Методичні рекомендації та пояснення

План заняття

1. Аналіз системи принципів адміністративного судочинства.

2. Обговорення та аналіз положень Кодексу адміністративного судочинства України щодо оскарження в адміністративних судах рішень, дій та бездіяльності суб’єктів владних повноважень.

3. Дискусія з питань правової природи рішень адміністративних судів.

4. Обговорення рішень ситуативних задач та виконаних завдань до теми.

Розглядаючи перше питання необхідно засвоїти, що адміністративне судочинство являє собою врегульований спеціальними нормами адміністративно-процесуального характеру порядок діяльності адміністративних судів щодо послідовного розгляду та вирішення адміністративних справ певної категорії. Особливості адміністративного судочинства, які відрізняють його від інших видів судочинства, знаходять свій вияв у його принципах. Зокрема, Кодекс адміністративного судочинства України (КАС України) передбачає наступні принципи: 1) верховенство права; 2) законність; 3) рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом; 4) змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з'ясування всіх обставин у справі; 5) гласність і відкритість адміністративного процесу; 6) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень адміністративного суду; 7) обов'язковість судових рішень.

Розкриваючи вказані принципи, слід указати, що принципи верховенства права та законності повинні органічно доповнювати один одного і при цьому відображати конституційний принцип визнання людини, її прав і свобод найважливішими цінностями. Дані принципи мають велике значення для функціонування адміністративної юстиції, оскільки передбачають:

а) що крім застосування чинного законодавства під час здійснення правосуддя, адміністративні суди повинні враховувати права та свободи громадянина, тобто даний принцип вказує на пов’язаність адміністративного судочинства не тільки із законом, але й з правами та свободами громадян;

б) заборону відмови у розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини;

в) що в разі відсутності законодавчих засад регулювання спір­них відносин, адміністративний суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (застосовує аналогію права);

г) виключну правозахисну спрямованість адміністративного судочинства, яка не може мати нічого спільного з вирішенням питань про накладання стягнень на громадян;

д) необхідність чіткого правового регулювання процесуального порядку прийняття рішення в адміністративній справі, набуття ним чинності й виконання;

е) що особи, які здійснюють адміністративне судочинство, повинні суворо дотримуватися, відповідно, санкціонованих матеріальних та процесуальних норм права.

На особливу увагу заслуговує принцип офіційного з'ясування обставин справи, який дозволяє адміністративному суду виходити за межі позовних вимог у разі, якщо це необхідно для захисту прав, свобод й інтересів сторін або третіх осіб, про захист яких вони просять. До умов, за яких адміністративний суд може вирішувати справу, відхиляючись від того, що вимагається у позо­вній заяві, зокрема, належать такі: 1) якщо адміністративний акт, який оскаржується частково, є протиправним чи (і) незаконним в цілому, він повинен бути скасований повністю; 2) якщо адміністративний акт був прийнятий некомпе­тентним органом, він повинен бути скасований повністю незалежно від того, що вимагає позивач. Водночас необхідно було б зазначити, що відхід адміністративного суду від вимог скарги не повинен створювати негативних наслідків для невладного суб'єкта, які можуть полягати у погіршенні такого правового становища позивача, яке мало місце до подання ним позову до адміністративного суду.

Далі слід звернути увагу, що на відміну від адміністративно-юрисдикційного процесу в ор­ганах виконавчої влади та органах місцевого самоврядування, якому принцип диспозитивності не притаманний у силу відносин «влади-підпорядкування», ініціювання процедури розгляду справи в адміністративному суді є не волевиявленням владного органу, а правом невладного суб'єкта, яке він може або використати, або не використати. Слід також відзначити, що адміністративне судочинство робить більш реальними можливості сторін процесу використовувати засоби доказування своєї правоти шляхом використання принципу змагальності сторін.

Під час підготовки відповіді на перше питання плану заняття, доцільно також звернути увагу на те, що в КАС не зазначені як принципи адміністративного судочинства базові засади доказування в адміністративному судочинстві та забезпечення позову, які мають дуже важливе практичне значення. Зокрема, це стосується такого принципу як презумпція правомірності вимог громадянина у справах про порушення прав і свобод. Цей принцип зумовлений специфічним характером процесу в адміністративних судах. Особливість доказування під час розгляду адміністративних справ полягає, перш за все, в покладенні обов'язку доказування на сторону адміністративного спору, яка має владні повноваження. Така особливість процедури доказування обумовлюється врахуванням фактора дійсних можливостей органу державного управління та гро­мадянина під час підготовки до судового розгляду. Обов'язок доказування громадянином може обмежуватися лише підтвердженням факту порушення права, хоча може ним і не виконуватися, оскільки адміністративний суд у будь-якому випадку повинен перевірити юридичні та фактичні причини оскарження публічно-управлінського акту.

Теж саме стосується принципу попереднього судового захисту прав скаржника. Виокремлення даного принципу при розгляді адміністративних справ рекомендовано Комітетом Міністрів Ради Європи (Рекомендація № К (89) 8 від 13 вересня 1989 р.). Зміст даного принципу передбачає законодавче закріплення наступних положень:

а) якщо на розгляд була представлена скарга на адміністративний акт, і суд ще не оголосив своє рішення, скаржник має запросити той самий суд або інший компетентний суд про застосування заходів попереднього захисту від адміністративного акту;

б) заходи попереднього захисту мають бути вжиті, якщо вико­нання адміністративного акту може завдати значної шкоди, яку важко буде виправити та якщо існують достатньо серйозні факти доказового значення для порушення справи щодо правомірності такого акту;

в) заходи попереднього захисту, розпорядження про застосування котрих надане адміністративним судом, мають припиняти дію адміністративного акту повністю або частково, вимагати частково або пов­ністю відновити ситуацію, що існувала на час, коли цей адміністративний акт був прийнятий, або пізніше, та накладати на відповідні органи будь-які зобов'язання правозахисного характеру згідно із законодавчо закріпленими повноваженнями адміністративного суду;

г) заходи попереднього захисту повинні носити тимчасовий
характер – тобто не повинні наперед визначати зміст рішення, котре може бути прийняте адміністративним судом, на розгляд якого передано справу щодо оскарження адміністративного акту, та можуть бути переглянуті зі зміною умов, за наявністю яких вони були застосовані;

д) забезпечення попереднього судового захисту повинно відбуватися зі зверненням уваги адміністративного суду на необхідність здійснення ефективних управлінських дій.

Наприкінці розгляду даного питання, окрім наведених вище принципів, необхідно вказати на конституційні (загальні) засади судочинства, серед яких: незалежність суддів, повне фіксування судового процесу технічними засобами; обов'язковість рішень суду та ін. (ст. 129 Конституції України). При цьому варто звернути увагу те, що Конституцією України передбачена можливість законодавчого закріплення специфічних принципів діяльності судів окремих юрисдикцій.

Розглядаючи друге питання, необхідно з’ясувати, що спори фізичних або юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності є основними серед інших категорій підвідомчих адміністративним судам справ. Основною складовою такого типу спірних правовідносин є порушення прав і свобод громадян. З точки зору повноважень адміністративного суду, поняття «порушення» є досить широким, тому що публічно-правові відносини, котрі викликають правозахисне реагування адміністративної юстиції, останнім часом набувають все динамічнішого характеру, а це створює різні варіації взаємозв'язків і взаємодій громадян з органами, які є носіями публічної влади.

Однак порушення прав і свобод громадян, як і будь-яке явище об'єктивної реальності, має свої характерні риси. Передусім воно пов'язане з протиправністю чи (і) протизаконністю управлінських (адміністративних) ак­тів, дій або бездіяльності, котрі є змістом управлінської діяльності органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування. Слід згадати, що протизаконність уявляє собою невідповідність норм управлінських актів нормам законодавчих актів. Протиправність тим часом передбачає порушення управлінськими діями чи бездіяльністю прав і свобод громадян, в тому числі основних принципів природного права, які можуть бути не конкретизовані в законодавстві України. Протизаконність і протиправність дій чи бездіяльності можуть бути як двоєдиними фактами, що підлягають оскарженню, так і окремо створювати підстави для оскарження. Тому з'ясування протизаконності та (або) протиправності рішень дій (бездіяльнос­ті) представників публічної влади, внаслідок чого відбулося порушення прав і свобод громадян, є головним завданням адміністративного суду, що прийняв справу до розгляду.

Розкриваючи надалі це питання, слід вказати на те, що зміст спорів фізичних або юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності включає три основних елементи: сторони (суб'єкти), предмет і підстави. Однією із сторін в подібному спорі завжди виступає носій публічної влади (орган, посадова особа). Між ним і приватною особою, яка звернулася до адміністративного суду з позовом, можуть існувати регулятивні адміністративно-правові відносини, які складаються на основі влади і підпорядкування. Предмето м адміністративного спору є суб'єктивні права й обов'язки, щодо яких у зв'язку з прийнятим адміністративним актом виникли розбіжності, а також питання про законність самого адміністративного акта.

Підставою адміністративного спору є фактична сторона правового конфлікту, що позначає різні за своєю правовою дією обставини спірної ситуації. Фактичною підставою спорів даної категорії є факти можливого порушення прав, свобод і законних інтересів громадян, які, крім того, можуть створювати перешкоди реалізації правового статусу громадян і нормальному функціонуванню об'єктивного правопорядку. У якості підстав спорів можна виділити декілька груп порушень прав і свобод громадян. По-перше, за формою заподіяння порушення їх можна поділити на: а) порушення, заподіяні шляхом дій, тобто шляхом активної діяльності органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування або їх посадових осіб (наприклад, шляхом прийняття протиправних рішень, незаконної реалізації окремих повноважень тощо); б) порушення, заподіяні шляхом бездіяльності, тобто шляхом невиконання органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування або їх посадових осіб установлених для них і закріплених у нормативно-правових актах службових обов'язків. По-друге, за характером впливу на етапи реалізації прав і сво­бод громадян порушення, які можуть розглядатися адміністративним судом, можна поділити на: а) порушення-перешкоди – ті, що пов'язані з установленням відповідним владним органом перешкод для реалізації громадянином прав і свобод, що може виражатися у створенні реальних, фактичних і протиправних перепонів; б) порушення-відмови – ті, що здійснюються шляхом: протиправної відмови органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування в наданні обґрунтованої відповіді на законне звернення громадянина або в прийнятті відповідних управлінських рішень, що гарантують реалізацію або захист прав громадян; відмови в наданні чи неналежному наданні адміністративних засобів правової охорони суб'єктивного права під приводом відсутності правової регламентації його реалізації чи захисту і т. ін.; в) порушення прав, що здійснюються – тобто суб'єктивних прав громадян, які знаходяться в стадії реалізації, шляхом вступу громадянина до адміністративно-правових відносин (наприклад, при вирішенні питань про видачу дозволу, реєстрацію і т. ін.); г) порушення-зобов'язання (зобов'язальні порушення) – ті, що зна­ходять свій вияв у накладенні на громадян обов'язків, не передбачених законодавством; д) порушення прав громадянина під час застосування різноманітних заходів адміністративного примусу (передусім адміністра­тивної відповідальності).

Подалі доцільно засвоїти, що спори фізичних і юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності можуть бути класифіковані за різними критеріями. В основу класифікації може бути покладений критерій їх приналежності до певних сфер управлінської діяльності органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування. У цьому випадку можна виділити спори податкові, фінансові, митні, пенсійні і т. п. Крім того, ці спори можна поділити на немайнові (наприклад, виборчі суперечки) та пов'язані із задоволенням майнового інтересу (наприклад, податкові). Залежно від сутності причин виникнення, можлива класифікація цих спорів на спори про право (ті, що пов'язані з реалізацією та застосуванням норм адміністративного й інших галузей права та спори про факт (наприклад, установлення юридичних фактів, що стосуються публічно-правового статусу громадянина чи організації). В залежності від предмета спори, які розглядають адміністративні суди, можна класифікувати на: а) спори про права – в яких предметом є порушені індивідуальними актами управління суб'єктивні права громадян і організацій; б) спори про право (або «спори про норму») – в яких предметом є нормативно-правові акти органів публічної адміністрації.

Особливої уваги потрібно приділити питанню щодо повноважень адміністративного суду відносно накладання адміністративних стягнень. Не слід ототожнювати адміністративні суди з органами, що накладають адміністративні стягнення, однак за адміністративними судами закріплені повноваження щодо захисту прав і свобод громадян у сфері юрисдикційної діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Зокрема, частина перша ст. 18 КАС передбачає, що місцевим загальним судам як адміністративним судам підсудні: адміністративні справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності. До правових проблем, безпосередньо пов'язаних із забезпеченням судом засобами законності застосування адміністративних стягнень, належать: а) виявлення правомірності поведінки (діяльності) учасників суспільних відносин, в межах яких здійснюється притягнення до адміністративної відповідальності; б) з'ясування пом'якшуючих та обтяжуючих відповідальність обставин, а також наявність заподіяної майнової шкоди, інших обставин, що мають значення для правильного вирішення справи про адміністративне правопорушення; в) судова оцінка наявності самого факту вчинення адміністративного проступку, тобто обставин, з якими закон пов'язує настання для особи певних юридичних наслідків; г) судова оцінка нормативного акта, яким передбачено адміністративну відповідальність за певне правопорушення й згідно з яким на винну особу накладено адміністративне стягнення. Слід засвоїти, що з'ясування усіх обставин справи про адміністративне правопорушення – це прямий обов'язок адміністративно-юрисдикційних органів, які наділені цими повноваженнями згідно до КУпАП, а адміністративний суд, відповідно до КАСУ, повинен перевірити саме факт цього з'ясування, законність процедури притягнення до адміністративної відповідальності та накладання стягнення. З'ясувавши причини порушення законності притягнення до адміністративної відповідальності, адміністративний суд має право і зобов'язаний вимагати прийняття необхідних мір, які забезпечували б дотримання прав і свобод громадян, що беруть участь у провадженні по справах про адміністративні правопорушення. Для оцінки правомірності застосування адміністративних санкцій адміністративний суд повинен всебічно перевірити, чи дотримані передбачені законом терміни порушення та розгляду справи, порядок складання процесуальних документів та їх зміст. Адміністративний суд зобов'язаний вникнути в питання щодо дотримання відповідним органом його компетенції у виборі виду стягнення та визначенні його міри. Отже, вказуючи на несумісність правозахисної природи адміністративного суду з «каральною» адміністративною юрисдикцією, необхідно вказати на наявність у нього повноважень щодо захисту прав громадян (матеріального і процесуального характеру), які є суб'єктами адміністративно-деліктних відносин.

Крім того, студентам треба знати, що з метою створення додаткових гарантій повноти і своєчасності виконання постановленого рішення адміністративний суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, має право зобов’язати суб’єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення. А за наслідками розгляду звіту суб'єкта владних повноважень про виконання постанови суду або у разі неподання такого звіту суддя своєю ухвалою може встановити новий строк подання звіту та накласти на винну посадову особу, відповідальну за виконання постанови, штраф у розмірі від ста до трьохсот мінімальних заробітних плат. Вказані новели законодавства введені в дію внаслідок прийняття Закону України „Про судоустрій і статус суддів” від 7 липня 2010 року та закріплення у положеннях Кодексу адміністративного судочинства України (чч. 1, 2 ст. 267 КАС).

Слід пам’ятати: якщо обов'язок виконати постанову лежить на колегіальному органі, але звіт про її виконання не подано або з вини цього органу постанова не виконується, штраф накладається на керівника цього органу (ч. 3 ст. 267 КАС). При цьому питання про накладення штрафу вирішується за клопотанням позивача або за ініціативою судді у судовому засіданні з повідомленням сторін. А неприбуття у судове засідання сторін, які були належним чином повідомлені, не перешкоджає розгляду цього питання (ч. 5 ст. 267 КАС).

Підводячи підсумок відповіді на друге питання, слід вказати що справи адміністративної юрисдикції за участю громадян, які є предметом розгляду в адміністративних судах, за своєю юридичною та змістовно-цільовою характеристикою можна поділити на три великі групи: 1) адміністративні справи суб'єктивного (суб'єктивно-правового) характеру, основною метою розгляду й вирішення яких є захист і поновлення прав, свобод і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, і які мають, перш за все, правопоновлювальне значення для осіб, які їх ініціювали; 2) адміністративні справи об'єктивного (об'єктивно-правового) характеру – їх розгляд і вирішення спрямований на забез­печення виконання законодавчо встановлених приписів, забезпе­чення режиму законності та правопорядку у сферах державного управління або сфері місцевого самоврядування, відповідності правових актів управління законодавству та актам вищої юридич­ної сили та 3) адміністративні справи змішаного типу (суб'єктивно-об'єктивні) – це справи, в яких поєднується суб'єктивний правозахисний інтерес позивача із вирішенням колізії, яка виникла внаслідок по­рушення відповідачем норм чинного законодавства (найбільш по­ширений вид справ).

Крім цього, наприкінці слід вказати, що юрисдикційні повноваження адміністративного суду щодо розгляду та вирішення адміністратив­них справ за участю громадян знаходять свій прояв у: а) оцінці судом правомірності рішень, дій та бездіяльності суб'єктів публічно-владних повноважень, законності прийнятих ними нормативно-правових актів та актів індивідуальної дії; б) викритті обмежень і порушень прав і свобод громадян; вияв­ленні причин цих порушень і вжитті заходів щодо їх попередження в майбутньому; в) вжитті заходів щодо поновлення порушених прав і притягнення до відповідальності осіб, які припустилися порушень законності.

Готуючись до відповіді на трете питання заняття, потрібно засвоїти, що створення адміністративних судів в Україні зумовлює необ­хідність розкриття правової природи актів, які уособлюють ре­зультати розгляду та вирішення адміністративних справ. Значущість актів адміністративного судо­чинства полягає в тому, що вони можуть впливати на забезпечен­ня правомірності діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування під час реалізації ними публічно-влад­них повноважень. У відповідності до ст. 158 КАС адміністративні суди приймають такі акти, як судові рішення. Судові рішення мають дві форми: ухвала та постанова.

Судова ухвала не вирішує справи по суті й спрямована, перш за все, на правове впорядкування проходження справи в адміністра­тивному суді, а в деяких випадках – на документаційну фіксацію закінчення провадження у справі без прийняття судового рішення. Так, наприклад, адміністративний суд може здійснювати оформлення процесуальних дій у вигляді ухвали, якщо: а) приймається рішення про відкриття, зупинення або припинення провадження по справі (наприклад, у випадку смерті позивача до встановлення правонаступника може застосовуватися зупинення провадження, а у разі, коли спірні правовідносини не допускають правонаступництва, адміністративний суд припиняє провадження по справі); б) позов залишається без розгляду у разі наявності припиняючих чинників (наприклад, непідвідомчості конкретної справи адміністративному суду); в) виникає необхідність роз'яснення судового рішення по суті справи; г) забезпечується підготовка слухання справи (адміністративним судом залучається до участі у адміністративному судочинстві спеціаліст, експерт чи перекладач). При цьому КАС конкретизує, але не абсолютизує коло підстав прийняття адміністративним судом ухвал, серед яких: 1) залишення позовної заяви без руху; 2) повернення позовної заяви; 3) відкриття провадження в адміністративній справі; 4) об'єднання та роз'єднання справ; 5) забезпечення доказів; 6) визначення розміру судових витрат; 7) продовження та понов­лення процесуальних строків; 8) передачі адміністративної справи до іншого адміністративного суду; 9) забезпечення адміністративного позову; 10) призначення експертизи; 11) виправлення описок і очевидних арифметичних помилок; 12) відмови в ухваленні додаткового судового рішення; 13) роз'яснення постанови; 14) зупинення провадження у справі; 15) закриття провадження у справі; 16) залишення позовної заяви без розгляду; 17) вирішення інших питань, які вирішуються поза судовим розглядом. Ухвали, які викладаються окремим документом, постановлюються в нарадчій кімнаті та підписуються складом суду, який розглядає справу.

Серед ухвал, які можуть прийматися адміністративним судом, необхідно виділити окрему ухвалу адміністративного суду, яка може адресуватися органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування і вміщує приписи про вжиття заходів щодо забезпечення захисту і реалізації прав і свобод громадян або ліквідації проявів порушення законності у сфері дотримання правових положень. У відповідності зі ст. 166 КАС суд, виявивши під час розгляду справи порушення закону, може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним суб'єктам владних повноважень для вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону. Про вжиті заходи суд повідомляється не пізніше, ніж через один місяць після надходження окремої ухвали. У разі необхідності суд може постановити окрему ухвалу про наявність підстав для розгляду питання щодо притягнення до відповідальності осіб, рішення, дії чи бездіяльність яких визнаються протиправними.

Таким чином, ухвала адміністративного суду може мати як загальний, так і індивідуальний характер. Ухвала загального характеру має на меті, перш за все, підтримання режиму законності в загальнодержавних масштабах. Як правило, підставою для прийняття такої ухвали може бути вивчен­ня матеріалів справи з відповідними висновками адміністративно­го суду про необхідність застосування додаткових заходів відносно попередження подальшого розвитку небезпечних тенденцій, які відзначаються стабільними та систематичними порушеннями прав і свобод невладних суб'єктів або законності взагалі. Сутність індивідуальної ухвали полягає у спеціальній превенції, яка передбачає забезпечення індивідуалізованого впливу на посадову особу, яка допустила порушення режиму законності, прав і свобод громадян, порядку здійснення публічно-владних повноважень тощо, шляхом ініціювання розгляду питання про засто­сування до неї відповідних заходів юридичної відповідальності.

Процесуальні дії адміністративного суду щодо прийняття загальної і індивідуальної ухвали можуть мати місце до подання вимог, які визначають підстави спору. Підсумовуючи розгляд, слід указати, що ухвала адміністративного суду є процесуальним документом, який оформлює здійснення адміністративним судом своїх попереджувальних повноважень, а також забезпечує процесуально-правову та фактичну можливість реалізації правовідновлювальної функції адміністративного судочинства.

На відміну від ухвали, постанова адміністративного суду – це судове рішення, в якому вичерпно та обґрунтовано сформульовано відповідь на правові вимоги позивача й тим самим вирішується адміністративний спір по суті. Адміністративний суд приймає постанову іменем України негайно після закінчення судового розгляду. Постанова приймається, складається та підписується в нарадчій кімнаті складом суду, який розглянув справу. У виняткових випадках залежно від складності справи складання постанови у повному обсязі може бути відкладено на строк не більше п'яти днів з дня закінчення розгляду справи. При цьому вступна та резолютивна частини постанови підписуються всім складом суду, проголошуються в тому самому засіданні, в якому закінчився розгляд і приєднуються до справи.

Постанова адміністративного суду, беручи до уваги його юридично-процесуальну природу, може розглядатися як:

а) акт адміністративного правосуддя, що характеризує юридичну природу даного рішення (в даному випадку, мова йде про владність висновку адміністративного суду, який підтверджує або заперечує наявність юридико-фактичного стану, який характеризується порушенням прав і свобод громадян чи порушенням режиму законності та, відповідно, підтверджує або заперечує винність органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування);

б) акт застосування права, що передбачає чітко визначену, обумовлену фактичними обставинами справи правову позицію адміністративного суду, що відображає законодавче врегулювання питань кваліфікування конкретної справи, яке здійснюється шляхом застосування відповідних матеріальних та процесуальних положень публічного права;

в) процесуальний документ, що формалізує процес вирішення адміністративної справи та його правові наслідки.

Тобто постанова за змістом поєднує в собі загальні функціональні юрисдикційні характеристики адміністративного судочинства (питання вирішення адміністративної справи та правозастосування) й окремі інформа­ційно-роз'яснювальні питання, вказівка на котрі створює повне уявлення про процесуальні аспекти провадження по справі (наприклад, найменування сторін, суду, строків та порядку оскарження рішення й т. ін.).

Постанова адміністративного суду містить: 1) відомості про сторони спору (законних представників або уповноважених) з необхідною вказівкою на особливості їх статусу у судовому провадженні; 2) відомості про найменування та склад адміністративного суду; 3) обставини справи; 4) правові та фактичні засади прийняття рішення; 5) висновок адміністративного суду по спору; 6) визначення порядку оскарження рішення.

Структурно дані складові змісту постанови по адміністративній справі поєднуються у вступну, описову, мотивувальну та резолютивну частини.

Мотивувальна частина постанови адміністративного суду відіграє дуже важливу роль, оскільки вона є базою для формулювання адміністративним судом висновків по справі. По-перше, в цій частині постанови адміністративний суд посилається на матеріально-правові положення (правове обґрунтування), якими він керувався при прийнятті відповідного рішення. Крім того, в окремих випадках адміністративний суд обґрунтовує факт використання під час вирішення справи аналогії права чи закону. По-друге, мотивувальна частина, окрім вказівки на правову норму, яка застосовується під час вирішення конкретної справи, вміщує докази по справі та доводи адміністративного суду щодо підтвердження або відхилення окремих фактів доказового значення, які створюють комплексне обґрунтування висновків щодо правової кваліфікації адміністративної справи.

Найважливішою частиною постанови адміністративного суду, в якій формулюється відповідь на спірні питання адміністративної справи, є резолютивна. Резолютивна частина дає відповіді на такі питання: а) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; б) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; в) яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин; г) чи належить задовольнити позовні вимоги або відмовити в їх задоволенні; д) як розподілити між сторонами судові витрати; е) чи є підстави допустити негайне виконання постанови; є) чи є підстави для скасування заходів забезпечення адміністративного позову. Резолютивна частина постанови повинна чітко визначити, яка правовідновлювальна санкція має застосовуватися у даній справі. При вирішенні справи по суті суд може задовольнити адміністративний позов повністю або частково чи відмовити в його задо­воленні повністю або частково.

Виходячи зі змісту ст. 162 КАС, існують дві загальні санкції, на примусове застосування яких має вказувати резолютивна частина рішення адміністративного суду:

1) скасування адміністративного акту (його анулювання, позбавлення його чинності) частково або повністю, якщо даний акт визнаний неправомірним: а) по суті, тобто таким, що порушує законодавство про права та свободи громадян або суб'єктивні права громадян в окремих правовідносинах; б) у зв'язку з тим, що орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування, який прийняв рішення, не мав на це законних повноважень; в) у випадку порушення нормативно встановлених процедурних правил прийняття та реалізації адміністративного рішення (наприклад, коли органом, який забезпечував прийняття управлінського акту, не було з'ясовано усі обставини ситуації, що виникла, та можливі наслідки даного акту; коли під час підготовки прийняття акту не було повідомлено громадян про можливість вторгнення у сферу їх законних інтересів і т. ін.).

У випадку, коли неправомірний управлінський акт вже було реалізовано, суд вказує, які конкретні дії, що були виконані під час здійснення такого акта, треба визнати юридично нікчемними, та, відповідно, ліквідовані їх протиправні наслідки. До того ж, у випадку, коли орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування самостійно скасував неправомірне рішення, адміністративний суд може підтвердити факт визнання неправомірності цього рішення, якщо громадянин на цьому наполягає. Судове визнання незаконності рішення органу виконавчої влади може автоматично тягти за собою визнання (підтвердження) правового статусу особи (наприклад, статусу «чорнобильця»).

Часткове скасування адміністративного акта можна також розглядати як його зміну. Адже у такому випадку адміністративний акт залишається, і лише та його частина, протиправну природу якої до­ведено під час розгляду адміністративної справи, примусово трансформується у таку, яка відповідає вимогам режиму законності;

2) накладання на відповідний орган обов'язку здійснити дію, яка вимагається позивачем – застосовується випадках визнання судом протиправності бездіяльності органа виконавчої влади чи органа місцевого самоврядування. Крім того, дана правопоновлювальна санкція повинна засто­совуватися й у тих випадках, коли є дискреція, що дозволяє обрати органу публічної влади (посадовій особі), яку дію здійснити або рішення прийняти, однак при цьому завжди на адміністративний орган покладається обов'язок зробити або те, або інше.

У відповідності до специфіки різних справ, які можуть бути підвідомчими адміністративному суду, можливе застосування й інших санкцій, прикладом яких можуть бути:

а) повернення позивачеві суми неправомірно стягнутих податків;

б) зобов'язання органа виконавчої влади чи органа місцевого самоврядування опублікувати необхідну для реалізації прав грома­дян управлінську інформацію, яка не складає державної таємниці;

в) стягнення компенсаційної суми у відшкодуванні матеріаль­них збитків та моральної шкоди на користь позивача;

г) тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї дія­льності об'єднання громадян;

д) примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян;

е) примусове видворення іноземця чи особи без громадянства за межі України;

є) визнання наявності чи відсутності компетенції суб'єкта владних повноважень.

Суд може прийняти і іншу постанову, яка б гарантувала дотри­мання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, ін­ших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Підводячи підсумок розгляду цього питання, слід зазначити, що закріплення правозахисних результатів адміністративного судочинства здійснюється за допомогою відповідних актів, які можуть набувати форму таких рішень адміністративного суду, як ухвала і постанова. Ознаки даних актів дозволяють говорити про те, що вони:

1) забезпечують процесуально-правове закріплення результатів процесуальних дій адміністративного суду, обґрунтовують необхідність їх проведення;

2) оформлюють юридичний результат адміністративного судочинства і, відповідно, віддзеркалюють ступінь обґрунтованості позову;

3) відображають компетенцію адміністративного суду щодо реагування на протизаконні чи протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень;

4) характеризується правопоновлювальними, превентивними та процесуально-забезпечувальними властивостями.

Набуття практичних навичок щодо застосування положень чинного законодавства, яке регламентує здійснення адміністративного судочинства в Україні, тісно пов’язане з правильно організованою самостійною роботою студентів та полягає у аналізі та вивчені конкретних норм права, а також практики їх застосування. Тому під час підготовки до четвертого питання плану заняття студентам треба вирішити запропоновані у рамках самостійної роботи ситуативні задачі та виконати практичні завдання до теми.

Питання для самоконтролю та самоперевірки

1. У чому переваги адміністративного судочинства від інших форм розгляду адміністративних справ?

2. У чому сутність такого принципу адміністративного судочинства як верховенство права?

3. У чому сутність такого принципу адміністративного судочинства як рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом?

4. У чому полягає зміст процесуальних принципів змагальності сторін, диспозитивності та офіційного з’ясування усіх обставин справи?

5. Які підстави публічно-правових спорів, що підлягають розгляду в адміністративних судах, Ви знаєте.

6. Наведіть види публічно-правових спорів, що підлягають розгляду в адміністративних судах.

7. У чому полягає різниця між постановою та ухвалою, що виносяться адміністративним судом?

8. Яке значення для захисту прав, свобод і законних інтересів суб’єктів публічно-правових відносин мають рішення адміністративних судів?

9. На які три великі групи за своєю юридичною та змістовно-цільовою характеристикою можна поділити справи адміністративної юрисдикції за участю громадян, які є предметом розгляду в адміністративних судах.

10. Розкрийте поняття адміністративні справи суб'єктивного (суб'єктивно-правового) характеру.

11. Охарактеризуйте адміністративні справи об'єктивного (об'єктивно-правового) характеру.

12. Проаналізуйте адміністративні справи змішаного типу (суб'єктивно-об'єктивні).

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 64; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!