Проблеми віктимології та суїцидальної поведінки 2 страница

1. Віктимологія як самостійний напрямок кримінологічних досліджень.

2. Основні поняття віктимології.

3. Завдання та функції віктимології.

4. Жертва злочину. Класифікація жертв злочину.

5. Механізм суїцидальної поведінки.

1. У кримінологічних дослідженнях минулого головна увага приділялась поведінці злочинця, а потерпілий від злочину в основному фігурував як учасник кримінального процесу. Разом з тим, взаємозв'язок злочинця і потерпілого має важливе кримінологічне значення.

Систематичні наукові дослідження у цьому напрямі почалися лише наприкінці 40-х на початку 50-х років XX ст. і пов'язуються перш за все з книгою німецького вченого Г. Гентіга "Злочинець та його жертва" (1948 р.). Він започаткував нову галузь у кримінологічній науці – віктимологію (від лат. victima – жертва і грец. logos – слово вчення, що разом означає вчення про жертву). Гентіг розробив вчення про жертву злочину з такою повнотою, що жоден наступний дослідник цієї проблеми не міг обійтися без його основоположних ідей, зокрема думки про те, що відношення "жертва-злочинець" тісно пов'язані зі злочином.

Найбільш інтенсивно віктимологія розвивається у США, Великій Британії, Франції, Німеччині, Швеції, Японії. У колишньому СРСР поглиблена розробка питань віктимології почалася з середини 60-х років завдяки працям відомого кримінолога Л. В.Франка, який доводив, що віктимологія здатна відкрити нову сторінку в карній політиці держави і практиці боротьби зі злочинністю. Проблемам особи і поведінки потерпілого були присвячені також праці В.С. Мінської, Д.В. Ривмана, В.Я. Рибальської, В. В. Романова, В.І. Полубинського тощо.

В останні роки віктимологічні дослідження активізувались у всьому світі. У 1973 р. створено Міжнародне віктимологічне това­риство (м. Мюнстер, Німеччина), яке вже провело низку міжнарод­них симпозіумів та конгресів.

2. Зарубіжні вчені розрізняють віктимологію у широкому і вузькому її розумінні. У широкому значенні віктимологія має право на самостійне існування, оскільки вивчає як жертви злочинів, так і жертви певних соціальних та природних явищ (війн, стихійних лих тощо). Віктимологія ж у вузькому значенні – це кримінальна віктимологія, тобто галузь знань саме про жертву злочину та її роль у генезисі злочинної поведінки, а тому є частиною науки кримінології.

Нині віктимологія оперує такими основними поняттями:

а) потерпілий (жертва злочину);

б) зв'язок "злочинець – потерпілий" як певне відношення або ситуація;

в) віктимізація;

г) віктимність.

Потерпілий (жертва злочину). В основу цього поняття покладено визначення потерпілого, що міститься у ст. 49 КПК України, як особи, якій злочином безпосередньо заподіяно моральну, фізичну чи майнову шкоду. Базуючись на цьому визначенні, віктимологічна характеристика потерпілого охоплює більш широке коло ознак. Жертва у віктимології – це особа або певна спільнота людей, якій прямо чи опосередковано заподіяно якусь шкоду від злочинного посягання.

Поведінка людини за своєю природою може бути не тільки правомірною чи злочинною, а й ризикованою, бездумною, розбещеною, провокаційною, а тому небезпечною для самої себе, що відповідно збільшує ризик стати "мішенню" для злочинних посягань. Разом з тим, це не фатальна властивість особи. У принципі ступінь віктимності будь-якої людини може бути зведений до нуля. Все залежить від того, чи людина вибирає найбільш оптимальний варіант поведінки, аби не створювати віктимну ситуацію.

Вина потерпілого. Вина — це не тільки юридичне поняття, а й соціально-психологічна категорія, яка має моральне значення. Завдання віктимології — розробити критерії вини потерпілого у співвідношенні з провиною особи, яка вчинила злочин, у межах їх спільної відповідальності перед суспільством, іншими громадянами та самим собою. Віктимологію цікавить також проблема правомірності опору злочинним посяганням, включаючи самозахист, самодопомогу і самоконтроль. Характер протидії злочинцеві показує, якою мірою і яким способом потерпілий чинив йому опір.

Зв'язок "злочинець – потерпілий". Виходячи з положень філософії,

вітчизняні кримінологи насамперед відрізняють об'єктивні та суб'єктивні зв'язки.

Об'єктивний зв'язок існує між потерпілими і злочинцями незалежно від того, знають вони один одного чи ні. Їх об'єднує час і місце вчинення злочину.

Суб'єктивний зв'язок "злочинець — жертва" має місце тільки тоді, коли вони знають одне одного. Зв'язок "злочинець — жертва" у віктимологічному плані розглядається не тільки як відношення, а й як тривала подія, що існує у певному просторі й часі і зміст якої визначає поведінку потерпілих, їх взаємодію зі злочинцями до, під час, а іноді й після вчинення злочину.

Віктимність — це така соціально-психологічна сукупність рис особи, яка обумовлює високу вірогідність стати об'єктом злочинного посягання. Ступінь віктимності будь-якої людини може бути зведений до нуля. Все залежить від того, чи людина вибирає найбільш оптимальний варіант поведінки, аби не створювати віктимну ситуацію.

Віктимніст ь — це якісний показник; чим вища віктимність особи, тим більша ймовірність того, що вона стане жертвою злочину.

Віктимізація — це процес перетворення особи або групи осіб на реальну жертву, а також результат такого процесу; віктимізувати означає перетворити когось на жертву злочину.

Віктимна ситуація — життєва обстановка, що складається у зв'язку з якостями особи чи поведінкою потенційної жертви, коли виникає реальна можливість заподіяти їй шкоду.

Віктимологічна профілактика — це сукупність державних і громадських заходів, спрямованих на попередження злочинності шляхом зниження у населення в цілому чи окремих громадян ризику стати жертвою злочинних посягань.

Загальна віктимологічна профілактика полягає у виявленні вік-тимогенних факторів і вжитті заходів щодо їх усунення чи нейтралізації. Індивідуальна віктимологічна профілактика складається з виявлення осіб з підвищеною віктимністю і проведення з ними захисно-виховних заходів, спрямованих на зниження ризику стати жертвою злочину.

Отже, віктимологія — це галузь кримінології, яка вивчає кількісну і якісну характеристики жертв злочинів, закономірності їх взаємовідносин зі злочинцями для вдосконалення форм і методів попередження злочинності.

3. Завданням віктимології є розробка критеріїв вини потерпілого у співвідношенні з провиною особи, яка вчинила злочин, у межах їх спільної відповідальності перед суспільством, іншими громадянами та самим собою. Віктимологію цікавить також проблема правомірності опору злочинним посяганням, включаючи самозахист, самодопомогу і самоконтроль. Характер протидії злочинцеві показує, якою мірою і яким способом потерпілий чинив йому опір.

Завданням віктимології також є встановлення більш повної картини латентної злочинності шляхом виявлення потерпілих від невідомих чи прихованих злочинів, а також вдосконалення механізмів відшкодування шкоди потерпілому на справедливій основі.

Функції віктимології в основному аналогічні функціям кримінології, але в центрі уваги тут перебуває жертва злочину. Перш за все це пізнавальна функція, яка полягає у вивченні особи потерпілого, станів віктимності та віктимізації з тим, щоб розробити відповідні засоби їх попередження. Це також інформаційне забезпечення віктимологічної профілактики різних видів злочинів, надання рекомендацій щодо розкриття та розслідування діянь, вчинених за наявності взаємозв'язку між злочинцем і жертвою.

Прикладна функція віктимології визначається тим, що її знання використовуються у правотворчій і правозастосовній діяльності, зокрема при індивідуалізації відповідальності підсудних з урахуванням поведінки потерпілих, а також для розробки науково обґрунтованих заходів віктимологічної профілактики злочинів.

4. Ефективність боротьби зі злочинністю не може бути високою без глибокого знання про тих, хто вчиняє злочини. Звідси виникає потреба вивчення особи злочинця. Але при цьому не можна ігнорувати й різнобічну інформацію про їх жертви, мотиви і мету дій усіх учасників кримінальних подій.

Жертва злочину — це людина, якій злочином заподіяно фізичну, майнову або моральну шкоду незалежно від того, визнано її у встановленому законом порядку потерпілим чи таким вона сама себе вважає. Звичайно, таке широке розуміння жертви злочину може бути конкретизовано залежно від предмета і завдань дослідження, а також у процесуальній діяльності слідчих та судових органів.

Роль жертви — істотний фактор у вчиненні злочину. Адже її, поведінка може так вплинути на розвиток конфлікту, що перетворить її з об'єкта злочину на його суб'єкт. У межах криміногенної ситуації поведінка жертви може бути оцінена як:

а) правомірна, коли жертва реагує допустимим законом способом на суспільно небезпечні дії злочинця або коли вона не створює умов для вчинення злочину;

б) нейтральна, коли між діями жертви і злочинця немає прямого зв'язку;

в) неправомірна, коли дії жертви містять ознаки того чи іншого правопорушення, у тому числі злочину.

Особливе віктимологічне значення має, безумовно, неправомірна поведінка жертви, яка дуже часто є джерелом конфлікту і провокацією злочину. Її форми різні: від фізичного чи психічного насильства щодо злочинця або його близьких до їх образи, проявів неповаги до громадського порядку та загальновизнаних норм моралі. Випадки неправомірної поведінки потерпілих найчастіше трапляються при вчиненні таких злочинів, як вбивство, тілесні ушкодження, зґвалтування, грабежі, розбої тощо.

Латентна жертва — це особа, яка реально постраждала від злочину, але з якихось причин цей факт залишився прихованим від офіційного обліку. Тому до латентних жертв мають бути віднесені й ті потерпілі, яким закон надав право вибору — повідомляти чи не повідомляти про злочин, що стався (справи так званого приватного обвинувачення).

Жертвою злочину може бути будь-яка людина з моменту її народження і до смерті. Існує велика кількість кваліфікаційних ознак, які можуть бути покладені в основу віктимологічної класифікації. Але при цьому необхідно додержуватись однієї основної вимоги — віктимологічна класифікація має відображати генетичний зв'язок між поведінкою жертви, з одного боку, і діями злочинця до і під час вчинення злочину, з іншого.

Комплексний підхід кладе в основу класифікації ступінь віктимності, що відображає у найбільш узагальненому вигляді: віктимну деформацію особи; професійну віктимність; вікову віктимність; віктимну патологію. Це дає можливість виділити кілька типів жертв злочинів.

1. Випадкова жертва — коли особа стає такою внаслідок збігу обставин. Взаємовідносини, що виникли між жертвою і злочинцем, не залежать від їх волі і бажання.

2. Жертва з незначним ступенем ризику — особа, яка живе за нормальних для всіх людей факторах ризику і віктимність якої зросла непередбачено під впливом конкретної несприятливої ситуації.

3. Жертва з підвищеним ступенем ризику — особа, яка володіє низкою віктимних властивостей. До цієї категорії належать два основні види жертв:

а) жертви необережних злочинів — коли характер роботи, що вони виконують, або їх поведінка у громадських місцях мають більш високу, ніж звичайна, віктимність;

б) жертви умисних злочинів, соціальний статус яких або роль, що вони виконують, містять підвищений ризик (працівники правоохоронних органів, воєнізованої охорони тощо). Жертвами цього типу можуть бути й особи, віктимність яких зросла внаслідок конкретних взаємовідносин між жертвою і злочинцем, а також діями третіх осіб, які спричинили конфліктну ситуацію. Віктимність може виявитися також у манерах поведінки майбутньої жертви, її зовнішньому вигляді.

4. Жертва з дуже високим ступенем ризику — особа, морально-соціальна деформація якої не відрізняється від правопорушників. Вона характеризується стійкою антисуспільною спрямованістю, схильністю до алкоголю, наркотиків, статевою розбещеністю тощо. Висока віктимність — це стан, який довгий час не зникає і після того, коли особа змінила свою поведінку.

До основних підстав для класифікації жертв злочинів також належать: стать, вік, професійна належність, морально-психо­логічні особливості особи (що сприяють швидкому складанню особистісно-віктимологічної типології) та ін.

Класифікація жертв за статтю важлива не лише тому, що жертвами деяких злочинів можуть бути тільки жінки, а й з огляду на певні елементи, характер поведінки, що типо­ва для ситуації, в якій завдається шкода.

Класифікація жертв за віком необхідна вже тому, що під­вищена віктимність, наприклад, неповнолітніх і осіб похилого віку, зумовлює необхідність розробки спеціальних заходів віктимологічної профілактики.

Посадове становище та професійна діяльність також можуть зумовлювати підвищену віктимність, і останнім часом ця підстава стає дедалі актуальнішою. Як зазначалося, до такої категорії осіб належать працівники правоохоронних органів, інкасатори, охоронці, касири, водії таксі, що працюють уночі.

Важливе значення має також класифікація жертв за ознака­ми їхнього ставлення до особи, котра завдає шкоди і, насам­перед, за морально-психологічними особливостями.

У меха­нізмі злочину "працюють" статева розбещеність і схильність до вживання алкоголю та наркотиків; жадібність і деспотизм; агресивність та жорстокість; брутальність і боягузтво; сміли­вість та доброта; фізична сила й слабкість тощо. Усі перелічені риси виявляються в поведінці та за певних обставин можуть сприяти чи перешкоджати вчиненню злочинів. Класифікація жертв за морально-психологічними ознаками необхідна, перед­усім, для характеристики категорій злочинів, у яких вказані риси особи жертви є основою способу та форми вчинення зло­чину або приводом до його вчинення.

5. Суїцид (від лат. suicidium — самогубство) — навмисне заздалегідь обдумане позбавлення себе життя, один з видів насильницької смерті. Парасуїцид — це невдала спроба самогубства.

У різні історичні епохи у різних соціальних прошарках самогубство мало діаметрально протилежні моральні оцінки. У деяких народів воно розглядалося як спосіб гідно піти з життя (наприклад, масове самогубство переможених у релігійних війнах, ритуальне самогубство вдів і слуг правителів в Індії та Китаї, харакірі в Японії, буддійські самоспалення). Поряд з цим історія з давніх часів фіксує "персональні" самогубства, мотиви яких мало чим відрізняються від сучасних.

Необхідно зазначити, що починаючи з 30-х років у радянській науковій і періодичній літературі не було жодного повідомлення про самогубство (за винятком випадків, коли воно розцінювалося як наслідок психічного захворювання). Тільки у 1989 р. вперше у газеті "Комсомольская правда" були опубліковані деякі статистичні дані з цього питання. За останні десятиріччя у зв'язку з перетворенням самогубства на руйнівну хворобу, яка дедалі більше насувається на суспільство, суїцидологія утвердилась як самостійна галузь науки.

Термін "суїцидологія" виник у 70-ті роки XX ст. Ним позначається галузь теоретичних і прикладних досліджень феномена самогубства.

Самогубство у всіх випадках є проявом складної взаємодії суїцидальних якостей особи і соціального середовища. Це положення стало домінуючим у сучасній суїцидології. З-поміж її концепцій найбільшого поширення набула теорія соціально-психологічної дезадаптації.

Дезадаптація — це непристосованість, конфлікт особи з соціальним середовищем. Він може бути зовнішнім або внутрішнім. Конфлікт, який перейшов поріг дезадаптації, називається кризою або кризовою ситуацією.

Об'єктивно дезадаптація проявляється у невідповідності поведінки особи її соціальній ролі та ситуації, що виливається у компенсаторні форми поведінки. Суб'єктивно — це широка гама психоемоційних переживань. При перевищенні порогу дезадаптації відбувається неадекватна реакція особи. Несподіваний суїцид на фоні, здавалося б, зовнішнього благополуччя може стати одним з її проявів. Такий підхід дає можливість охарактеризувати суїцид і споріднені з ним форми аутоагресивної поведінки як крайній вияв соціально-психологічної дезадаптації індивіда.

Суїцид можна трактувати як неадекватну форму реагування на зовнішні обставини, спосіб "виходу з гри" за неможливості перейти на новий рівень адаптації. Поняття дезадаптації логічно об'єднує багато різних мотивів суїцидальної поведінки і дає змогу уникнути недоліків якогось однолінійного підходу.

Стрижнем дезадаптації є крах базових ціннісних орієнтацій особи, що у повсякденності називається втраченим сенсом життя. Крах ціннісних орієнтацій — це і професійне фіаско, і втрата близької людини, і загроза здоров'ю або сексуальній потенції — явища у кожному разі індивідуальні, але врешті-решт соціально значимі для особи. Цей стан відображає так звану аподафічну кризу (втрата особою своєї "точки опори"). Втративши таку опору, людина йде, як правило, на самогубство.

Детермінанти суїцидальної поведінки дуже різні. Вони містяться у біологічній, психологічній і соціальній сферах життя людини. Незважаючи на те, що люди здебільшого чинять самогубство в екстремальних умовах, якими для багатьох є розлучення, смерть рідних, нерозділене кохання, втрата роботи, неможливість отримати освіту тощо, більшість експертів стверджує, що це лише зовнішні чинники суїциду. Значна частина людей, які позбавляють себе життя, страждають від депресій, що свідомо приховуються і не лікуються. Оскільки депресія лежить в основі самогубства, вивчення причин її виникнення може допомогти краще з'ясувати механізм суїциду.

Деякі вчені вважають, що особи, які страждають тими чи іншими психічними захворюваннями, вчиняють близько 90 % усіх самогубств. Погіршення соціально-економічної ситуації теж негативно впливає на рейтинг суїциду. Так, більшість самогубств в Україні відбулася на фоні кризових явищ в усіх сферах життя (затримки у виплаті заробітної плати, зростання цін на всі товари і послуги, безробіття, соціальна незахищеність і т. п.), що призвело до різкого зубожіння широких верств населення і дестабілізації морально-психологічного клімату в суспільстві.

Досвід роботи служб соціально-психологічної допомоги як у нашій державі, так і за кордоном свідчить, що самогубствам у багатьох випадках можна запобігти. Успіх цієї справи залежить від своєчасного виявлення осіб, схильних до суїциду, проведення з ними індивідуальної роботи, усунення факторів, що обумовлюють такі дії, надання даним особам відповідної соціальної і психологічної допомоги.

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 77; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!