Співвідношення адміністративного та поліцейського права.

Методичні рекомендації та пояснення

План заняття

1. Адміністративне правоконтинентальної правової системи.

2. Адміністративне правоанглосаксонської правової системи.

3. Концепція належного урядування.

4. Оновлення змісту адміністративного права України.

Готуючись до відповіді на перше питання плану варто знати, що формування адміністративного права як сукупності пра­вових норм можна умовно поділити на три етапи:

1) зародження адміністративно-правового регулювання, обґрунтованого міждисциплінарною наукою «камералістикою» (XVI-XIX ст.);

2) формування окремої групи правових норм, що дістало назву «поліцейське право» (XVIII — поч. XX ст.).

3) перетворення «поліцейського права» в «адміністративне право» (кінець ХІХ-ХХ ст.).

1. Поліцейське право регулює лише частину суспільних відносин, що забезпечується адміністративним правом, тобто поліцейське право є підгалуззю адміністративного.

2. Поліцейське право спрямоване здебільшого на захист інтересів держави, загального добробуту, адміністративне — є дієвим способом захисту прав людини і громадянина від неправомірних діянь адміністративних органів.

3. Адміністративне право встановлює жорсткі законні межі організації та діяльності державного управління, у поліцейському праві ці аспекти не є визначальними.

Польща. Адміністративне право умовно поділяється на три частини: 1) право «устрієве» (структурно-організаційне); 2) право матеріальне; 3) право процесуальне. Такий поділ має відповідати на питання: хто робить, що робить, як робить.

До структурно-організаційної частини належать норми, що регулюють внутрішньоорганізаційні відносини в публічному управлінні: тут визначається система органів, їх внутрішня структура окремих органів, завдання, форми і методи діяльності.

До матеріального адміністративного права відносять норми, що встановлюють взаємні права і обов'язки органів публічної адміністрації з приватними особами (як юридичними, так і фізичними).

Процесуальне (зокрема процедурне) адміністративне право у Польщі можна умовно поділити на дві групи норм: загальних (процедури функціонування усіх органів публічної адміністрації, а також процесу судового контролю за їх діяльністю) та спеціальних (особливості здійснення адміністративних процедур в окремих органах, наприклад, податкових).

Франція. До предмета адміністративного права у Франції відносять регулювання суспільних відносин у чотирьох основних сферах:

• організації адміністративних структур та їх статусу як суб'єктів публічного права;

• принципів та процедур діяльності адміністративних структур;

• правового статусу публічних службовців;

• організації та функціонування адміністративних судів, які розглядають спори приватних осіб з адміністративними структурами.

Слід зазначити ще дві сфери правового регулювання, що вивчаються в межах адміністративного права, хоч і вважаються самостійними академічними дисциплінами:

• управління публічним майном, громадські (публічні) роботи та експропріація (адміністративне майнове право);

• державне регулювання економіки (публічне економічне право).

Німеччина. Зазначена галузь чітко структурована і складається з двох частин: загального та спеціального адміністративного права.

Загальне адміністративне право містить норми, що забезпечують діяльність усіх адміністративних органів, незалежно від сфери компетенції. До того ж багато уваги в німецьких підручниках з адміністративного права приділяють з'ясуванню базових понять та принципів, що має на меті їх подальше правильне застосування на практиці адміністративних органів. Зокрема особлива увага приділяється:

• змісту та обґрунтуванню принципу законності, згідно з яким норми законодавчих актів є єдино можливим варіантом наділення органів публічного управління владними повноваженнями, а всі їх дії повинні базуватись на законі;

• доцільному ступеню (щільності) адміністративно-правового регулювання, а також випадкам прийняття адміністративних рішень, що не регулюється (або частково регулюється) нормами адміністративного права: у разі застосування адміністративними органами невизначених правових понять або дискреційних повноважень (адміністративного розсуду);

• окресленню сфери дії норм адміністративного права та розмежуванню її із сферою застосування норм приватного права.

Однак основна частина загального адміністративного права у ФРН відведена регулюванню форм та процедур певних дій органів публічного управління і, зокрема:

— правотворчості (прийняття адміністративними органами нормативних актів);

— адміністративних актів (прийняття адміністративними органами індивідуальних актів;

— публічно-правових договорів (укладення адміністративними органами договорів, що регулюється приписами адміністративного права);

— простих адміністративних дій (фактичних дій органів публічного управління та публічних установ, що не спричиняють юридичних наслідків);

— діяльності органів публічного управління із використанням норм приватного права;

— планування в діяльності органів публічного управління.

У цих двох країнах у межах загального адміністративного права розглядаються питання щодо відшкодування шкоди, заподіяної органами публічного управління приватним осо­бам, зокрема:

— відшкодування шкоди у випадку протиправних дій державних органів;

— компенсації у випадку правомірного втручання держави в права громадян.

Спеціальне адміністративне право регулює окремі сфери функціонування органів публічного управління. До спеціального адміністративного права у ФРН відносять:

— право публічної служби;

— комунальне право;

— поліцейське право;

— господарське адміністративне право;

— право соціальної допомоги;

— будівельне право;

— екологічне право;

— право доріг та комунікацій;

— освітнє право.

Тут варто зазначити, що у кожному із інститутів основний акцент зроблено не на організації публічного управління у відповідних сферах, а на правовому регулюванні відносин між адміністративними органами та приватними особами в цих сферах. Адже для громадян очевидно більш важливим є правове забезпечення порядку отримання дозволу на будівництво чи ліцензії на відкриття приватної школи від способу внутрішньої побудови адміністративних органів, що видають відповідні дозволи чи ліцензії.

Отже, адміністративне право держав континентальної (або романо-германської) правової системи є сукупністю норм, які регламентують дві групи суспільних відносин: внутрішні (система органів публічного управління, їх взаємовідносини, внутрішня структура та правовий статус) та зовнішні (правові відносини між адміністративними органами, з одного боку, та громадянами і юридичними особами, з іншого боку, а також контроль за органами публічного управління). На думку ба­гатьох провідних науковців, внутрішньоорганізаційні відно­сини відіграють допоміжну роль щодо зовнішніх.

Розкриття другого питання плану вимагає аналізу літератури з адміністративного права англо-саксонської правової системи. Так, ок­реслюючи предмет адміністративного права США, виокрем­люють три основні групи юридичних норм:

• норми, що визначають порядок прийняття адміністра­тивними агенціями нормативно-правових актів (rulemaking);

• норми, що встановлюють процедуру розгляду агенціями індивідуальних адміністративних справ (adjudication);

• норми, що забезпечують судовий перегляд рішень адміністративних агенцій (judicial review).

Велика Британія. Адміністративне право, будучи сукупністю правил про способи здійснення урядової влади, відповідає на такі питання:

• які органи та інституції утворюють адміністрацію та яки­ми повноваженнями вони наділені;

• яке походження (обґрунтування наявності) правил, що застосовують ці органи та інституції;

• якою мірою ці правила реалізуються у щоденній прак­тиці;

• до якої межі адміністративно-правові правила і процеду­ри забезпечують справедливе ставлення адміністрації до при­ватних осіб.

Особливостями предмета адміністративного права в англосаксонській правовій системі, слід вважати:

а) практична спрямованість адміністративно-правового регулювання;

б) забезпечення адміністративно-правовими нормами у переважній більшості зовнішніх відносин між органами публічного управління та приватними особами;

в) особливі акценти на адміністративно-процесуальних нормах, які й асоціюються з адміністративним правом;

г) розгляд захисту інтересів громадян та корпорацій від зловживання владою з боку органів публічного управління та їх службовців як основного призначення адміністративного права.

Відповідь на третє питання плану заняття передбачає аналіз концепції належного урядування. При цьому варто знати, що урядування — це поліцентрична форма соціаль­ної координації, в якій дії узгоджуються добровільно індивідами та організаціями із самоврядними і власними примусовими властивостями.

У документах програми розвитку ООН «належне управління» визначається як управлінський аспект діяльності всієї системи влади в країні: «урядування можна розглядати як практику економічної, політичної і адміністративної влади з управління справами держави на всіх рівнях. Це поняття об'єднує механізми, процеси та інститути, через які громадяни і групи висловлюють свої інтереси, реалізують законні права, виконують обов'язки і балансують між розбіжностями».

Ключовими характеристиками «належного урядування» слід вважати:

— участь (всі громадяни мають право голосу в прийнятті рішень — прямо чи за допомогою легітимних інститутів, які представляють їхні інтереси; така широка участь будується на свободі зібрання і слова, а також на здатності до конструктивного діалогу);

— верховенство права (чесність і неупередженість правових структур, особливо тих, які забезпечують дотримання прав людини);

— прозорість (свобода інформації, її повнота і доступність для всіх, хто у ній зацікавлений);

— чутливість (всі інститути реагують на щонайменші потреби своїх громадян);

— орієнтація на згоду (дотримання балансу інтересів для досягнення широкого консенсусу з питання, що найбільше відповідатиме потребам групи і визначення того, якими способами, за до­помогою яких процедур цього слід добиватися);

— справедливість (усі громадяни мають можливість покращити свій добробут);

— результативність і дієвість (максимально ефективне використання ресурсів для задоволення потреб громадян);

— підзвітність (уряд, приватний бізнес і структури громадянського суспільства підзвітні громадськості та інституційним носіям прав);

— стратегічне бачення (лідери і громадськість виходять із довгострокових перспектив управління і розвитку особистості, чітко уявляють засоби для їх реалізації).

Основні риси концепції урядування, що підкреслюють її широкі можливості у гарантуванні прав люди­ни й громадянина.

1. Перш за все, урядування по-новому визначає силу держави. Донедавна правозахисники вагалися із відповіддю на питання: яка держава може краще гарантувати права людини й громадянина — сильна чи слабка? Хоча сильна держава має відповідні механізми дотримання і реалізації цих прав, водночас для неї характерне прагнення до підпорядкування собі суспільства. Слабкість держави робить її нездатною створювати загрозу правам людини на фоні відсутності можливостей реально захистити права одного громадянина від посягань іншого. В концепції урядування сила держави еволюціонує від «влади над» до «влади для». Дійшовши згоди з якогось питання державної політики з усіма зацікавленими сторонами, уряду не потрібно застосовувати силові механізми, оскільки рішення буде виконуватися добровільно.

2. По-друге, сама концепція орієнтована на задоволення потреб та інтересів людини. Одна з її основних цілей — підвищення ефективності та результативності державного управління, яке «служить» людині, а не людина є лише одним із складових елементів процесу управління державою. Незважаючи на різні інтереси громадян, урядування пропонує механізми, що дозволяють їх реалізувати на практиці.

Зокрема, консультації із організаціями громадянського суспільства стали типовою практикою для європейських урядів. До цих організацій належать:

— учасники ринку праці (профспілки, федерації роботодавців — тобто «соціальні партнери»);

— організації, що репрезентують соціальних та економічних учасників, які не є соціальними партнерами за визначенням (спілки споживачів);

— неурядові організації, які об'єднують людей заради розв'язання спільних проблем (асоціації у сфері захисту навколишнього середовища або прав людини, благодійні фонди, просвітницькі та тренінгові організації);

— територіальні громадські організації, тобто організації, створені на рівні територіальних громад для залагодження їхніх проблем (це можуть бути спілки молоді, асоціації родин та інші типи організацій, через які громадськість бере участь у місцевому житті, релігійні спілки).

Консультування може відбуватися двома способами: через інституціоналізовані дорадчі органи урядів або ж через менш формалізовані прямі контакти із зацікавленими сторонами. Інституційними компонентами консультування є:

— консультативні ради, які можуть діяти на постійній або тимчасовій основі. В деяких країнах (в Ірландії, Люксембурзі, Польщі) вже давно існує система трьохсторонніх форумів представників урядових, підприємницьких і профспілкових організацій, а саме:

— спеціально створені організації – посередники;

— парламентські комісії;

— органи контролю (наприклад, уповноважений з прав людини).

Можна виділити такі види консультацій:

— включення конкретних громадян до складу консультативних органів. Уряд може звернутися до конкретних громадян — експертів з окремих питань чи просто представників громадянського суспільства, з проханням увійти до складу комісій з аналізу і оцінки урядових програм і політики, як це широко практикується у Фінляндії;

— творчі майстерні, семінари, конференції. Вони дають змогу здійснювати прямий обмін думками між урядом і суспільством. Наприклад, уряд Ірландії провів ряд подібних заходів по всій країні, коли вводився першопочатковий план реформування села. Уряд Південної Кореї організував кілька консультативних майстерень з адміністративної реформи. Його члени також відвідали семінари і конференції, присвячені даному питанню, організовані представниками громадянського суспільства, і підготували звіти за підсумками участі в такому обміні думками;

— громадські слухання, доступні не лише для спеціалістів, а й для широкої громадськості. Очолює захід комісія під керівництвом урядового чиновника. Члени комісії можуть призначатися урядом, організаціями громадянського суспільства і парламентом;

— референдуми, які не мають обов'язкової сили;

— громадські комітети, які формуються з громадян на основі певної вибірки. Уряд регулярно консультується з громадянськими комітетами за допомогою поштових чи телефонних опитувань, інтерв'ю, організації творчих майстерень з метою отримання реакції громадян на різні політичні ініціативи. Так, у Великобританії в Громадський комітет входять 5000 громадян, відібраних методом випадкової вибірки, які представляють усі категорії населення з точки зору віку, статі і місця проживання;

—— дорадчі комітети, до складу яких входять представники різ­них суспільних інтересів. Вони призначаються урядовими органами з метою забезпечення репрезентативності і можливості проводити постійні консультативні заходи. В Польщі, наприклад, національний дорадчий орган консультує уряд з питань інвалідів і дотичних їм проблем. Данія створила 31 комітет, до складу яких входили групи зацікавлених громадян, кожна з яких займалася розглядом певної сфери політики Європейського Союзу.

3. Нарешті, ще однією з найважливіших рис концепції урядування є поліцентричність — наявність кількох центрів прийняття рішень. Це дає змогу приймати рішення на тому рівні, який найкраще може розв'язати певну суспільну проблему, і створює пере­пони для монополізації влади із прийняття рішень одним із центрів. Для перехідних держав, в яких процес формування сильного громадянського суспільства все ще триває, першим кроком у цьому напрямку є децентралізація і деконцентрація, які стали основною рисою реформ державного управління, зокрема, в країнах Східної Європи. Докладно це питання вже було розглянуто у попередньому матеріалі.

Отже, завдяки своїм основним рисам концепція належного урядування створює необхідні умови для підвищення демократичного рівня державного управління, спрямовуючи його на більш ефективну реалізацію громадянами своїх прав і свобод.

Поряд із цим важливе значення для реалізації концепції урядування мають питання інформування громадськості щодо нових завдань та напрямів державної політики. Наприклад, відповідно до п. 1.4 Річної національної програми на 2010 рік з підготовки України до набуття членства в Організації Північноатлантичного договору, затвердженої Указом Президента України від 3 лютого 2009 року № 92/2010, розвиток інформаційного простору та забезпечення доступності інформації про всі аспекти членства України в НАТО, роль Альянсу в підтриманні безпеки і стабільності в Європі та світі визнано одним із пріоритетів державної політики у сфері інформування громадськості. Адже, вплив цих процесів на стан національної безпеки України та її громадян є істотним. При цьому з урахуванням негативного ставлення більшості населення України щодо вступу в НАТО студенти можуть використовувати форму дискусійного обговорення цих проблем.

Надання відповіді на четверте питання плану заняття вимагає констатації того, що наявне в Україні адміністративне право поки що не здатне відповісти на цей «виклик часу», передусім через те, що справжня роль цієї галузі права залишається істотно деформованою. Адже й досі не тільки у суспільній свідомості, а й серед фахівців-юристів зберігається властива радянському періоду певна абсолютизація лише двох аспектів суспільного призначення адміністративного права. А саме адміністративне право тлумачиться:

— з одного боку, як засіб управлінського впливу держави на суспільні процеси, тобто як право управління (або право «адміністрування»);

— з іншого — як «юрисдикційне» (або «поліцейське») пра­во, тобто таке, що регламентує застосування державою у відносинах з громадянами різних засобів адміністративного примусу, зокрема, заходи адміністративної відповідальності.

Змінити існуюче становище і провести успішне реформу­вання галузі адміністративного права неможливе без створення нової адміністративно-правової доктрини. ЇЇ головне завдання — утвердити справжню визначальну спрямованість цієї галузі, а саме спрямованість на забезпечення реалізації та за­хисту прав громадян, як це зазначено у ч. 2 ст. 3 Конституції України.

До того ж на відміну від більш поширеного у вітчизняних джерелах прин­ципу «верховенства закону», принцип «верховенства права» доцільно тлумачити як двоєдину вимогу щодо:

1) визнання пріоритетності прав людини перед усіма іншими цінностями демократичної, соціальної, правової держави;

2) підпорядкування діяльності усіх без винятку державних інститутів потребам ефективної реалізації та захисту прав людини.

Найбільш поширеним с визначення адміністративного права як права «управлінського», тобто предмет цієї галузі безпосередньо пов'язується з відносинами державного управління.

Вітчизняна адміністративно-правова наука тлумачила і продовжує тлумачити державне управління як владно-організуючий вплив з боку державних органів на суспільні відносини і процеси з метою їх впорядкування, координації і спрямування шляхом різного роду нормотворчих (видання нормативно-правових актів) і розпорядчих (прийняття індивідуальних рішень) дій на виконання законів та інших правових актів держави. Звідси походить загальнопоширена характеристика державного управління як «виконавчо-розпорядчої» діяльності.

Для цього необхідно керуватися — вичерпним, переліком суспільних відносин, що утворюють предмет адміністративного права. Якщо узагальнити погляди вітчизняних правознавців стосовно цього предмета, то його змістом охоплюються кілька груп однорідних суспільних відносин, які складаються у процесі:

— здійснення державного управління сферами економіки, соціально-культурного та адміністративно-політичного розвитку, а також відповідної управлінської діяльності органів місцевого самоврядування;

— реалізації делегованих державою повноважень виконавчої влади з боку органів місцевого самоврядування, окремих громадських організацій та деяких інших недержавних інституцій, яким можуть бути надані такі повноваження;

— внутрішньоорганізаційного управління з боку керівників усередині усіх державних органів, а також з боку адміністрацій (органів управління) державних підприємств, установ та організацій;

— проходження громадянами державної служби та служби в органах місцевого самоврядування;

— багатоманітної діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб щодо забезпечення реалізації суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів фізичних і юридичних осіб, зокрема, шляхом надання останнім різних адміністративних (управлінських) послуг;

— діяльності зазначених органів щодо забезпечення виконання тими самими особами покладених на них законодавством обов'язків — справляння податків, інших платежів, дотримання будь-яких інших обов'язкових вимог з боку органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування;

— діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб щодо розгляду і вирішення адміністративно-правових спорів у порядку адміністративного оскарження рішень і дій зазначених органів і посадових осіб;

— реалізації юрисдикції адміністративних судів щодо розгляду справ за заявами громадян та інших суб'єктів адміністративного права і поновлення їхніх порушених прав;

— застосування уповноваженими суб'єктами засобів адміністративного примусу, зокрема, заходи адміністративної відповідальності щодо фізичних і юридичних осіб.

Слід визнати, що серед наведених суспільних відносин, в яких перебувають суб'єкти адміністративного права, власне управлінський характер має далеко не основна частина цих відносин. Йдеться про справді наукове розуміння поняття управління — як владно-організуючого впливу керуючих суб'єктів на спільну діяльність людей з метою їх впорядкування, координації та спрямування задля ефективного досягнен­ня загальних (спішних) цілей і завдань цієї діяльності.

Не можна вважати управлінською діяльність органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування, під час якої вони:

а) здійснюють розгляд і вирішення різних індивідуальних звернень приватних (фізичних і юридичних) осіб з приводу реалізації їхніх суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів;

б) надають конкретним приватним особам адміністративні (управлінські) послуги у вигляді дозвільно-ліцензійних, реєстраційних та інших подібних дій;

в) приймають індивідуальні зобов'язуючі рішення щодо приватних осіб з питань виконання ними різного роду обов'язків, передбачених законом, а також при розв'язанні так званих «публічних» справ (наприклад, з питань відселення людей під час будівництва шляхів, мостів, енергетичних мереж, відведення земель для загальнодержавних потреб і т. ін.);

г) здійснюють позасудовий розгляд адміністративно-правових спорів у порядку адміністративного розгляду скарг приватних осіб;

д) вживають щодо громадян заходів адміністративного примусу, і в першу чергу заходів адміністративної відповідальності (так звана поліцейська або юрисдикційна діяльність).

Суспільні відносини, що супроводжують наведені напрями діяльності, здійснюються у кінцевому підсумку у зв'язку та задля вирішення основних завдань і функцій державного управління (хоча зв'язок з цими завданнями і функціями не можна прирівнювати до «сфери» державного управління), однак за своїми сутнісними ознаками вони не є управлінськими.

Саме такі, тобто неуправлінські, напрями діяльності утворюють переважний обсяг функціонування державних органів та інших публічно-владних суб'єктів, що перебуває у сфері регулювання адміністративного права. Це можна беззаперечно стверджувати стосовно усіх дій, пов'язаних:

— по-перше, із забезпеченням реалізації різних суб'єктивних прав, а також обов'язків громадян (а у відповідних випадках — і юридичних осіб);

— по-друге, із забезпеченням захисту порушених прав шляхом розгляду і розв'язання у позасудовому (адміністративному) і судовому порядку адміністративно-правових спорів.

Отже, можемо переконатися, що всупереч стереотипному погляду, управлінські (точніше — державно-управлінські) відносини жодним чином не домінують у змісті предмета адміністративного права.

Подібне домінування було типовим для правового регулювання у державі радянського періоду, оскільки тоді управління з її боку панувало фактично в усіх значущих сферах дії адміністративного права. Нині ситуація істотно змінилася: обсяг державного управління кардинальним чином звузився. Більшість суспільних відносин, що потрапляє під дію норм адміністративного права, не мають власне управлінської природи.

Публічно-сервісна характеристика адміністративного права виявляється у двох відносно самостійних напрямах дії (або функціях) цієї галузі, а саме:

правореалізаційному — він пов'язаний із забезпеченням реалізації прав і охоронюваних законом інтересів приватних осіб (до речі, такою самою мірою адміністративне право забезпечує і виконання різного роду обов'язків цих осіб: тому цей аспект розглядуваної функції доречно назвати «обов'яз-кореалізаційним»);

правозахисному — він пов'язаний із забезпечення захисту порушених прав та інтересів, а також їх поновленням.

Адміністративне право має більше встановлювати обмеження для держави (для всієї публічної влади), і менше — для людей (так само як і загалом для приватних осіб). Саме ця вимога повинна стати вирішальною в оновленні методу регулювання цієї правової галузі.

Обґрунтованим і доцільним є виокремлення у структурі адміністративного права трьох самостійних процесуальних інститутів:

• інституту «внутрішньоорганізаційних» адміністративних проваджень — регулює різні процедури і провадження або оперативно-розпорядчого (наприклад, керівництво ро­ботою якогось органу згідно з відповідним регламентом), або службового (наприклад, проведення атестації державних службовців) або правотворчого (наприклад, підготовка і видання нормативних та індивідуальних правових актів) характеру;

• інституту так званих «сервісних» адміністративних проваджень регулює правореалізаційні і правозахисні провадження, які охоплюють процедури розгляду заяв, скарг та інших звернень приватних осіб, зокрема, з питань надання їм різних адміністративних послуг;

• інституту «юрисдикційних» адміністративних проваджень — регулює адміністративно-юрисдикційні провадження, які охоплюють процедури застосування заходів адміністративного примусу, зокрема, застосування адміністративних стягнень, а також заходів дисциплінарної відповідальності державних службовців.

Оновлення української адміністративно-правової доктрини, навчальної дисципліни «Адміністративне право» та адміністративного законодавства із врахуванням позитивно­го зарубіжного досвіду повинно охопити, щонайменше, такі напрями:

— зміст та спрямованість адміністративно-правового регулювання;

— предмет адміністративного права, зокрема, пріоритетний розвиток окремих інститутів;

— систему адміністративного права;

— ключові адміністративно-правові терміни;

— застосування принципів адміністративного права.

Протягом останніх років в Україні, починаючи з проекту Концепції реформи адміністративного права (1998) відбувається складний і болісний процес наповнення адміністративного права новим змістом. У кінцевому підсумку адміністративне право має забезпечувати досягнення двох базових цілей:

— ефективної організації та функціонування системи органів публічної адміністрації;

— фактичної реалізації та захисту прав громадян у відносинах із зазначеними органами.

Отже, адміністративне право має й надалі поділятись на загальну та особливу частину, проте наповнення цих частин повинно частково змінитись.

Система адміністративного права із врахування досвіду країн континентальної правової системи могла б мати наступну внутрішню побудову.

Основні інститути загальної частини:

— адміністративно-правовий статус органів публічної адміністрації;

— адміністративно-правовий статус державних та муніципальних службовців;

— форми діяльності органів публічної адміністрації (загальний огляд);

— адміністративні процедури (порядок діяльності органів публічного управління);

— адміністративна юстиція (організація адміністративних судів та порядок розгляду ними адміністративних спорів);

— адміністративна відповідальність (у модифікованому вигляді).

Особлива частина могла б поділятись не за суб'єктами — органами публічної адміністрації спеціальної компетенції, а за об'єктами правового регулювання, тобто за групою однорідних суспільних відносин, що регулюються адміністративно-правовими нормами. Наприклад, його частини могли б називатись:

— освітнє право;

— медичне право;

— адміністративне господарське право;

— будівельне право;

— фінансове право;

— інформаційне право;

— комунальне право;

— транспортне право;

— митне право;

— поліцейське право тощо.

Питання для самоконтролю та самоперевірки

1. Розкрийте поняття загальне адміністративне право.

2. Що являє собою спеціальне адміністративне право.

3. Співвідношення адміністративного та поліцейського права.

4. Структура адміністративного права у романо-германській правовій системі.

5. Особливості предмета адміністративного права в англосаксонській правовій системі.

6. Характеристики "належного урядування".

7. Основні риси концепції урядування.

8. Публічно-сервісна характеристика адміністративного права.

9. Напрями оновлення української адміністративно-правової доктри­ни.

10. Мета реформування адміністративного права.

11. Яким чином вітчизняна адміністративно-правова наука тлумачить державне управління.

12. Більш детальніше охарактеризуйте одну з найважливіших рис концепції урядуванняяк поліцентричність.

13. Як визначається в документах програми розвитку ООН «належне управління».

14.. Як слід розуміти концепцію урядування, що сила держави еволюціонує від «влади над» до «влади для».

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 149; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!