Тема 10. Закони, закономірності і принципи навчання 27 страница

Ілюстрації (світлини, креслення, схеми, графіки, рисунки, таблиці) необхідно подавати в роботі безпосередньо після тексту, де вони згадані вперше, або на наступній сторінці. Ілюстрації і таблиці, які розміщені на окремих сторінках роботи, включають до загальної нумерації сторінок. Таблицю, рисунок або креслення, розміри якого більші формату А4, враховують як одну сторінку і розміщують у відповідних місцях після згадування в тексті і (або) у додатках.

Ілюстрації позначають скороченням "Рис." і нумерують послідовно в межах розділу, за винятком ілюстрацій, поданих у додатках. Номер ілюстрації має складатися з номера розділу і порядкового номера ілюстрації, між якими ставиться крапка. Наприклад: Рис. 1.2 (другий рисунок першого розділу). Номер ілюстрації, її назва і пояснювальні підписи розміщують послідовно під ілюстрацією. Якщо в роботі подано одну ілюстрацію, то її нумерують за загальними правилами.

Таблиці нумерують послідовно (за винятком таблиць, поданих у додатках) у межах розділу. У правому верхньому куті над відповідним заголовком таблиці розміщують напис "Таблиця" із зазначенням її номера. Номер таблиці має складатися з номера розділу і порядкового номера таблиці, між якими ставиться крапка, наприклад: "Таблиця 1.2" (друга таблиця першого розділу). Якщо в роботі одна таблиця, то її нумерують за загальними правилами. При переносі частини таблиці на інший аркуш (сторінку) слово "Таблиця" і номер її вказують один раз справа над першою частиною таблиці, над іншими частинами пишуть слова "Продовження табл." і вказують номер таблиці, наприклад: "Продовження табл. 1.2".

Формули в роботі (якщо їх більше одної) нумерують у межах розділу. Номер формули складається з номера розділу і порядкового номера формули в розділі, між якими ставлять крапку. Номер формули пишуть біля правого поля аркуша на рівні відповідної формули в круглих дужках, наприклад: (3.1) (перша формула третього розділу).

Примітки до тексту таблиць, в яких вказують довідкові і пояснювальні дані, нумерують послідовно в межах одної сторінки. Якщо приміток на одному аркуші декілька, то після слова "примітки" ставлять двокрапку, наприклад:

Примітки:

1....

2....

Якщо примітка лише одна, то її не нумерують і після слова "Примітка" ставлять крапку.

Якість ілюстрацій має забезпечувати їх чітке відтворення (електрографічне копіювання, мікрофільмування). Ілюстрації мають бути виконані чорнилом, тушшю або пастою чорного кольору на білому непрозорому папері. У роботі слід застосовувати лише штрихові ілюстрації та оригінали фотознімків. Світлини, розміром меншим за формат А4, доцільно наклеювати на стандартні аркуші білого паперу формату А4. Ілюстрації повинні мати назву, яку розміщують після номера ілюстрації. За необхідності їх доповнюють пояснювальними даними (підрисунковий текст).

Цифровий матеріал, як правило, повинен оформлятися у вигляді таблиць:

Кожна таблиця повинна мати назву, яку розмішують над таблицею і друкують симетрично до тексту. Назву і слово "Таблиця" починають з великої літери. Назву не підкреслюють За логікою побудови таблиці, її логічний суб´єкт або підмет (позначення тих предметів, які в ній характеризуються) розміщують у боковику, головці чи в них обох, а не у програмці; логічний предмет таблиці, або присудок (тобто дані, якими характеризується присудок), — у програмці, а не у головці чи боковику. Кожен заголовок над графою стосується всіх даних цієї графи, кожен заголовок рядка у боковику — всіх даних цього рядка.

Заголовки граф мають починатися з великих літер, підзаголовки — з маленьких, якщо вони становлять одне речення із заголовком, і з великих, якщо вони є самостійними. Висота рядків має бути не меншою 8 мм. Графу з порядковими номерами рядків до таблиці включати не треба.

Таблицю розміщують після першого згадування про неї в тексті таким чином, щоб її можна було читати без повороту переплетеного блоку роботи або з поворотом за годинниковою стрілкою. Таблицю з великою кількістю рядків можна переносити на інший аркуш. При перенесенні таблиці на інший аркуш (сторінку) назву вміщують тільки над її першою частиною. Таблицю з великою кількістю граф можна ділити на частини і розміщувати одну частину під іншою в межах однієї сторінки. Якщо рядки або графи таблиці виходять за формат сторінки, то в першому випадку в кожній частині таблиці повторюють її головку, а в другому — боковик.

Якщо текст, який повторюється в графі таблиці, складається з одного слова, його можна замінити лапками: якщо з двох або більше слів, то при першому повторенні його замінюють словами "Те саме", а далі лапками. Ставити лапки замість цифр, марок, знаків, математичних і хімічних символів, які повторюються, не слід. Якщо цифрові або інші дані в якомусь рядку не подають, то в ньому ставлять прочерк.

При використанні формул необхідно дотримуватися певних техніко-орфографічних правил. Пояснення значень символів і числових коефіцієнтів треба подавати безпосередньо під формулою в тій послідовності, в якій вони дані у формулі. Значення кожного символа і числового коефіцієнта треба подавати з нового рядка. Перший рядок пояснення починають зі слова "де" без двокрапки.

Рівняння і формули треба виділяти з тексту вільними рядками. Вище і нижче кожної формули потрібно залишити не менше одного вільного рядка Якщо рівняння не вміщається в один рядок, його слід перенести після знака рівності (=) або після знаків плюс (+), мінус (-), множення (х) і ділення (:).

Нумерувати слід лише ті формули, на які є посилання у наступному тексті, інші нумерувати не рекомендується.

При написанні роботи автор повинен давати посилання на джерела, матеріали, окремі результати, які наводяться в роботі або на ідеях і висновках яких розробляються проблеми, завдання у дослідженні. Такі посилання дають змогу відшукати документи і перевірити достовірність відомостей про цитування документа, дають необхідну інформацію щодо нього, допомагають з´ясувати його зміст, мову тексту, обсяг. Посилатися слід на останні видання публікацій. На більш ранні видання можна посилатися лише в тих випадках, коли в них є матеріал, який не включено до останнього видання.

Якщо використовують відомості, матеріали з монографій, оглядових статей, інших джерел з великою кількістю сторінок, в посиланні необхідно точно вказати номери сторінок, ілюстрацій, таблиць, формул з джерела, на яке дано посилання в роботі.

Посилання в тексті роботи на джерела слід зазначати порядковим номером за переліком посилань, виділених двома квадратними дужками, наприклад, "...у працях[1—7]...".

Допускається наводити посилання на джерела у виносках, при цьому оформлення посилання має відповідати його бібліографічному опису за переліком посилань і зазначенням номера. Наприклад, цитата в тексті: "...щорічно в Україні утворюється 1,7 мільярд а тон різноманітних твердих промислових відходів..." [6, 20]. Відповідний опис у переліку посилань: 6. Бент О.П. Про розробку концепції ресурсозбереження в мінерально-сировинному комплексі України // Мінеральні ресурси України. — 1995. — №2.—С 20.

Посилання на ілюстрації роботи вказують порядковим номером ілюстрації, наприклад, " рис. 1.2".

Посилання на формули роботи вказують порядковим номером формули в дужках, наприклад: "...у формулі(2.1)".

На всі таблиці мають бути посилання в тексті, при цьому слово "таблиця" в тексті пишуть скорочено, наприклад: "... у табл. 1.2". У повторних посиланнях на таблиці та ілюстрації треба вказувати скорочено слово "дивись", наприклад: "див. табл. 1.3".

Загальні вимоги до цитування:

а) текст цитати починається і закінчується лапками і наводиться в тій граматичній формі, в якій він поданий у джерелі, зі збереженням особливостей авторського написання. Наукові терміни, запропоновані іншими авторами, не виділяються лапками, за винятком тих, що викликали загальну полеміку. У цих випадках використовується вираз "так званий";

б) цитування має бути повним, без довільного скорочення авторського тексту і без перекручень думок автора. Пропуск слів, речень, абзаців при цитуванні допускається без перекручень авторського тексту і позначається трьома крапками. Вони ставляться у будь-якому місці цитати (на початку, в середині, в кінці). Якщо перед випущеним текстом або за ним стояв розділовий знак, то він не зберігається;

в) кожна цитата обов´язково супроводжується посиланням на джерело;

г) при непрямому цитуванні (переказі, викладі думок інших авторів своїми словами) слід бути гранично точним у викладенні думок автора, коректним щодо оцінювання його результатів і давати відповідні посилання на джерело.

Оформлення списку використаних джерел

Список використаних джерел — елемент бібліографічного апарату, котрий містить бібліографічні описи використаних джерел; розміщується після висновків.

Назви джерел можна розміщувати в списку одним із таких способів: у порядку появи посилань у тексті (найбільш зручний для користування), в алфавітному порядку прізвищ перших авторів або заголовків, у хронологічному порядку.

Відомості про джерела, які включені до списку, необхідно давати згідно з вимогами державного стандарту з обов´язковим наведенням назв праць.

Додатки оформляють як продовження роботи на наступних її сторінках або у вигляді окремих частин, розміщуючи їх у порядку появи посилань у тексті роботи. Якщо додатки подають на наступних сторінках роботи, то кожний з них повинен починатися з нової сторінки. Додаток повинен мати заголовок, надрукований угорі малими літерами, з першої великої, симетрично відповідно до тексту сторінки. Посередині рядка над заголовком малими літерами з першої великої друкується слово "Додаток " і велика літера, що позначає додаток.

Додатки слід позначати послідовно великими літерами української абетки, за винятком літер Є, Й, О, Ч, Ь, наприклад, додаток А, додаток Б і т. д. Один додаток позначається як додаток А.

Текст кожного додатка за необхідності може бути поділений на розділи й підрозділи, які нумерують у межах кожного додатка. У цьому разі перед кожним номером ставлять позначення додатка (літеру) і крапку, наприклад, А.2 — другий розділ додатка А; В.3.1 підрозділ 3.1 додатка В.

Ілюстрації, таблиці і формули, які розміщені в додатках, нумерують у межах кожного додатка, наприклад: рис. Д.1.2 — другий рисунок першого розділу додатка Д; формула А.1 — перша формула додатка А.

До підготовки магістерських робіт ставляться ті ж вимоги, що й до дипломних. Хоча за своїм змістом вони мають становити вищий етап наукових досліджень порівняно з дипломними.

Методи організації науково-дослідної роботи студентів

Є два рівні досліджень: емпіричний і теоретичний. На емпіричному — встановлюють нові наукові факти і на основі їх узагальнення формують закономірності. На теоретичному рівні висуваються й формулюються основні загальні закономірності, що дають змогу пояснити раніше відкриті факти, а також передбачити факти і явища, що відбудуться в майбутньому.

Емпіричне дослідження спрямоване безпосередньо на конкретний об´єкт: явище, процес або закономірність — і спирається на дані спостережень та експериментів. До методів емпіричного дослідження відносять: спостереження, анкетування, бесіду, тестування, експеримент.

Теоретичне дослідження пов´язане з розвитком і вдосконаленням поняттєвого апарату відповідної науки і спрямоване на різнобічне пізнання об´єктивної дійсності разом з її суттєвими зв´язками і закономірностями. До теоретичних методів дослідження зараховують: аналіз і синтез, індукцію та дедукцію, логічні методи (порівняння, розрізнювання, подібність). До теоретичних методів дослідження відносять також моделювання й частково — експеримент.

Слід зауважити, що експериментально-емпіричний і теоретичний рівні пізнання взаємопов´язані між собою. На структуру педагогічного експерименту впливають логіко-теоретичні методи, що використовуються в процесі висунення гіпотези, її обґрунтування та перевірки.

Теоретичні методи дослідження передбачають глибокий аналіз фактичного матеріалу, абстрагування від усього другорядного, виявлення процесу в чистому вигляді, розкриття його істотних закономірностей, пояснення зовнішнього внутрішнім тощо. Емпіричні методи передбачають дослідження на рівні явищ, теоретичні — на рівні їх сутності.

Теоретичне осмислення здобутих на емпіричному рівні вірогідних фактів — основний шлях отримання дійсно наукових знань. Спираючись на теоретичні методи досліджень, можна побудувати правильно, об´єктивно інтерпретацію накопичених фактів.

За допомогою аналізу можна в явищі виявити і розглянути окремі його сторони, ознаки, особливості, властивості. Аналіз допомагає розібратися з найскладнішими явищами. Це означає відокремити одні однорідні факти від інших, зіставити їх, виявити, які факти трапляються найчастіше, а які — дуже рідко, що є типовим для цього явища і що — випадковим.

Метод спостережень характеризується безпосереднім сприйняттям явищ і процесів як цілісної і загальної картини їх змін. Педагогічне спостереження лише тоді правильно відображає явище, яке вивчається, коли є чіткий план його проведення, який визначає об´єкти спостереження, його мету, завдання, час, тривалість і передбачуваний результат, очікувані зміни.

Анкетування є методом отримання інформації за допомогою складених відповідно до певних правил системи запитань, кожне з яких логічно пов´язане з метою дослідження. Анкети класифікують за змістом, функцією, формою. За змістом анкети можуть торкатися фактів; характеристик окремих людей, явищ, процесів; намірів.

За функціями анкети поділяють на питання-фільтри з функцією розсіювання і перевірні, або контрольні, запитання, основна функція яких — перевірити достовірність отриманої інформації. За формою анкети можна поділити на відкриті (передбачають вільні відповіді) і закриті (передбачають вибір відповіді з низки запропонованих).

Дослідник, складаючи анкету, має дотримуватися певних вимог. Запитання закритої анкети мають передбачати лише одно значні відповіді ("так", "ні", "не знаю" або кілька відповідей). Не можна пропонувати запитання, які вимагають моральної або соціальної оцінки своїх якостей ("Чи вважаєте ви себе самовпевненою чи невпевненою людиною?"). Запитання мають бути лаконічними, точними, чіткими, зрозумілими за змістом, доступними для розуміння, простими, конкретними. На з´ясування однієї характеристики має бути спрямовано кілька запитань, які контролювали б об´єктивність відповідей. В анкеті мають бути запитання як у прямій, так і непрямій формі, як особові, так і безособові.

Доцільно на початку анкети пропонувати легкі запитання, що стосуються конкретних дій, подій, фактів, потім складні (спрямовані на виявлення суджень, оцінок), далі найскладніші (які потребують прийняття рішення, вибору відповіді). На завершення пропонуються знову прості запитання.

Анкетування як метод дослідження має переваги, до яких можна віднести:

—масовість обстеження;

—велику швидкість збору інформації;

—легкість обробки результатів;

—можливість отримання письмових відповідей на такі запитання, які в усній формі залишаються без відповідей;

—можливість порівняння результатів кількох обстежень;

—зручний спосіб фіксації фактів (при використанні запитань відкритого типу);

—зменшення можливості неправильного розуміння запитань (при використанні запитань закритого типу).

Дослідник повинен знати, що надійність результатів дослідження залежить від адекватно дібраного комплексу методів, адже кожен з них окремо може мати певні недоліки, які полягають у тому, що вони:

—не дають змогу схарактеризувати всі сторони об´єкта;

—не дозволяють глибоко увійти в ситуацію;

—не дають змогу прогнозувати виключну правильність, повноту, точність відповідей;

—не дозволяють втручатися в опитування, і тому їх не можна вважати досить гнучкими;

—не дають змогу отримати відповіді високого рівня об´єктивності;

— становлять штучний, неприродний метод, який не дає змоги враховувати різницю в розумінні запитань респондентами.

Бесіда — це метод встановлення особливостей респондентів під час безпосереднього спілкування, який дає змогу отримати від них інформацію, що цікавить дослідника за допомогою попередньо підготовлених запитань. Під час бесіди можуть бути з´ясовані особливі характеристики респондента, мотиви його поведінки, оцінки різних аспектів життя, основні факти біографії. Доцільно у бесіді використовувати непрямі запитання. Вони допомагають отримати інформацію про приховані сторони життя респондента. Варто пам´ятати, що бесіда — це не тільки метод дослідження, а й метод виховання.

Для того щоб бесіда була надійним методом дослідження, необхідно чітко сформулювати її мету, продумати запитання, визначити місце і час проведення. Необхідно дотримуватися правил проведення бесіди:

—варто починати бесіду з приємної респонденту тематики, щоб він говорив охоче (це сприяє встановленню контакту);

—треба проявляти щирий інтерес і повагу до його думки, встановити доброзичливі, оптимістичні взаємини у розмові, бажання переконати, а не примусити до погоджування;

—необхідно правильно вибрати місце і час, пам´ятаючи, що небажаною є присутність сторонніх осіб, а важливим чинником — настрій респондента;

—бесіда має бути не випадковою, а спланованою;

—не варто починати бесіду із запитань анкетного характеру;

—лексика дослідника має бути зрозумілою респонденту;

—при уточненні відповіді не варто давати підказку, краще поставити запитання типу: "Як це розуміти?", "Що це означає?", "Поясніть, будь-ласка, свою думку";

—під час бесіди необхідно виявляти високу культуру спілкування і такт;

—бесіда не має тривати більше ЗО—40 хвилин.

Інтерв´ю — це вид бесіди, коли дослідник ставить запитання одному або кільком співрозмовникам. У цьому випадку запитання мають більш чіткий характер, відповіді занотовуються. Доцільно спочатку записати інтерв´ю на магнітофонну плівку, а потім оформити письмово.

Важливо розширити коло запитань (основних і допоміжних), які дають змогу досліднику з´ясувати сучасність проблем, що його цікавлять. При цьому необхідно передбачити зручні форми фіксації інформації, набутої протягом бесіди чи інтерв´ю, які б дали змогу швидко вести записи. Інтерв´ю корисно застосувати в тих випадках, коли дослідник заздалегідь впевнений в об´єктивності відповідей на поставлені запитання. Це пояснюється тим, що інтерв´ю не передбачає постановки низки уточнювальних запитань, які притаманні звичайній бесіді.

Тести — це об´єктивне і стандартизоване визначення вибору поведінки. Метою тестів є визначення різниці між індивідами або між реакціями одного індивіда в різних умовах. Наприклад, якщо тестування проводиться в навчальному закладі, то завданнями його можуть бути:

—виявлення відносного рівня розвитку (научуваність, пам´ять, уява, інтелектуальні здібності);

—аналіз змін рівня розвитку учня під впливом певних дій;

—виявлення за потенціями рівня психічного розвитку.

За допомогою тесту можна визначити:

—рівень розумового розвитку (коефіцієнт інтелекту);

—ступінь обдарованості;

—стан людини і його особливості (утомлюваність, апатія, активність);

—структурні якості особистості (самооцінка, товариськість, емоційна усталеність);

—прогнозовану межу можливостей подальшого розвитку людини.

Подаємо окремі методи дослідження, які застосовуються в педагогіці.

Аналіз результатів діяльності учнів. Аналізуючи контрольні роботи, твори, зошити зі звітами про прочитане, різні вироби, виготовлені учнями, можна отримати інформацію про охайність, систематичність роботи, особливості сприймання, наявність практичних умінь, спрямованість творчих інтересів.

Шкалування означає визначення масштабу, одиниці вимірювання. Це діагностичний метод визначення, за допомогою якого реальні якісні явища отримують своє числове відображення у формі кількісних оцінок. Він може бути використаний для оцінювання якостей особистості при складанні характеристик учнів, виявленні їх ставлення до різних видів діяльності (навчальної, трудової, ігрової тощо).

Є кілька видів шкал, які можна використати при написанні кваліфікаційної або дипломної роботи, зокрема шкали оцінювання (прості). їх сутність полягає в тому, що певне реальне явище (якість) моделюють (відображають) за допомогою числових систем за заздалегідь обґрунтованими оцінками (балами). Наприклад, для оцінки характеру взаємовідносин учителя з учнями можна використати таку шкалу (табл. 16).

Таблиця 16

Характер взаємовідносин

Оцінювальний бал

Різко негативні

-2

Слабо негативні

-1

Байдужі

Слабо позитивні

+ 1

Яскраво позитивні

+ 2

При цьому необхідне розшифрування кожного з пунктів.

Шкали оцінювання можуть бути різних видів.

Рейтинг — це діагностичний метод визначення досягнень шляхом збирання суджень і різнобічних оцінок компетентними суддями, експертами якостей учня (студента). Дані рейтингу представляють в ординарній числовій системі (порядковій ранговій шкалі), яка використовує лише дві властивості числового ряду. Числа цієї системи можуть бути однаковими, а у випадку нерівності — одне з них більше або менше, ніж інше. Наскільки одне число більше або менше від іншого визначити не можливо, отже, ніякі арифметичні дії з числами ординарної шкали теж не можливі. Необхідність ординарної шкали викликана потребою описання властивостей, для яких є можливість зрівнювати лише інтенсивність їх наявності в одних об´єктів порівняно з іншими за принципом "більше-менше".

Отже, шкали ранжирування утворюються шляхом порівняння окремих показників між собою: членів учнівського (студентського) колективу розташовують у ряд за ступенем активності, навчальних досягнень і т. ін.

На основі ранжирування можна визначити кореляцію — встановити наявність або відсутність та щільність зв´язку між двома явищами.

З розвитком педагогічної науки в ній все більше використовуються статистичні методи. Статистика — це наука про масові явища, за допомогою якої можна отримати узагальнені дані про сукупності, які вивчаються, розрахувати показники зв´язку і впливу, виявити закономірності в розвитку процесів, які вивчаються.

Статистичні методи не замінюють педагогічних, а лише доповнюють їх, збагачують і розширюють. Серед способів обробки педагогічних матеріалів статистичний є провідним. Йому передує класифікація, групування фактів за кодуванням, що дає змогу маневрувати відповідями, занесеними в одну групу.

Дослідник повинен завжди пам´ятати, що накопичення даних, які прямо стосуються теми наукової роботи, — це основа наукового дослідження. Отримавши достатню кількість вихідного матеріалу, дослідник повинен ретельно і всебічно опрацювати його.

Тема 18. Система аналізу й оцінювання навчальних досягнень студентів

Значення і роль аналізу й оцінювання навчальних досягнень студентів

Важливою складовою навчального процесу у вищій школі є контроль і педагогічне оцінювання. Виходячи з того, що в процесі навчання викладач здійснює функцію управління пізнавальною діяльністю студента, контроль потрібно розглядати як категорію управління, як важливий, відносно самостійний завершальний елемент управлінського циклу навчального процесу. Контроль у вищій школі — це спосіб виявлення й оцінювання результатів спільної діяльності студента і викладача. Із низки функцій контролю головною є забезпечення зворотного зв´язку, під час якого з´ясовується ступінь відповідності досягнутих результатів функціонування навчальної системи прогнозованій меті. Контроль завжди пов´язаний з оцінюванням реалізації намічених завдань і планів.

Будь-яка діяльність особистості, і передусім інтелектуальна, з психологічного погляду є досить складним і багатогранним процесом. Психолог С.Л. Рубінштейн, досліджуючи різні аспекти діяльності людини, наголошував: "З суспільною природою мотивації людської діяльності пов´язаний вплив, який справляє на неї оцінка — обумовлена суспільними нормами самооцінки й оцінки з боку оточуючих, особливо тих, думкою яких людина дорожить <...> Психологічно значною мірою саме за допомогою оцінки здійснюється соціальний вплив на діяльність особистості. Тому практично особливо важливо правильно її організувати теоретично — розкрити її тонкий і лабільний механізм".

Для того, щоб контроль був об´єктивним і дієвим, необхідна чітка визначеність норми, якою задаються умови успішності навчальної роботи та її очікувані результати. Операційною формою контролю є перевірка — порівняння, співвідношення досягнутих результатів із заданими нормами. Трактування рівня відношення досягнутого до прогнозованого прийнято називати процесом оцінювання, а зафіксований у певній системі вимірювання (балах, інших цифрових чи словесних характеристиках) результат є оцінкою.

Для ефективності контролю і дієвості оцінки важливими умовами є об´єктивність і коректність норми. Вона має бути доступною, вільно вимірюваною і органічно застосовуваною. Задана норма не має бути ні завищеною, ні заниженою. Система навчання має забезпечувати реальні умови для її досягнення, здійснення. Непомірна завищеність норми викликає у студентів невпевненість у її досягненні, тривогу, байдужість ("опускаються руки", "все одно я цього не осилю"). Занижені норми знижують активність студентів, викликають стан благодушності, несерйозного ставлення до досягнення норми, лінощів і неробства.

Відповідальність за об´єктивність і посильність норми несе викладач, він повинен стежити за відповідністю між вимогами норми і умовами та можливостями її досягнення. Якщо змінюються умови, то необхідно вносити зміни і в норми. Важливо, щоб на визначення нормативів не впливали побічні чинники. Скажімо, суворі вимоги ректорату щодо недопущення відсіву студентів, зменшення кількості невстигаючих можуть штовхати викладача до заниження вимог, завищення оцінок і в кінцевому підсумку до випуску некваліфікованих фахівців.

Важливо враховувати психологічну роль оцінки. Вона виконує дві основні функції: стимулювальну і орієнтувальну. Особливо важливою в психологічному плані є стимулювальна функція. Вона пов´язана зі спонукальним впливом на афективно-вольову сферу особистості студента і, відповідно, сприяє якісному поліпшенню структури інтелекту особистості та пізнавальної діяльності студента, виконуючи і виховну функцію.

Бажано звести до мінімуму можливість помилки при оцінюванні рівня досягнень студента. Найбільш поширеними, особливо серед молодих викладачів, є помилки великодушності, екстраполяції, ореолу, контрасту, центризму і логічні помилки. Помилки великодушності — це невиправдано завищені оцінки; екстраполяції — викладач при оцінюванні орієнтується не на дійсний рівень досягнень студента, а на попередні оцінки в його заліковій книжці; ореолу — упереджене ставлення викладача до студента, яке проявляється у виставленні завищеної оцінки тому, до кого він ставиться з симпатією, і заниженої тому, до кого у викладача негативне ставлення; контрасту -— знання і поведінка студента оцінюються нижче або вище, залежно від того, нижче чи вище виражені ці характеристики у самого викладача; центризму — намагання не виставляти екстремальних оцінок: "незадовільно" і "відмінно". Логічна помилка при оцінюванні знань навчального матеріалу проявляється у врахуванні поведінки, ставлення до викладача. Помилками означені вище тенденції можна вважати лише в тому разі, коли вони дійсно є помилками, не усвідомлюються викладачем, не є навмисним. У протилежному випадку ці відхилення від норми кваліфікуються як професійна несумлінність і несправедливість.

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 84; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!