Розділ 4. Охорона праці. 2 страница

Твір охоплює події 1097 – 1099 рр. Порівняння змісту вельми докладної за змістом «Повісті про осліплення Василька» з безпосередньо статтями «Повісті временних літ» показує, з одного боку, високу насиченість подіями політичного життя Русі кінця ХІ ст., а, з іншого боку, велику лаконічність у передачі цих подій, особливо історії Прикарпаття та Волині, в київському літописі. О.В.Творогов вважає, що «Повість про осліплення Василька» розпочинається з самого початку літописної статті під 6605 (1097) р.[56], але є підстави думати, що ця повість бере свій початок зі слів: «И приде Святополк с Давыдом Кыеву, и ради быша людье вси: но токмо дьявол печален бяше о любви сей. И влезе сотона в сердце некоторым мужем, и почаша глаголити к Давыдови Игоревичю, рекуше сице, яко Володимер сложился есть с Василком на Святополка и на тя»[57]. Перший же абзац означеної статті є частиною безпосередньої літописної розповіді, в якій йдеться про з’їзд головних Рюриковичів у Любечі.

З’їзд у Любечі в 1097 р. був дуже знаменною подією в державнополітичному розвитку східнослов’янської політичної конфедерації. В столиці Русі зібралися київський князь Святополк, переяславльський князь Володимир Всеволодович Мономах, волинський князь Давид Ігоревич, теребовльський князь Василько Ростиславич, чернігівські князі Олег і Давид Святославичі. На з’їзді відзначалося, що міжкнязівські «котори» створюють велику небезпеку для Русі, чим користуються половецькі хани. Князі домовилися: «Да ноне отселе имеемся в едино сердце, и блюдем Рускые земли; кождо да держить очину свою: Святополк Кыев Изяславлю, Володимерь Всеволожю, Давыд и Олег Святославлю, а им же раздаял Всеволод городы: Перемышль Володареви, Теребовль Василкови»[58]. Однозначно, що рішення з’їзду були вкрай невигідні перш за все Святополку, який ставав лише «першим серед рівних» в родині Рюриковичів. Підкреслення факту передачі волостей Південно-Західної Русі ставив під сумнів будь-які претензії Святополка на цей реґіон, оскільки гарантом збереження цих земель за їх володарями фактично проголошувався Володимир Мономах. Є підстави думати, що у повній мірі рішення з’їзду в Любечі не задовольняли і цього князя, оскільки утруднювали можливість претензій на Київську землю в разі смерті Святополка. Отримання леґітимації влади Ростиславичами в прикарпатських князівствах йшов в розріз з політичними планами і Давида Ігоревича.

Саме це і стало рушійними механізмами, що призвели до жорстокої розправи Давида і Святополка над Васильком. Згідно інформації автора «Повісті про осліплення Василька» галицького дружинника Василія, Давид спровокував на злочин проти теребовльського володаря київського князя Святополка Ізяславича, заявивши, що саме Василько не тільки був причетним до вбивства брата Святополка Ярополка, а й прагне захопити у київського володаря Турів, Пінськ, Берестя та Погорину[59]. Проте невдовзі проти них виникає могутня коаліція Володимира Всеволодовича, Давида і Олега Святославичів. Переяславська та чернігівська дружини підійшли до Києва, у зв’язку з чим «Святополк же хоте побегнути ис Киева, и не даша ему кыяне побегнути»[60]. Ситуацію виправила київська верхівка, яка умовила вдову Всеволода Ярославича Анну і київського митрополита Миколая бути посередниками між ворогуючими сторонами. Примирення відбулося, за інформацією літопису, біля міста Городок поблизу Києва: «Приде Володимер, и Давыд, и Олег на Святополка, и сташа у Городца, и створиша мир»[61]. Було домовлено, що Святополк покарає Давида Ігоревича.

Судячи з подальшого розвитку подій, Святополк не поспішав виконувати домовленостей. Відносно спокійно почував себе волинський князь Давид. Весною 1098 р. він зробив спробу захопити Теребовль у Василька, який продовжував знаходитися у нього під арештом у Володимирі. На захист Теребовля виступив брат Василька Володар, який добився від Давида визволення Василька, який повернувся до свого міста. Через деякий час Ростиславичі здійснили переможну виправу на Волинь, де захопили бояр Лазаря і Василя, які брали участь у розправі над Васильком.

Взимку 1098 – 1099 рр. Святополк нарешті вирушив проти Давида Ігоревича, щоб вигнати того з Волині. У боротьбі з волинським князем Святополк використовував допомогу своїх синів Мстислава та Ярослава. Ярослав Святополкович був в той час князем у Бересті («Ярослав же беже на Ляхы и прииде ко Берестью»)[62]. Давид унаслідок дій Святополка був вимушений покинути свої володіння і шукати притулок в сусідній Польщі у польського князя Владислава-Германа. В статті «Повісті временних літ» під 6607 (1099) р. повідомляється: «Изиде Святополк к Володимерю и прогна Давыда в Ляхы»[63]. Згодом при посередництві польського князя в районі Берестя відбулися переговори. Не дивлячись на заступництво польського князя, Святополк невдовзі вигнав з Володимира Ярополка, який повернувся знову до Польщі. «Святополк, же прогнав Давыда, – пише автор «Повісті про осліплення Василька, – нача думати на Володаря и на Василка, глаголя, яко се есть волость отца своего и брата»[64]. Під час великої битви з Ростиславичами Святополк зазнав невдачі і повернувся до Володимира. Тут він посадив на стіл свого старшого сина Мстислава, а молодшого Ярослава відправив до Угорщини за підтримкою до короля Коломана.

В таких умовах знову знайшли спільну мову нещодавні непримиренні вороги Давид Ігоревич і Ростиславичі. Давид Ігоревич прибув з Польщі, залишив в Перемишлі свою жінку, а сам відправився за допомогою до половців. Про місце зіткнення з угорцями війська Володаря, Давида і їх союзника половецького хана Боняка повідомляє «Повість временних літ»: «В се же лето побьени угри у Перемышля»[65]. Угорські війська були повністю розгромлені[66]. Їх союзник Ярослав Святополкович утік до Польщі, а Давид Ігоревич після захоплення Червена та Сутейська обложив Володимир, де сидів інший син київського князя Мстислав.

Під час облоги останній загинув, що дозволило Давидові зайняти Володимир. Проте долю його князювання в 1100 р. вирішив черговий князівський снем у Витичеві (Уветичах), де Святополк Ізяславич, Володимир Всеволодович, Олег та Давид Святославичі вирішили забрати у Давида Ігоревича Волинь. В «Повісті временних літ» докладна розповідь про цю подію вміщена в статтю під 6608 (1100) р., де розповідається про те, що Святополк дав князю Давиду Бозьк, а згодом Дорогобуж, а у Володимирі посадив сина Ярослава. Розвиваючи свій успіх, Святополк зробив спробу захопити і Теребовльське князівство у Василька, але зазнав там невдачі. «И не послуша сего Володарь, ни Василко», -- пише з цього приводу літопис[67].

Зрозуміло, що такий розвиток подій не міг задовольнити Володимира, який був головним конкурентом як Святополка, так і чернігівських Святославичів. Подробиці про конфлікт Святополка і Ростиславичів повідомляє Володимир Мономах в «Повчанні» в звичній для твору риторичній формі: «Усретоша бо мя слы от братья моея на Волзе, реша: Потыснися к нам, да выженем Ростиславича и волость их отъимем; иже и не поидеши с нами, то мы собе будем, а ты собе. И рех: Аще вы ся гневаете, не могу вы я ити, ни креста переступити»[68]. Відмову Мономаха допомагати Святополку слід пов’язувати не якимись зобов'язаннями першого перед Ростиславичами, а перш за все небажанням допомагати київському князеві.

Всі ці дії призвели до значного посилення князя Святополка. Необхідно відзначити, що в той же час у нього під контролем перебувало Турівське князівство та Берестя. Враховуючи близькість цієї території до Волині, є підстави думати, що великий влив на цей реґіон мав і найближчий поплічник київського князя його син та тогочасний володар Волині Ярослав. Відомо, що, коли один з князів-ізгоїв племінник Святополка Ярослав Ярополкович захотів захопити Берестя, проти нього виступив київський володар, який заточив молодого князя у київській темниці. Наступного року, коли Ярослав Ярополкович втік з столиці, його взяв у полон син Святополка Ярослав волинський. Отже, скоріше за все Турівсько-Берестейський реґіон знаходився на початку ХІІ ст. одночасно під контролем і Києва, і Володимира.

Розповідаючи про жорстоку розправу Давида Ігоревича і Святополка Ізяславича над теребовльським князем Васильком (1097 р.), автор «Повісті» галицький дружинник Василій не міг обійти мовчанкою дуже важливе питання про стан відносин галицьких князівств з Польщею. Зокрема, в творі повідомляється, що навіть після жорстокої розправи Василько хотів звернутися за підтримкою проти Польщі не лише до брата Володаря та кочовиків, а й до Давида: «И рекох в уме своемь: оже ми будут берендичи, и печенези, и торцуи, реку брату своему Володареви и Давыдови: дайта ми дружину свою молодшюю, а сма пийта и веселитася. И помыслих: на землю Лядьскую наступлю на зиму, и на лето и возму землю Лядьскую, и мьщю Русьскую землю»[69].

М.Е.Шайтан та В.Т.Пашуто вважають, що в той час Польща активізувала свою східну політику[70]. Співставлення матеріалів давньоруських джерел (літописів та «Повісті про осліплення Василька») з повідомленнями хроніки Галла Аноніма дають підставу для дещо іншого висновку. Розповідаючи про подвиги свого героя князя Болеслава ІІІ, польський хроніст розповідає про велике вторгнення половців на територію Польщі, які «за своєю звичкою» розійшлися по всій країні. Саме фраза «за своєю звичкою» є доказом численних нападів половців на західнослов’янську державу наприкінці 90-х років. Такі походи половців навряд чи відбувалися без підтримки або участі Ростиславичів, до земель яких доходили маршрути половецьких пересувань на захід. Автор «Повісті про осліплення Василька», розуміючи негативне сприйняття союзу Василька з кочовиками підкреслює, що той прагне до контактів з неполовецькими угрупованнями кочовиків (торками, берендеями, печенігами), а також наголошує на великій шкоді, яку зробили поляки «Руской земле (в розумінні всієї країни Русі. – авт.)».

Проте останні слова Василька можливо не є простим епічним прийомом, а є відбиттям історичних реалій. У зв’язку з підсиленням тиску половців на прикарпатський край Василько згодом дійсно вирішив порвати з ними контакти і встановити взаємодію з іншими кочовиками причорноморських степів. У такому контексті стає зрозумілим і обіцянка Василька після завершення боротьби з Польщею здійснити похід проти половецьких орд: «И посемь хотех проситися у Святополка и у Володимера ити на половци, да любо налезу собе славу, а любо голову сложю за Русскую землю»[71]. Звернення Василька до майбутніх «чорних клобуків» (торків, печенігів, берендеїв) свідчить, що вони вже в цей час набирали достатньої мілітарної потуги. В літературі роль Польщі в конфлікті між київським та волинським князями 90-х років ХІ ст. часом перебільшується, оскільки на авторів наукових праць суб’єктивно впливають численні подробиці про ці події в творі дружинника Василія[72]. Відзначаючи взаємодію кочовиків з Ростиславичами на початку 90-х років ХІ ст., необхідно наголосити, що активність степовиків на Правобережжі саме в цей час мало негативний характер для Прикарпатського краю, оскільки заважав консолідації майбутніх галицьких земель.

Про антагоністичні відносини між Ростиславичами і Польщею, на наш погляд, свідчить також фраґмент «Життєпису Оттона, єпископа бамберзького», яке було написано в 50-х роках ХІІ ст. германським хроністом Гербордом. В уривку, що стосується русько-польських відносин межі ХІ – ХІІ ст., автор розповідає про те, що «руський король» та його наближені знаходились у ворожих стосунках з польським володарем, проте пізніше уклали династичний союз і навіть надали Польщі допомогу[73]. Є підстави думати, що Герборд, який писав про події через півстоліття після їх здійснення, переплутав двох володарів, яких він називає «королями», а саме: київського князя (коли мова йшла про шлюб польського князя і руської княжни) і Володаря Ростиславича (коли він пише про складні стосунки «короля русів» з Польщею). На користь цього свідчить у певній мірі більш пізня інформація, де, розповідаючи про викрадення Володаря, германський хроніст знову називає його тим же титулом, як раніше Святополка, «король русів (rex Ruthenorum)»[74]. В західноєвропейській ідеологічній літературі означений титул використовувався виключно до незалежних, суверенних володарів. Дійсно, Володар тоді фактично не залежав від київського князя, а його держава була повністю незалежною. Отже, конфлікт наприкінці 90-х років ХІ ст. був у поляків не з Святополком, а з перемишльським князем Володарем.

Завершуючи розгляд цінних для нашого аналізу сюжетів «Повісті про осліплення Василька», необхідно відзначити велику важливість інформації пам’ятки про увагу теребовльського князя до придунайського реґіону. Так, князь Василько заявляє про своє бажання здійснити похід на південь і визволити дунайських болгар. «И посем хотел есмь переяти болгары дунайскые и посадити я у собе»[75]. Як відомо, в той час Болгарія знаходилась під владою Візантійської імперії, а її народ вів боротьбу за своє визволення. Увага галицьких князів до цього реґіону, без всякого сумніву, пов’язана з мешканням тут в Дністровсько-дунайському реґіоні і значної за чисельністю групи східних слов’ян, колишніх уличів та тиверців. Зміст повідомлення пам’ятки свідчить перш за все проте, що Василько Ростиславич прагнув переселити до свого краю частину слов’янського (колишнього улицько-тіверського) населення. Це було важливо, оскільки мало підсилити економічну та мілітарну силу Теребовльського князівства. Дещо пізніше в 1116 – 1122 рр. із візантійцями на Дунаї буде вести війну Володимир Мономах. Зокрема, під 1116 р. київський князь «посажа посадники по Дунаю»[76]. Після утворення єдиного Галицького князівства спостерігається процес поступової галицької колонізації території вздовж Дністра.

В князівській родині Рюриковичів Ростиславичі були князями-ізгоями, а тому не могли за нормами династичних правил, які встановили на Русі старші сини Ярослава Володимировича Ізяслав, Святослав та Всеволод, претендувати на Київ. Але ця обставина мала для Ростиславичів позитивне значення: вони не витрачали енергію на боротьбу в інших реґіонах Русі, а зосереджували увагу на розбудову власної землі. О.Мазур висловлює думку, що в той час Ростиславичі знаходилися у великій залежності від верхівки Перемишльської та Теребовльської землі[77]. У певній мірі з такою думкою можна погодитися, особливо враховуючи ту обставину, що Ростиславичі наприкінці ХІ ст. тільки появилися в краї. Проте тоді діяльність Ростиславичів, силу яких не можна і применшувати, діяли в інтересах вказаної місцевої знаті. І цей союз сприяв піднесенню в краї династії Ростиславичів, швидкій суверенізації краю у його відносинах з Києвом.

Тоді ж спостерігається процес формування державно-князівської території володінь Ростиславичів. На чолі їх стояв перемишльський князь Рюрик, а після його смерті його стіл зайняв Володар. На жаль, нам невідомо з джерел, де сидів останній до смерті брата, проте можна припустити, що цим містом був Звенигород, який у першій половині ХІІ ст. був відомий як столиця удільного князівства. Василько Ростиславич володів Теребовлем. Теребовльська та Звенигородська земля, за нашою думкою, сформувалися як князівські володіння у другій половині ХІ ст. Вірогідно, що Перемишльська, Теребовльська та Звенигородська землі до другої чверті ХІІ ст. ще не були єдиним земельним об’єднанням, тобто про Галичину як компактну державно-адміністративну одиницю в складі Русі можна говорити лише з першої половини ХІІ ст.

На князівських з’їздах в Любачеві (1097 р.) та Витичеві (1100 р.), як справедливо зазначає М.Ф.Котляр, вказані землі в Прикарпатті були визнані родинними володіннями Ростиславичів[78]. Однак, не дивлячись на це, Володарю та Васильку прийшлося вести за відстоювання своїх прав гостру боротьбу у першій чверті ХІІ ст. з Володимиром Мономахом та польським князем Болеславом ІІІ Криворотим[79].

Якщо вже на початку ХІІ ст. володіння Ростиславичів були в складі давньоруської політичної конфедерації суверенними, то статус Волині був іншим. В силу належності її київському князю Святополку, вона заходилась на перехідному від князівства-намісництва до земельного князівства етапі. Водночас на цю землю продовжував претендувати Володимир Всеволодович Мономах та його родина.

Волинь і Галичина в 10 – 30-х роках ХІІ ст. Князь Володимир Всеволодович в 1113 р. став київським князем. І майже з самого початку свого правління в столиці Русі він почав боротьбу за повернення Волині. Його союзниками проти волинського князя Ярослава Святополковича були перемишльський і теребовльський князі Володар і Василько Ростиславичі. У боротьбі з Мономахом і Ростиславичами Ярослав розраховував на допомогу польського князя Болеслава ІІІ Криворотого, якого Ярослав і його батько Святополк в попередній час неодноразово підтримували в різних військово-політичних заходах[80].

В 1117 р. київський князь Володимир Мономах і його союзники, серед яких провідну роль відігравали Ростиславичі, здійснили похід на Волинь. Під час цього походу Володимир Мономах прагнув завоювати собі землі, які його родина вважала своїми. Нагадаємо, що саме зоною впливу Всеволодовичів Південно-Західну Русь визнав Любецький з’їзд князів (1097 р.). Водночас Ростиславичі, вступивши в конфлікт з волинським Володимиром, боролися перш за все за «місце під сонцем», оскільки ні Святополк, ні його нащадок Ярослав не визнавали прав Володаря і Василька і вважали, що ті незаконно держать їх волость. Похід завершився невдало для київсько-галицької коаліції. Між суперниками була підписана угода, згідно якої Ярослав зберігав свої володіння, але мав визнати зверхність Володимира Мономаха[81]. Зрозуміло, що цей договір не задовольнив ні Володимира Мономаха, який прагнув повного підкорення Волині своїй владі, ні Ярослава, який не бажав коритися київському князеві. Вочевидь, що Ярослав не визнавав по великому рахунку сам факт захоплення Києва Володимиром, який не був старшим серед головних Рюриковичів.

В 1118 р., вірогідно не без впливу Володимира Мономаха, проти Ярослава піднімають бунт волинські бояри. Внаслідок цієї події волинський князь був вимушений покинути Волинь і шукати допомоги в Угорщині. Втеча волинського князя до Угорщини, а не до Польщі, де у нього були союзники, була викликана складною політичною ситуацією в Польщі[82]. Проте в 1119 р., не знайшовши істотної підтримки у угорського короля, Ярослав Святополкович прибув до Кракова[83]. Активізація Володимира на Волині, його тісні контакти з постійними ворогами Польщі Ростиславичами вимушують польського князя Болеслава ІІІ надати допомогу близькому родичу.

В 1120 р. літопис повідомляє: «Тогда же посла Володимер Андрея (син Мономаха. – авт.) с погаными на Ляхы и повоеваста е»[84]. Ця звістка інформує про бойові дії київського центру у відповідь на напади, які почали поляки на русько-польському кордоні наприкінці 1119 р. В 1121 р. між суперниками знову відбувається воєнне зіткнення («приходи Ярослав с Ляхы к Чьрьвну при посадничи Фоме Ратиборичи (цей воєвода тоді був посадником у Володимирі. – авт.) и воротишася опять не въспевше ничто же»[85]). В бойових діях 1119 – 1121 рр. прийняли активну участь Ростиславичі. Участь перемишльсько-теребовльських князів в коаліції Мономаха, їх серйозний вплив на ситуації в південно-західних ареалах Русі серйозно занепокоїли польський двір, вимусили останній відмовитись від «звичних» засобів протидії суперникам. В 1122 р. за завданням Болеслава ІІІ воєвода Петро Власт організував викрадення перемишльського князя Володаря Ростиславича. «В то же лете яша Ляхове Володаря Василкова брата»[86], – у звичній для себе лаконічній манері повідомляє про подію руський літопис. Більш докладно про це розповідає германський хроніст Ортліб Цвіфальтенський: «Здійснив (Петро Власт. – авт.) також гріх великого віроломства, а саме: короля Русі, що ворогував з його сеньйором, князем поляків, своїм підступництвом приспав. Він прийняв присягу, перейшов до нього на службу, став підтримувати його сина, а потім його ж (руського володаря. – авт.) підступно, внаслідок змови, видав в руки ворогів, які присудили до великого викупу»[87].

Про викрадення галицького князя є низка свідоцтв в різних джерелах, проте головним для дослідників, не дивлячись на певну тенденційність, є докладна інформація польського хроніста Вінцентія Кадлубка. Останній особливо відзначає величезну небезпеку князів Ростиславичів для Польщі[88].

Захоплення руського князя польськими магнатами значно послабило позиції табору Мономаха на Волині, оскільки родичам Володаря, крім виплати великого викупу, прийшлося в обмін на визволення Ростиславича погодитись не тільки на розрив союзу з київським князем, а й перейти на бік Ярослава Святополковича[89]. В наступному 1123 р. на територію Волині вторглася армія, до якої Святополковичу вдалося залучити польські, чеські, угорські загони, а також дружини перемишльського та теребовльського князя. Проте напад завершився фіаско. Під час облоги Володимира князь Ярослав загинув, а його військо відступило[90].

Невдовзі після цих подій між Ростиславичами і Польщею знову відновився конфлікт, про що розповідає польський хроніст Вінцентій Кадлубек, повідомляючи про напад галицького війська на польське місто Вісліцу[91].

В середині 20-х років майже одночасно помирають Володимир Всеволодович Мономах, а також галицькі князі Володар і Василько. До влади в Києві після смерті 19 травня 1125 р. Володимира Мономаха прийшов його син Мстислав. Успадкування Києва Мстиславом Володимировичем було свідоцтвом великої сили влади померлого князя та державнополітичної системи, яку той створив і очолював. Володар помер в 1124 р. в Перемишлі[92], Василько 28 лютого 1125 р. в Теребовлі[93]. Після Володаря владу успадкували його сини Ростислав та Володимир, якого літописці при описі більш пізніх подій називають «Володимирком». Про розподіл спадщини Володаря давньоруські джерела нічого не повідомляють, проте польський історик ХV ст. Ян Длугош відзначає, що старший його син Ростислав сів у Перемишлі, а Володимир – у Звенигороді[94]. Синам Василька Григорію та Івану дісталася спадщина в Теребовльському князівстві. Старший з братів Григорій взяв собі Теребовль, а молодшому Івану дістався новий в політичному житті краю Галич. Отже, на межі першої та другої чверті ХІІ ст. в Прикарпатті виникає нове князівство – Галицьке, яке згодом не тільки стане головним в краї, а і підкорить сусідні землі.

Відсутність повідомлень про Галич в літописах попереднього часу не є підставою для того, щоб вважати про якесь надзвичайно різке піднесення міста саме в другій чверті ХІІ ст. Нам і в цьому випадку в процесі узагальнення матеріалів необхідно враховувати факт великої лаконічності інформації джерел про Прикарпаття цього часу.

Досить цікавою є згадка про Галич в «Патерику», де відзначається, що під час зіткнення з Святополком та Давидом (межа ХІ – ХІІ ст.) Володар та Василько припинили торгівлю з сусідніми давньоруськими землями («… и не пустиша гостей из Галича, ни лодий от Перемышля, и не бысть соли в всеи Рускои земли»[95]). Це повідомлення було введено монахом Полікарпом до пам’ятки з літопису в ХІІІ ст., проте її інформація виглядає в достатній мірі об’єктивною[96]. Згадка у наведеному фраґменті Галича на першому місці, ймовірно, не було випадковим, а свідчило, що це місто, яке на той час не було «князівським» (тобто не було адміністративним центром ні земельного, ні удільного князівства), але відігравало велику роль в економічному і, вірогідно, політичному житті прикарпатського краю. Археологічні дослідження свідчать про те, що місто Галич виникло набагато раніше часу, коли про нього появляються перші письмові повідомлення, а саме в ІХ – Х ст.[97]. Крім археологічних досліджень, на нашу думку, свідоцтвом давнього походження Галича є розташування його поряд з старовинним язичницьким ритуальним центром – Галичиної могили[98]. Про нього розповідає Галицький літопис під 6714 р., де повідомляється про невдалу спробу пересопницького князя Мстислава Ярославича захопити Галич[99].

Невдовзі після приходу до влади сини Володаря розпочали війну між собою. Про цю війну розповідають Ян Длугош під 1127 р., а В.Н.Татищев під 1126 р.[100]. М.Ф.Котляр вважає, що конфлікт між Володаревичами почався після смерті Володимира Мономаха[101]. На допомогу Ростиславу прийшли новий київський князь Мстислав та Васильковичі. Володимирко зазнав поразки і втік до Угорщини. Ростислав зробив спробу зайняти Звенигород, але мешканці міста йому не підкорились. Відсутність згадок в літописах про Ростислава після 1127 р. дало підставу М.Баумгартену зробити висновок про смерть князя в 1128 р.[102], але до такого висновку дослідник приходить лише на тій підставі, що після 1127 р. про цього князя немає ніяких повідомлень в джерелах. Набагато більш правильним є підхід М.Ф.Котляра, який пише про складність встановлення дати смерті Ростислава[103]. Деякі дослідники, виходячи з тексту повідомлення, яке наводиться В.Н.Татищевим, відносять дату смерті Ростислава Володаревича на 1143 р., але однозначно, що таке датування не є коректним[104]. Цей князь скоріше за все помер в 30-х роках ХII ст., можливо, в ході великої війни, яка відбувалася в той час в Центральній Європі.

В 30-х роках ХІІ ст. в Угорщині розгорнулася боротьба за владу короля Бели ІІ і претендента на трон Бориса. Останній був сином короля Коломана та дочки Володимира Мономаха Євфимії. Під приводом звинувачення в зраді Євфимія була відіслана до батька, де в Києві в 1113 р. у неї народився Борис. В 1131 р. після смерті короля Стефана Борис отримав підтримку візантійського двору, а згодом польського князя Болеслава ІІІ Криворотого. Союзниками Бели ІІ були чеський король Собеслав, австрійський герцоґ Леопольд ІІІ, германський імператор Лотар[105]. В конфлікт втрутилися, згідно джерел, і якісь руські володарі, причому допомагали вони як Белі ІІ, так і Борису.

Звенигородський князь Володимирко допомагав королю Белі ІІ проти Бориса Коломановича і союзної тому Польщі. Про цю допомогу засвідчує Київський літопис під 1152 р., в якому розповідається, що в той рік Володимирко, звертаючись до сина Бели ІІ Гейзи, нагадує тому: «Яз отцю твоему досыти послужил своим копием и своими полкы, за его обиду, и с Ляхы ся есмь за нь бил»[106]. Угорські хроніки відзначають неодноразову допомогу русів і поляків Борису Коломановичу[107]. Вірогідно, що західноруські загони, що воювали на боці Бориса, прибули від противника Володимирка Ростислава. На користь цього свідчить близькість Прикарпаття до Угорщини, а також складні відносини між самими Володаревичами.

Успіх Бели ІІ у боротьбі з Борисом і його союзниками (1135 р.) сприяв у значній мірі завершенню конфлікту в галицькому краї на користь звенигородського князя Володимирка, який після смерті Ростислава переїхав до Перемишля. Лише на межі 40-х років ХІІ ст. в літописах появляється знову інформація про події в Прикарпатті. В цей час в стольному Києві володарем стає князь із чернігівської династії Ольговичів Всеволод Ольгович, який в 1140 р. вирішив забрати Волинь у сина Мстислава Володимировича Ізяслава. Літопис повідомляє, що Всеволод відправив у похід «Ивана Василковича и Володаревича из Галичя Володимирка на Вячеслава и на Изяслава на Мьстиславича посла»[108]. Це повідомлення дає підстави думати, що ні перемишльського князя Ростислава Володаревича, ні теребовльського Григорія Васильковича на той час в живих вже не було. М.Ф.Котляр, порівнявши це повідомлення з статтею літопису під 1141 р. («Сего же лета преставися у Галичи Василкович Иван. И прия волость его Володимерко Володаревичь, седе по обою волостью, княжа в Галичи»[109]), робить висновок, що в попередній час в Галичі князював Іван Василькович. Це спостереження важливе, оскільки свідчить і про те, що в політичному житті Подністров’я відбулася знаменна подія. Столиця земельного князівства Теребовль та столиця удільного князівства Галич помінялися містами, а саме, після смерті брата Григорія Іван не переїхав до його володінь, а залишився у Галичі. Зазначимо, що з цього часу політична роль Теребовлі починає поступово згасати.

Смерть Івана Васильковича в 1141 р. дає можливість Володимирку не тільки об’єднати майже всі землі Ростиславичів, а й перенести столицю до Галича. Як справедливо зазначає І.П.Крип’якевич, Галич, на відміну від Перемишля, Звенигорода та Теребовля, знаходився в самому центрі володінь Ростиславичів, а тому перенесення столиці було логічним[110]. Останньою подією, яка завершила процес об’єднання Галицьких земель в один єдиний організми, було захоплення Володимиром у свого племінника Івана Ростиславича Звенигородського князівства.

Не дивлячись на крайній лаконізм повідомлень джерел, можна в загальних рисах охарактеризувати політичну ситуацію в прикарпатському реґіоні після смерті Володаря і Василька, розглянути питання про пріоритетність тих чи інших князівських столів. Зокрема, вірогідно, немає підстав для висновку, що в другій половині 20-х років ХІІ ст. ареал Ростиславичів розділився на дві частини[111]. Такий підхід не може бути у повній мірі коректним, оскільки в другій половині 20-х років чіткої системи заміщення столів та ієрархії князів не було. Скоріше за все, внуки Ростислава Володимировича вважали весь прикарпатський край як своє колективне володіння, приблизно так, як верхівка всіх Рюриковичів сприймала східнослов’янські землі. Це володіння Ростиславичів за статусом було фактично землею-князівством, суверенним державним утворенням. Водночас реально після смерті Василька та Володаря Ростиславичів в середині 20-х років ХІІ ст. в західній частині реґіону перемишльським князем став Володимирко, а звенигородським – його старший брат Ростислав, у східній частині реґіону Ростиславичів головним став теребовльський володар Ростислав, якому підкорявся князь нового Галицького князівства Григорій (Іван).

В 1123 р. Волинь попадає в руки сина Володимира Мономаха Андрія. Його князювання у Володимиру, яке продовжувалося тут до 1135 р., майже не висвітлено в джерелах. Але знаменно, що ні після смерті батька Мономаха в 1125 р., ні після смерті брата київського князя Мстислава Великого в 1232 р. ніхто не зазіхав на волинський трон, що свідчило як про сильні позиції Андрія, так і про відносно спокійний розвиток ситуації довкола Волині. Лише в 1135 р. новий київський князь Ярополк вирішив передати Андрієві Переяславль, а до Володимира (на Волині) був направлений старший син Мстислава Великого Ізяслав[112].

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 50; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!