Методичні рекомендації та пояснення

План заняття

1. Характеристика конституційного статусу людини і громадянина

2. Взаємозв’язок конституційних статусів „людини” і „громадянина”

3. Зміст конституційних прав і свобод людини і громадянина

Готуючись до першого питання необхідно звернути увагу на те, що, однією із засад конституційного статусу людини і громадянина виступають положення основних законів, які відображають політико-правові ідеї, що історично вважаються вихідними. До таких положень, насамперед, належать ті, що засвідчують сприйняття концепції прав і свобод людини і громадянина. Ця концепція вважається однією зі складових теорії природних прав (юснатуралізму) і відображає відмінності у поглядах на громадянське суспільство і державу.

За теорією юснатуралізму люди від народження є носіями певних прав, що існують об'єктивно і незалежно від волі держави, але держава повинна необхідною мірою їх забезпечувати. Для цього, зокрема, природні права та гарантії їх реалізації закріплюють в Основному законі. Наслідком такої «автономності» природних прав виступає, зокрема, їх невідчужуваність. Так, згідно з частиною другою ст. 21 Конституції України «права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними».

Природно-правові погляди формулюють сучасні вчені, котрі вважають, що незалежно від чиєїсь волі існують правові імперативи, які відображають не тільки реалії, а й ідеали суспільного буття. Саме такі ідеали мають становити смислову основу норм позитивного права. У свою чергу, ці імперативи пов'язують з природними правами, хоча нерідко їх виводять з трактованих на рівні суспільства понять моралі і справедливості. Прибічники наведеного підходу стверджують, що закон є правовим лише тоді, коли його зміст відповідає правовим імперативам. За інших обставин закон, на їхню думку, може бути охарактеризований як неправовий.

Відповідна теоретична конструкція не завжди узгоджується з практикою правотворчості і нерідко не сприймається як продуктивна з огляду на можливості правозастосування. Не знаходячи з різних причин належного відображення в нормах позитивного права, природно-правові імперативи постають невизначеними, що звужує можливості їх реалізації. Проте природно-правові погляди мають вагомий потенціал для розвитку демократичної пра­вотворчості. Вони, по суті, передбачають створення «ідеального» права, яке за процедурами правотворчості і правозастосування виступає як позитивне, а за змістом – як природне.

Теорія юснатуралізму відображена в різному трактуванні самої природи прав людини і прав громадянина. З позицій цієї теорії права людини можуть існувати як об'єктивна реалія і поза будь-якою формальною фіксацією. Разом з тим вони не мають абсолютного характеру, адже постають результатом суспільного розвитку на певному його історичному етапі. Не менш важливим є те, що права людини – це не тільки соціальна, а й юридична категорія. Будучи встановленими у позитивному праві і тим самим визнаними державою, вони набувають якості суб'єктивних прав.

На відміну від прав людини, права громадянина завжди є виключно такими, що визнані державою і встановлені у вигляді суб'єктивних прав. Тому права громадянина – це суто правова категорія. Головним їх призначенням виступає забезпечення участі відповідного індивіда у суспільно-політичному і державному житті шляхом надання йому для цього юридичних можливостей. Іноді права громадянина навіть характеризують як октроїрувані, тобто даровані державою права.

У Конституції України відмінності між правами людини і правами громадянина знаходять вираз у формулюваннях її відповідних положень. Так, коли йдеться про права людини, їх носії позначаються як «кожна людина», «кожен» або «усі». Для визначення відповідних прав використовується і таке слово безособового характеру, як «ніхто». Права громадянина буквально адресовані громадянам України: «громадянин (громадяни) має право» тощо. Ще однією засадою конституційного статусу людини і громадянина виступають положення основних законів, в яких відображена концепція правової держави. На думку частини вчених, сенс цієї концепції полягає в тому, що державне владарювання повинно бути організоване і здійснюване у правових формах і межах. Інші при визначенні правової держави не обмежуються вимогою дотримання державою та її органами приписів позитивного права і вважають, що своєрідним фокусом державного владарювання повинні бути природні права людини.

Необхідно підкреслити, що ідею верховенства, або панування права пов'язують з концепцією, сформульованою на межі XIX—XX ст. британським вченим А. Дайсі. Основу його концепції складали три тези: 1) державні органи та індивіди мають однаковою мірою дотримуватися норм права; 2) усі індивіди є рівними перед законом; 3) суд відіграє вирішальну роль у встановленні прав індивіда.

Послідовники А. Дайсі трактують верховенство права як хара­ктеристику правопорядку, за умов якого виключається адміністративна сваволя і забезпечується захист прав індивіда, насамперед у суді. Інші сучасні автори, зокрема вітчизняні, зазвичай надають поняттю верховенства права природно-правового значення.

Сьогодні концепція верховенства права відображає такий самий зв'язок між державним владарюванням і правом, як і концепція правової держави. Відмінність між ними полягає в тому, що за змістом ідея верховенства права акцентується не на характеристиках держави, а на якостях правопорядку, який, проте, значною мірою є результатом діяльності державних органів і посадових осіб. Прикметно, що в текстах основних законів терміни «правова держава» і «верховенство права», як правило, разом не застосовуються, що є свідченням їхньої синонімічності. Виняток становить Конституція України, де ці терміни вживані відповідно у статті 1 і у частині першій статті 8.

Засадниче значення щодо конституційного статусу людини і громадянина мають положення основних законів, якими зафіксовано свободу і рівність. Наприклад, згідно з положенням ст. 21 Конституції України «усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах». Зафіксовані у такий спосіб свободу і рівність зазвичай трактують як принципи конституційних (правових) статусів людини і громадянина.

Як філософські категорії, свобода і рівність взаємопов'язані і навіть взаємодоповнювані. Разом з тим юридичні категорії свободи і рівності відмінні. Вони різняться не тільки за змістом, а і за суб'єктами, статус яких характеризують. Якщо про рівність можна говорити стосовно як людини, так і громадянина, то категорія свободи по суті позначає людину. Свобода є ключовою ознакою життєдіяльності індивіда, існує фактично і забезпечується державою. З другого боку, сфера свободи індивіда знаходиться поза вза­ємовідносинами між державою і громадянином.

В абсолютному вимірі свобода – це відсутність будь-яких обмежень у діяльності індивіда. Але такої свободи в реальному суспільному бутті не існує. Межею свободи конкретної людини є свобода інших людей та необхідність задовольняти об'єктивні потреби, що виникають у процесі нормального функціонування суспільства. З метою всебічного забезпечення цих потреб встановлюється правопорядок, який орієнтує державну діяльність на захист індивідуальної свободи.

Роль держави у захисті свободи знаходить пряме відображення в тих положеннях Конституції України, де, зокрема, закріплені особисті (громадянські) права і свободи. Ці права і свободи деталізують, але не вичерпують, зміст юридичної категорії свободи.

Характерно, що про свободу як про одне з прав людини йдеться в частині першій ст. 29 Конституції України, в якій також сформульоване право на особисту недоторканність. До того ж у Конституції України проголошено, що «кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості» (ст. 23).

Крім положень про свободу індивіда, практично усі конституції містять приписи щодо рівності. Юридична категорія рівності має кілька аспектів, які тією чи іншою мірою знаходять відображення в основних законах. Нерідко проголошена у конституції рівність означає, що суб'єктивні права і обов'язки однаково належать усім індивідам (громадянам), незалежно від статі, раси, політичних, релігійних та інших переконань, етнічного та соціального походження, майнового стану або інших подібних ознак, отже, йдеться про рівноправність.

Так, за змістом частини першої ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права. Частиною другою цієї статті встановлено, що «не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками». У частині третій згаданої статті йдеться про «рівність прав жінки і чоловіка» та про основні гарантії забезпечення такої рівності.

Сформульовані у частині другій ст. 24 Конституції України ознаки іманентні індивіду. Такі ознаки притаманні йому як фізіологічні або ментальні риси, і тому він практично не може їх позбутися. Саме з цією обставиною пов'язаний той факт, що встановлення преференцій чи обмежень у правах і обов'язках за названими та деякими іншими подібними ознаками вважається дискримінацією.

Визначення різних вимог за іншими ознаками не є встановленням преференцій чи обмежень, а лише зумовлює наявність різних статусів. Аксіомою сучасного праворозуміння є те, що зміст правового регулювання стосовно встановлення різних статусів не може бути однаковим (рівним). Тому не існує «рівності» прав щодо зайняття різною професійною діяльністю, обіймання різних посад тощо. Зазвичай конституційно закріплюється рівність інди­відів або громадян перед законом. Наприклад, те, що «громадяни є рівними перед законом», визначено у частині першій ст. 24 Конституції України.

У деяких основних законах сформульовані також положення про рівність людей або громадян перед судом. Така рівність означає, що будь-який правовий акт має бути однаковою мірою застосований судом до усіх тих, кому він по суті адресований. Рівність людей або громадян перед судом також передбачає однакові юридичні можливості для усіх звертатися до суду за захистом прав.

Розглядаючи друге питання важливо знати взаємозв’язок конституційних статусів „людини” і „громадянина”. Зокрема студентам слід звернути увагу на ту обставину, що статус людини, з одного боку, і громадянина - з другого, перебувають у зв'язку, зумовленому співвідношенням понять «людина» і «громадянин». Поняття людини передбачає розумну (людську) істоту, розглядувану у біологічному і соціальному аспектах. Тотожним поняттю людини вважається поняття людського індивіда (або індивіда). Іншим за природою є поняття громадянина, котре відображає певні політико-правові властивості, яких зазвичай набуває людина, її юридично визначені особливі взаємозв'язки з державою.

Конституційний статус людини є вихідним щодо відповідного статусу громадянина. Таке значення статусу людини зумовлене сутністю прав людини, трактованих як природна за походженням реалія, що визначає саме існування індивіда. При цьому кожний громадянин є водночас людиною і наділений усією сукупністю прав людини. З другого боку, не кожна людина є громадянином конкретної або взагалі будь-якої держави.

Вихідне значення конституційного статусу людини по відношенню до подібного ж статусу громадянина фактично визнане в Конституції України. Зокрема, за змістом одного з положень преамбули Основного Закону Верховна Рада України прийняла Конституцію України, «дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя». Відповідно до частини другої ст. 3 «права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави... Утвердження і забезпечення прав людини є головним обов'язком держави». Характерно, що в цитованих приписах про пра­ва громадянина не йдеться.

Важливим є і те, що людина, її права, а також реалізація цих прав визнані на сучасному етапі основоположними векторами розвитку суспільного та державного буття. Таке визнання знайшло відображення в Конституції України: згідно з частиною першою ст. 3, «людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю», а за змістом одного з положень частини другої цієї статті «держава відповідає перед людиною за свою діяльність».

Юридична категорія «людина» пов'язана з поняттям фізичної особи. Фізична особа – це насамперед людина (індивід), що виступає учасником правовідносин. Проте поняття фізичної особи не зведене лише до відповідного трактування людини. Воно такою самою мірою засвідчує правосуб'єктність громадян та іноземців. За будь-яких умов, фізична особа виступає іншим учасником правовідносин, ніж наприклад посадова особа.

Найбільш точним видається визначення, за яким громадянство — це сталі у просторі і у часі правові зв'язки між фізичною особою і державою, що взаємно породжують права і обов'язки (у особи) та повноваження (у держави), а також знаходять у них свій вияв.

Сталість громадянства у просторі виявляється в тому, що держава поширює владу на громадянина як на власній території, так і поза її межами, і може вимагати від нього певної поведінки. З другого боку, громадянин, де б він не перебував, може претендувати на захист з боку держави. Так, згідно з частиною третьою ст. 25 Конституції України, держава «гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами».

Сталість громадянства у часі виявляється в безперервності, яка означає наявність громадянства з моменту набуття і до моменту припинення. Проте безперервність не означає нерозривності громадянства: громадянин має право на вихід з громадянства і право на зміну громадянства. Згідно з одним із положень частини першої ст. 25 Конституції України, громадянин України не може бути позбавлений права змінити громадянство.

Поняття громадянства фактично розмежовує статуси людини і громадянина. Як зазначалось, якщо людина виступає біосоціальним феноменом, то громадянина «створюють» особливі взаємозв'язки індивіда з державою. У певних взаємозв'язках з державою, по суті опосередкованих громадянством, перебувають також індивіди, котрі за статусом є іноземцями або особами без громадянства.

Інститут громадянства сполучений з державним суверенітетом. Іноді громадянство навіть розглядають як наслідок суверенітету, адже держава поширює владу на громадянина незалежно від місця його знаходження. Проте найбільшою мірою громадянин знаходиться під владою держави, коли перебуває в межах її території (територіальне верховенство). Сполучення громадянства з державним суверенітетом знаходить прояв також у тому, що громадянство зазвичай визнається єдиним. Згідно з одним із положень ст. 4 Конституції України, «в Україні існує єдине громадянство».

Також, сполучення громадянства с державним суверенітетом засвідчується і тим, що відповідний стан є ключовим при визначенні правосуб'єктності фізичної особи у сфері відносин державного владарювання. Зокрема, громадянство тривалий час було передумовою наявності у особи права голосу на виборах і референдумі. Сьогодні громадянство відіграє таку роль щодо права балотуватися на виборах.

Однак природа громадянства не зведена до наслідку або прояву державного суверенітету. Так, за змістом окремих положень частин першої і другої ст. 25 Конституції України, громадянин України не може бути позбавлений громадянства, вигнаний за межі України або виданий іншій державі.

У міжнародних договорах громадянство зазвичай позначається терміном «національність». Цей термін у такому контексті слід розуміти не як етнічну належність конкретної фізичної особи, а як її державну належність. У цивільному праві у зв'язку з цим йдеться про державну належність («національність») не тільки фізичної, а й юридичної особи.

У ряді країн термін «національність» вживаний у законодавстві і виступає по суті як альтернатива застосовуваному в інших країнах терміна «громадянство». Обидва ці терміни мають однаковий сенс, але відмінні за походженням.

Іноді терміни «національність» і «громадянство» вживаються у законодавстві однієї країни, але як різні. Зокрема, в деяких англомовних країнах національність означає, що між фізичною особою і державою існують особливі і сталі правові зв'язки, хоча відповідна особа не є громадянином. Така особа підвладна державі, з якою знаходиться у згаданих зв'язках, і має право на захист з її боку. Проте, порівняно зі статусом громадянина, обсяг її прав і обов'язків є вужчим.

Значущість громадянства як інституту внутрішньодержавного права засвідчується тим, що в деяких країнах відповідні положення включені до першого, по суті основоположного розділу конституції. Наприклад, інститут громадянства України позначений у ст. 4 Конституції України, яка міститься в її розділі І «Загальні засади». У багатьох випадках про громадянство йдеться у тому розділі, де зафіксовані конституційні права і свободи людини і громадянина. Прикладом можуть слугувати згадувані положення ст. 25 Конституції України.

Під час підготовки до відповіді на третє питання студентам треба розглянути зміст конституційних прав і свобод людини і громадянина. Насамперед суттєве значення для характеристики конституційних статусів людини і громадянина має категорія суб'єктивне право.

Суб'єктивне право - це юридично передбачена можливість певної поведінки фізичної особи з метою набути повне соціальне благо або уникнути обмежень. Термін «суб'єктивне право» може бути застосований тільки для характеристики правосуб'єктності фізичної особи. Державні органи, органи місцевого самоврядування і посадові особи наділені не суб'єктивними правами та обов'язками, а повноваженнями (щоправда, в адміністративно-правовій літературі повноваження характеризуються як сукупність прав і обов'язків).

Суб'єктивні права визначають як права (власне права) і як свободи. Принципової відмінності між правами і свободами не існує, адже будучи реалізованими у правовідносинах, вони породжують необхідність реалізації обов'язків (з боку контрагента-фізичної особи) або повноважень (з боку контрагента - органу чи посадової особи).

Разом з тим права і свободи нерідко розрізняють за характером відповідних можливостей людини або громадянина. Якщо право уможливлює набуття фізичною особою того або іншого соціального блага, то свобода застерігає про невтручання в буття людини з боку, насамперед, держави, уникнення нею певних обмежень. До того ж свободи, як правило, юридично передбачають можливість певної поведінки з боку людини, а права відповідно уможливлю­ють поведінку як людини, так і громадянина.

Зміст конституційних статусів людини і громадянина, передусім, становлять (за деякими визначеннями - вичерпують) зафіксовані в основному законі права і свободи, а також відповідні обов'язки. Обов'язки завжди сформульовані як приписи стосовно необхідності певної поведінки людини або громадянина. Носієм конституційного обов'язку може бути визначений або лише громадянин (військовий обов'язок), або усі категорії фізичних осіб (обов'язок сплачувати податки, дотримуватися закону тощо).

Отже, конституційні статуси людини і громадянина знаходять вираз, передусім, у відповідно закріплених суб'єктивних правах і обов'язках. Такі права і обов'язки зазвичай характеризуються як основні, що відображає їхню значущість і водночас вказує на форму закріплення – основний закон.

Принципово важливе значення має частина друга ст. 22 Конституції України: «Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані».Цитований припис, передусім, означає, що внесення змін до розділу IIКонституції України не може призводити до вилучення з нього положень, в яких сформульовані конкретні права і свободи.

Не менш важливою є частина третя ст. 22 Конституції України, згідно з якою «при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод». Прикметно, що йдеться не про конституційні, а, вочевидь, про зафіксовані у законах права і свободи. Тим самим сучасний стан законодавчого регулювання у царині прав і свобод визнається своєрідною вихідною позицією, яка може бути лише покращена.

Частина третя ст. 22 Конституції України пов'язана з частиною першою, згідно з якою «права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними». З цього випливає, що закріпленню відповідних прав і свобод (інших, ніж конституційні) слугує така правова форма, як закон. Про таке свідчить й пункт 1 частини першої ст. 92 Конституції України, за змістом якого виключно законами України визначаються права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, а також основні обов'язки громадянина.

Особисті права і свободи нерідко характеризують як негативні, адже їх реалізація зазвичай не потребує активного втручання з боку держави, за винятком юридичного закріплення. У свою чергу, соціально-економічні права трактують як позитивні, тобто як такі, що передбачають цілеспрямовану діяльність держави щодо створення не тільки юридичних гарантій, а й матеріальних передумов їх реалізації.

Особисті права і свободи - це категорія суб'єктивних прав, котра пов'язана з самим існуванням людини, з її приватним життям і самовідчуттям як особистості. Реалізація більшості особистих прав і свобод слугує забезпеченню свободи індивіда як загального явища. При цьому сфера свободи індивіда знаходиться по суті за межами обов'язків того ж індивіда перед державою. Можна стверджувати, що особисті права і свободи юридично опосередковують, але не вичерпують, явище індивідуальної свободи.

Особисті права і свободи також визначають як громадянські. Таке їх визначення засвідчує сприйняття індивіда як члена громадян­ського суспільства. З другого боку, вживання терміна «громадянські права» може призводити до плутанини, коли відповідні права на ґрунті буквального тлумачення названого терміна розглядатимуться як права громадянина. До того ж права громадянина іноді ототожнюють з політичними правами, що посилює плутанину.

До категорії особистих (громадянських) прав і свобод належить особиста недоторканність, яка передусім передбачає свободу індивіда від свавільного (незаконного) арешту. Прямий зв'язок з особистою недоторканністю мають передбачені у багатьох конституціях процедури, за якими суд здійснює перевірку законності і обґрунтованості арешту. Так, згідно з частиною другою ст. 29 Конституції України, «ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом».

Особисті права і свободи співвіднесені з поняттям процесуальних гарантій прав і свобод. У юридичній науці дискутується питання стосовно характеру процесуальних гарантій: чи є вони власне правами і відтак складовою змісту правового статусу індивіда, чи їх треба розглядати як засоби забезпечення такого статусу.

Іншу категорію суб'єктивних прав становлять політичні права і свободи, які пов'язані з участю індивіда (громадянина) у політичному житті, зокрема з участю у здійсненні державної влади. Разом з тим ще у XIX ст. була запропонована класифікація, за якою розрізняють публічні, або соціальні, права (іншими словами, особисті та частина політичних прав) та власне політичні права, що пов'язані з безпосередньою участю громадянина у процесах державного владарювання. За відповідною класифікацією до політичних прав належить насамперед виборче право.

Однак у більшості основних законів, включаючи Конституцію України, знайшло відображення трактування політичних прав і свобод у контексті взаємодії індивіда з усією політичною системою суспільства. Для нормального функціонування цієї системи вихідне значення має реалізація таких політичних прав і свобод, як право на об'єднання (свобода асоціації), свобода мирних зборів, мітингів і демонстрацій, право звертатися до різних державних органів, виборче право, право на участь в управлінні державними справами та деякі інші.

Визначаючи політичні права і свободи, необхідно враховувати, що деякі з суб'єктивних прав, залежно від умов їх реалізації, виглядають або як особисті, або як політичні. Наприклад, свобода думки може бути реалізована не тільки у приватній бесіді або у листуванні, а й на політичному мітингу чи через засоби масової інформації.

Ще однією категорією суб'єктивних прав визнаються соціально-економічні права, серед яких нерідко виділяють соціально-культурні (або культурні) права. До соціально-економічних належать право на працю, право на справедливі і сприятливі умови праці (включаючи право на відпочинок), право на страйк, право на соціальний захист, право на найвищий досяжний рівень здоров'я (або право на охорону здоров'я), право на житло, право на освіту, право на участь у культурному житті та ряд інших. Деякі новітні конституції фіксують право на безпечне довкілля, яке трактують або як одне з соціально-економічних прав, або як окреме екологічне право.

Соціально-економічні права передбачають цілеспрямовану діяльність держави щодо створення матеріальних передумов їх реалізації. Активна роль держави стосовно забезпечення цих прав засвідчується тим, що практично усі вони за характером відповідних можливостей є власне правами, а не свободами. Разом з тим природа соціально-економічних прав вважається дискусійною насамперед у зв'язку з проблемами щодо їх реалізації. Така проблем­ність фактично визнана у ст. 2 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, за яким кожна держава зобов'язується вжити заходів для забезпечення «поступового і повного здійснення визнаних у цьому Пакті прав».

Не завжди соціально-економічні права визнають належними до каталогу прав й на рівні юридичної теорії. Виходячи з того, що їх реалізація об'єктивно обмежена навіть у розвинутих країнах, соціально-економічні права іноді розглядають як задекларовані державою соціальні сподівання. Водночас наголошують на тому, що на основі відповідних положень конституції не виникають суб'єктивні права, які можуть бути захищені у суді. Закріплюючи права і свободи, основні закони нерідко припускають їх обмеження. Зокрема, про такі обмеження йдеться у ст. 64 Конституції України. За загальним правилом, відповідні обмеження можуть встановлюватися в умовах воєнного або надзвичайного стану і не стосуються особистих прав, передусім тих, що співвіднесені з індивідуальною свободою. Вони не тягнуть скасування конституційних або законодавчих положень, якими визначені суб'єктивні права, а лише передбачають зупинення їх дії на певний час. При цьому згадувані обмеження об'єктивно повинні відповідати обставинам, що зумовили їх запровадження і не можуть змінювати сутність або зміст самих прав і свобод.

Конституційні статуси людини і громадянина визначаються шляхом аналізу не тільки відповідних прав, а й обов'язків. «Традиційними» можна вважати обов'язок індивіда (громадянина) дотримуватися конституції і законів, обов'язок сплачувати податки та військовий обов'язок. Як наслідок посилення загальносоціальної ролі держави в деяких основних законах, включаючи Конституцію України, визнано обов'язки охороняти довкілля, історичну або культурну спадщину. Іноді характеру конституційних набувають деякі інші обов'язки. Наприклад, за змістом одного з положень частини першої статті 65 Конституції України шанування державних символів є обов'язком громадян України.

Взаємозв'язок між конституційними правами і обов'язками може виникати передусім у процесі використання, виконання або дотримання юридичних норм, якими вони визначені. Тобто, такий взаємозв'язок можливий через правовідносини. Водночас невиконання індивідом зафіксованого в основному законі обов'язку може обмежити його в реалізації певних конституційних прав, зокрема відповідно до застосовуваних юридичних санкцій.

Практично кожний основний закон, включаючи Конституцію України, встановлює гарантії реалізації конституційних прав і свобод людини і громадянина. Як правило ці гарантії визначені у тих самих статтях основного закону, якими закріплені відповідні права і свободи. Особливе значення мають юридичні гарантії, які слугують засобами не тільки реалізації прав і свобод, а й їх захисту. Основною юридичною гарантією прав і свобод визнаний їх захист, забезпечуваний судами різних юрисдикцій, зокрема адміністративної.

Питання для самоконтролю та самоперевірки

1. У чому полягає природно-правова концепція прав людини.

2. Охарактеризуйте позитивістський або ж так званий патерналістський підхід до розуміння прав людини.

3. Що являє собою теорія «юснатуралізму».

4. Проаналізуйте права людини — не тільки як соціальну, а й як юридичну категорію.

5. Яким є співвідношення понять права «людини» і права «громадянина».

6. Ідею верховенства, або панування права пов'язують з концепцією, сформульованою на межі XIX—XX ст. британським автором А. Дайсі. Які три тези складали основу його концепції.

7. Чи може бути в абсолютному вимірі свобода.

8. У чому полягає сполучення громадянства с державним суверенітетом.

9. Наведіть характеристику фізичних прав людини.

10. Надайте характеристику особистих прав людини.

11. Визначте поняття культурні права людини.

12. Розкрийте поняття економічні права людини.

13. Визначте сутність політичних прав людини.

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 54; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!