Тема 10. Закони, закономірності і принципи навчання 14 страница

Окрім біологічного успадкування і впливу соціальних чинників на розвиток людини, і передусім дитини, значний вплив має соціальне успадкування. Це поняття ввів російський учений-генетик М.П. Дубінін. Дитина після народження починає активно засвоювати багатство соціального досвіду батьків, усіх, хто її оточує, — мову, звички, особливості поведінки, морально-етичні якості та ін. Тому сутність народного прислів´я "Яблуко від яблуні далеко не котиться" цілком можна пояснити з урахуванням дії соціального успадкування. Вихователям (насамперед батькам) варто дбати про створення оптимального соціального середовища і сприяти розвитку позитивних спадкових задатків дитини.

У цьому плані варто звернути увагу ще на один важливий чинник, який сприяє успішному фізичному, психічному й соціальному розвитку. Це — активна діяльність дитини в різних формах: ігровій, навчально-пізнавальній, трудовій, художній, спортивній та ін. За всієї різноманітності діяльність є внутрішнім психофізичним рушієм активності особистості.

Отже, глибоке розуміння взаємозв´язків і взаємозумовленості біологічних і соціальних чинників уможливлює забезпечення оптимальних умов для виховання людини.

Важливим підґрунтям ефективності навчально-виховного процесу є розуміння та врахування національних і загальнолюдських морально-духовних цінностей. К.Д. Ушинський у статті "Про народність у громадському вихованні", написаній на основі вивчення системи виховання в європейських країнах, наголошував на одній із закономірностей: "У кожного народу своя особлива національна система виховання, а тому запозичення одним народом у іншого виховних систем є неможливим". Водночас педагог обстоював думку, що "досвід інших народів у справі виховання є дорогоцінною спадщиною для всіх, але точно в тому ж розумінні, в якому досвід всесвітньої історії належить усім народам".

В Україні, як і в інших країнах, історично склалася власна система виховання, що максимально враховує національні риси й самобутність народу. Тривалий час під тиском поневолювачів нею нехтували, підмінювали іншими сумнівними цінностями. Будівництво незалежної, суверенної, демократичної, правової держави закономірно зумовлює необхідність спиратися у справі виховання на національні й загальнолюдські морально-духовні цінності. Національне виховання, наголошується в Концепції національного виховання, найбільш відповідає потребам відро­дження України. Воно однаково стосується як українців, так і представників інших народів, що проживають в Україні. Саме принцип етнізації виховного процесу передбачає надання широких можливостей представникам усіх етносів для пізнання своєї історії, традицій, звичаїв, мови, культури, формування національної гідності. Національне виховання — це створена впродовж століть самим народом система поглядів, переконань, ідей, ідеалів, традицій, звичаїв, покликаних формувати світоглядну свідомість та ціннісні орієнтації молоді, передавати соціальний досвід, надбання попередніх поколінь.

Разом з тим необхідно спиратися й на загальнолюдські цінності, які також складалися, викристалізовувалися протягом тисячоліть. Це — ідеали добра, правди, краси, справедливості, совісті, людської гідності, гуманізму, свободи, поваги до старших, піднесення культу Матері й Батька та ін.

Систему виховання має спрямовувати відповідна програма. А.С. Макаренко писав: "Я під цілями виховання розумію програму людської особистості, програму людського характеру, причому в поняття характеру я вкладаю весь зміст особистості, тобто і характер зовнішніх проявів, і внутрішньої переконаності, і політичне виховання, і знання, геть усю картину людської особи; я вважаю, що ми, педагоги, повинні мати таку програму людської особи, до якої ми повинні прагнути". Така платформа виховання певною мірою проартикульована у Державній національній програмі "Освіта" ("Україна XXI століття"). "Головна мета національного виховання, — зазначається в цьому документі, — набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді незалежно від національної належності особистих рис громадян Української держави, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури".

—У цьому ж документі окреслені змістові компоненти програми виховання підростаючого покоління: формування національної свідомості, любові до рідної землі, народу, бажання працювати задля розквіту держави, готовності її захищати;

—забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, жінки-матері, культури та історії рідного народу;

—формування високої мовної культури; оволодіння українською мовою;

—прищеплення шанобливого ставлення до культури, звичаїв, традицій усіх народів, що населяють Україну;

—виховання духовної культури особистості; створення умов для вільного вибору нею світоглядної позиції;

—утвердження принципів загальнолюдської моралі: правди, справедливості, патріотизму, доброти, працелюбності, інших доброчинностей;

—формування творчої, працелюбної особистості, виховання цивілізованого господаря;

—забезпечення повноцінного фізичного розвитку дітей і молоді, охорони та зміцнення їхнього здоров´я;

—виховання поваги до Конституції, законодавства України, державної символіки;

—формування глибокого усвідомлення взаємозв´язку між ідеями свободи, правами людини та її громадянською відповідальністю;

—забезпечення високої художньо-естетичної освіченості й вихованості особистості;

—формування екологічної культури людини, гармонії її відносин з природою;

—розвиток індивідуальних здібностей і талантів молоді, забезпечення умов самореалізації;

—формування у дітей і молоді уміння міжособистісного спілкування та підготовка їх до життя в умовах ринкових відносин.

У Національній доктрині розвитку освіти (2002 р.) також наголошено: "Національне виховання є одним із головних пріоритетів, органічною складовою освіти... Національне виховання спрямовується на залучення громадян до глибинних пластів національної культури і духовності, формування у дітей та молоді національних світоглядних позицій, ідей, поглядів і переконань на основі цінностей вітчизняної та світової культури".

Таким чином, національні й загальнолюдські духовні цінності становлять соціальну основу виховання підростаючого покоління. Визначаючи зміст, напрями, форми, методи й засоби освіти та виховання, необхідно зіставляти свої педагогічні наміри із завданнями національного виховання.

Людство на всіх етапах розвитку визначало пріоритетні завдання діяльності. Перше місце тут займала проблема виховання підростаючого покоління. У цьому проглядались і сенс життя, і гордість, і радість кожного батька й матері, окремої громади і суспільства в цілому. Визначалась і мета виховання. Турбувались, щоб молоде покоління було фізично здоровим, морально стійким, духовно багатим, розумним, здатним до активної трудової діяльності, мало розвинене почуття прекрасного. З позицій наукової педагогіки йшлося про всебічний гармонійний розвиток особистості. В єдності й взаємозалежності головних складників цього процесу виділялися наріжні — морально-духовне багатство і працелюбність людини.

У скарбах народної педагогіки багатьох народів, і насамперед українців, знаходимо незаперечні міркування про місце і роль праці в житті людини. Так, прислів´я стверджують: "Гірка праця — солодкий спочинок", "Чесна праця — наше багатство", "Той живе — не горює, хто добре працює", "Щастя не в хмарах ховається, а працею здобувається", "У праці — краса людини", "Землю прикрашає сонце, а людину — праця" та ін. У казках, легендах, думах, піснях народ прославляв культ праці та людей, які його творили.

В афоризмах відомих діячів науки, культури понад усе підносяться праця й людина праці: "Призначення людини — розумна діяльність" (Арістотель), "Постійна праця є закон як мистецтва, так і життя" (О. де Бальзак), "Ручна праця — величезний чинник розумового розвитку дитини" (П.П. Блонський), "Майбутнє віднині належить двом типам людей: людям думки і людям праці" (В. Гюго), "Чим краще добро, тим більшим трудом окопалось, як ровом" (Г. Сковорода), "Вище благо життя — це праця", "Праця — єдине доступне дитині на землі і єдине гідне її щастя" (К. Ушинський), "Людина працьовита, по-моєму, найщасливіша людина в світі, особливо якщо праця її має таку високу, таку благородну мету" (Т.Г. Шевченко).

Відомі педагоги минулого й сучасності не уявляли собі виховання підростаючого покоління поза працею. Г. Песталоцці, К.Д. Ушинський, А.С. Макаренко, В.О. Сухомлинський та інші досягали бажаних результатів лише за умови включення вихованців у колективну продуктивну працю.

У статті "Праця в її психологічному і виховному значенні" К.Д. Ушинський писав: ".. праця, виходячи від людини на природу, діє зворотно на людину не тільки задоволенням її потреб і розширенням їх кола, але власною своєю, внутрішньою, їй самій властивою силою, незалежно від тих матеріальних цінностей, які вона доставляє. Матеріальні плоди праці становлять людський здобуток; але тільки внутрішня, духовна, животворна сила праці є джерелом людської гідності, а разом з тим і моральності, і щастя". І далі: "Саме виховання, якщо воно бажає щастя людині, повинне виховувати її не для щастя, а готувати до праці життя".

А.С. Макаренко, присвятивши свою діяльність перевихованню педагогічно занедбаних дітей, навіть правопорушників, віднайшов той педагогічний ключ, який допоміг йому з морально скалічених життям підлітків виховати достойних громадян, — включення дітей у продуктивну працю в системі колективних відносин. Спираючись на власний багаторічний досвід, А.С. Макаренко зробив аксіоматичний висновок: "Правильне <...> виховання не можна собі уявити як виховання нетрудове".

Займаючись вихованням дітей у нових соціально-економічних умовах, В.О. Сухомлинський твердо обстоював позиції народної педагогіки й намагався включати вихованців у трудову діяльність: "Виховну місію школи ми вбачаємо в тому, щоб праця увійшла в духовне життя особистості, в життя колективу, щоб захоплення працею уже в роки отроцтва й ранньої юності стало однією з найважливіших якостей людини".

У проблемі трудового виховання дітей та юнацтва є ще один важливий аспект. Соціально-психологічне єство людини, а передусім дітей, влаштоване так, що воно прагне до утвердження свого "Я" в колективі на засадах престижності, бажає отримати задоволення від своєї діяльності, відчувати радість. Звідси з´явилося переконання, що найкращий засіб трудового виховання — це цікава праця. Це джерело і радості, і задоволення. Коли людину позбавляють можливості займатися працею (як фізичною, так і розумовою), а потреба у відчутті задоволення і радості залишається, вона вдається до сурогатних засобів, щоб задовольнити природні потреби. Нині такими засобами стають алкоголь, тютюнопаління, наркотики. У цьому одна з головних причин, які породжують негативні вчинки молоді, руйнують моральну сутність особистості.

Не секрет, що сучасна система виховання має однобічний характер. Вона спрямована в основному на розв´язання освітніх завдань. Справа ускладнюється й демографічними чинниками. До цього треба додати й нуклеарні сім´ї, виховання більшості дітей в умовах міста. Якщо дітей сільської місцевості з раннього віку залучають до різних видів продуктивної діяльності й компенсують недоліки школи в цьому плані, то в містах умови для включення дітей у систематичну трудову діяльність несприятливі. У підростаючого покоління не формується культ праці. Усе це матиме негативні наслідки для соціально-економічного й духовно-культурного розвитку суспільства.

К.Д. Ушинський свого часу застерігав: "Якби люди винайшли філософський камінь, то біда була б ще не велика: золото перестало б бути монетою. А коли б вони знайшли казковий мішок, з якого вискакує все, чого душа забажає, або винайшли машину, яка цілком заміняє всяку працю людини, одним словом, разом досягли тих результатів, яких досягають техніки й політекономи, то сам розвиток людства зупинився б: розпуста і дикість за­володіли б суспільством, саме суспільство розпалося б, і не одна політекономія (чому вона тоді служила б?) була б викреслена із списку людських знань: зі знищенням необхідності особистої праці історія повинна припинитися".1 хоча в словах К.Д. Ушинського можна вбачати деяке перебільшення, та все ж думка педагога, що ґрунтується на глибокому аналізі дійсності, не позбавлена істини.

Роздуми про місце і роль праці в системі виховання дають підстави стверджувати, що порушення чи неврахування закономірностей можуть мати (і мають) негативні наслідки.

У розв´язанні складних завдань виховання підростаючого покоління провідне місце має посідати основний соціальний інститут суспільства — сім´я. Споконвіку сім´я виконувала три провідні функції — репродуктивну, соціальну й економічну. Г.С. Сковорода визначив головні завдання родинного виховання: благо народити, зберегти дитині молоде здоров´я, навчити вдячності. Ще до появи громадських соціальних інститутів, які за­ймалися вихованням дітей, родина уособлювала такий інститут. Народити й виховати дитину — головна функція родини; за це, передусім, шанували й звеличували Батька-Матір. Серед відомих десяти Божих заповідей читаємо: "Шануй свого батька та матір свою, як наказав тобі Господь Бог твій, щоб довгі були твої дні, і щоб було тобі добре на землі, яку Господь Бог твій дає тобі".

Мудрість українського народу щодо сім´ї, родинного виховання, становить третину всього національного паремійного фонду — енциклопедії народного життя. Чільне місце у цьому ряду належить прислів´ям і приказкам: "Сім´я міцна — горе плаче", "Живемо не батьками, помремо не людьми", "Шануй батька й неньку, то буде тобі скрізь гладенько", "Яка вода, такий млин, який батько, такий син", "Нема цвіту кращого від маківочки, нема роду милішого від матіночки", "Хто матір забуває, того Бог карає", "Без сім´ї і без роду — хоч з мосту та у воду", "Умів дітей родить, умій і навчить", "Добрі діти — дому вінець, а погані діти — дому кінець", "Любов до батьків — основа усіх доброчинностей" та ін.

Особливе місце у вихованні дітей відводив сім´ї А.С. Макаренко. Це було зумовлено тим, що йому довелося перевиховувати підлітків, яким бракувало сімейного виховання. На проблему родинного виховання педагог-практик дивився із загальнодержавних, загальнонародних позицій. "Виховання дітей, — твердив він, — найважливіша галузь нашого життя. Наші діти — це майбутні громадяни нашої країни і громадяни світу. Вони творитимуть історію. Наші діти — це майбутні батьки і матері, вони також будуть вихователями своїх дітей. Наші діти повинні вирости хорошими громадянами, хорошими батьками і матерями. Але й це — не все; наші діти — це наша старість. Правильне виховання — це наша щаслива старість, погане виховання — це наше майбутнє горе, це — наші сльози, це — наша провина перед іншими людьми, перед усією країною".

Думка А.С. Макаренка про важливість родинного виховання не втратила актуальності й на початку XXI століття. Вона ще більш загострилася в час, коли сімейне виховання часто підмінюється громадським. Таким чином порушується пріоритетність родинного виховання, яка складалася тисячоліттями у всіх народів світу. Вилучення з виховної системи або недооцінення родинного виховання веде до руйнування морально-духовних засад нації.

Отже, постає національна, загальнодержавна проблема піднесення системи родинного виховання. У цьому плані слід усвідомлювати причини, які призвели до нехтування діяльністю інституту родинного виховання. По-перше, колишня соціалістична система на перше місце поставила громадське виховання й позбавила родину її природних соціальних функцій. По-друге, у значної частини батьків внаслідок зазначених вище чинників притупилась соціальна відповідальність перед суспільством за виховання дітей. По-третє, молоді люди, які одружуються і мають про­довжувати рід людський, виконувати надто важливе і важке завдання — виховувати своїх дітей, не мають належної наукової підготовки в цьому плані, зокрема з вікової анатомії та фізіології, психології, педагогіки. По-четверте, переважна частина сучасних родин з причин соціально-економічних труднощів не має достатнього економічного забезпечення, щоб створити оптимальні умови для ефективного виконання своїх провідних функцій. По-п´яте, у загальнодержавній системі соціальної діяльності не підноситься культ родини як такої, засоби масової інформації не здійснюють цілеспрямованих дій, які б сприяли підвищенню соціальної відповідальності батьків за виховання дітей, а також формування їхньої педагогічної культури на засадах національних і загальнолюдських морально-духовних цінностей. Натомість більшість мас-медіа привносять у свідомість людей, а особливо молоді, чужі для нашого етносу тенденції, що стосуються проблем родинного виховання.

Як бачимо, дії, які ослаблюють вирішальну роль родини у вихованні дітей, породжують великі ускладнення у системі формування всебічно розвиненої особистості. Проблема залишається, і суспільство має працювати над її розв´язанням. В.О. Сухомлинський, який глибоко розумів місце і роль сім´ї у вихованні підростаючого покоління, підкреслював, що головне завдання родини й загальноосвітньої школи — підготувати молодих людей так, щоб вони передусім були розумними батьками, здатними достойно виховати своїх дітей.

У системі виховної роботи значне місце належить безпосередній навчальній діяльності. У цьому процесі головна роль відводиться загальноосвітнім навчально-виховним закладам. Насамперед, родина має створювати оптимальні умови для навчальної праці дітей. Головне тут — розуміти магістральні завдання освіти в суспільстві, організовувати навчальний процес, моделювати різні форми і види пізнавальної діяльності людини з урахуванням відповідних закономірностей виховання.

Важливо глибоко розуміти наукову сутність процесу навчання. Необхідно відійти від помилкової позиції, що навчання — це передання знань від викладача до студентів, коли педагог виконує функцію інформатора, а студент — "посудини", яку треба наповнити готовими знаннями. У процесі такого підходу до навчання (а саме він домінував у традиційній школі — загальноосвітній і професійній — протягом попередніх століть) не розв´я­зувались головні завдання освітньої справи: не забезпечувався інтелектуальний розвиток особистості, вона не оволодівала достатньою мірою методами самостійної пізнавальної діяльності, у молодих людей формувалася споживацька, пасивна психологія. Нині потрібна система, яка б забезпечувала упродовж усього періоду навчання формування активної, фізично й морально сильної особистості. Природа вимагає від людини напруження фізичних та інтелектуальних сил. Якщо орієнтуватися на рівень щастя пасивних людей, для яких праця є легкою, життя безтурботним, то буде знижуватися рівень активності інших членів суспільства. Це може призвести до ослаблення майбутніх поколінь, що суперечить інтересам суспільства в цілому. Треба усвідомлювати сутність наукових засад навчання. Навчання — це двобічний процес діяльності учителя й учнів (на будь-якому рівні освіти), у результаті якого мають розв´язуватися такі завдання: оволодіння знаннями, уміннями й навичками; розвиток інтелекту­альних потенцій особистості; формування наукового світогляду; оволодіння методами самостійної пізнавальної діяльності. При цьому варто усвідомлювати функції, відповідно до яких мають діяти учасники цього процесу. Педагог має виконувати насамперед функцію організатора пізнавальної діяльності, а учні — функцію діяльних особистостей в оволодінні знаннями.

Педагогіка як наука у процесі свого розвитку ґрунтується на певних наукових постулатах. Оскільки об´єктом дослідження педагогіки є людина, то важливо враховувати закономірності, які лежать в основі анатомо-фізіологічного, психічного й соціального розвитку особистості з урахуванням її вікових та індивідуальних особливостей.

Разом з тим педагогіка і педагогічна діяльність є мистецтвом. Але й мистецька діяльність має відбуватися в рамках певних закономірностей, зважаючи на соціальне замовлення щодо виховання молоді.

У педагогічній діяльності при розв´язанні будь-яких питань навчання, освіти і виховання треба оберігати себе від дій, які ґрунтуються лише на інтуїції, здогадках, почуттєвих порухах. Лише знання закономірностей навчально-виховної роботи є запорукою успіху.

Принципи навчання у вищій школі

Принципи (лат. ргіпсіріит — основа, начало) навчання вищої школи — вихідні положення теорії навчання. Вони є загальним орієнтиром для визначення змісту, засобів, форм, методів організації навчання.

Принципи навчання виконують регулятивну функцію з погляду моделювання дидактичних теорій і способів регулювання практики навчального процесу. Загальнодидактичні принципи лежать в основі вивчення всіх дисциплін, а також мають регулювати організаційні основи навчального процесу на різних рівнях.

Принципи тісно пов´язані із закономірностями навчання й відображають дидактичні закони. На основі загальнодидактичних принципів розробляють принципи фахових методик. Тут конкретизуються принципи вивчення окремих дисциплін з урахуванням їх особливостей. Зокрема, вимоги принципів навчання мають враховуватися при укладанні підручників і навчальних посібників.

У науковій літературі тривалий час робляться спроби визначити загальнопедагогічні принципи (Б.Т. Лихачов), або ототожнити принципи із закономірностями навчання (І.Ф. Харламов). Проте навряд чи можна погодитися з такими підходами. Принципи навчання спрямовані передусім на реалізацію закономірно­стей навчально-виховного процесу.

У процесі розвитку педагогічної науки змінювалися уявлення про закономірності процесу навчання, а звідси по-різному визначалися принципи навчання і трактувалися їх особливості.

Засновник наукової дидактики Я. А. Коменський уперше запровадив цілісну систему принципів навчання, об´єднаних провідним принципом — природовідповідності. І хоча після Я. А. Коменського ряд педагогів — і практиків, і теоретиків — пропонували різноманітні підходи до визначення системи принципів і розуміння їх сутності, визначальним критерієм у цих пошуках залишалася мета навчання.

Вимоги тих чи тих принципів реалізуються через систему правил. Правила — це регулятивні судження щодо конкретних дій викладача та студентів з метою реалізації вимог певних принципів, своєрідні практичні вимоги, які ґрунтуються передусім на логіці навчального процесу.

Варто усвідомлювати, що в будь-якій ланці, в будь-якому виді навчальної діяльності (лекція, семінар, практичне заняття) діють не один чи кілька принципів, а їх комплекс. Лише у взаємодії вони забезпечують оптимальний варіант навчального процесу.

Педагоги різних епох, моделюючи певні види і форми навчально-виховного процесу з урахуванням вимог тих чи тих принципів, чітко визначали правила, яких треба дотримуватися, щоб забезпечити дієвість і результативність окремих принципів. Такі підходи зустрічаємо в Я.А. Коменського, К.Д. Ушинського, В.О. Сухомлинського, В.Ф. Шаталова та ін. Сформульовані в імперативній формі правила мають відображати сутність кон­кретного педагогічного процесу. Правила певною мірою сприяють моделюванню алгоритму дій, які мають орієнтовний характер і полегшують діяльність тих, хто навчається.

У підходах до визначення принципів навчання у вищій школі не можна досягти повної вичерпності чи однозначності. Зупинимося коротко на з´ясуванні сутності традиційних принципів дидактики вищої школи.

Принцип науковості вимагає, щоб зміст освіти вищої школи відповідав досягненням науки у відповідній галузі знань. Студенти мають засвоювати достовірні, науково обґрунтовані факти, явища, процеси, розуміти сутність науково обґрунтованих законів, особливості розвитку і становлення наукових відкриттів, володіти методами наукових досліджень, знайомитися з різними напрямами наукових пошуків у тій чи тій галузі знань, знайомитися з перспективами розвитку наукових гіпотез. Необхідно формувати пізнавальні інтереси у студентів, навчити їх володіти сучасними методами досліджень, систематично залучати до різних форм наукових пошуків, стимулювати інтерес до таких видів діяльності.

Працюючи над реалізацією вимог принципу науковості, не можна обмежуватися лише орієнтацією на зміст підручників і навчальних посібників. В умовах дії наукового "вибуху", що характерно для розвитку науки в другій половині XX і на початку XXI ст., обсяг інформації у всіх сферах науки подвоюється в середньому через 7—8 років, а в окремих галузях — значно швидше. Навіть найновіші навчальні посібники не завжди містять най­новішу наукову інформацію, оскільки їх підготовка і видання займають чимало часу і матеріал може застаріти до моменту виходу книги в світ. Тому з погляду вимог принципу науковості викладачеві необхідно постійно стежити за новітньою науковою інформацією, систематизувати її і в рамках робочої програми з конкретної дисципліни знайомити з нею студентів, давати їм завдання самостійно опрацьовувати нові наукові джерела.

Принцип систематичності й послідовності випливає з того, що пізнання навколишнього світу можливе лише у певній системі, і кожна наука становить систему знань, об´єднаних внутрішніми зв´язками. Тому цей принцип означає послідовне, з урахуванням логіки конкретної науки та мисленнєвих можливостей студентів, розгортання змісту знань, способів діяльності у навчальних програмах, підручниках, посібниках і т. ін., дотримання такого ж порядку засвоєння знань, формування умінь та навичок. Попередній рівень знань має виступати фундаментом ефективності засвоєння наступної частки знань. Тут має реалізуватися дія закономірності оволодіння знаннями за моделлю концентричної спіралі.

Потреба дотримання систематичності й послідовності у навчанні зумовлена самою природою. Я.А. Коменський підкреслював, що як у природі все має зчіплюватись одне з одним, так і в навчанні треба все пов´язати.

Образно й переконливо про важливість дотримання систематичності й послідовності у навчанні сказав К.Д. Ушинський: "Тільки система... розумна, що виходить із самої суті предметів, дає нам владу над нашими знаннями. Голова, наповнена уривчастими, незв´язаними знаннями, подібна до комори, в якій все в безладді й де сам господар нічого не розшукає; голова, де тільки система без знань, подібна до крамниці, в якій на скриньках є написи, а в скриньках — порожньо".

Принцип систематичності й послідовності має діяти також на рівні міжпредметних зв´язків. Ці зв´язки мають бути закладені вже при моделюванні робочих навчальних планів окремих спеціальностей. Наприклад, у навчальному плані системи підготовки вчителів у ВНЗ необхідно вибудувати навчальні дисципліни у логічній послідовності так, щоб вони забезпечували педагогічну підготовку майбутніх фахівців освітньо-виховної сфери: вступ до педагогічної спеціальності, вікова фізіологія, загальна, вікова і педагогічна психологія, педагогіка, фахові методики. Така систематичність і послідовність мають бути у всіх циклах дисциплін кожного навчального плану.

Принцип свідомості навчання базується на постулаті, що знання передати не можна. Вони стають надбанням людини лише в результаті самостійної свідомої діяльності. Свідоме учіння зумовлюється передусім рівнем сформованості мотивів навчання, розумінням практичної цінності й потреби в знаннях для обраної професійної діяльності. Свідомість учіння підсилюється ще й тим, наскільки створено умови для самостійної пізнавальної діяльності. Значну роль у цьому відіграє рівень володіння студентами методами навчальної праці. Тому, реалізуючи вимоги цього принципу, особливо важливо в процесі опрацювання кожної теми застосовувати проекцію виучуваного навчального матеріалу на конкретну професійну діяльність студентів. Адже практика, з погляду закономірностей пізнавальної діяльності, є поштовхом до пізнання і критерієм перевірки істинності здобутих знань.

Принцип активності й самостійності у навчанні випливає з важливої закономірності пізнавальної діяльності людини: знання — це результат самостійної розумової праці особистості. Лише розумова праця є запорукою інтелектуального розвитку людини, міцності набутих знань, формування дієвих мотивів навчання. Уже за своєю природою людина з раннього дитинства прагне до самостійної діяльності, у тому числі пізнавальної. Тому педагогові слід враховувати цю закономірність і на всіх етапах навчального процесу залучати студентів до активної навчальної праці. Спроби викладача все пояснити в деталях, надто спростити навчальну працю студентів ведуть до формування споживацької психології особистості, ослаблюють її, роблять нездатною до самостійної продуктивної професійної діяльності. Водночас погіршуються умови для оптимального інтелектуального розвитку людини.

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 77; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!