Тема 6. Країни Азії, Африки та Латинської Америки 2 страница

Вибори 1996 р., і місцеві, і парламентські, принесли перемогу прав оце нтристській Демократичній конвенції Румунії.

Під час другого туру голосування в листопаді 1996 р. з обрання президента Румунії перемогу здобув мало кому відомий професор геології Бухарестського університету, лідер ДКР Еміль Константінеску.

Президент і уряд енергійно взялися до справи, але пр'облем виявилося набагато більше, ніж вони сподівалися. Е. Константінеску неодноразово змінював голів уряду, одначе кардинально покращити ситуацію не спромігся. На президентських виборах 2000 р. знову переміг представник лівих сил Й. Ілієску. Досвідчений політик заявив, що має рецепт виходу з кризи.

Початок демократіпації румунського суспільства і курс на формуваїня економіки ринкового типу істотно збільшили можливості розвитку інтеграційних процесів із країнами Заходу.

Основними інвесторами до економіки Румунії у 90-х рр. були Італія, Франція, Велика Британія і США. Всесвітній банк реконструкції та розвитку надав Румунії досить великі кредити, умови яких суворо визначено. Курс на входження до Європейського Союзу не заважає розширенню економічних зв'язків і з іншими партнерами. Зокрема, Румунія активно долучилася до нового об'єднання держав — Центральноєвропейської ініціативи. Румунія приєдналася до програми "Партнерство заради миру". Одначе зовнішньоекономічні зв'язки і за інвестиціями, і за обсягами охоплення партнерів,і за змістом поки що значно відстають від аналогічних показників Чехії, Польщі, Угорщини, що великою мірою зумовлено внутрішньополітичними проблемами.

Осібно у зовнішній політиці Румунії стоїть Молдова. Ці дві нині незалежні країни об'єднує давнє етнічне, історичне та соціально-культурне коріння. Чимало громадян обох країн вважають румунів і молдаван представниками однієї нації. І в Румунії, і в Молдові існують серйозні тенденції й наміри до об'єднання двох держав.

З іншим сусідом, Угорщиною, зберігається напруженість у відносинах через задавнену трансільванську проблему. Угорське населення у Трансільванії зазнає, хоча й меншого, ніж за режиму Чаушеску, обмеження національних прав і свобод.

5. Українсько-румунські відносини

Українці мешкають у Румунії в різних регіонах: Південній Буковині, Добруджі, Марамуреші, Банаті. їхнє соціально-економічне й національне становище порівняно з українською.діаспорою в інших країнах Східної Європи протягом багатьох років залишалося найбільш складним. Комуністичне керівництво Румунії цілеспрямовано провадило політику створення "єдиної румунської соціалістичної нації", насильницьки асимілюючи всі національні меншості, у тому числі й українців.

Груднева революція 1989 р. принесла українцям, які мешкають у Румунії, можливість вирішувати свої соціапьно-економічні, культурні й духовні проблеми. Одразу ж після повалення режиму Чаушеску було створено громадську організацію — Союз українців Румунії (СУР), яка представляла інтереси всього українства країни. Влітку 1991 р. СУР прийнято у члени Всесвітнього конгресу вільних українців. Відкрились українські школи, українці з великими труднощами почали будувати храм — собор святого Володимира. Українська молодь Румунії здобуває освіту у вишах Львова, Івано-Франківська, Чернівців, Тернополя. З 1990 р. виходить літературний щомісячник "Наш голос", видається газета "Вільне слово".

Перевірте себе

1. Який перший державний орган було створено в Румунії після підписання перемир'я з СРСР?

2. За яких умов Румунію було проголошено республікою?

3. У чому полягали особливості зовнішньої політики Румунії в 60—80-ті рр.? Як виявлялася особлива роль Румунії у Варшавському договорі?

4. Які події стали приводом до розгортання Грудневої революції 1989 р. в Румунії?

5. Прослідкуйте перебіг політичної боротьби в Румунії після ліквідації, режиму Чаушеску.

Виконайте завдання

1. Зробіть хронологічний ланцюжок подій, поставивши у кружечок відповідну цифру.

Антифашистське повстання в Бухаресті —О—О—О—О—О—О—Ухвалення конституції Румунії

1. Обрання Н. Чаушеску першим секретарем ЦК РКП.

2. Король Мігай І зрікся престолу.

3. Створення коаліційного уряду НДФ на чолі з П. Грозою.

4. Й. Ілієску вперше обрано президентом Румунії.

5. Повстання в м. Тімішоара.

6. Повалення диктатури клану Чаушеску.

2. Визначте основні вектори зовнішньої політики Румунії на сучасному етапі.

3. Стрілочками поєднайте прізвища політичних діячів і ті політичні партії, фронти, що їх вони очолювали.

Й. Ілієску • • ДКР

П. Гроза • • РРП

Г. Георгіу-Деж • • РКП

Н. Чаушеску • • ФНП

Е. Константінеску • • НДФ

Питання для обговорення у групі

1. Чому монополія на владу Румунської комуністичної партії стала гальмом у розвитку країни?

2. Чому, на вашу думку, революційні події в Румунії у грудні 1989 р. прибрали такого жорстокого, кривавого характеру?

3. У чому полягають відмінності розвитку Румунії після революції 1989 р. від розвитку в гой же період Чехії, Польщі, Угорщини?

Документи свідчать

Із статті в газеті "Адеверул", органі Фронту національного порятунку

"Усякий румун знає, що в ті дні (грудень 1969 р. — Авт.) й незадовго перед початком подій людей хвилювало в першу чергу, де дістати ліки; їжу, як обігріти оселю. Чому ж сьогодні ми боїмося визнати, ща за диктатури Чаушеску ми чудово пристосувалися до подвійного способу думати, діяти й говорити не те, що думаємо. Проте не могли пристосуватися до життя без їжі, ліків, тепла? Ми погодилися замінити думки Ідеолоіїєю, але не могли погодитися замінній їжу голодом. В цьому і полягає пояснення причин революцій люди, які більше за всіх потерпали від злиднів і зубожіння, з найменшими матеріальними можливостями, з найбільшими турботами і проблемами, саме вони гостріше від усіх відчули необхідність припинення цього знущання над народом. І під танки кидалися не ті, хто зрозумів банкрутство марксистсько-ленінської ідеології, а ті, хто через цю ідеологію став економічним банкрутом".

Запитання до джерела

1. Які причини Грудневої революції 1989 р. в Румунії автор статті вважає найголовнішими?

2. Які верстви населення в "соціалістичній" Румунії, на вашу думку, були "економічними банкрутами"?

Запам'ятайте дати:

• 23 серпня 1944 р. — антифашистське повстання в Бухаресті.

• 30 грудня 1947 р. — король Мігай І зрікся престолу.

• 22 грудня 1989 р. — втеча Н. та Є. Чаушеску зі столиці; повалення диктатури клану Чаушеску; формування Фронту національного порятунку.

1. Прихід комуністів до влади після війни. Ліквідація монархії

Під час Другої світової війки Болгарія була союзницею Німеччини, яле у війні проти Радянського Союзу участі не брала. У боротьбі проти гітлеризму і монархо-фашистської диктатури сформувався союз антифашистських і патріотичних сил — Вітчизняний фронт (ВФ). Провідні позиції у ВФ прагнула захопити компартія, яка спиралася на зростаючий партизанський рух.

6 вересня 1944 р. партизани розгорнули бойові дії, їхні загони рушили на столицю. В ніч проти 9 вересня було завдано удару по основних урядових установах у Софії. О 6-й годині ранку народ Болгарії почув по радіо звістку про те, що народне повстання перемогло і сформовано уряд Вітчизняного фронту на чолі з лідером угруповання "Ланка" Кимоном ГеоргІєвим. У новому уряді переважали комуністи.

Перемозі народного повстання сприяв вступ на територію Болгарії Радянської армії 8 вересня 1944 р. Новий уряд спирався на присутність радянських військ у країні. Підписавши наприкінці жовтня 1944 р. перемир'я з країнами антигітлерівської коаліції, Болгарія вступила у війну проти Німеччини.

Вирішальні для комуністів події сталися восени 1945 р. 4 листопада 1945 р. з багаторічної еміграції до країни повернувся Георгій Димитров, останній генеральний секретар розпущеного 1943 р. Комінтерну, голова ІДК Болгарської робітничої партії (комуністів) — БРП(к). 18 листопада відбулися вибори до Великих народних зборів — парламенту Болгарії. У виборах брали участь лише партії, що входили до Вітчизняного фронту; вони висунули спільних кандидатів і здобули повну перемогу. Опозиційні партії ці вибори бойкотували.

Захід відреагував жорстким невизнанням результатів виборів 1945 р. Одначе 8 вересня 1946 р. в Болгарії відбувся референдум про форму державної влади. 93% учасників проголосували за ліквідацію монархії, 15 вересня Болгарію було проголошено Народною республікою, а їі тимчасовим президентом став Василь Ко-ларов. У жовтні 1946 р. було призначено нові вибори до Великих народних зборів, у яких взяли участь і представники опозиції. За кандидатів БРП(к) Проголосували 50%. Уряд очолив Г. Димитров, парламент — В. Коларов. Підписавши в лютому 1947 р. мирну угоду з Болгарією, західні країни фактично визнали нову владу.

Ухвалена у грудні 1947 р. конституція Болгарії закріпила прихід комуністів до влади. У серпні 1948 р. БРП(к) і БСДРП об'єднались у Болгарську комуністичну партію (БКП).

Усередині самої БКП встановився культ її лідерів Г. Димит-рова (помер 1949 р.) і В. Червенкова, а спроби деяких болгарських комуністів, як, скажімо, секретаря ЦК БКП і голови уряду Трайчо Костова, провадити самостійну політичну лінію, зменшити вплив Москви скінчилися судом і розправою.

2. Правління Т. Живкова

Після смерті Сталіна в Болгарії було здійснено несміливі спроби критики культу особи В. Червенкова у стилі М. Хрущова. XX з'їзд КПРС фактично вирішив долю "головного сталініста Болгарії". Радянське керівництво було мевдоволене повільними - змінами в Болгарії і тим, що в країні нічого не робилося для

Підтримки лінії Хрущова. За допомогою Кремля В. Червенкова було знято з посади голови Ради міністрів, а згодом виведено з політбюро і виключено з партії. Москва зробила ставку на Тодо-ра Живкова і по-своєму не помилилась.

Тодор Живков перебував при владі протягом 35 років. За цей час Болгарія пережила піднесення і спади в економічній та соціально-політичній сферах.

Поворотним став 1971 р. На черговому з'їзді БКП було проголошено завдання будівництва "розвиненого соціалістичного суспільства". Нова конституція (1971 р.) закріпила керівну роль БКП у країні.

60—70-ті рр. були досить успішними в економічному аспекті. З'явилися нові галузі господарства, в тому числі електротехнічна та електронна. Швидкими темпами розвивалися машинобудування, енергетика, хімічна промисловість. Стабільно розвивався аграрний сектор. Болгарія постійно експортувала до країн РЕВ продукцію сільського господарства та переробної промисловості. Велике значення в цьому мали особисті контакти Т. Живкова з Л. Брежнєвим. СРСР надавав Болгарії енергоносії і інші товари на дуже сприятливих умовах. Живков не залишився в боргу: Болгарія була найнадійнішим союзником СРСР у 60— 80-х рр.

Проте в середині 80-х рр. економіку Болгарії вразила криза. Сотні підприємств стали збитковими, собівартість вироблюваної продукції зростала, а якість їі залишалася низькою; імпорт перевищував експорт. Бюрократизм і централізоване планування були несумісні з ефективним розвитком економіки.

3. Революція 1989 р.

Влітку 1989 р. становище у Болгарії різко загострилося. У країні зростав товарний голод, прогресувала інфляція. Т. Живков, оголосивши "перебудову" в Болгарії, поступово втрачав важелі управління країною. Перші протести легальної болгарської опозиції викликали явне невдоволення системи, заснованої на ідеї безальтернативного розвитку.

Живков був занепокоєний створенням нових партій у Польщі та Угорщині, ситуацію в СРСР він розцінював як критичну. За кілька тижнів до 10 листопада 1989 р. болгарський лідер висловлював наростаючу Тривогу: "Ми не втримаємось у Болгарії самотужки". Втеча населення на Захід, яка розпочалась у НДР, стала каталізатором подій у Болгарії. Насильницька християнізація болгарських турків і закон про вільний виїзд із країни привели до масової втечі мусульманського й тюркомовного населення.

У вищому керівництві країни, яке доти вдавало гурт однодумців, наростав конфлікт. Член політбюро ЦК БКП, міністр закордонних справ Петр Младенов 24 жовтня 1989 р. надіслав різкого листа Живкову, в якому висловлював незгоду з його стилем І методами роботи, і подав у відставку. У Москві розуміли, що час Живкова безповоротно минув, і зробили ставку на П. Младено-ва, хоч активно у конфлікт не втручалися. 10 листопада керівництво БКП примусило Живкова піти у відставку з усіх посад.

У країні з'являлися десятки нових партій, організацій, рухів. Були спроби реформувати і БКП. XIV позачерговий з'їзд партії у січні 1990 р. відмовився від керівної ролі БКП у суспільстві, проголосив побудову "оновленого соціалізму". Т. Живкова та його оточення було виключено з партії. Незабаром БКП перейменували на Болгарську соціалістичну партію (БСП).

У країні скасовувалися закони, які обмежували демократичні права громадян, деполітизувалися армія, правоохоронні органи, відбувалася реабілітація колишніх політичних в'язнів. 7 грудня 1989 р. було засновано Союз демократичних сил (СДС), який проголосив ідею розбудови Болгарської держави на принципах демократії та приватної власності. Керівником СДС став доктор філософських наук Желю Желев.

1 серпня 1990 р. Великі національні збори назвали Ж. Желева президентом Болгарії, а після виборів 19 січня 1992 р. він став першим всенародно обраним президентом країни.

4. Сучасне становище Болгарії

Ухвалення Великими народними зборами 12 липня 1991 р. нової конституції стало важливим етапом у переході країни до демократичного державного устрою. Нова конституція Республіки Болгарія (такою стала офіційна назва держави) регламентує основні принципи і засоби побудови демократичної політичної системи. Згідно з конституцією Болгарія є республікою з парламентським управлінням. Законодавчу діяльність здійснюють Народні збори (парламент), що складаються з 240 народних представників. Кабінет міністрів І президент здійснюють виконавчу владу. Останній володіє обмеженими повноваженнями та обирається громадянами строком на п'ять років. За конституцією, судова влада є незалежною.

А от економічні перетворення в Болгарії відбувалися важко. Ще 1991 р. було ухвалено закон про землю, але земельна реформа в країні просувалася повільно. Багато- проблем спричинила поквапна, непродумана ліквідація адміністративним способом (аж до введення військ) рільницьких кооперативів (вельми прибуткових, із європейськими ринками збуту продукції") ще до створення нових структур власників. Це призвело до розпродажу більшої частини худоби, зокрема племінного стада, техніки, будівель та іншого майна.

Об'єктивні показники свідчили про поглиблення кризи в економіці. Кількість безробітних І 993 р. сягнула 600 тис, а реальна заробітна платня того ж року впала на 75% проти 1990 р.

У 1994—1996 рр. ситуація в економіці ще більш погіршилася. До кінця 1996 р. інфляція досягла рівня понад 150%, з початку року національна валюта — лев — девальвувалася на 70%, було вичерпано золотий запас країни, потік іноземних інвестицій припинився. Приватизація тупцювала на місці, в економіці, що контролювалася державою, як і раніше, домінували громіздкі й нерентабельні підприємства, типові для соціалістичної епохи. Відчувалася гостра нестача не тільки м'яса, а й навіть хліба.

На президентських виборах 3 листопада 1996 р. (другий тур) переміг лідер антикомуністичного блоку — Об'єднання демократичних сил (ОДС) — 44-річний адвокат із Пповдива Петр Стоянов.

Він намагається стати "президентом усіх болгар". В останні роки економічні показники в Болгарії дещо покращилися. Це пов'язано з продуманою політикою приватизації, залученням іноземних інвесторів. Нині болгари з жахом згадують порожні прилавки магазинів за часів правління соціалістів і назад повертатися не хочуть.

Наприкінці 90-х рр. з еміграції після півстолітнього проживання в Іспанії повернувся Симеон II, син останнього царя Болгарії Бориса. Розгорнувши активну політичну діяльність, він створив Антикорупційну партію, навесні 2001 р. виграв із нею вибори до парламенту і за підтримки Турецької партії, що захищає інтереси турецької меншини в Болгарії, став прем'єр-міністром і сформував уряд, продекларувавши скорочення на 10% державного апарату,, рішучу боротьбу проти корупції та швидкі й успішні реформи в економіці. У країні зростає кількість прихильників реставрації монархії.

Якщо до 1989 р. Болгарія у зовнішній політиці слухняно рухалась у фарватері Москви, то після революції головним у діяльності країни на міжнародній арені стала інтеграція до Європи І загальноєвропейських структур.

Одним із важливих кроків на шляху прилучення Болгарії до Європи стало прийняття її до Ради Європи.

Болгарію завжди пов'язували тісні відносини з Україною. Суверенні держави 1992 р. підписали в Софії Угоду про дружні взаємовідносини та співробітництво. Особливо активно контакти між державами розвиваються у сфері туризму, транспорту і зв'язку.

Перевірте себе

1. Яким чином Болгарія вийшла з Другої світової війни?

2. За яких обставин комуністи в Болгарії доступилися до впади? Хто очолив перший комуністичний уряд?

3. У чому полягають особливості внутрішньополітичного розвитку і зовнішньої політики Болгарії у 60—80-ті рр.?

4. Які причини мала болгарська революція 1989 р.?

5. В якому напрямі розвивалася Болгарія після 1989 р.?

6. Який характер мають українсько-болгарські відносини?

Виконайте завдання

1. Зробіть хронологічний ланцюжок подій.

Перемога народного повстання в Софії____________________________________________Перехід Болгарії на шлях демократії та ринкових відносин

1. Ухвалення демократичної конституції Болгарії.

2. Тодор Живков очолив БКП.

3. Референдум про державний устрій Болгарії.

4. Відставка Т. Живкова на пленумі БКП.

5. Всенародне обрання президентом Болгарії Ж. Желева.

6. Обрання президентом Болгарії П. Стоянова.

2. Стрілочками поєднайте прізвища політичних діячів та назви полі-

тичних партіи і рухів, що їх вони очолювали.

Г. Димитров • • ОДС

Т. Живков • • ВКП

К. Георгісв • • СДС

Ж. Желев • • БРП(к)

П. Стоянов • • "Ланка"

3. Визначте, про кого йдеться.

1) Доктор філософських наук, керівник Союзу демократичних сил, президент Болгарії

2) Керівник Комінтерну, очолював уряд Болгарії

3) За фахом юрист, адвокат, очолював об'єднання демократичних сил, президент Болгарії

Питання для обговорення у групі

1. Чим революційні події у Болгарії 1989 р. відрізнялися від інших країн Центральної та Південно-Східної Європи?

2. Як ви розумієте слова П. Стоянова про прагнення "стати президентом усіх болгар"?

3. Що мав на увазі президент Л. Кучма, кажучи про небезпеку "болгарського сценарію" для України?

Документи свідчать

Тодор Живков (1911-1998). Із книги "Сто великих правителів XX століття"

"Ця людина 35 років владарювала в країні. Небагато знайдеться правителів, які в змозі вихвалятися таким політичним довголіттям. Досить зазначити, що Тодор Живков керував Болгарією довше, ніж разом узяті Хрущов, Брежнєв, Андропов і Черненко Радянським Союзом. За роки його правління Болгарія пережила народження, розквіт І занепад соціалізму.

У внутрішній політиці Живков спирався на органи державної безпеки з їхніми практично необмеженими технічними можливостями і всеохопною системою таємних агентів. Це дозволяло Жинкову одразу ж знищувати будь-які зародки бунту...

Забезпечивши собі стабільну владу, Тодор Живков сповна задовольнив свої "інтелектуальні" амбіції, відкриваючи різноманітні "закони" та "закономірності" в царині суспільно-економічного розвитку країни. Він мав феноменальну пам'ять й невичерпну працездатність, тому зібрання його творів перевищувало 30 томів. Його твори вивчалися Й конспектувалися в усіх навчальних закладах Болгарії як "видатні наукові праці". Цинізм Живкова полягав у тому, що сам він не дуже то й вірив у те, що робив: у жовтні 1990 р- скинутий болгарський лідер заявив в інтерв'ю декільком кореспондентам західник газет, що соціалізм — це "недоносок", а соціалістична система від самого початку виникнення була невдалою, оскільки будувалася на хибній основі".

Запитання до джерела

1. Як узгоджуються слова автора про подвійну мораль Т. Живкова з усім його життям, розвитком Болгарії в 50—80-х рр.?

2. Чому, на ваш погляд, саме такий керівник так довго перебував при владі у Болгарії?

Запам'ятайте дати:

• 9 вересня 1944 р. — створення уряду Вітчизняного фронту.

• 15 вересня 1946 р. — Болгарію проголошено Народною Республікою.

• Липень 1991 р. — ухвалення демократичної конституції Болгарії.

1. Комуністи при владі в Югославії. Й. Броз Тито

Югославію було окуповано Німеччиною та її союзниками у квітні 1941 р. Велику роль у визволенні країни відіграли партизанські загони, об'єднані 1942 р. в Народно-визвольну армію Югославії. Головнокомандувачем народно-внзвольної армії, а згодом головою національного комітету визволення Югославії став Йосип Броз Тито.

У вересні 1944 р. на територію Югославії увійшли радянські війська. Із звільненням у жовтні 1944 р. Белграда, а також Сербії позиції народно-визвольного руху ще більше зміцніли.

7 березня 1945 р. Й. Броз Тито сформував уряд Демократичної Федеративної Югославії (ДФЮ); його офіційно визнали СРСР, Британія і США. У новому уряді прихильники Тито посіли чолові позиції.

На виборах до Установчої скупщини в листопаді 1945 р. Комуністична партія Югославії (КПЮ) отримала 90% голосів.

29 листопада 1945 р. Установча скупщина (вищий законодавчий орган) проголосила Югославію Федеративною Народною Республікою {ФНРЮ). Того ж дня було прийнято Декларацію про остаточну ліквідацію монархії. Нова конституція країни, ухвалена 31 січня 1946 р., закріпила федеративний устрій держави, до складу якої увійшли шість союзних республік: Сербія (дві автономії — Восводина і Косово), Хорватія, Словенія, Боснія та Герцеговина, Македонія, Чорногорія. Переважною було визнано державну власність.

Ще в серпні 1945 р. у країні почала здійснюватись аграрна реформа під гаслом "Земля належить тим, хто її обробляє". Було конфісковано землі німців, яких за рішенням союзних держав переселяли на територію Німеччини, а також тих, хто співробітничав з окупантами. Ліквідовувалося поміщицьке землеволодіння. Земля передавалася за невелику плату селянам, частково переходила до рук держави.

Уже в травні 1945 р. було введено фактичну монополію зовнішньої торгівлі, у серпні — скасовано іноземні концесії на видобуток корисних копалин. Згідно з законом 1946 р. про націоналізацію великої промисловості до 90% підприємств переходило до рук держави, а з ухваленням другого закону про націоналізацію у квітні 1948 р. відбулася повна ліквідація приватного сектора. Націоналізація транспорту, банків, оптової торгівлі призвела до остаточного встановлення панування комуністичного режиму в економічній сфері. Як і Радянський Союз, вплив якого на Югославію у 1945—1947 рр. зростав, Югославія перейшла на п'ятирічне планування, затвердивши 1947 р. перший п'ятирічний план (1947—1951 рр.).

Очоливши національно-визвольний рух у боротьбі проти нацизму і ліквідувавши політичних супротивників, КПЮ доступилася до влади, розпочавши формування тоталітарного за сутністю режиму в країні.

2. Конфлікт з СРСР

Лідер Югославії Й. Броз Тито став на чолі уряду і правлячої партії завдяки винятковому авторитету, здобутому ним під час боротьби проти нацизму, за визволення країни. На відміну від інших керівників східноєвропейських держав він не допускав повного підкорення сталінському керівництву, прагнув здійснювати самостійну внутрішню й зовнішню політику, залишаючись при цьому прихильником марксистсько-ленінської ідеології.

Конфлікт між СРСР та Югославією почав визрівати від середини 1947 р. Сталін незичливо спостерігав за зростанням міжнародного авторитету Тито, його амбіційними планами створення на Балканах федерації, в якій провідна роль належала б Югославії. З Югославії вислали радянських спеціалістів, звинувативши їх у надмірному втручанні у внутрішні справи країни.

20 березня 1948 р. ВКП (б) надіслала керівництву КПЮ листа з численними докорами. Своєю чергою, Тито нагадав Кремлю про недостатню, на його думку, допомогу під час війни.

Обмін листами з образами і дохорами продовжився в наступні місяці.

Тито реально відчував підтримку абсолютної більшості населення коаїни. V з'їзд КПЮ, який розпочав роботу 21 липня у Белграді, чітко позначив поворот до більш жорсткої політики Стосовно СРСР.

У Москві боротьба проти "злочинної кліки Тито—-Ранковича" досягла апогею.

11 серпня 1948 р у ноті, надісланій до Белграда. СРСР заявив, що він більше не може ставитись до уряду Югославії як до союзника і вважає його своїм ворогом. У вересні 1948.р СРСР денонсував пакт про дружбу з Югославією від 11 квітня 1945 р.

Так ідеологічні і міжпартійні протиріччя обернулися найгос-трішим міждержавним конфліктом, глибинною причиною якого було прагнення кремлівського керівництва підкорити норовливого і впливового керівника Югославії своїм інтересам і накинути суверенній країні свою модель розвитку.

3. Курс на розвиток самоврядування

Після розриву відносин із СРСР у Югославії почали шукати свій шлях "побудови соціалізму". Нові підходи до проблеми соціалістичного будівництва було спершу викладено Й Броз Тито 26 червня 1950 р. на засіданні скупщини ФНРЮ. На його пропозицію парламент Югославії ухвалив того дня закон про передання заводів в управління робітникам, який проголошував, що підприємствами як загальнонародною власністю керують через робітничі ради і комітети управління трудові колективи. Ці заходи потягли за собою реорганізацію економічної та політичної системи країни. Законом від 29 грудня 1952 р. було проведено велику реформу в царині планування народного господарства: чимало функцій у цій сфері передано республіканським і місцевим органам та підприємствам, галузеві міністерства ліквідувались.

Після відмови в 1953 р. від політики колективізації сільського господарства селянські трудові кооперативи було реорганізовано в кооперативи загального типу і прирівняно до промислових підприємств. Тоді ж було видано закон, що обмежував приватну власність на землю максимальним наділом у 10—15 га на одне господарство; 1954 р. у межах цього максимуму було дозволено вільний продаж та оренду землі. З осені 1955 р. почала проводитись нова політика перебудови села, що спиралася на створення агропромислових комбінатів одночасно з розвитком сільськогосподарських кооперативів.

Зміни заторкнули і правлячу партію, яка після VI з'їзду стала називатися Союзом комуністів Югославії (СКЮ). Як було відзначено на з'їзді, партія в умовах розвитку самоврядування не могла більше відігравати директивної ролі у державному та суспільному житті. За нею зберігалося право розроблення генеральної лінії, але боротися за її втілення вона повинна була не командними методами, а методами переконання. Проголосивши самоврядування невід'ємним юридично гарантованим правом трудящих, нова конституція країни, ухвалена у квітні 1963 р., поширила самоврядувальні відносини і на установи невиробничої сфери, що було кваліфіковано як перехід до громадського самоврядування. Відповідно до основного закону країна стала називатися Соціалістичною Федеративною Республікою Югославією (СФРЮ). Отже, внутріполітичний розвиток Югославії значно відрізнявся від інших соціалістичних країн.

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 134; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!