Розділ 4. Охорона праці. 1 страница

Розділ 4

Формування земель-князівств на Волині і в Галичині (80-ті роки ХІ – 40-ві роки ХІІ ст.)

Проблема східнослов’янської етнополітичної спільності та давньоруської політичної конфедерації. В літературі з питань політичного розвитку Русі, усього східнослов’янського світу тривалий час панували уявлення, які, на нашу думку, не витримали у достатній мірі іспит часом і потребують серйозного перегляду. Якщо їх розглядати коротко, то вони зводились до того, що на ранньому етапі становлення слов’янства Східної Європи в добу формування феодальних (інколи вчені застосовують більш м’яку формулу – ранньофеодальних) відносин виникає ранньофеодальна відносно єдина держава у вигляді монархії. Згодом, коли феодальні відносини досягли якогось більш-менш чіткого оформлення, ця держава розпалась на окремі князівства. Саме з цього часу розпочинається епоха феодальної роздробленості, яка в свою чергу через певний час завершилася утворенням централізованої станово-представницької монархії.

Зазначимо, що за такою ж схемою історики-марксисти – фахівці в галузі медієвістики – прагнули розглядати і історію інших країн. Проте в процесі опрацьовування конкретних історичних реалій, незалежно від того, вивчалася власна, вітчизняна історія, чи історія інших країн, науковці з’ясовували, що означена соціологічна схема не тільки не сприяла визначенню якихось закономірностей історичного поступу, а й, навпаки, шкодила такому науковому аналізові.

Перш за все вчені виявили в розвитку середньовічних країн відсутність ознак «класичного» (сформульованого на підставі ретельного вивчення творів так званих класиків марксизму-ленінізму) розвитку феодальних відносин[1] як в період, коли, за думкою вчених, мала існувати ранньофеодальна відносно єдина держава у вигляді монархії та відбувався процес генезису феодалізму, так і в епоху панування феодальної роздробленості, коли ці ознаки розвинутого феодального ладу повинні були чітко виявлятися.

Паралельно дослідники опинилися перед проблемою визначення ознак розвитку державності як в час її формування, коли вона мала мати форми ранньофеодальної держави, так і в період, коли вона повинна була трансформуватися в окремі взяті феодальні князівства, герцогства, графства та інші державні структури. Вчені, зокрема, з’ясували, що в період феодальної роздробленості на Русі тенденції до єднання різних реґіонів та ареалів Русі, не тільки не зникли повністю, а в деяких напрямках, навіть, посилились у порівнянні з попереднім часом[2]. Водночас аналіз останнього показав, що вкрай складно виявити відносно тривалий етап існування ранньофеодальної монархії, хоча за означеною схемою таке об'єднання обов’язково мусило бути[3]. Ще складнішою виявилася ситуація з суб’єктом, який був носієм і становлення феодальних відносин, і формування державності.

За класичною схемою марксизму, розвиток феодальних відносин і державності призводив до кардинальних змін в етнічному (чи етнополітичному) житті суспільства, у тому числі слов’ян Східної Європи. Племінні союзи поступово інтегрувалися, внаслідок чого замість і на базі їх через певний час виникла давньоруська народність. Лише пізніше під впливом панування феодальної роздробленості, а також складного шляху розвитку східнослов’янського суспільства, що було наслідком негативних зовнішньополітичних впливів, на зміну єдиній давньоруській народності приходять три більш розвинені в етнічному плані російська, українська та білоруська народності[4].

Але вивчення етнічних процесів вимусила науковців (істориків, лінгвістів, етнологів) зробити цікавий висновок, що ознаки формування більш пізніх народностей проявилися набагато раніше, ніж завершилася феодальна роздробленість і почали працювати негативні зовнішньополітичні фактори, а саме в ХІІ – першій половині ХІІІ ст.[5]. Це порушувало певну логіку аналізу проблеми, оскільки виникло питання, а коли ж оформилась давньоруська народність? За логікою, це мала б бути епоха ХІІ – першої половини ХІІІ ст., тобто час, що йшов вже після періоду існування ранньофеодальної державності (більшість дослідників завершення цього періоду відносить до першої половини ХІІ ст.), тобто виникнення якоїсь етнічної єдності мало б бути наслідком соціально-політичних змін, які відбулися в добу існування єдиної держави.

Але більшість прихильників існування давньоруської народності вирішили, що ця народність виникла раніше. За думкою деяких науковців, вона почала формуватися в ІХ – Х ст.! Парадоксальність ситуації полягала в тому, що народність при дотриманні саме таких позицій за цим висновком виникла до моменту якогось оформлення базових факторів – феодальних (тобто нових по відношенню до доби існування первіснообщинний ладу) відносин та об’єднання і консолідації східного слов’янства в єдину державу. Не дивлячись на прагнення показати аксіоматичність існування народності, дослідникам прийшлося не тільки докладати чималих зусиль для пошуку її ознак, але і фактично постійно доводити сам факт її існування. І тут не допомогло вченим, за логікою вірне, роз’яснення, що в різні епохи етнічні формування мають істотно за характеристиками відрізнятися[6].

Сучасний стан розвитку історичних досліджень, відмова від попереднього догматизму відкриває, нарешті, можливості не підганяти історичні реалії під усталені штампи цієї схеми, ставить питання про вироблення якісно нових підходів у розгляді закономірностей етнічного і державнополітичного розвитку слов’янства Східної Європи. В цьому науковому пошуку дуже важливо не відкидати цікаві спостереження, зроблені у минулому, а творчо враховувати як досягнення, так і помилки та недоробки попередників[7].

Однозначно, при розгляді етнополітичного розвитку слов’янства Східної Європи необхідно враховувати те, що основна маса населення, яке в Х – ХІ ст. поступово об’єдналася в державу Русь, була слов’янською. З одного боку, це населення відрізнялося в різних частинах та реґіонах країни, бо складалося з різних великих етнічних масивів – слов’янських союзів племен, що в цю державу об’єдналось. До них можна віднести антів, дулібів, хорватів та кривичів. До того ж майже на всьому обширі Східної Європи відбувалися складні інтеграційні процеси слов’янських та неслов’янських етнічних груп (до останніх на північному заході належить віднести балтів на південному сході – угро-фіннів, на півдні – іраномовне та тюркомовне населення). З іншого боку, спільне походження з єдиного кореня[8], а звідси близький культурно-господарський тип були важливим фактором, що сприяв певним інтеграційним процесам, на етапі, коли вони були об’єднані в єдиний державнополітичний організм.

Необхідно підкреслити, що ці інтеграційні процеси відносно чітко проявилися в житті мешканців міст, а не сіл. Саме населення міст різних частин країни з часом все більше і більше консолідувалося, оскільки поширювався процес його взаємодії. Пануюча верхівка (еліта суспільства), що в процесі державнополітичного становлення все більше і більше відривалося від своїх племен, отримувала загальноруські риси. Велику роль для культурно-духовної консолідації мало прийняття та поширення інтернаціональної за духом християнської віри. Християнське духівництво відіграло велику роль у виробленні ідеології державності та суспільства. В сільській місцевості, де нова релігія поширювалася слабко, інтеграційні процеси розвивалися вкрай повільно, а племінний консерватизм зберігався протягом століть.

Отже, говорячи про суб’єкт державнополітичних процесів, є підстави говорити про існування східнослов’янської етнополітичної спільності, в якій найбільш консолідованою частиною була пануюча князівська, боярська і дружинна верхівка, а також духовенство. В розвитку цієї спільності, корені якої йдуть від часів праслов’янської єдності, спостерігаються фактори інтеграційного та дезінтеграційного характеру[9]. Більш інтегрованими були менші за розміром об’єднання, що виникли з вказаних слов’янських великих угруповань (масивів).

На етнічному ґрунті південноруських реґіональних народностей почала формуватися і українська середньовічна народність. На її становлення впливали також неслов’янські етнічні формування іранського та тюркського походження. На базі частини колишніх кривичів та дреговичів виникала протобілоруська народність, на становлення якої впливав у значній мірі балтський субстрат. На базі кривицьких та словенського об’єднань під значним впливом угро-фінських етнічних груп відбувалося становлення російської (великоруської) народності[10].

В Х – ХІ ст. єднання слов’янських союзів племен в етнічному плані, племінних княжінь в єдину державнополітичну систему не було повним, але саме в цей час можна говорити про існування більш широкого, ніж держава, явища. Тоді поступово сформувалася східнослов’янська політична конфедерація. Під ній слід розуміти усю сукупність слов’янських формувань, які перебували в досить суперечливому процесі державного поступу, але далеко не всі його складові постійно входили до складу політичного організму, під яким ми розуміємо державу Русь. Інший погляд щодо конфедерації східних слов’ян має В.Т.Пашуто. Вчений вважає, що саме держава Русь була своєрідною конфедерацією чотирнадцяти земель (колишніх «племен»), тобто ця конфедерація і була формою існування державного організму[11].

На існування східнослов’янської політичної конфедерації впливав як фактор існування єдності слов’ян Східної Європи, наявності східнослов’янської етнополітичної спільності, так і явища надбудовного характеру, а саме наявність надплемінної еліти суспільства, яка вважала себе верхівкою усього східнослов’янського суспільства, а не якоїсь її частини (наприклад, якогось конкретного племінного княжіння). Важливим моментом, що стимулював існування цієї політичної конфедерації було постійне прагнення князів з родини Рюриковичів ідеологічно та практично довести свої леґітимні права на володарювання в усій Русі, в усьому східнослов’янському світі, постійні переселення конкретних представників князівської верстви та їх наближених з боярського оточення з одного реґіону Русі в інший. З формуванням на Русі з князівств-намісництв земельних князівств, з початком епохи удільної роздробленості, що спостерігається вже в середині ХІІ ст., можна говорити про існування в складі колишньої Русі великої кількості державних організмів, які мали чіткі ознаки суверенності. Проте східнослов’янська політична конфедерація не зникла, а лише видозмінилася, перетворившись в конфедерацію земель-князівств, які і були цими державними організмами.

В літературі тривалий час точиться дискусія про те, що було основою для складання князівств в добу середньовіччя. Л.В.Черепнін відзначав, що процес формування цих князівств не йшов на базі колишнього племінного розділу східного слов’янства, а тому кордони їх не співпадали з межами розселення племінних формувань[12]. Протилежну думку висловлює Б.О.Рибаков, який наголошує, що племінний поділ слов’янства Східної Європи став прообразом для становлення системи князівств[13]. Польський дослідник Г.Ловмянський вважав, що виникнення князівств в удільну добу йшов або на базі племінних формувань, або за рахунок об’єднань останніх[14].

На нашу думку, великих протиріч в цих поглядах не існує, а у дослідників присутня недостатня чіткість розуміння проблеми. Формування певної політичної форми – племінних княжінь, згодом князівств-намісництв доби існування держави Русь з центром в Києві і, нарешті, земель-князівств відбувалося на підставі певної етнічної, а точніше етнополітичної основи. І ця основа не була сталою, а за тривалий час (з ІХ до межі ХІ – ХІІ ст.) істотно змінилася. А тому, однозначно, що зв’язок між конкретною етнополітичною спільністю і політичною надбудовою існував, але на початку ХІІ ст. всі ці реґіональні етнополітичні спільності (за визначенням В.Г.Балушка, земельні етнічні спільноти [15]) пройшли значний етап розвитку в системі давньоруської політичної конфедерації та у складі держави Русь[16].

На Волині ХІІ ст. реґіональна етнополітична спільність сформувалася на базі дулібів, волинян, бужан, частково інших етнічних груп, але не була ідентична перерахованим племінним формуванням періоду, коли почалася формуватися держава Русь. Аналогічно в Галичині ХІІ ст. реґіональна етнополітична спільність сформувалася на базі хорватів, частково уличів та тиверців, але не була ідентична перерахованим племінним формуванням періоду, коли почалася формуватися та ж сама держава.

Волинь і князівства Ростиславичів в 80-роках ХІ ст. Як відзначалося в попередньому розділі, напередодні смерті в 1054 р. київський князь Ярослав Володимирович прагнув створити більш-менш стабільну систему державного правління, яка б мала попередити чвари між його нащадками. Саме для цього київський князь розділив «Руську землю» (великокнязівський домен держави-імперії Русь у Середньому Придніпров’ї) між своїми трьома синами Ізяславом, Святославом і Всеволодом. Але не пройшло і десяти років після смерті Ярослава, як між представниками династії Рюриковичів розпочинаються тривалі конфлікти. Феодальні війни 60-70-х років можна поділити на дві групи. Перша група – це конфлікти між трьома старшими синами Ярослава (князями-тріумвірами), з одного боку, та всіма іншими представниками князівського роду, з іншого. Друга група – це конфлікти між самими тріумвірами. Найбільш яскравим прикладом останніх було протистояння Святослава і Всеволода з Ізяславом в 1073-1076 рр., внаслідок якого останній протягом декількох років шукав допомоги у польського князя Болеслава ІІ Сміливого, германського імператора Генріха ІV та у римського папи Григорія VII[17].

Повертаючись до першої групи конфліктів, необхідно зазначити, що саме з другої половини ХІ ст. на Русі різко зростає кількість представників князівської династії, обмежених в правах і можливості зайняти київський престол. Мова йде про так званих князів-ізгоїв. В літературі існує думка, що князями-ізгоями слід вважати тих князів, батьки яких померли до смерті діда. Ця обставина, за думкою авторів цієї точки зору, створювала для таких представників князівської династії дуже великі проблеми з отриманням володінь[18]. Як нам здається, такий підхід є лише формально-юридичним і не охоплює все явище князівського ізгойства у повній мірі. Дійсно, частина князів-ізгоїв рано втратила батьків, що, природно, створювало великі перепони для досягнення ними політичної ваги. Але фактично з повноцінного політичного процесу в той час виключалися і інші князі. Вже в 60-х роках князями-ізгоями стали не тільки нащадки Володимира Ярославича, померлого у Новгороді в 1052 р. за два роки до смерті його батька київського князя Ярослава Володимировича, а й спадкоємці молодших синів того ж Ярослава Ігоря і В’ячеслава. Ігор помер в 1060 р., а В’ячеслав – у 1057 р.[19].

Князі-ізгої в своїй боротьбі прагнули повернути собі держання батьків, а коли це не вдавалось, намагалися, хоча б, поширити свою владу на віддалені від «Руської землі» території. Зокрема, в 1064 р. за повідомленням літописця, «бежа Ростислав Тмутороканю, сын Володимерь, внук Ярославль, и с ним бежа Порей и Вышата, сын Остромирь, воеводы Новгородьского. И, пришед, выгна Глеба из Тмуторокана, а сам седе в него место»[20]. Наступного року чернігівський князь Святослав відновив владу сина – Гліба, але вже через декілька місяців Ростислав знову повернув собі завойоване. Цей епізод для нас є дуже важливим, оскільки мова йде про князя Ростислава, від якого бере родовід династія галицьких князів Ростиславичів. На нашу думку, Ростислав до прибуття на південь знаходився у Новгороді, про що говорить і наведена вище інформація «Повісті временних літ» про Порея та Вишату, а перед тим, можливо, мав якесь держання у Прикарпатті. Зазначимо, що за правління Ростислава Тмутараканське князівство досягає свого апогею свого розвитку. Тмутаракані були підкорені народи всього Західного Кавказу[21]. Саме велика сила Ростислава як володаря і стала причиною невдовзі смерті князя, якого було вбито візантійцями. Останні в цей час докладають зусиль для того, щоб підкорити східний Крим і Тамань своїй владі.

Наприкінці 70-х років з трьох князів-«тріумвірів» живим залишився лише Всеволод (роки правління в Києві 1076-1077, 1078-1093 рр.). Ставши верховним князем Русі, Всеволод прагнув зміцнити свою владу. Але зробити це було вкрай непросто. На місцях в цей час спостерігається тенденція до підсилення місцевої верхівки, на чолі якої стояли представники династії Рюриковичів. Спостерігається процес зміцнення їх влади, а одночасно структуризації політичних формувань в реґіонах. Молоді представники династії Рюриковичів висувають свої претензії на батьківські володіння. Зокрема, в 1081 р., за повідомленням літопису, «бежа Игоревич Давыд с Володаремь Ростиславичемь месяця мая 18 день. И придоста Тмутороканю, и яста Ратибора (воєводу Всеволода. – авт.), и седоста Тмуторокани». Але в 1083 р. обох князів вибив з Тмутаракані Олег Святославич[22].

В таких умовах Всеволод вирішив не конфліктувати з синами старшого брата Ізяслава – Ярополком та Святополком. Молодий князь Ярополк Ізяславич отримав Волинське і Турівське князівства. Літопис повідомляє, що в 1078 р., після смерті брата Ізяслава, Всеволод «…посади сына своего Володимера Чернигове, а Ярополка Володимери, придав ему Туров»[23]. Є підстави думати, що і Ярополк, і Володимир були князями-намісниками київського князя. Крім Волинсько-Турівського князівства-намісництва (тобто фактично були керівниками реґіональних адміністрацій), Ізяславичам належав тоді також Новгород, де сидів молодший брат Ярополка Святополк. Останнього на новгородському столі посадив ще батько Ізяслав.

Під 1084 р. літопис повідомляє: «Приходи Ярополк ко Всеволоду на Велик день. В се же время выбегоста Ростиславича 2 от Ярополка, и пришедша прогнаста Ярополка»[24]. В літературі це повідомлення знаходиться вже довгий час під підвищеною увагою дослідників. Це пов’язано з тим, що саме з цього часу не тільки спостерігається політична активізація Волині в житті східнослов’янської конфедерації, а і з’являються на політичній арені Перемишльське, Теребовльське та Звенигородське князівства, які через декілька десятиліть після об’єднання перетворяться в єдине Галицьке князівство. На превеликий жаль, наведена вище літописна стаття дає дуже мало інформація для висновків.

Не вносить особливої ясності для розуміння зазначеної події наступні повідомлення пам’ятки. Вірогідно, що зазначені два Ростиславичі перебували у місті Володимирі під контролем (можливо, під арештом) Ярополка. Останньому були підстави остерігатися цих князів, якщо прийняти вірогідну версію М.С.Грушевського про попередню належність цього краю чи його частини Ростиславу Володимировичу. Вчений вважав, що князь Ярослав Володимирович віддав територію «Червенських градів» Ростиславу Володимировичу: «Одинокий звістний нам син Володимира Ростислав був в момент смерті Ярослава вже не малий і дід не міг би його лишити без уділу». Звідси, на думку вченого, в 1064 р. він втік, вірогідно під тиском дядьків, в Тмутаракань. Саме належність «Червенських градів» Ростиславу пояснює появу тут значно пізніше трьох синів Ростислава[25].

Визнаючи логічність такого погляду знаного вченого, необхідно зазначити, що до періоду другої половини ХІ ст. вже не можна застосовувати поняття «Червенські гради» (до речі до їх складу у повному обсязі ні Волинь, ні Прикарпаття не входили!), а більш коректним є використання до цього часу поняття «Волинська земля», «Волинсько-Прикарпатське князівство-намісництво».

Вірогідно, що згадане князівство-намісництво в 50-60-х роках було розділено на дві частини. Волинь перейшла у руки Ігоря Ярославича, а Прикарпаття – Ростислава Володимировича. Зазначимо, що є в літературі і інша думка. Російський історик О.В.Гадло вважає, що Ростислав взагалі був посаджений у самому Володимирі в 1057 р., а втратив Волинь приблизно в 1061 або в 1062 рр.[26]. А.Г.Плахонін пише, що Ростислав Володимирович сидів у Володимирі в 1060-1064 рр.[27].

Нам відомо з джерел про трьох синів Ростислава Володимировича: Рюрика, Василька та Володаря. Зокрема, вище ми вже розповідали про те, що напередодні подій на Волині в 1084 р. Володар Ростиславич разом з Давидом Ігоревичем зробили спробу захопити Тмутаракань. Оскільки Володар в цей час перебував в іншому місці, є підстава думати, що під контролем Ярополка у Володимирі знаходились інші Ростиславичі – Рюрик і Василько. Можливо, вони були захоплені наближеними Ярополка Ізяславича на початку 80-х років ХІ ст. і перебували тут, як зазначалося вище, недобровільно.

Дізнавшись про захоплення Володимира Ростиславичами, київський князь Всеволод доручив своєму синові Володимиру відновити на волинському столі Ярополка. «…и посла Всеволод Володимера, сына своего, и выгна Ростиславича, и посади Ярополка Володимери»[28]. Про цю ж виправу розповідає Володимир Мономах у своєму «Повчанні»: «И пакы по Изяславичих за Микулин, и не постигохом их. И на ту же весну совкупляться на Броды»[29]. М.С.Соловйов в свій час довів, що тут в розповіді Мономаха вкралася помилка: замість «Изяславичи» мало б бути «Ростиславичи»[30]. Спільний розгляд повідомлень двох пам’яток свідчить, що процес боротьби затягнувся, оскільки побачення Володимира з Ярополком у Бродах, ймовірно, сталося лише весною 1085 р.

Але невдовзі в тому ж році волинський князь розпочав боротьбу зі своїм «благодійником». В тексті «Повісті временних літ» немає прямих вказівок про обставини, що призвели до виникнення усобиці Ярополка і Володимира. Можливо, що під час повернення Ярополка Ізяславича на волинський стіл відбулося ущемлення прав князя у порівнянні з статусом, який він мав до 1084 р. Справа в тому, що одночасно з поверненням Ярополка батько Володимира київський князь Всеволод надав володіння у Східній Волині у місті Дорогобуж князю Давиду Ігоревичу. Нагадаємо, що за заповітом Ярослава на Волині певний час сидів Ігор Ярославич, а тому тепер син останнього князь Давид не тільки отримав волость на Волині, а і почав реально претендувати на повернення йому усієї батьківської спадщини. Необхідно відзначити, що за своїм статусом Давид Ігоревич також був князем-ізгоєм. Вочевидь не маючи можливості повністю взяти під контроль волинсько-прикарпатський реґіон київська адміністрація вирішила розділити його між представниками різних ворогуючих сил.

«В лето 6593, – повідомляє «Повість временних літ», – Ярополк же хотяше ити на Всеволода, послушав злых светник. Се уведав, Всеволод посла противу ему сына своего Володимера. Ярополк же, оставив матерь свою и дружину Лучьске, бежа в Ляхы»[31].Виникає питання, а хто були ці «злі радники» Святополка? А.М.Насонов вважає, що ними були представники волинського боярства[32]. Без сумніву, що без узгодження з ними волинський князь навряд чи почав конфлікт з Києвом. Але такий стан є цілком природним, оскільки будь-яку дію володар не робить без підтримки підлеглих, і це не потребувало якогось роз’яснення книжником. Тому, на наш погляд, Ярополка на протидію Всеволоду і його сину підштовхнув хтось інший, що і вимусило книжника звернути увагу на цю обставину. Автором цих рядків висловлювалася думка, що Ярополк, готуючись до конфлікту, вступив, вірогідно, у якусь домовленість з краківським двором[33]. Проти такого погляду виступає О.В.Майоров, хоча не розглядає аргументів свого опонента[34]. А серед них необхідно назвати не тільки місце втечі Ярополка, а і деякі інші наступні події.

В 1086 р., як повідомляє літопис, «приде Ярополк из Ляхов, и створи мир с Володимеромь»[35]. Про цю подію розповідає Володимир Мономах у своєму «Повчанні»: «На ту зиму идохом к Ярополку совокуплятися на Броды, и любовь велику створихом»[36]. Швидке повернення Ярополка на Волинь та безконфліктне підписання угоди з Мономахом, без сумніву, було пов’язано з підтримкою Ізяславича польськими панами.

В цей час на польському владному Олімпі дуже сильні позиції мав син померлого Болеслава ІІ Мешко, який був прихильником розвитку тісних союзницьких відносин з східними сусідами. В 1088 р. сестра Ярополка Євдоксія вийшла заміж за Мешка, але домовленість про це була укладена раніше, можливо під час перебування Ярополка у Кракові[37]. Проте цей шлюб було укладено вже після загибелі Ярополка.

«В лето 6594 (1086 р. – авт.). Приде Ярополк из Ляхов, и створи мир с Володимеромь, и иде Володимер вспять Чернигову. Ярополк же седе Володимери. И переседев мало дний, иде Звенигороду. И не дошедшю града, прободень бысть от проклятого Нерадьця, от дьяволя наученья и от злых зеловек. Лежаще ему ту на возе, саблею с коня прободе и, и месяца ноямбря в 22 день… бежа Нерадець треклятый Перемышлю к Рюрикови…»[38]. Історики по-різному оцінюють можливу участь Ростиславичів у вбивстві Ярополка. Деякі вважають, що Нерадець був ними підісланий до Ярополка, інші категорично це спростовують[39]. Для нас ця тема, по великому рахунку, є другорядною. А головним моментом зазначеного повідомлення літопису для нашого аналізу є перш за все те, що воно зафіксувало появу в Перемишлі князя Рюрика Ростиславича. Саме поява нещодавнього суперника в сусідній від Волині землі викликало дії у відповідь Ярополка. Можливо, що ініціатором конфлікту були суперники Ярополка, оскільки в «Повчанні» Володимира Мономаха є інформація про якусь його допомогу волинському князю напередодні його смерті: «И потом ходив Володимерю, паки Ярополка посадих, и Ярополк умре»[40].

Виникає питання, а чому Ярополк спрямував свою виправу на Звенигород, а не безпосередньо на Перемишль? Відповідь тут може бути одна. Звенигород в цей час також належав Ростиславичам. І тут можна підтримати погляд істориків, які вважають, що це місто належало другому за віком Ростиславичу Володарю, а ще одне Теребовль – Васильку[41]. В розповіді про Любецький з’їзд літопис повідомляє, що «роздаял Всеволод городы: Давыду Володимерь, Ростиславичема – Перемышль Володареви, Теребовль Василкови»»[42]. Отже, у той час Ростиславичі не тільки прагнули встановити свою владу у Прикарпатті, а й посилити свій контроль на Волинь, де князював син Ізяслава Ярославича Ярополк[43].

Під час перебування Ярополка в Польщі Володимир Всеволодович посадив у Володимирі Давида Ігоревича («Володимер же посади Давыда Володимери, в Ярополка место»[44]). Судячи з наступних подій, Давид Ігоревич повернувся до Володимира-Волинського після смерті Ярополка. Разом з Волинською землею князь Давид «успадкував» від Ярополка і ворожнечу того до Ростиславичів. Крім Ростиславичів, потенційним суперником Давида став брат небіжчика Ярополка Святополк. В 1088 р., вірогідно, навіть, без згоди верховного київського князя, він переїздить з Новгороду до Турова («Иде Святополк из Новагорода к Турову жити»[45]). Крім власне Турівської землі, цей князь тоді ж оволодів Берестям з округою, східною частиною Волині (Погориною). Доказом цього є більш пізня літописна стаття під 1097 р., коли, тоді вже київський князь, Святополк серед своїх володінь називає Турів, Пінськ, Берестя та Погорину[46].Вірогідно, що в цих володіннях Святополк, на відміну від Новгорода, вже був майже суверенним володарем.

Події на Волині 80-х років ХІ ст. А.Г.Плахонін характеризує як «волинську кризу», розглядаючи її в контексті зміни системи взаємовідносин між князями правлячої династії Рюриковичів у сфері контролю над землями Русі. Для нашого розгляду важливим є те, що цим автором визнається існування в ці роки володінь у формі вотчин князів не тільки в Прикарпатті, а і на Волині[47]. Саме це дає підставу вважати, що в той час внуки князя Ярослава Володимировича Ярополк Ізяславич, Рюрик, Володар та Василько Ростиславичі, Давид Олегович прагнули не тільки отримати для себе володіння в Південно-Західній Русі, а і зробити їх максимально незалежними від Києва. Отже, крім того, що з цього часу починається еволюція володінь Ростиславичів в Прикарпатті як реально суверенних політичних утворень в складі давньоруської конфедерації, в цей час вже досить чітко простежується тенденція до становлення Волині як майбутньої землі-князівства. Цей процес не отримав в найближчі роки (наприкінці ХІ – перші десятиліття ХІІ ст.) швидкої реалізації, оскільки остаточно Волинь стала незалежним державнополітичним формуванням лише у другій половині ХІІ ст.

Землі Південно-Західної Русі наприкінці ХІ – на початку ХІІ ст. Останнє десятиліття ХІ ст. знаменувалося посиленням князівських міжусобиць на Русі. В цей же час посилилася експансія половців на південноруські землі[48]. Необхідно зазначити, що половці тоді здійснювали великі походи не тільки проти Русі, а і проти Польщі та Угорщини. Про сильне розорення Польщі кочовиками повідомляє «Літописець Переяславля-Суздальського». Про зіткнення в 90-х роках угорців з половецькими ордами є численні відомості в угорських хроніках[49]. Під 1092 р. «Повість временних літ» повідомляє: «В се же лето воеваша половци ляхы с Василькомь Ростиславичемь. В се же лето умре Рюрик, сын Ростиславль»[50]. Тоді до Перемишля з Звенигорода і перейшов Володар Ростиславич.

З’ясувати характер відносин Ростиславичів з Польщею допомагає матеріал «Повісті про осліплення Василька» – епічного твору, який був включений до тексту «Повісті временних літ» вже в правління Володимира Мономаха в Києві (1113 – 1125 рр.)[51]. В літературі є різні версії щодо авторства цього твору. Б.О.Рибаков висловлює думку, що автор Василій був «мужем» князя Святополка Ізяславича[52]. О.В.Творогов вважає, що цей Василій був наближеним волинського князя Давида[53]. На нашу думку, найбільш обґрунтованою є думка О.О.Шахматова, який пише, що Василій був духівником князя Василька[54]. Остання позиція є найбільш вірогідною, оскільки автор є апологетом теребовльського князя, весь його твір спрямований на уславлення діяльності Василька та засудження Давида та Святополка, які вчинили над Васильком страшний злочин. Якщо це так, то «Повість про осліплення Василька» для нас є дуже важливою, бо ми маємо справу з першою пам’яткою галицької писемності, в якій фіксуються дуже важливі політичні події та процеси в Південно-Західній Русі. Цікавою виглядає думка А.Г.Плахоніна про можливість існування і спеціальної повісті про засновника династії Ростиславичів – Ростислава Володимировича, яка передувала «Повісті про осліплення Василька»[55].

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 45; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!