Специфіка, рушійні сили й етапи процесу виховання. Закономірності та принципи виховання

Завдання виховання у навчальному закладі реалізуються як у процесі навчання, праці, так і в цілеспрямованому впливі на вихованців у позаурочний час.

Процес виховання – система виховних заходів, спрямованих на формування всебічно й гармонійно розвиненої особистості.

У ньому органічно поєднані змістовий (сукупність виховних цілей) і процесуальний (процес педагогічної взаємодії викладача та студентів) аспекти.

Специфіка виховного процесу. Виховання є цілеспрямованим процесом, систематичним й послідовним, не допускає випадковості, епізодичності й хаотичності виховних заходів. Процесу виховання властиве розмаїття завдань та напрямів. Для процесу виховання характерна також неперервність. „Я продовжую ще вчитися, — писав К.-А. Гельвецій, моє виховання ще не завершено. Коли ж воно закінчиться? Коли я не буду більше здатним до нього: після моєї смерті. Все моє життя і є, власне, тривалим вихованням”.

Рушійні сили процесу виховання. Зміст і методика процесу виховання залежать від об'єктивних та суб’єктивних чинників і рушійних сил.

До об'єктивних чинників належать суспільно-політичні, економічні процеси, що відбуваються в соціумі, події культурного життя, вплив природного середовища, тощо.

У сучасній Україні – це особливості розбудови держави загалом та системи освіти і виховання зокрема; утвердження в економіці ринкових засад; розвиток соціальної сфери; відродження національних традицій, звичаїв, обрядів, народної педагогіки; розширення меж спілкування з іноземними громадянами.

Суб'єктивні чинники – соціально-педагогічна діяльність сім'ї та громадських організацій; навчально-виховна робота працівників закладів освіти; вплив засобів масової інформації; заходи культурних, позашкільних установ, молодіжних об'єднань та діяльність церкви.

Ефективність процесу виховання залежить від того, наскільки збігаються впливи організованої виховної діяльності та об'єктивних умов. Перебудова навчально-виховного процесу на демократичних засадах передбачає не тільки створення умов для співпраці педагогів і студентів, а й залучення до неї інших виховних інституцій.

Рушійними силами процесу виховання є сукупність внутрішніх і зовнішніх суперечностей.

До внутрішніх суперечностей належать: вирішення яких сприяє просуванню до нових цілей.

– суперечність між соціально значущими завданнями, які потрібно виконати вихованцю, і факторами, що заважають його зусиллям;

– суперечність між зовнішніми впливами і внутрішніми прагненнями вихованця (вимагає такої побудови виховного процесу, щоб зміст і форми його реалізації не викликали супротиву в молодої людини).

Зовнішні суперечності виявляються у невідповідності між:

– виховними впливами сім'ї і закладу (порушення єдності цих впливів негативно позначається на формуванні особистості вихованця);

– організованим виховним процесом закладу освіти і стихійним впливом на вихованців навколишнього середовища (вимагає подолання негативного впливу девіантних підліткових груп, низькоякісних телепередач тощо);

– різними вимогами вихователів (внаслідок цього у вихованців формується ситуативна поведінка, безпринципність);

– деякими вихованцями, які мають досвід негативної поведінки, і педагогами, однокласниками (однокурсниками), батьками.

Попри те що зовнішні суперечності не є універсальними, обов'язковими для усіх ситуацій, применшувати їх дезорганізуючий вплив не варто. Тому завжди важливо передбачати їх, вживати превентивних заходів, а за необхідності й протидіяти їм.

Етапи процесу виховання. Процес виховання передбачає певну послідовність етапів, знання особливостей яких дає вихователю змогу спланувати виховну роботу, передбачивши її зміст і методику проведення. Таких етапів виокремлюють чотири:

1. Визначення сукупності рис і якостей особистості, які слід сформувати у вихованця (ідеал). Коли йдеться про виховання колективу класу (групи), то мають на увазі досягнення таких результатів, які б відповідали еталону, виробленому на основі мети виховання, поставленої суспільством перед закладом освіти.

2. Вивчення індивідуальних особливостей вихованця або колективу, його позитивних рис, недоліків у характері й поведінці, визначення рис, які ще не сформовано або перебувають у зародку. Знання особистості вихованця (колективу), порівняння її з ідеалом дає змогу спрогнозувати її розвиток. Зважаючи на це, планують виховну роботу, ознайомлюють вихованця (колектив) із запланованим і домагаються прийняття пропонованого взірця для наслідування.

3. Реалізація програми виховання шляхом залучення вихованців до різних видів діяльності, участь у яких сприяє формуванню досвіду поведінки відповідно до ідеалу.

4. Самостійна робота студента над собою. Початок такої роботи свідчить про досягнення мети цього етапу.

Всі етапи процесу виховання потребують умілого педагогічного управління. Реалізація змісту виховання можлива за умови, що форми, методи й прийоми виховної роботи імпонуватимуть тим, на кого вона спрямована. З цією метою використовують виховні можливості сім'ї, громадськості, культурно-освітніх установ, засобів масової інформації. Не менш важлива й відповідна організація колективного та індивідуального життя й діяльності вихованців, створення умов для збагачення їх досвіду. Велику роль відіграють гармонійні демократичні стосунки між вихованцями й вихователями.

Невід'ємними аспектами виховання є й постійне вивчення його результатів, наявного рівня вихованості молодих людей і колективу, виховних можливостей педагогічного колективу та громадськості й коригування змісту, і методики виховного процесу з метою її удосконалення.

Управління виховним процесом слід спрямовувати на розвиток самостійності, ініціативи вихованців.

Закономірності виховання. Процес виховання, як і процес навчання, має об'єктивні закономірності і вимагає дотримання певних принципів.

Щоб належно організувати виховний процес у навчально-виховному закладі, керувати ним і досягти високої ефективності, треба знати й брати до уваги його закономірності.

Закономірність виховання – стійкий, об'єктивний, істотний зв'язок у вихованні, реалізація якого сприяє ефективному розвитку особистості. Основні закономірності:

1. Органічний зв'язок виховання із суспільними потребами і умовами виховання. Значні зміни в житті народу спричинюють і зміни в його виховній системі. Розбудова незалежної держави в Україні передбачає формування в підростаючого покоління національної свідомості, любові до Батьківщини, української мови, історії, культури свого народу.

2. Вплив сукупності факторів. Недарма говорять, що виховує все: і люди, і речі, і явища. Найважливішим серед них є виховний вплив людини, передусім батьків і педагогів. Це покладає на них особливу відповідальність.

З. Залежність результатів виховання від глибини і повноти врахування національного менталітету вихованця. З огляду на це дитину має оточувати рідна природа, вона постійно повинна чути рідну мову і дотримуватися національних звичаїв, традицій тощо.

4. Результати виховання залежать від виховного впливу на внутрішній світ вихованця. Виховний процес має постійно трансформувати зовнішні виховні впливи у внутрішні, духовні процеси особистості (її думки, погляди, переконання, ціннісні орієнтири, емоції, мотиви, установки, ставлення).

5. Діяльність, як головний фактор єдності свідомості й поведінки. Лише за таких умов можливий всебічний розвиток особистості.

Закономірності виховання виявляються в усьому розмаїтті їх взаємозв'язків і взаємоперетворень. Їх знання дає педагогу змогу цілеспрямовано проектувати виховний процес і втілювати в життя програму виховних заходів.

Принцип виховання – керівне твердження, яке відображає загальні закономірності процесу виховання і визначає вимоги до змісту його організації і методів.

До основних принципів виховання належать:

1. Цілеспрямованість виховання. Цей принцип означає, що вся виховна робота має спрямовуватися на досягнення основної мети – виховання всебічно розвиненої особистості, підготовки її до свідомої й активної трудової діяльності. Реалізація його передбачає підпорядкованість усіх заходів загальній меті та нетерпимість до стихійності у вихованні. Знання мети створює перспективу, дає змогу проектувати бажаний рівень вихованості особистості.

2. Зв'язок виховання з життям. Відповідно до цього принципу виховна діяльність закладу освіти має спонукати студентів до участі в житті суспільства вже під час навчання, в процесі підготовки до подальшої трудової діяльності. Для цього у виховній роботі використовують краєзнавчий матеріал, систематично знайомлять вихованців із суспільно-політичними подіями в країна, залучають їх до посильної участі в громадсько-корисній роботі.

3. Єдність свідомості й поведінки у вихованні реалізується через правильне співвідношення методів формування свідомості та суспільної поведінки, попередження відхилень у свідомості та поведінці особистості, вироблення несприйнятливості до будь-яких негативних впливів, готовності протистояти їм.

4. Виховання у праці. Передбачає усвідомлення студентами того, що праця – єдине джерело задоволення матеріальних і духовних потреб людей, фактор всебічного розвитку особистості. Тому сумлінне ставлення до праці є важливою рисою людини. Педагог має прищепити вихованцям нетерпимість до порушень трудової дисципліни, розкрадання народного добра і приватної власності.

5. Комплексний підхід у вихованні. Будь-який систематичний виховний процес передбачає єдність: мети, завдань і змісту виховання; форм, методів і прийомів виховання; виховних впливів закладу освіти, сім'ї, громадськості, засобів масової інформації, вулиці; виховання і самовиховання.

Принцип комплексності вимагає ураховувати вікові та індивідуальні особливості студентів, а також постійно коригувати виховні впливи залежно від рівня їх вихованості.

6. Виховання особистості в колективі. Реалізація цього принципу сприяє усвідомленню вихованцями того, що колектив є могутнім засобом виховання і багато рис особистості формуються тільки в колективі. Педагог повинен докладати зусиль для згуртування колективу вихованців, заохочувати їх до участі у самоврядуванні, сприяючи розвитку їх самостійності, самодіяльності, ініціативи та ін.

7. Поєднання педагогічного керівництва з ініціативою і самодіяльністю вихованців. Необхідність педагогічного керівництва зумовлена незначним (недостатнім) життєвим досвідом вихованців. Водночас виховання творчої особистості можливе за умов її самостійності й творчості, ініціативи й самодіяльності.

8. Поєднання поваги до особистості вихованця з розумною вимогливістю до нього. В основі його єдність вимог до вихованців з боку педагогів, контроль за їх поведінкою, гуманне ставлення до них, повага до їхніх поглядів тощо.

9. Індивідуальний підхід до кожного вихованця. Ефективність виховного процесу залежить і від того, наскільки в ньому враховують вікові та індивідуальні особливості особистості.

10. Принцип систематичності, послідовності й наступності у вихованні. Формування свідомості, вироблення навичок і звичок поведінки вимагає системи виховних заходів, які застосовують у певній послідовності.

11. Єдність педагогічних вимог закладу освіти, сім'ї і громадськості реалізується у постійній взаємодії, взаємному інформуванні учасників виховного процесу про результати виховних впливів.

Важливо забезпечити гармонійну взаємодію універсальних і навчальних виховних принципів, які у кожного народу мають свої особливості.

Саме на поєднанні загальних і національних принципів виховання вибудовується концепція українського виховання.

Національні принципи виховання закорінені у виховній традиції народу, тісно пов'язані з його історичною долею і ментальністю. Найпомітніші серед них народність, природовідповідність, культуровідповідність, демократизація, гуманізація, демократизація, етнізація та ін.

Народність – принцип єдності загальнолюдського і національного. Передбачає національну спрямованість: навчання рідною мовою; формування національної свідомості, прищеплення любові до рідної землі, свого етносу, шанобливого ставлення до його культурної спадщини, національно-етнічної обрядовості інших народів, що населяють країну.

Природовідповідність передбачає урахування багатогранної цілісної природи людини, її вікових, індивідуальних, анатомічних, фізіологічних, психологічних, національних регіональних особливостей.

Культуровідповідність – органічний зв'язок із історією народу, його мовою, культурними традиціями, з народним мистецтвом, ремеслами і промислами, забезпечення духовної єдності поколінь.

Гуманізація – створення умов для формування найкращих якостей і здібностей молодої людини – гуманності, щирості, людяності, доброзичливості, милосердя та ін. Передбачає гуманізацію взаємин між вихователями та вихованцями. Згідно з ним першочерговими завданнями навчально-виховного процесу є повага до особистості, розуміння її запитів, інтересів, гідності, довір'я до неї.

Демократизація – усунення авторитарного стилю виховання, сприйняття особистості вихованця як вищої суспільної цінності, визнання його права на свободу, розвиток здібностей і виявлення індивідуальності. Педагог має також допомогти йому глибоко усвідомити взаємозв'язок між ідеалами свободи, правами людини і громадянською відповідальністю.

Етнізація – наповнення виховання національним змістом, що передбачає формування самосвідомості громадянина. Принцип означає створення можливості для усіх молодих людей навчатися рідною мовою, спонукає виховувати в них національну гідність, національну свідомість, почуття етнічної причетності до свого народу; відтворення у дітях менталітету свого народу, виховання їх як типових носіїв національної культури, продовжувачів справи батьків.

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 101; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!