні переконання вихованця.

2. Другий рівень полягає у набутті педагогічних знань, формуванні вмінь і навичок.

3. Третій рівень полягає у самостійній педагогічній творчості, яка проходить під час педагогічної практики на старших курсах.

Теорія і методика процесу перевиховання. Процес виховання передбачає і подолання негативних рис, тобто перевиховання і виправлення.

Перевиховання – виховний процес, спрямований на подолання негативних рис особистості, що сформувалися під впливом несприятливих умов виховання.

Виправлення – складний психічний процес перебудови особистості, що відбувається під впливом перевиховання і самостійної роботи особистості над усуненням відхилень у своїй свідомості і поведінці.

Ці процеси можуть збігатися або не збігатися у часі. Перевиховання починають із часу реалізації програми перевиховання. Водночас може початися і процес виправлення. Якщо ж вихованець протидіє процесу перевиховання, не піддається виховному впливу, не змінюється на краще, то не відбувається і процес виправлення.

Деформування особистості складається із таких етапів:

– виникнення прогалин і спотворень у її морально-вольовій сфері;

– перетворення їх на відносно стійкі погляди та звички;

– формування мотивації поведінки;

– правопорушення, систематичне правопорушення, злочин.

Перевиховання – індивідуальна цілеспрямована робота дорослих над усуненням недоліків у важковиховуваних або педагогічно занедбаних дітей (вплив на усунення у діях, учинках, способі життя вихованця негативних звичок, хибних схильностей, вад характеру та поступову заміну їх на позитивні риси і якості).

Історія перевиховання у нових умовах потребувала нових теоретичних розробок перевиховання.

У міру розвитку цієї теорії склалася сучасна розгалужена основа для диференціації категорій тих підлітків і дітей молодшого віку, які підлягають перевихованню:

1. Важковиховувані діти і підлітки – ті, які байдуже ставляться до навчання, періодично порушують правила поведінки, дисципліну. Їм притаманні грубість, нечесність.

2. Педагогічно занедбані діти – складніша категорія дітей 11-13 років і підлітків 14-15 років, які негативно ставляться до навчання й суспільно корисної діяльності. Вони систематично порушують дисципліну й норми моралі.

3. Неповнолітні правопорушники – діти й підлітки, які перейшли межу дисциплінарних учинків у школі (прогулювання уроків, непідкорення учителям) і вже вступили на шлях порушень закону. Вони перебувають на обліку в Службі у справах неповнолітніх або направляються до спеціальних навчальних закладів для їх виправлення у спеціальних умовах.

4. Неповнолітні злочинці – педагогічно занедбані підлітки та юнаки, які вчинили злочин, порушили правові норми й за рішенням суду направлені до виховно-трудових колоній на виправлення.

Методика процесу перевиховання у середній школі ґрунтується на індивідуальному підході до вихованця і поділяється на кілька етапів:

1. Ранній. Вивчається особистість вихованця шляхом психолого-педагогічних спостережень.

2. Реалізація наміченої програми роботи з учнями.

3. Переломний етап, де морально-психологічна підтримка з боку важкого в минулому учня вже є забезпеченою.

4. Вищий етап полягає у перетворенні перевиховання на самовиховання при повному самоконтролі. За педагогом залишається лише консультація, як краще здійснювати контроль. У даному випадку об’єкт виховання, перевиховання перетворився на суб’єкт самовиховання. Суб’єкт-об’єктний підхід спрацював і в процесі перевиховання.

Виникнення в особистості потреби в самовихованні є свідченням результативності виховних педагогічних впливів сім’ї, школи й інших суспільних інституцій. Така установка доводить факт прийняття вихованцем цілей суспільного виховання, його прагнення до самоорганізації й свідомого управління власною життєдіяльністю. Реальним свідченням чого виступає активна самовиховна діяльність особистості молодої людини як суб’єкта власного саморозвитку.

Перевиховання педагогічно занедбаного учня здійснюється у загальному процесі навчально-виховної роботи школи із залученням до неї учнівського колективу, батьків, громадськості, з використанням усіх загально педагогічних методів виховання. Враховуючи при цьому специфічні особливості його особистості, ставлення до виховних впливів і до власного виправлення.

Вихованість школярів – показник ефективності та якості навчального процесу.

Якості особистості школяра є результатом інтеріоризації зовнішніх впливів у внутрішні, вираження єдності зовнішніх і внутрішніх чинників виховання та розвитку.

Інтеріоризація (лат. interior – внутрішній) – процес перетворення зовнішніх, реальних дій з предметами на внутрішні, ідеальні.

Учнів класу залежно від рівня їх вихованості ділять на кілька груп:

1. Дуже низький рівень. Характеризується негативним досвідом поведінки, що важко піддається педагогічному впливу, саморегуляція і самоорганізація не розвинуті.

2. Низький рівень. Характеризується слабким виявом позитивного, ще не стійкого досвіду поведінки, спостерігаються зриви, поведінка регулюється переважно вимогами старших та іншими зовнішніми стимулами, саморегуляція та самоорганізація інтуїтивні.

3. Середній рівень. Йому властива стійка позитивна поведінка, наявність регуляції та саморегуляції, організації й самоорганізації, хоч активна позиція щодо діяльності та вчинків однокласників ще не виявляється.

4. Високий рівень. Для нього визначальним є стійкий і позитивний досвід поведінки, саморегуляції разом з прагненням до організації та регуляції діяльності поведінки інших людей, виявом активної позиції.

Основні показники рівня вихованості школяра – зовнішній вигляд, культура поведінки, громадська активність, самостійність у всіх видах діяльності, сформованість наукового світогляду, національної самосвідомості, ставлення до навчання, інтерес до знань, фізичне здоров’я, орієнтованість на майбутню професію.

Методи визначення рівня вихованості учнів: педагогічне спостереження, бесіда, анкетування, вивчення продуктів діяльності учнів.

Шляхи підвищення ефективності процесу виховання. Критерії ефективності педагогічного процесу – показники, що виражають рівень вихованості вихованців.

Важливою проблемою сучасної школи є формалізм.

Формалізм у навчанні (лат. formalis – складний за формою) – механічне заучування навчального матеріалу без достатнього розуміння і вміння застосовувати його на практиці. Типовими його появами виступають:

1. Однобічно-аналітичний підхід до планування, здійснення й оцінювання виховної роботи, що суперечить цілісності реального процесу розвитку людини й колективу.

2. Гонитва за кількістю виховних впливів, що суперечить характеру реального процесу розвитку людини й колективу, який визначається якістю виховання.

3. Однобічність трактування впливу, що суперечить багатостороннім виявам реальної людини і колективу. Наприклад, бесіду, доручення розглядають як засіб лише морального або естетичного виховання, хоча насправді вони є комплексними методами виховання взагалі.

4. Відсталість форм виховного впливу, традиційний, консервативний підхід до виховної роботи, який суперечить динамізму розвитку особистості та колективу.

5. Невиразність виховного впливу, відсутність індивідуально-диференційованих форм, тобто однобічний підхід до виховної роботи, її планування, здійснення, оцінювання, що суперечить реальному процесові розвитку людини і колективу, в якому органічно поєднуються загальне, окреме (групове) та індивідуальне.

6. Зовні показний характер виховної роботи, що суперечить характеру внутрішнього розвитку людини і колективу. Тобто виховання має охоплювати відкриті та приховані впливи на особистість, що формується.

7. Незавершеність, неповнота виховних впливів, тобто їх однобічно навчаючий характер, зведення виховної роботи до заходів для вихованців. Тобто учень розглядається тільки як об’єкт впливу, і стосунки тут суб’єкт-об’єктні, але мають бути суб’єкт-суб’єктними, коли особистість наставника не піднімається над особистістю вихованця, не «давить» її своєю перевагою, авторитетом.

Удосконалення виховного процесу в школі передбачає:

1. Організацію виховних центрів – створення музеїв, оформлення виставок.

2. Органічне поєднання завдань із потребами довкілля (організація допомоги школярів населенню в охоронні та примноженні багатств природи, у вирішенні проблем виробництва, орієнтації учнів на вибір професії, потрібної для їх села чи міста).

3. Створення у школі морально-психологічного клімату поваги до знань.

4. Підбір раціонального змісту виховання відповідно до мети і рівня вихованості колективу й окремих учнів.

5. Розумне співвідношення між інформаційними методами впливу на учнів і залученням їх до різних видів діяльності. У школі превалюють словесні методи навчання, які лише формують погляди і переконання учнів, але не забезпечують вироблення відповідних навичок і звичок поведінки. Тому існує розрив між свідомістю і поведінкою деяких школярів. Їх залучення до різних видів діяльності сприяє подоланню цього розриву.

6. Своєчасне проведення виховних заходів, акцентування уваги на профілактиці негативних явищ в учнівському середовищі. Виховання повинно бути профілактичним, запобігати негативним явищам, а не очікувати їх.

7. Використання різних форм і методів виховного впливу, що відповідають віку учнів (вибирати ті, що спонукають учнів до активності, ініціативи, самостійності).

8. Підвищення емоційності виховних заходів. Ця вимога ґрунтується на таких положеннях: а) твердженні психологів, що знання засвоюються швидше і стають поглядами й переконаннями за умови, що учень до них небайдужий, що він емоційно переживає, засвоюючи їх; б) однією із рис української ментальності є емоційність.

9. Створення умов для розвитку самостійності та ініціативи учнів, їх самоврядування, самоосвіти та самовиховання.

10. Подолання авторитарного стилю у ставленні педагогів до учнів (відмова від командного стилю у ставленні до них).

Складники виховного процесу, національне виховання, моральне виховання, розумове виховання, громадянське виховання, патріотичне виховання, економічне виховання, правове виховання, антинаркогенне виховання, статеве виховання, естетичне виховання, екологічне виховання, трудове виховання, фізичне виховання, мораль, ідеал

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 175; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!