Загальні методи та форми організації виховного процесу

Виховання як цілеспрямований процес формування особистості здійснюється за допомогою різних методів.

Метод виховання – спосіб взаємопов'язаної діяльності вихователів і вихованців, спрямованої на формування у вихованців певних поглядів, переконань, а також навичок і звичок поведінки.

Виховний вплив методів виховання посилюється за умови використання відповідних прийомів виховання.

Прийом виховання – частина, елемент методу виховання, необхідний для ефективнішого застосування методу в конкретній ситуації.

Крім методів і прийомів, у виховній роботі використовують засоби виховання.

Засіб виховання – вид суспільної діяльності, який може впливати на особистість у певному напрямі.

До засобів виховання відносять працю, мистецтво, засоби масової інформації, шкільний режим та ін.

Методи виховання поділяють на загальні (їх застосовують в усіх напрямах виховання) і часткові (використовують переважно в одному з них – правовому, економічному тощо).

Залежно від функцій, які виконують методи виховання у формуванні особистості, їх поділяють на:

1. Методи формування свідомості.

2. Методи формування формування суспільної поведінки.

3. Методи стимулювання діяльності й поведінки.

4. Методи контролю й аналізу ефективності виховання.

1. Методи формування свідомості. Це методи різнобічного впливу на свідомість, почуття і волю із метою формування поглядів і переконань.

До них належать словесні методи: бесіда, лекція, диспут і метод прикладу.

Бесіда. Особливість її полягає у тому, що педагог, спираючись на наявні в учнів, студентів знання, моральні, етичні норми, підводить до розуміння, освоєння нових. Успішне проведення бесіди забезпечує дотримання таких умов: обґрунтування актуальності теми; формулювання питань, які спонукали б до розмови; спрямування розмови в належному напрямі; залучення вихованців до оцінювання подій, вчинків, явищ суспільного життя і на цій основі формування у них відповідного ставлення до дійсності, до своїх громадських і моральних обов'язків; підсумовування розмови, прийняття конкретної раціональної програми дій для втілення її у життя.

Бесіда буває фронтальною або індивідуальною.

Фронтальну бесіду проводять із усім класом (групою) на будь-яку тему: політичну, моральну, правову, статеву, естетичну та ін. Однак особливі труднощі виникають тоді, коли доводиться переконувати людей у помилковості їхніх поглядів і переконань, неправильності поведінки. Для цього необхідно володіти різними прийомами, що сприяють підвищенню ефективності фронтальної бесіди. Наприклад, певною мірою погоджуючись із думкою підопічних, з'ясовують слабкі й суперечливі місця в їх позиції, що насправді є спростуванням її. Розмова при цьому може відбуватися за такою логікою: «Я з вами згоден, але як бути, коли».

Особливо складною для педагога є індивідуальна бесіда, мета якої полягає у тому, щоб викликати співрозмовника на відвертість. Педагог повинен дбати про те, щоб проголошувані ним моральні сентенції не тільки були усвідомлені, а й пропущені через внутрішній світ особистості, тобто пережиті. Без використання переконливих прикладів цього не досягти. Одночасно вихованець повинен відчути, що педагог є союзником, щиро прагне допомогти йому і знає, як досягти цього.

Якщо в бесіді йдеться про порушення правил поведінки, не починають із докорів, повідомлення про покарання. Доцільно спочатку з'ясувати причини порушення, мотиви негативного вчинку, щоб правильно визначити міру педагогічного впливу. Недосвідчені педагоги дуже часто індивідуальну бесіду зводять до розвінчання негативних учинків. Більше користі приносить бесіда, якщо її розпочинають із аргументованого розкриття суті вчинку, щоб особистість, яка здійснила його, сама усвідомила його аморальність.

Лекція може мати епізодичний характер чи належати до певного тематичного циклу, кінолекторію. Використовують її в середніх і старших класах, студентських колективах. Важливо продумати її композиційну побудову, дібрати переконливі аргументи. Мова лектора має бути живою, емоційною. Для підтримання уваги слухачів використовують спеціальні психологічні прийоми. Теоретичні положення лекції розкривають у тісному взаємозв'язку з практикою, з життям колективу, що дає змогу встановити довірливий контакт лектора з аудиторією. Найскладнішим моментом лекції є відповіді на запитання студентів. Лектор не повинен ухилятися від відповідей на них, оскільки це може бути підставою хибного тлумачення певного факту або нерозуміння його взагалі.

Диспут передбачає вільний, невимушений обмін думками, колективне обговорення питань, що хвилюють, його учасники відстоюють свою позицію, переконуються у правильності чи помилковості своїх поглядів. Тут розкриваються їх ерудиція, культура мови, розвивається логічне мислення.

Приклад використовують для конкретизації певного теоретичного твердження, доведення істинності певної моральної норми. Він є переконливим аргументом і часто спонукає до наслідування. Інтенсивність виховного впливу прикладу зумовлена його наочністю і конкретністю. Чим ближчий і зрозуміліший він, тим більша його виховна сила. Використання прикладу у вихованні вимагає враховувати вікові й індивідуальні особливості молоді. Так, підлітки і учні старших класів уже не наслідують сліпо приклад, а критично ставляться до нього. Однак за браком життєвого досвіду іноді прикладом уважають зовсім не те, що гідне наслідування. Виховання на позитивному прикладі не можна зводити до називання позитивних героїв художніх творів, кінофільмів, кращих студентів тощо. Необхідно образно показати позитивні якості конкретної особистості, щоб викликати захоплення ними, прагнення їх наслідувати. Негативні приклади використовують, зокрема, у правовому, антинаркогенному вихованні, намагаючись продемонструвати недоцільність наслідування певних явищ. До прийомів виховання на негативному прикладі належать: громадський осуд негативних проявів, пояснення сутності негативного; протиставлення аморальним вчинкам кращих зразків високоморальної поведінки; показ на конкретних прикладах наслідків аморальної (асоціальної) поведінки; залучення вихованців до боротьби з проявами зла.

2. Методи формування суспільної поведінки (вимога, громадська думка, вправляння, привчання, доручення, створення виховуючих ситуацій)

Вимога впливає не тільки на свідомість – вона активізує вольові якості, перебудовує мотиваційну і чуттєву сферу діяльності в позитивному напрямі, сприяє формуванню позитивних навичок поведінки.

Педагогічна вимога – педагогічний вплив на свідомість вихованця з метою спонукати його до позитивної діяльності або гальмувати його дії і вчинки, що мають негативний характер Вимога повинна бути доцільною, зрозумілою і посильною. Для цього роз'яснюють її суть, переконують у її необхідності, в користі від її виконання. Водночас необхідно домогтися позитивної реакції на вимогу, щоб бути впевненим: колектив підтримає педагога, позитивно вплине на студента, якщо він чомусь не захоче її виконувати. На початку роботи педагога з колективом, коли до нього ще не звикли, а також не відома ще стимульована вимогою діяльність, найефективнішою є пряма вимога. Вона має бути чітко сформульована і висловлена спокійним, упевненим тоном, який не викликає заперечень.

З розвитком колективу, поглибленням стосунків педагога з вихованцями, появою у них негативного чи позитивного ставлення до організації педагогічної діяльності використовують різні форми опосередкованої вимоги.

Опосередковані вимоги поділяють на позитивні, нейтральні, негативні.

Позитивна вимога виражає позитивне ставлення педагога до вихованця (прохання, довір'я, схвалення). Вимогу у формі прохання ставлять за хороших взаємин між педагогом і вихованцями. За таких умов вихованцю здається, що він виконує прохання за власним бажанням. Така вимога привчає до ввічливості, взаємодопомоги, піклування про інших. Вимогу, що виражає довір'я, застосовують у формі різних доручень, що дають вихованцю змогу відчути повагу до нього з боку педагога, думкою якого він дорожить. Цінуючи цю повагу, він сам проймається повагою до педагога, і йому стає незручно не виконати це доручення-вимогу. Вимогу у формі схвалення використовують у тих випадках, коли вихованець домігся певних успіхів.

Нейтральна вимога не виявляє чіткого ставлення вихователя до підопічних, але базується на ставленні вихованця до стимульованої діяльності (натяк, умовна вимога, вимога в ігровій формі та ін.).

Вимогу у формі натяку застосовують здебільшого тоді, коли для одержання бажаного результату потрібен незначний виховний вплив. Ним може бути жарт, докір, погляд або жест, звернений до одного чи кількох членів колективу.

Вимогу в ігровій формі використовують за потреби виконати не дуже привабливе завдання (збирання металобрухту, макулатури та ін.). Педагог організовує цю роботу як змагання між групами чи класами, яке захоплює саме по собі.

Негативна вимога своїм змістом і формою вираження демонструє негативне ставлення педагога до діяльності вихованця, до прояву його негативних моральних якостей (недовір'я, осуд, погрози).

Вимога у формі недовір'я полягає у тому, що педагог усуває підопічного від певного виду діяльності, тому що він проігнорував або незадовільно виконав свої обов'язки. Вимога у формі осуду виявляється в негативній оцінці педагогом конкретних дій підопічного і розрахована на попередження небажаних вчинків та стимулювання позитивних.

Найбільш різкою формою вимоги є погроза. Підопічному повідомляють, що при невиконанні розпорядження до нього буде вжито серйозних виховних заходів. Погроза має бути обґрунтованою, у разі невиконання вимог погрозу слід виконувати.

Громадська думка, як метод виховання, за своєю сутністю є колективною вимогою. Адже, обговорюючи вчинок конкретної особистості, колектив прагне, щоб та усвідомила свою провину. При цьому аналізувати чи критикувати треба не особистість, а вчинок, його шкідливість для колективу, суспільства й самого порушника. Розмова має бути такою, щоб людина самостійно вказала причини допущеного огріху. Вихователь повинен формувати громадську думку заздалегідь, а не тоді, коли треба обговорити певний вчинок. Успішності цього процесу сприяють єдність педагогічних вимог, чітка система самоврядування, систематична робота з учнівським активом. Велику роль відіграють і стимулювання студентів до висловлювання власної думки, колективний аналіз конфліктних ситуацій та їх вирішення, привчання критично оцінювати думки і явища, аргументовано обстоювати власну думку.

Вправляння за своєю суттю передбачає створення умов для формування і закріплення позитивних форм поведінки особистості. До цього методу доводиться вдаватися протягом усього життя, найчастіше, звичайно, у молодому віці. Не можна придумати наперед вправи, які можна було б рекомендувати педагогу на всі випадки життя. Підбір їх має бути вдумливим, творчим. При цьому педагог повинен обґрунтовувати підопічному необхідність вправляння, дбати про доступність, систематичність, оптимальність для формування певних навичок і вмінь.

Привчання особливо ефективне у виховній роботі зі шкільною молоддю. Адже не завжди є змога і потреба очікувати пори, коли учень свідомо виконуватиме вимоги шкільного режиму. Він повинен це робити з першого дня перебування у школі. Лише згодом дитина усвідомить їх правильність, справедливість і необхідність.

Доручення має своєю метою вправляння дитини в позитивних діях і вчинках. Використання цього методу вимагає врахування індивідуальних особливостей особистості. Передусім доручення підбирають із таким розрахунком, щоб його виконання сприяло розвитку ще не сформованих якостей. Наприклад неорганізованим корисно давати завдання підготувати провести захід, який вимагає самостійності, ініціативи, зібраності.

Ефективність доручення як методу виховання значною мірою залежить від організації контролю за його виконанням. Відсутність контролю породжує безвідповідальність. Контроль може мати індивідуальний характер з боку педагога або форму звіту на зборах колективу чи засіданні його активу. Виконання доручень слід оцінювати.

Створення виховуючих ситуацій. Беручи за критерій особливість впливу на поведінку підопічних, прийоми створення виховуючих ситуацій поділяють на дві групи: творчі й гальмівні.

До творчих прийомів належать вияв доброти, уваги і піклування; вияв уміння і переваг учителя; активізація прихованих думок і почуттів; зміцнення віри учнів у власні сили; довір'я; залучення до цікавої діяльності.

До гальмівних прийомів створення виховуючих ситуацій відносять паралельну педагогічну дію, удавану байдужість, осуд, наказ, попередження, обурення, ласкавий докір, натяк, іронію, вибух.

3. Методи стимулювання діяльності й поведінки. Ці методи виконують функції регулювання, коригування і стимулювання поведінки і діяльності вихованців. До них належать змагання, заохочення і покарання

Змагання. Постаючи як конкуренція, боротьба за існування, воно є пружиною розвитку. Змагання сильне гласністю, об'єктивним порівнянням підсумків, організує, згуртовує колектив, спрямовує на досягнення успіхів, учить перемагати. У його результатах відображається уся багатогранність життя школи, вузу. Змагання змушує тих, хто відстає, підніматися до рівня передових, а передових надихає на нові успіхи.

Заохочення. В основі його схвалення позитивних дій і вчинків із метою спонукання вихованців до їх повторення. Найчастіше з метою заохочення використовують подяку, вміщення портрета на дошці пошани, нагородження грамотою, цінним подарунком та ін.

Покарання. За своєю суттю – це несхвалення, осуд негативних дій та вчинків із метою їх припинення або недопущення у майбутньому. Покарання, як і заохочення, слід використовувати тільки як виховний засіб. До порушників правил поведінки, дисципліни, режиму праці застосовують такі покарання: догана, усне зауваження, зауваження, зниження оцінки за поведінку. Найбільше покарання – виключення порушника з університету.

4. Методи контролю й аналізу ефективності виховання. передбачають з'ясування результативності конкретних виховних заходів, виховної роботи в конкретному колективі загалом. До них належать педагогічне спостереження, бесіда, опитування (анкетне, усне), педагогічний експеримент, аналіз результатів діяльності учня.

Форми організації виховного процесу. У виховному процесі використовують масові, групові та індивідуальні форми його організації. Масові форми виховної роботи: тематичний вечір, вечір запитань і відповідей, конференція, тиждень певного навчального предмета, зустріч із видатними людьми, огляд, конкурс, олімпіада, туристичний похід, фестиваль, виставка тощо. Найпоширеніші з них – читацька конференція, тематичний вечір та вечір запитань і відповідей. Студенти порушують глибинні аспекти значимих проблем, претендуючи на самостійний аналіз, наукові обґрунтовані висновки.

Групові форми виховної роботи: політінформація, година класного керівника, куратора, гурток художньої самодіяльності, випускання стінної газети, похід, екскурсія.

Людина виховується внаслідок дії сукупності різноманітних заходів і впливів. Будь-який метод, засіб, який використовують ізольовано, відірвано від системи виховних впливів, не досягає виховної мети. Адже, за А. Макаренком, вирішальною є не логіка певного методу, а логіка і дія усієї системи гармонійно організованих засобів.

Тому всі методи і форми виховання взаємопов'язані і взаємозумовлені. Жодний із них не може бути універсальним засобом впливу на особистість, на формування її якостей, хоча б яким досконалим він був.

Виховання, засоби виховання, самовиховання, перевиховання, принципи виховання, закони і закономірності виховання, модель виховання, зміст виховання, процес виховання, функції виховання, складники виховного процесу, методи виховання, форми організації виховного процесу, напрями виховання, формалізм у навчанні, вихованість, рівні вихованості, критерії ефективності педагогічного процесу.

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 166; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!