Тема 6. Країни Азії, Африки та Латинської Америки 1 страница

Югославія

Болгарія

Румунія

Угорщина

1. Встановлення комуністичного режиму

Оскільки Угорщина в період Другої світової війни була союзницею Німеччини, у вересні 1944 р. на територію Угорщини, переслідуючи гітлерівські війська, вступила Радянська армія.

2 грудня 1944 р. у м. Сегед було- створено Угорський національний фронт незалежності (УНФН). До нього входили представники Угорської комуністичної партії (УКП), а також інших партій, серед яких була і партія дрібних сільських господарів (ПДСГ). Політрада УНФН призначила прем'єр-міністром коаліційного уряду генерала Міклоша.

20 січня 1945 р. уряд Б. Міклоша підписав угоду про перемир'я з СРСР, США, Великою Британією, оголосивши війну Німеччині, а 4 квітня Червона армія завершила визволення Угорщини. Таким чином, влада УНФН і його уряду поширилася на всю країну.

На виборах до Національних зборів 4 листопада 1945 р. УКП отримала лише ІТА усіх голосів і змогла делегувати до парламенту тільки 70 представників. Беззастережну перемогу здобула ПДСГ, що надало їй право на 245 мандатів. Новий парламент 1 лютого 1946 р. проголосив Угорщину республікою.

Уряд лідера ПДСГ Ференца Надя прагнув демократизувати державний і суспільний устрій. Лідери ПДСГ виступили проти революційних і насильницьких методів боротьби, захищали приватну власність, обстоювали демократичні принципи, а УКП боролася за "народну демократію" як своєрідну форму диктатури пролетаріату. Протистояння УКП та ПДСГ стало неминучим. Керівництво УКП інспірувало змову з боку ПДСГ проти "народно-демократичного ладу". Лідерів ПДСГ звинуватили у підготовці воєнного путчу. Прем'єр-міністр Ф. Надь змушений був залишитися у Швейцарії, де він знаходився на відпочинку, інші керівники партії покинули країну. ПДСГ виявилася дискредитованою, в її керівництві взяли гору політики лівої орієнтації, близькі до комуністів.

Після "об'єднання" комуністів і соціал-демократів УКП і СДП було створено нову Угорську партію трудящих (УПТ), яка будувала свою діяльність на марксистсько-ленінських засадах.

У виборах до Державних зборів у травні 1949 р. могли брати участь тільки схвалені комуністами кандидати. Вони дістали 95% голосів. 18 серпня 1949 р. було ухвалено нову конституцію Угорщини. Відтоді офіційно країну називали Угорською Народною Республікою (УНР). Отже, внаслідок політичних маніпуляцій, розправляючись із конкурентами і спираючись на всебічну допомогу і підтримку кремлівського керівництва, перед яким буквально плазував генеральний секретар УПТ М. Ракоші, комуністи на 1949 р. встановили повний контроль у країні.

У перші роки свого правління М. Ракоші створив жорстокий режим культу особи, переслідував опонентів, застосовував тортури, репресії, розстріли.

Після смерті Сталіна Москва в цілому зрозуміла необхідність демократизації Угорщини, виправлення хиб режиму Ракоші. На посаду прем'єр-міністра з Кремля було рекомендовано Імре Надя, головного критика курсу Ракоші.

Надь рішуче засудив проведення насильницької колективізації, його уряд зменшив податки та обов'язкові поставки сільськогосподарської продукції, планував перерозподіл капіталовкладень із важкої промисловості у виробництво товарів споживання.. Симпатії суспільства були на його боці. Але у боротьбі з таким досвідченим супротивником, як Ракоші, Надь програв; 1955 р. його виключили з партії.

Однак ім'я Ракоші викликало загальну ненависть.

Наступного року Ракоші було відправлено у відставку.

2. Революція 1956 р.

Під впливом ідей XX з'їзду КПРС в Угорщині, як і в інших країнах Східної Європи, пожвавився національно-демократичний рух. Населення вимагало негайно реабілітувати безвинно засуджених і страчених політичних і громадських діячів, відставки наступника М. Ракоші сталініста Е. Гере.

Події у Польщі стали каталізатором суспільного вибуху в Угорщині.

23 жовтня 1956 р. понад 50 тис. осіб зібралися біля будинку польського посольства, студенти вимагали припинення беззаконня й культу особи. Підрозділи служби безпеки відкрили вогонь по демонстрантах. Ці події стали прологом народно-демократичної революції в Угорщині.

Непередбачуваність наслідків випадання однієї країни з радянського блоку штовхала СРСР на надзвичайні заходи. Попервах урядові І. Надя, який доступився до влади в ніч проти 24 жовтня, у Москві довіряли і радилися з ним. На світанку 24 жовтня до Будапешта "на усне прохання" угорських керівників було введено радянські війська.

Одначе 28 жовтня Надь висунув вимогу, вивести радянські війська з Будапешта і країни в цілому.

І листопада 1956 р. І. Надь сформував коаліційний уряд, Новий уряд проголосив нейтралітет Угорщини і вихід її з Варшавського договору, висловив намір припинити орієнтацію на СРСР і розпочати великомасштабне економічне співробітництво з західними країнами. Замість комуністичних адміністрацій створювалися нові органи влади — ради. Оголошувалася амністія для політичних в'язнів, УПТ розпускалася. У Москві вирішили лінію співробітництва переглянути на користь суто воєнного вирішення угорської кризи, зміни уряду. Замість УПТ створювалася нова партія — Угорська соціалістична робітнича партія (УСРП), яку очолив Янош Кадар. На нього радянські керівники поклали завдання відновлення комуністичного правління в Угорщині після завершення воєнної операції. На військовому літаку Кадара вивезли до СРСР, де він залишався до '4 листопада — початку штурму радянськими дивізіями Будапешта. Того дня група політичних діячів на чолі з Я. Кадаром створила Тимчасовий революційний робітничо-селянський уряд для "розгрому контрреволюції та відродження соціалізму у країні".

На світанку 4 листопада радянські війська за наказом маршала Конєва розпочали виконання поставленого завдання — "допомогти зламати опір заколотників у Будапешті, відновити законну владу і порядок у країні".

Люди, які домоглися демократичних свобод, стали на захист своїх завоювань, пролилася кров. Унаслідок бойових дій в листопаді 1956 р. — січні 1957 р. тільки в Будапешті загинули 1188 мешканців, іще 200 — в інших містах країни. Серед радянських військ утрати склали 720 вояків загиблими і такими, що пропали безвісти. Є достовірні дані, що військові чекісти розстріляли кількасот вояків Радянської армії, які відмовилися стріляти в повсталих угорців.

Події в Угорщині 1956 р. стали наслідком кризи сталінської моделі соціалізму.

3. Режим Я. Кадара

Я. Кадар та члени його уряду з м. Сольнок (де він був сформований) 7 листопада переїхали до Будапешта і негайно склали присягу голові президії УНР Т. Добі. Так було вирішено проблему легітимності. У країні Кадар та його прихильники мали мінімальну підтримку. Розпочався складний період відновлення нормального життя, завоювання підтримки населення.

Вирішальне значення в цей період мали особисті якості керівника.

Я. Кадар, залишаючись, звісно, прихильником марксизму, але не будучи догматиком і доктринером, обрав шлях національної злагоди, компромісів і поступових реформ, чим суттєво відрізнявся від інших керівників країн Східної Європи. Він уважав, що самі тільки комуністи неспроможні побудувати нове суспільство. Йому належить знаменитий вислів: "Хто не проти нас, той з нами". Це кредо допомогло згуртувати суспільство на базі національної злагоди.

Задуми реформи з'явилися ще 1957 р., вже тоді стало зрозуміло, що етап екстенсивного розвитку економіки закінчився. Реалізація реформ стала можливою в 1966—1968 рр. До розроблення реформи було залучено найкращі сили, вивчено світовий досвід, для подолання труднощів першого етапу створено матеріальні резерви.

Архтекторами реформи господарського механізму стали Р. Ньєрш та Е. Фок. Тоді ще не заведено було говорити про ліквідацію командно-адміністративної системи, але угорці першими скасували директивне адресне планування, запровадили економічні методи управління економікою. Два види власності — державна і кооперативна — було зрівнено у правах, функції міністерств обмежено, підприємства дістали широку самостійність. Було введено торгівлю засобами виробництва, здійснено реформу ціноутворення. Ринок швидко насичувався товарами. Я. Кадар стримував тих, хто намагався надати реформі ще більшої радикальності. У сусідніх країнах угорські нововведення сприймалися з недовірою, нерозумінням, а інколи й відкрито вороже. Одначе реформи в Угорщині виявили й інше: відсутність приватної власності й ринкових відносин у повному обсязі роблять будь-які спроби реформування соціалістичної економіки безперспективними. Ця обставина була підтверджена кризою економіки у 80-х рр. і привела до демократичної революції в країні.

4. Революційні перетворення 1988—1990 рр.

Криза, яка особливо гостро позначилася наприкінці 80-х рр., зумовила необхідність змін у країні.

На конференції УСРП у травні 1988 р. діяльність керівництва партії зазнала гострої критики. Розуміючи ситуацію, а також зважаючи на вік, Я. Кадар подав у відставку. Його наступником на посаді генерального секретаря ЦК УСРП став К. Гросс. Конференція ухвалила програму стабілізації економіки і скорочення зовнішньої заборгованості. У країні поширювалася гласність, почали виникати нові партії, групи, рухи.

Поновили свою діяльність старі політичні партії, було створено нові — Угорський демократичний форум (УДФ), Союз вільних демократів (СВД) та ін.

Влітку 1989 р. розпочалися переговори між УСРП, громадськими організаціями та опозиційними партіями, об'єднаними у "круглий стіл" (УДФ, СВД). Було досягнуто домовленості про те, що парламентська система має спиратися на багатопартійність. УСРП припиняла діяльність своїх організацій в армії та правоохоронних органах. Частина майна УСРП передавалася для фінансування діяльності інших партій.

Відбулося реформування самої УСРП: замість старої партії, що дотримувалася комуністичної' ідеології, виникла Угорська соціалістична партія (УСП), яка відкидала диктатуру пролетаріату і виступала за соціальноспрямовану ринкову економіку з різноманітними формами власності.

У 1989 р. було прийнято низку демократичних законів: про право громадян на створення об'єднань та асоціацій, про проведення мітингів і зборів, про референдум, про президента республіки і вибори. У день початку народної революції — 23 жовтня 1989 р. — Державні збори Угорщини ухвалили, поправки до конституції країни. Віднині держава стала називатися Угорською Республікою, на чолі якої стоїть президент, обираний парламентом.

25 березня 1990 р. в Угорщині вперше за 45 років відбулися вільні парламентські вибори.

Перемогу на виборах здобув УДФ — правоцентристське об'єднання. В економіці УДФ обстоював ідею створення ринкової економіки з урахуванням національної специфіки і традицій господарювання, відкидаючи сліпе копіювання "західної моделі". Уряд очолив лідер партії Йожеф Анталл. Президентом Угорщини було обрано лідера ліберального об'єднання Союзу вільних демократів (СВД) професора Арпада Генца. У 1995 р. його знову було обрано президентом країни.

Ліквідація наслідків сталінської моделі соціалізму і перехід до ринкової економіки в 1988—1990 рр. відбувалися з великими труднощами. Але у той період було закладено підвалини розвитку нової демократичної Угорщини.

5. Сучасне становище

Протягом останніх років в Угорщині прискорився процес створення підмурівків ринкової економіки — малої приватизації, роздержавлення у сфері промислового виробництва, що зумовило перехід значної частини населення у приватний сектор. Але в умовах радикальної ринкової реформи прискорився також процес падіння виробництва, почастішали випадки банкрутства підприємств, що призвело до збільшення кількості безробітних і падіння реального життєвого рівня населення на 10%.

На парламентських виборах у травні 1994 р: УДФ зазнав.поразки. На перше місце вийшла УСП. П лідер Дюла Горн сформував уряд, проте економічний курс уряду не зазнав істотних змін.

У програмі уряду, ухваленій у березні 1995 р., було передбачено низку непопулярних заходів: скорочення державних витрат, зокрема на соціальні потреби тощо. Незважаючи на хвилю протестів, уряд заявив, що країна за нинішнього рівня розвитку не в змозі витрачати 27% ВНП на соціальне забезпечення.

До 1995 р. внаслідок приватизації, що провадилася з 1990 р., в розпорядженні держави залишилось 50% промислових об'єктів. Уряд Д. Горна продовжував приватизацію в наступні роки. До рук приватних власників перейшов навіть енергетичний сектор, що викликало гостру критику з боку опозиції. Одначе уряд Д. Горна та Його наступники не бачать альтернативи курсу на розвиток ринкової економіки.

6. Українсько-угорські відносини

Зміна суспільно-політичного режиму в Угорщині зумовила також і значну переорієнтацію її зовнішньої політики. Посилилася тенденція до розвитку інтеграційних зв'язків із західноєвропейськими державами та їхніми політичними й економічними об'єднаннями: На новий рівень вийшло співробітництво Угорщини як асоційованого члена з Європейським Союзом, а також із НАТО. У липні 1997 р. Угорщина отримала офіційне запрошення до Північноатлантичного союзу і з 1999 р. стала його членом.

Активно розвиваються двосторонні відносини — передовсім із Австрією, Німеччиною, США. Налагоджуються політичні, дипломатичні та економічні зв'язки з Україною. У грудні 1991 р. Угорщина визнала суверенну Українську державу, було встановлено дипломатичні відносини. У 1992 р. укладено Угоду про основи добросусідства і співробітництва. Плідними були державні візити президента України Л. Кучми до Угорщини і президента Угорщини А. Генца до України. Курс на співробітництво з Україною підтримує і новий президент Угорської республіки Ференц Мадл, обраний на цю посаду у липні 2000 р. Проте у взаємовигідному економічному співробітництві двох держав є чимало резервів. Це сгосується насамперед переробної промисловості, обслуговування перевезень, створення спеціальної економічної зони в Закарпатті "Європа-Центр".

У цілому, незважаючи на труднощі перехідного періоду, Угорщина залишається однією з найстабільніших країн Східної Європи.

Перевірте себе

1. За яких умов Угорщину було визволено від нацистських військ?

2. Прослідкуйте етапи встановлення комуністичної влади в Угорщині.

3. Які причини народної революції 1956 р.?

4. Хто очолював коаліційний уряд під час революційних подій 1956 р.? Яка його подальша доля?

5. У чому полягають особливості економічних реформ 60—80-х рр.? Чому, незважаючи на свою прогресивність, вони не увінчались успіхом у повній мірі?

6. Назвіть зовнішньо політичні пріоритети Угорщини після революції.

7. Проаналізуйте українсько-угорські відносини на сучасному етапі.

Виконайте завдання

1. Зробіть хронологічний ланцюжок подій, поставивши у кружечок відповідну цифру.

Звільнення Угорщини —О—О—О—О—О—О—Революційні перетворення від нацизму 1989-1990 рр.

1. Початок народної революції в Угорщині.

2. Створено Угорський національний фронт незалежності.

3. Угорщину проголошено республікою.

4. Перемога УДФ на парламентських виборах.

5. Початок економічних реформ Р. Ньєрша та Є. Фока.

6. Відставка Я. Кадара.

2. Стрілочками поєднайте прізвища політичних діячів та назви партій, що їх вони репрезентували.

Ференц Надь • • УПТ

Янош Кадар • • УСРП

Матяш Ракоїш • • ПДСГ

3. Визначте, яку направленість мала революція 1956 р.:

проти перетворення Угорщини на "державу заліза і сталі";

проти культу особи М. Ракоші та його наступників;

проти аграрної реформи;

за визволення політичних в'язнів і повну свободу слова;

за відновлення заборонених національних свят.

Питання для обговорення у групі

1. Як ви гадаєте, чому події 1956 р. в Угорщині в радянській історіографії кваліфікувались як контрреволюційний заколот, а після 1985 р. ці ж події стали називати народною революцією?

2. У чому ви вбачаєте взаємозв'язок подій 1956 і 1989 рр.? У чому їх принципова відмінність?

3. Схарактеризуйте значення подій 1989—1990 рр. для подальшої історії Угорщини.

Документи свідчать

Із книги "100 великих правителів XX століття"

"В роки свого правління Янош Кадар, як жартували тоді, перетворив Угорщину на "най веселіший барак соціалістичного табору". Про особливу особисту скромність, навіть пуританську поведінку угорського лідера, його демократизм і самокритичність, простоту й сердечність у стосунках, почуття відповідальності свого часу ходили легенди. Янош Кадар не претендував на безліч своїх портретів на площах і вулицях міст, на заздоровні вигуки на свою честь та інші атрибути культу...

6 жовтня 1956 р. Кадар вів переговори а Мікояном і Сусловим у Москві, а потім відправився в Югославію, де спромігся завоювати прихильність і навіть симпатію маршала Броз Тито — Кадар сидів у в'язниці при Ракоші, якого Тито ненавидів за анти югославську кампанію у пресі. Після повернення 23 жовтня до Будапешта Я. Кадар несподівано для себе став учасникам бурхливих подій...

Під час надзвичайного засідання центрального керівництва УПТ Імре Нада було призначено прем'єр- міністром, а Я ноша Кадара — новим секретарем партії, він також увійшов до складу уряду.

Вночі до Будапешта почали стягуватися радянські танки, які займали ключові позиції та брали лід охорону найважливіші об'сили. Згодом Я. Кадар писав: "Склалася ситуація, яку не тільки я, але ще ніхто й ніде в світі не переживав, тут не допомагала ніяка теорія, ніякі рецепти, ніякий досвід. Потрібен був час, щоби прийти до тями".

Запитання до джерела

Чим Я. Кадар, на ваш погляд, відрізнявся від інших лідерів східноєвропейських країн?

Запам'ятайте дати:

• 4 квітня 1945 р. — визволення Угорщини від нацистської окупації.

• 23 жовтня 1956 р. — початок народної революції в Угорщині.

• 23 жовтня 1989 р. — прийняття нової назви держави — Угорська Республіка.

1. Ліквідація монархи, встановлення комуністичного режиму після війни

Румунія, як і Угорщина, була союзницею Німеччини під час другої світової війки.

23 серпня 1944 р. в Румунії розпочалось антифашистське повстання. Того дня король Мігай І, попередньо домовившись із діючими нелегально антифашистським» партіями, заарештував главу фашистського уряду маршала Антонеску і сформував антифашистський коаліційний уряд. Наступного дня новий уряд оголосив війну Німеччині. 31 серпня 1944 р. радянські війська разом із 1-ю румунською добровольчою дивізією ім. Тудора Владіміреску увійшли до визволеного румунськими патріотами Бухареста. 12 вересня Румунія підписала перемир'я з СРСР та країнами антигітлерівської коаліції. Через місяць організаційно оформився Національно-демократичний фронт (НДФ), куди увійшли комуністи, соціал-демократи, "Фронт землеробів" та ін.

6 березня 1945 р. на базі НДФ було створено уряд на чолі з лідером "Фронту землеробів" П. Гроза. Проведено чимало перетворень, у тому числі — аграрну реформу.

10 лютого 1947 р. Румунія підписала Паризьку мирну угоду, яка гарантувала країні національну незалежність, суверенітет і територіальну цілісність.

Зусилля лівих сил були спрямовані на повалення монархії. Король Мігай І, опинившись в ізоляції, на вимогу комуністів мусив 30 грудня 1947 р. зректися престолу. Країну було проголошено Румунською Народною Республікою.

Комуністи, відчуваючи підтримку СРСР, рвалися до влади.

У лютому 1948 р. соціал-демократи були буквально поглинуті комуністами. Створена на базі об'єднання двох партій Румунська робітнича партія (РРП) міцно стояла на засадах марксизму-ленінізму. Лідером партії був Г. Георгіу-Деж.

РРП очолила широке політичне об'єднання —- Фронт народної демократії (ФНД). З 1948 р. до кінця 1989 р. в Румунії існувала однопартійна система, всі інші партії було фактично заборонено. Компартія, зосередивши в своїх руках усю повноту влади і розправившись з опозицією, проголосила будівництво в країні соціалістичного суспільства. У червні 1948 р. було здійснено націоналізацію основних засобів виробництва, власників великих підприємств позбавили їхнього майна, піддали репресіям. Розпочалося насильницьке кооперування сільського господарства.

Від початку 50-х рр. у Румунії, як і в більшості східноєвропейських країн, було взято курс на розвиток важкої промисловості, що відбувався на екстенсивній основі, переважно за рахунок переливання коштів із сільського господарства. За "випробуваною" сталінською схемою до 1962 р. було завершено суцільну колективізацію.

За короткий історичний період Румунія пройшла шлях від повалення військово-фашистського режиму Антонеску через несміливі та обмежені спроби демократизації країни до встановлення нової диктатури — диктатури компартії, яка стояла в центрі тоталітарної системи.

2. Правління Н. Чаушеску

Після смерті у березні 1965 р. Г. Георгіу-Дежа першим секретарем ЦК РКП (в липні 1965 р. партію перейменовано на Румунську комуністичну партію) було обрано Ніколає Чаушеску.

Наприкінці 60-х рр. новий лідер Румунії накинувся з нападками на свого колишнього вчителя Георгіу-Дежа.

Він критикував минулі помилки Дежа, провадив косметичні заходи з лібералізації в царині економіки і культури, спекулював на питаннях незалежності й суверенітету, намагався грати на національних почуттях румун, закликаючи створити квітучу державу, незалежну у зовнішній політиці від Радянського Союзу, країн Варшавського договору. Цими закликами Чаушеску завоював симпатії всередині країни і на Заході. Румунського диктатора намагалися використати як противагу Москві, представити його політику як курс, відмінний від курсу інших країн Варшавського договору.

Однак уже через кілька років багатьом стало зрозуміло, що під галасливими гаслами захисту незалежності Румунії провадилася боротьба за утвердження диктатури, що під приводом боротьби проти зовнішнього ворога було придушено останні пагони демократії, у країні запанувала тоталітарна система.

Для захисту свого режиму Чаушеску створив потужний апарат репресій і всеосяжного контролю за думками і повсякденними діями людей. Будь-які виявлення опозиційних настроїв, небажаного вільнодумства придушувались у зародку.

Захопивши командні посади у партії й державі, Чаушеску чимраз більше спирався на своїх близьких і далеких родичів. Вони обіймали високі посади в партії, армії, профспілках, держплані, засобах інформації. Недаремно в народі казали, що країною править клан Чаушеску, що складається з 40 душ. Головним і єдиним радником Чаушеску в усіх державних і партійних справах була його дружина Єлена Чаушеску.

3. Революція 1989 р., крах тоталітарного режиму

Перші сигнали про початок опору тоталітарному режимові надійшли з Трансільванії, де у великому промисловому центрі м. Тімішоара влада застосувала репресії проти реформаторського пастора Л. Текеша (угорця за національністю). Ці дії викликали виступи прочан його храму, до яких приєдналися жителі міста. Ввечері 16 грудня 1989 р. на центральній площі зібралося кілька тисяч осіб, які вимагали проведення демократичних реформ, лунали гасла "Геть Чаушеску!".

Під час кривавих подій 16—17 грудня у ТимІшоарі було вбито понад 100 осіб та більш як 200 поранено.

Трагедія збурила всю країну. Скрізь розпочалися, страйки, очолені лідерами Румунського демократичного фронту. Чаушеску негайно припинив свій візит до Ірану. Повернувшись до країни, диктатор спробував виступити перед багатолюдною маніфестацією на Палацовій площі у Бухаресті. Зустрінутий свистом і градом каміння, він звелів відкрити вогонь по тих, що зібралися. Розстрілом керував його брат Ніколає Андруце — генерал-лейтенант, який особисто стріляв у натовп.

Того ж дня, 22 грудня, диктаторське подружжя крізь підземний перехід дісталося з президентського (колишнього королівського) палацу до будинку ЦК і втекло зі столиці на гелікоптері, що чергував на даху. Після цього професор Бухарестського політехнічного інституту Петру Роман (згодом прем'єр-міністр), який знаходився серед демонстрантів, проголосив із балкону того ж будинку: "Сьогодні, 22 грудня, диктатуру Чаушеску повалено. Проголошуємо владу народу!" Того ж дня було сформовано Фронт національного порятунку як орган усіх здорових сил нації, всіх організацій і груп, що виступили проти диктатури. Першим керівником ФНП став Йоіі Ілієску (обраний згодом президентом країни).

Перемогу революції було забезпечено і закріплено переходом армії на бік повсталого народу. Важливу роль відіграв при. цьому міністр оборони генерал-полковник В. Міля, який відмовився віддати армійським підрозділам наказ стріляти в демонстрантів у Тимішоарі та Бухаресті. За наказом Чаушеску Міля було негайно вбито.

Подружжя Чаушеску, що втекло із столиці, після тривалих пошуків притулку зупинилось у Тирговіште, біля центру з охорони підприємств, де люди, які дивилися телевізор, спершу не повірили, що перед ними Чаушеску, а потім викликали військовиків.

У військовій частині подружжя Чаушеску знаходилося до 25 грудня, коли вранці на гелікоптері прибудуть судді, яким було доручено провести процес над диктатором та його дружиною.

Весь процес транслювавря по телебаченню. Членів судової колегії дратувала поведінка підсудних, які відкидали всі звинувачення. Суд оголосив найвищу міру покарання — смертний вирок. Але подружжя Чаушеску не було страчене призначеними для цього виконавцями. Ненависть до нього була настільки великою, що, коли їх тільки-но вивели у двір, військовики, що там перебували, відкрили по них безладну стрілянину...

Доведена до краю адміністративно-командна система була замішана на націоналізмі, невігластві, ненажерливому прагненні до наживи. Все це знайшло своє закінчене втілєннф в. режимі Чаушеску і зумовило його крах.

4. Нове співвідношення суспільно-політичних сил

Створена в перші години повстання рада Фронту національного порятунку, оголосила про розпуск усіх державних структур, що існували за диктатора, у тому числі й компартії. Декретом ради ФНП від 29 травня 1990 р. Соціалістична Республіка Румунія зветься просто Румунією.

На парламентських виборах у травні 1990 р. ФНП завоював абсолютну більшість місць у парламенті. Президентом Румунії було обрано Й. Іліеску. Опозиція не змирилася з поразкою, неодноразово виникали гострі конфлікти. Кульмінація протистояння припала на 13 червня 1991 р Університетську площу в Бухаресті, що стала місцем масових маніфестацій противників ФНП, за наказом влади було силою очищено від демонстрантів. У відповідь на це вони підпалили декілька урядових будинків. Уряд залучив до придушення опозиції 10 тис. шахтарів, які, діючи з винятковою жорстокістю, розгромили штаб-квартири опозиційних партій. Одначе ті самі шахтарі у 1991 р., в умовах зростання економічної кризи, озброївшись сокирами, ланцюгами, пляшками з бензином, розпочали штурм будинку уряду. Сили безпеки не дозволили захопити будинок, але уряд пішов у відставку.

У 1991 р. парламент ухвалив конституцію Румунії, одначе до стабільності було ще далеко ФНП роздирали глибокі протиріччя, які призвели до його розколу. На виборах у вересні 1992 р. перемогу здобув Демократичний фронт національного спасіння — політичний блок лівих сил, незабаром перейменований на Соці-ал-демократичну партію. Президентом країни знову було обрано Й. Ілієску, а прем'єр-міністром став Н. Векерою. У 1992—1996 рр. політична боротьба загострилася. Правлячому блокові лівих партій протистояла права опозиція, об'єднана в Демократичну конвенцію Румунії (ДКР).

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 76; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!