Розділ 4. Охорона праці. 3 страница

Особливості державнополітичного розвитку Русі в першій половині ХІІ ст. В 1097 р. на князівському з’їзді в Любечі була укладена домовленість про розподіл «волостей» між найбільш потужними представниками династії Рюриковичів. Проте через невеликий час цей важливий прецедент був фактично порушений, що перш за все було пов’язано з діями Святополка київського та Давида волинського проти галицьких Ростиславичів. В період князювання Володимира Всеволодовича Мономаха зусиллями його та його оточення були здійснені заходи, спрямовані на підкорення київському володареві переважної частини східнослов’янських земель. Від влади були усунуті нащадки старшого сина Ярослава Мудрого Ізяслава, які фактично були зведені до розряду третьорозрядних князів. Припинилось управління династії Брячиславичів в Полоцькому князівстві, яке з початку ХІ до 20-х років ХІІ ст. було фактично незалежною державою в рамках східнослов’янської політичної конфедерації.

Єдиними відносно незалежними від Києва князями залишалися Галичина на чолі з Ростиславичами та Чернігівське князівство на чолі Ольговичами. Чернігівські князі в цей час, без усякого сумніву, не відмовились на свої права на загальноруську спадщину, проте мали рахуватися з реальним розкладом політичних сил, який склався на користь Володимира Мономаха та його численної родини.

Ситуація на Русі досить швидко почала змінюватися після смерті сина Володимира Мономаха Мстислава (1132 р.). І ця зміна була викликана не якимись акціями чернігівських князів чи їх підсиленням, а певною кризою, що виникла в самій родині Мономаховичів. В ній не знайшлося володаря, який міг би акумулювати зусилля на збереження відносно єдиної держави.

Здавалось, що політичний устрій Русі в часи правління Володимира Мономаха та його сина Мстислава, на перший погляд, майже нічим не відрізняється від політичного устрою Русі наприкінці правління Володимира Святославича (початок ХІ ст.) або наприкінці правління Ярослава (середина ХІ ст.). Але за сто років у східнослов’янському суспільстві відбулися значні зміни. Перш за все ці зміни позначилися в житті конкретних земель, які значно просувалися і в плані свого політичного розвитку, а також економічного та духовного життя. Тому військові дії, які були зроблені у значній мірі завдяки акумуляції надмірних зусиль Володимира Мономаха та його оточення, доволі швидко дали зворотній результат. В літературі існує думка, що на виникнення державного формування Володимира Мономаха величезний вплив мав зовнішній фактор, а саме боротьба Русі з половцями[113]. Як відомо, Володимир Мономах, порушивши всі існуючі доти домовленості, позбавив володінь нащадків старшого сина Ярослава Мудрого Ізяслава та різко обмежив впливи спадкоємців другого сина того ж князя Святослава. В більшості реґіонів Русі при владі опинилися в якості князів численні родичі Мономаха, але саме їх тимчасовий статус намісників в цих реґіонах не влаштовував. І в цьому плані такі настрої цих князів знаходили співчуття у нової політичної верстви цих реґіонів – верхівки міст та боярства.

Отже, при всій зовнішній близькості державне формування Володимира Мономаха та його сина Мстислава Великого та державне утворення їх предка Володимира Святого істотно відрізнялися. Для існування другої держави достатніми були зусилля, перш за все військові імпульси, лише з Києва, щоб підтримувати владу верховного князя по всій Русі. Через сто років відновлена відносно єдина держава могла існувати при наявності тісного зв’язку і взаємодії київського політичного центру з реґіонами, на базі яких тоді формувалися землі-князівства.

Проте перевага центру над реґіонами в нових політичних умовах не могла утримуватися довго, а тому після відходу з життя Мономаха та його сина князі-намісники, що отримали від Володимира та Мстислава володіння як адміністратори, зразу ж не тільки почали перетворювати їх у свої власні землі-князівства, а і заявляти про претензії на більш вагому спадщину. Ряд найбільш могутніх з Рюриковичів, спершись на підтримку реґіонів, де вони сиділи, почали боротьбу за Київ. Таким чином, доля Києва як загальноруського політичного центру почалася вирішуватися фактично в реґіонах.

Державність доби удільної роздробленості, як і державність доби існування ранньофеодальної монархії, в ході своєї еволюції пройшла ряд етапів. В середині ХІІ ст. на Русі фактично існувала система принципату, коли головний володар країни (київський князь) зберігає досить значні прерогативи у порівнянні з іншими володарями. Принципат тривалий час був пов’язаний з сеньйоратом, тобто системою, коли посада принцепса передавалася старшому за віком князю. Для існування такої системи важливим було наявність загальнодинастичного домену «Київської землі», наявність достатнього власного потенціалу родових володінь у верховного монарха, збереження певних ідеологічно-правових традицій попереднього періоду відносної єдності держави. Децентралізація в другій половині ХІІ ст. призводить до фактичної ліквідації особливої ролі великокнязівської (точніше влади київського) влади на Русі. Зазначимо, що аналогічна система державного устрою існувала і в Польщі. Верховним князем (принцепсом) був краківський володар, а великокнязівським доменом була Мала Польща. Заміщення цього столу відбувалося за принципом сеньйорату, тобто старший в родині Пястів князь був головним претендентом на краківський стіл[114].

Взаємини в середовищі нащадків Мономаха є цікавими в контексті розгляду його як психолого-політичний конфлікт в князівській родині. Поки при владі стояв Володимир Мономах, його сини вимушені були коритися авторитетові батька. Після приходу до влади Мстислава міжкнязівська напруга почала зростати, бо його брати в умовах відсутності класичної для Західної Європи системи спадкової королівської влади не хотіли розглядати старшого брата незаперечним лідером і вважали його рівним собі[115]. І, нарешті, поява в Києві іншого нащадка Володимира Ярополка призвела до відкритого протистояння. Саме в цей час відбувся розкол клану Мономаховичів на Мстиславичів (синів Мстислава Володимировича) та суздальських Мономаховичів, серед яких провідну роль в другій чверті та середині ХІІ ст. відігравав суздальський князь Юрій Володимирович Довгорукий[116]. Отже, знову постало питання, яке розглядав, але не вирішив Любецький з’їзд князів, а саме питання про організацію системи спадкового одержання представниками князівської династії волостей.

В попередньому тексті ми багато говорили про дії тих чи інших князів. І такий підхід має підставу, оскільки в цих діях проявлялася певна політична тенденція. Але до цього необхідно додати, що сила того чи іншого навіть авторитетного загалом у суспільстві князя залежала від його економічних та військових можливостей, від підтримки, яку він мав як від своїх підлеглих, від своїх володінь, так і територій, за які він вів боротьбу. Наявність стабільної підтримки в родинних володіннях було найважливішим козирем у міжкнязівському змаганні за владу.

І тут в конкретній ситуації другої половини 30-х років виник досить цікаве протистояння. Ярополк мав велику підтримку в південних землях, певні юридичні підстави для лідерства, але тісна опора Юрія Володимировича на власну землю-князівство урівнювала шанси політичних таборів, які очолювали ці князі. І в такий ситуації, коли не одна з сил не має достатньої переваги, на арену появляється (або точніше повертається) третя. Протистояння Мономаховичів (нащадків Мстислава Великого ми будемо називати за традицією Мстиславичами) призвело до того, що знову на Київ став претендувати клан Ольговичів. В 1139 р. лідер його Всеволод Ольгович, скориставшись смертю Ярополка, захопив владу в Києві. Подібна ситуація і в подальшій політичній історії Русі буде виникати не один раз: конфлікт між близькими за родинною ознакою гілками Мстиславичів та Мономаховичів будуть сприяти час від часу піднесенню потужних чернігівських князів.

Землі Волині та Галичини в першій половині 40-х років ХІІ ст. З перших днів свого перебування у Києві Всеволод Ольгович (час правління у Києві 1139-1146 рр.), що було цілком зрозумілим, прагнув відновити владу київського князя у всіх реґіонах Русі. Зрозуміло, що значну увагу київський володар приділяв і південно-західним землям Русі. В 1138 р. галицькі полки активно допомагали тодішньому київському князю Ярополку Володимировичу у борні проти чернігівських князів на чолі з Всеволодом. Проте на межі 30-40-х років початку взаємини Володимирка (до 1141 р. перемишльського, а після 1141 р. галицького князя) з Всеволодом Ольговичем змінюються на краще, на що, безумовно, вплинула зміна статусу останнього, а також загострення у стосунках між Волинню та Галичиною. В 1139 р. галицький князь Іван Василькович та перемишльський Володимирко Володаревич були ініціаторами переговорів з володимиро-волинським князем Ізяславом, але останні не дали позитивних результатів[117]. Зазначимо, що протилежну цьому нашому погляду думку має М.Ф.Котляр, який вважає, що між сторонами була укладена угода, але такий підхід суперечить прямій інформації літопису[118]. В 1140 р. на Волинь новим київським князем Всеволодом Ольговичем було направлено військо з метою вигнати з неї Ізяслава Володимировича. Ця акція була частиною загальної програми князя Всеволода, який хотів позбавити уділів всіх нащадків Мстислава Великого. В Київському літопису підкреслюється, що Всеволод «сам хотяше землю всю держати, искаше под Ростиславом Смоленьска, а под Изяславом Володимера»[119]. Війська підлеглих київському володареві князів були направлені також проти суздальського князя Юрія Володимировича та переяславського Андрія Володимировича. Літопис повідомляє про фактичне фіаско дій Всеволода, якому не вдалося перемогти ані Андрія Володимировича, ані Ізяслава Мстиславича. В поході проти Ізяслава взяли участь польські союзники Всеволода та галицькі князі Іван Василькович та Володимирко Володаревич, які не досягнувши успіху, повернулися додому. Наприкінці року Всеволод був вимушений укласти мир з Ізяславом Мстиславичем та Вячеславом Володимировичем[120].

В 1141 р. Володимирко Володаревич став князем майже всієї Галичини, за винятком Звенигородського удільного князівства, яке дісталося його племіннику Івану Ростиславичу. В 1142 р. Володимирко на вимогу Всеволода Ольговича ходив у похід на Польщу. І в подальшому галицький князь Володимирко підтримував Всеволода Ольговича, а Ізяслав прагнув ухилятися від усякої допомоги київському князю. Проте, якщо з Ізяславом Мстиславичем київський князь вимушений був рахуватися, то з Володимирком взаємини у київського володаря згодом зіпсувалися. Справа в тому, що в 1142 р. Ізяслав Мстиславич перейшов з Володимира до Переяславля-Руського, а на Волинь Всеволод Ольгович направив свого брата Святослава.

Перехід до Переяславля для Ізяслава Мстиславича не був однозначною подією. З одного боку, князь втрачав контроль над більш багатою Волинню, переяславльське князювання несло загрозу для Ізяслава в плані можливого підсилення на нього контролю з боку Всеволода. Проте, з іншого, саме в Переяславлі часто сиділи ті давньоруські володарі, які готувалися зайняти в найближчий час київський стіл. У випадку з Ізяславом скоріше треба вбачати другу тенденцію, а саме наявність великих претензій у князя зайняти найближчим часом Київ[121].

В 1143 р. між Володимирком та Всеволодом виникли напружені відносини. Така ситуація увага, багато в чому, була викликана прагненням Володимирка Ростиславича добитися повною незалежності від Києва, а також обумовлена традиційною для того часу для династів Прикарпаття ворожої політики щодо Волині, де сидів брат Всеволода Святослав. В 1144 та 1146 рр. київський князь двічі здійснював проти Галичини експедиції, в яких приймали участь чимало князів Русі, у тому числі Ізяслав Мстиславич з братом Ростиславом, а також польський князь Володислав. Важливо відзначити, що в 1144 р. енергійному Володимиркові Володаревичові вдалося шляхом певних поступок (виплативши неабияку за розміром контрибуцію) зберегти свої позиції в Південно-Західній Русі, а в 1146 р. коаліція князів зазнала фіаско під час штурму Звенигорода[122].

У другій половині 1144 р. в Галичі спалахнув бунт, учасники якого виступили проти Володимирка на підтримку звенигородського князя Івана Ростиславича. Є всі підстави думати, що цей виступ був в значній мірі спровокований київським князем Всеволодом. Івану Ростиславичу у боротьбі з Володимирком надали допомогу берладники – слов’янські мешканці Дністровсько-Дунайського межиріччя, землі яких знаходились під певної залежністю від Галичини. Є свідчення, що сам Іван Ростиславович безпосередньо володів цими землями в 30-х роках ХІІ ст.[123]. Боротьба з Володимирком закінчилася для Івана невдачею. Більш того, в плані аналізу цих подій вірогідною є інформація, яка збереглася у В.Н.Татищева про те, що в 1144 р. Володимирко воював з болгарами та візантійцями і «обладав всеми грады до Дуная»[124], тобто підкорив берладницькі землі. Проте через деякий час Іван Берладник знову почне боротьбу за Галич, на цей раз вже з сином Володимирка Володаревича Ярославом.

Осіле населення степів та лісостепів Правобережжя Дніпра в удільну добу. Поява половців у середині ХІ ст. у причорноморських степах на багато десятиліть загострила ситуацію у південноруському реґіоні, проте поступово, починаючи з перших десятиліть ХІІ ст., в стосунках Русі з степовим світом створилися умови для співіснування і взаємодії. Цьому значно сприяли заходи південноруських князів, спрямовані на зміцнення позицій Русі на півдні. Причому, крім широкомасштабних воєнних акцій у степах, побудови нових фортифікаційних укріплень на кордоні з степом, важливе значення мало виникнення своєрідної прикордонної буферної зони. В цей час значно збільшилося населення прикордоння (ареал «Змійових валів») як за рахунок мігрантів з півночі, так у наслідок запрошення сюди представників тюркських племен – торків, печенігів, берендеїв, турпеїв, коуїв, котрі створили в басейні р. Рось в ХІІ ст. політичне об’єднання «Чорноклобуцький союз»[125]. Це об’єднання мало особливий статус в рамках адмінстративно-територіальної структури Давньоруської держави, підтримувало з населенням Русі тісні економічні, політичні та культурні зв’язки. Зокрема, значних розмірів серед «чорних клобуків» набула місіонерська діяльність православної церкви[126]. Є підстави думати, що істотне тюркське неполовецьке населення також мешкало в середній течії Дністра та у басейні Південного Бугу.

На сьогодні важко з’ясувати, яка була ступінь залежності в середині ХІІ ст. згаданої вище Берладі від Галича, але є підстави думати, що цей ареал тоді не входив до державної території Галичини, хоча тоді спостерігаються (нехай і не дуже активні) спроби підкорення («окняжіння») краю з боку галицького князя. Активна участь берладників у згаданому вище конфлікті Володимирка Володаревича та Івана Ростиславича свідчить в значній мірі про певну причетність берладників до політичного життя Галичини. Виступ галичан проти свого нового князя Володимирка є свідоцтвом того, що процес об’єднання галицьких земель не був безболісним, а в галицькому середовищі існували різні політичні табори. Один з них тривалий час і підтримав племінника Володимирка Івана Ростиславича, який з цього часу одержав прізвисько «Берладник»[127].

При розгляді питання про берладників М.Ф.Котляр припускає, що назва «берладники» мала відношення лише до населення Подунав’я, котре приєдналося до Івана Ростиславича і було частиною слов’ян півдня, а саме бродників. «Недарма згадки про берладників, – пише вчений, – тісно пов’язані з діяльністю Івана у Причорномор’ї і зникають з його смертю (1162 р.)»[128]. Такий же погляд поділяє І.О.Князькій[129].

На нашу думку, таке твердження є дещо категоричним, бо стан джерел не дозволяє у достатній мірі чітко уявити картину виникнення назви, часу і обставин існування берладників. На нашу думку, назва «берладники» стосується до конкретної місцевості – Берладі. ЇЇ територія складалася з частини правобережжя нижнього Дунаю, а також частина нижнього та середнього Попруття. Хоча населення останньої не мало чітко виражених етнічних ознак, можна думати, що головним етносом в цій Берладі були колишні східні слов’яни – уличі та тиверці. Вірогідно, за суттю Берладь була своєрідною слов’янською «вольницею», тобто територією, куди переселялося слов’янське населення з півночі і яке немало виразної державнополітичної структури.

Подунайське слов’янське населення мало й інші найменування. Коли 1190 р. «чорні клобуки» звернулись до князя Ростислава Рюриковича з пропозицією розпочати воєнні дії проти половців, вони порівнювали своє становище з життям слов’ян на Дунаї: «...се Половци сее зимы воюють ны часто, а не ведаемь, Подуйци ли есм что ли»[130]. Натяк «чорних клобуків» стосувався незалежного становища подунайців, яких не підтримували князі Русі[131]. Зазначимо, що інколи доля степових угруповань Причорномор’я, що мешкали за сотні кілометрів одне від іншого, була тісно пов’язана між собою. Так, у 1188 р. київські князі й «чорні клобуки» здійснили спільний похід проти зимовищ половців в Придніпров’ї, оскільки основні сили кочовиків в цей час були на Дунаї[132]. Можливо, вони брали у цей час участь у воєнних діях у Болгарії, про що йшлося вище. Інша назва подунайсько-подністровського населення – «выгонцы Галичькыя» – є доказом його незалежного від адміністративного князівського контролю о існування, а також вказує, що значна частина цього населення переселилася сюди з Галицької землі.

Особливого розгляду заслуговує питання про місце подунайських міст в історії Русі та її сусідів. Вже в Х ст. вони були предметом підвищеної уваги Святослава Ігоревича, який хотів перенести сюди столицю своєї величезної держави-імперії. На межі ХІ – ХІІ ст. до них приділяв увагу теребовльський князь Василько Володаревич, а згодом за ці міста з візантійцями воює Володимир Мономах, який посилає сюди воєводу Фому Ратиборича. Володарі Галичини другої половини ХІІ ст. продовжували традиційну політику просування на Південь, що не могло не призвести до ускладнень відносин з Константинополем. Якщо князь Галичини Володимирко в середині ХІІ ст. через політичну конфронтацію з Угорщиною підтримував приязні відносини з константинопольською адміністрацією, то з 60-х років століття після вокняжіння в Галичі Ярослава Володимировича та встановлення приязних взаємин з угорським двором, політика Галицького князівства щодо Візантії ускладнюється. Ці зміни пов’язані значною мірою з галицько-візантійським суперництвом на Нижньому Подунав’ї. Центром цих земель був Доростол (Дерестер, Дерестра, Сілістрія). Можна думати, що означений ареал періодично належав в ХІІ ст. Візантії або руським князям, або частина їх знаходилась під впливом Русі, а частина належала візантійцям, тобто тут спостерігається система полівасалітету або кондомініуму. В 1162 р. Мануїл Комнін дав князям Васильку та його братам (синам Юрія Довгорукого) чотири міста по Дунаю: «… и дасть цесарь Василкови в Дунаи 4 городы”»[133]. Через три роки до Галича прибув двоюрідний брат Мануїла Андронік, якому Ярослав Володимирович також надав для підтримки якійсь міста. Є всі підстави думати, що це були також подунайські володіння[134]. На наш погляд, означені дунайські міста були частиною Берладі, незалежної території в Дунайсько-Дністровському межиріччі, означені дунайські міста були частиною Берладі, але рівень суспільно-політичного розвитку цих міст з округою був вищим, ніж інших берладських земель.

В другій чверті ХІІ ст., на думку І.О.Князькія, спостерігається процес зменшення слов’янського населення в Дністровсько-Карпатському реґіоні, що він пояснює посиленням активності кочовиків, зокрема пересуванням на початку 20-х років торків та берендеїв з Придніпров’я на Балкани[135]. Але є підстави думати, що по крайній мірі з середини ХІІ cт. кількість слов’янського населення в степовій зоні Причорномор’я почала знову зростати. Особливо чітко цей процес простежується на прикладі Середнього Подністров’я[136]. Осіле населення Прутсько-Дунайського межиріччя відігравало помітну роль не тільки в історії південної Русі, причорноморських степів, а і Болгарії. На початку ХІ ст. ця південнослов’янська країна була захоплена візантійцями, однак болгарський народ протягом десятиліть вів боротьбу за визволення. 1186 р. у вирішальних битвах з візантійськими військами активну участь як союзники болгар, крім половецьких загонів, брали якісь «тавроскіфи». Як встановив Ф.І.Успенський, під останніми грецький історик Нікіта Хоніат розумів русів[137]. Є підстави припускати, що цим фактом участь русів-подунайців у болгаро-візантійській війні повністю не вичерпується, проте інформація візантійських джерел не дає достатньо чіткої картини про етнічну характеристику союзників болгар в інших епізодах боротьби останніх з Візантійською імперією.

І в наступні часи східнослов’янське населення Подунав’я продовжувало активно впливати на перебіг подій у Болгарському царстві. Так, 1207 р., за повідомленням, Георгія Акрополіта, «на Русі» знайшов притулок племінник болгарського царя Калояна – Іван-Асень, звідси він на чолі руського та половецького війська вирушив до Болгарії, зайняв столицю країни, ставши болгарським царем. Деякі науковці вважають, що Іван-Асень перебував у Галицькому князівстві[138], однак у давньоруських джерелах ніяких даних про це немає. До того ж у той час в Галичині відбувалася запекла політична боротьба, і про надання місцевими володарями допомоги болгарському царевичу не могло бути й мови. Тому, на наш погляд, більш вірогідно, що допомогу Івану-Асеню надали слов’яни-подунайці[139].

В болгарській історіографії поширена думка про входження території Дунайсько-Дністровського межиріччя до складу відновленого Болгарського царства аж до часів монгольської навали середини ХІІІ ст., але, на нашу думку, участь половців у війнах болгар з візантійцями не є вагомим аргументом для викладеного вище погляду[140]. Більш виваженим є погляд В.Типкової Заімової, яка вважає, що землі на північ від Дунаю не перебували під стабільним контролем Болгарської держави[141].

Увагу істориків дуже давно привертає проблема бродників. Більшість з них вважає, що цей термін охоплював населення переважно слов’янського походження, що мешкало в основному в степах[142].Іншу точку зору висловлює О.Б.Бубенок, який вважає, що головним елементом у складі бродників був алано-яський компонент[143].

Очевидно, це поняття бродників є більш широким, ніж берладники, подунайці, «выгонцы Галичькыя» тощо. Всі згадані категорії населення, а також і мешканці факторій, розташованих на берегах «Великого Дону» (Сіверського Дінця та нижнього Дону), Дніпра, Дністра, у своїй переважній більшості входили до складу бродників. Правда в літературі поширено твердження про те, що бродники – це лише населення Подунав’я та низин Карпат[144]. І нібито, для такого погляду є підстави, оскільки в більшості джерел бродниками названо саме мешканців цього реґіону. Але, на нашу думку, треба враховувати те, що автори візантійських, угорських та римських пам’яток, де йдеться про бродників, мали уявлення лише про найближче до кордонів їх держав населення причорноморських степів. Тим більше, що ці відомості були пов’язані з конкретними політичними подіями. (Відомості папських булл про бродників є вторинними, оскільки їх автори спиралися на інформації з документів угорської королівської канцелярії). Так, угорський король Андрій ІІ надав землі в Трансільванії рицарям Тевтонського ордену, володіння яких досягали земель «Продників». У 1227 та 1231 рр. римський папа Григорій ІХ доручив католицьким місіонерам проводити місіонерську діяльність «у землях половців і бродників (in Cumania et Brodnia terra)», «в областях половців та бродників (in Cumanorum et Brodnicorum provinciis)» [145].

Для з’ясування питання про район мешкання бродників важливо, на нашу думку, проаналізувати і нечисленні згадки про них у давньоруських літописах. Так, під 1147 р. розповідається, що під час міжусобних чвар, які призвели до воєнних дій у В’ятицькій землі, до чернігівського князя Святослава Ольговича прийшла допомога від бродників і половців: «Бродничи и Половци придоша к нему мнози»[146]. Під час Липицької битви 1216 р. між володимиро-суздальськими князями Юрієм і Ярославом Всеволодовичами та новгородським князем Мстиславом Мстиславичем Удатним підтримку двом першим надали «Муромъци, и Бродници, и Городчане, и вся сила Суздальськой земли». І в першому, і в другому випадках бродники – це не мешканці якоїсь землі чи міста. Можна припускати, що вони мешкали поза територіями, що складали державно-адміністративну структуру Русі. Ясна річ, що в першому випадку бродники і половці прийшли з півдня, хоча немає підстав робити висновок про появу їх з Подунав’я. Ще в більшій мірі неможливість останнього стосується другого епізоду.

На користь думки про мешкання бродників на дуже широкому ареалі Східної Європи свідчить опис в літописах подій, пов’язаних з першою появою монгольських військ у Східній Європі[147]. Вторгнення їх до причорноморських степів у 1223 р., безумовно, порушило традиційний перебіг життя Північного Причорномор’я, оскільки несло катастрофічну загрозу для цього реґіону. Тому невипадково в давньоруських літописах збереглося два дуже важливих свідчення про слов’ян-степовиків.

У Галицько-Волинському літопису розповідалося, що після рішення з’їзду десь на початку 1223 р. південноруських князів у Києві про надання допомоги половцям у боротьбі з монголами по Дністру вирушили «выгонцы Галичьскыя», флотилія яких спустилася у Чорне море, а звідси по Дніпру піднялася до порогів. Літописець повідомляє, що «выгонцы Галичьскыя» мали близько тисячі човнів[148]. В.В.Мавродін припускає, що на них могло бути 35-40 тисяч чоловік[149]. Хоча, ймовірно, джерело істотно перебільшило реальну чисельність цього війська, вказана цифра свідчить не тільки про значні можливості війська слов’янської «вольниці» на Дніпрі та Дністрі, а й є доказом значної кількості осілого населення Північного Причорномор’я.

Літописець не пише про долю цих воїнів після завершення битви на р. Калці, проте допоміжну інформацію дав арабський хроніст ібн-аль-Асір, котрий розповів, що після битви якісь руські купці на човнах вийшли у Чорне море[150]. Безумовно, основну частину цих людей складали «выгонцы Галичьскыя», котрі поверталися традиційним шляхом додому.

Розповідь Суздальського літопису про слов’ян степу стосується також заключної фази подій на р. Калці. В ньому йдеться про перехід на бік монголів бродників, воєвода яких Плоскиня після завершення битви допоміг монголам захопити побудовану на березі Дніпра воїнами київського князя Мстислава фортецю: «Ту же и Бродници быша старые и воевода их Плоскыня. И тъи окаянный целовав крест кы князю Мстиславу и обема князема (союзники Мстислава. – авт.), яко их не избити и пустити их на искупе, и сългав окаянный, предаст их связав Татаром» [151].

Порівняння текстів Галицько-Волинського та Суздальського літописів дає підставу припускати, що під час подій 1223 р. різні частини слов’янського населення степу опинилися в різних воюючих таборах. Бродники, про яких згадує Суздальський літопис, мешкали в реґіоні від Дону до Дніпра. Їм безпосередньо загрожувала небезпека з боку монголів, особливо після розгрому східного об’єднання половців на чолі з Юрієм Кончаковичем. Тому на початку весни 1223 р. вони були вимушені перейти на бік ворогів. Населення ж Придністров’я та низин Дунаю – «выгонцы Галичьскыя», про яких, як вище відзначалось, повідомляє Галицько-Волинський літопис, підтримувало коаліцію південноруських князів.

Сумарно всі наведені факти дають підставу для висновку, що бродники у широкому розумінні цього слова – це переважно східнослов’янське населення, котре мешкало в Південно-Східній Європі і не підкорялося або підкорялося на якихось особливих умовах князівській адміністрації. Однозначно слід вважати спрощенням думку про те, що бродники – це слов’яни, які перейшли до кочового способу життя[152]. Незалежні і напівзалежні території бродників були не тільки в степах, а й на землях, що входили до реґіонів компактного розселення східних слов’ян в межах Київської Русі.

«Украины» в державно-політичному розвитку Русі ХІІ – ХІІ ст. Внутрішньополітичний розвиток Русі характеризувався процесом окняжіння все нових і нових територій, але не всі східнослов’янські землі перебували під контролем «класичного» володарювання. Реґіонами, де існували можливості для тривалого існування «неокняжених» територій, були, наприклад, на Волині Забужжя (землі між Вепром та Західним Бугом) та Погорина, в складі Галичини «горная земля Перемышльская», Пониззя, а також, можливо, землі загадкових «болохівських князів». На ці ареали князівський сюзеренітет час від часу не поширювався або поширювався не у повній мірі[153]. Саме про такий стан князівського управління в Галичині писав у ХІІІ ст. літописець, коли зазначав, що «бояре же Галичьстии Данила (князя Данила Романовича. – О.Г.) княземь собе называху, а саме всю землю держаху»[154].

Поява територій, що не входили або входили частково до сфери державного контролю, де складалися особливі умови для функціонування системи державного управління, зафіксована в джерелах уже з Х ст. Так, специфічний характер управління був у «Червенських градах», за які наприкінці Х – в першій половині ХІ ст. вели гостру боротьбу Польща і Русь[155]. Вище вже згадувалося про залежну від Русі конфедерацію «чорних клобуків», яка мала особливу структуру управління, і де, крім тюркського, мешкало численне східнослов’янське населення [156].

Можна припускати, що час створення прикордонних зон з кочовим населенням, залежним від Русі, припадає на другу половину ХІ cт. Саме тоді (в 1079 р.), зокрема, згадуються «торци переяславьскии», котрі знаходилися в залежності від переяславського князя[157].

Саме такими землями, на які недостатньою мірою чи взагалі не поширювався державний контроль, були і згадувані в літописах наприкінці ХІІ – початку ХІІІ ст. «Украины». Так, під 1187 р., розповідаючи про смерть переяславського князя Володимира Глібовича, Київський літопис повідомляє, що по ньому не тільки «плакашася вси Переяславци», але й «Украина много постона»[158]. Під 1189 р. давньоруське джерело розповідає про «Украину Галичьскую», а в 1219 р. князь Данило Романович визволив з-під влади поляків низку забузьких міст і «всю Украину»[159]. Під переяславською «Украиною», вірогідно, розумілася на увазі величезна степова територія на сході Переяславльського князівства, яка знаходилась в залежності від князівської адміністрації. Тут мешкала значна кількість тюркського населення, котре поступово переходила до осілого способу життя (про нього див. розд. 2). Тамтешнє слов’янське населення виконувало здебільшого військові функції – охороняло кордони і купецькі каравани[160]. Під поняттями галицька і волинська «Украина» літописці розуміли, відповідно, територію Пониззя (а можливо і Болохівщина) та Забужжя.

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 43; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!