Освіта в Київській Русі 3 страница

Запроваджений Ярославом Мудрим принцип "отчини" був юридично закріплений його внуками, котрі 1097 року на князівському зібранні в Любечі постановили: "кождо да держит отчину свою".

Зрозуміло, що на практиці такий принцип зумовлював безнастанне переміщення князів з однієї землі до іншої, бо старійшинство залежало від змін у складі князівського роду. Кожна смерть чи народження членів роду тягли за собою перестановки у владі. Впродовж півтора століття по смерті Ярослава Мудрого той принцип незмінно проголошувався на рівні суспільної свідомості, але безупинно порушувався в реальному житті.

За такої ситуації особливого значення набувають моральні чинники. Саме на часі було усвідомлення величезної дійовості їх в установленні моральної та ідеологічної дисципліни.

В межах концепції "отчини" особливо докладно розроблялися норми, що мали етично обмежувати свавілля державної влади. Це багато важило за умов міжусобних сварок. Принципи братерської любові, шани й безумовної покори меншого перед старшим проголошуються як мало не головні чесноти державного діяча. "Живіть між собою в любові, бо всі ви брати від одного батька і одної матері. І якщо будете жити в любові між собою, і Бог буде з вами, і підгорне під вас ворогів ваших, і будете мирно жити. Та коли будете в ненависті жити, в сварках і міжусобицях, то й самі загинете, і землю батьків і дідів своїх погубите, яку здобули трудом великим"9,— так у "Повісті врем`яних літ" викладено цю ідею — найважливіший заповіт Ярослава Мудрого синам своїм.

Принципи братерської любові лежать і в підґрунті політичної етики Володимира Мономаха. В листі до Олега Святославича він цитує популярну на Русі сентенцію з першого послання апостола Івана: "Бо коли хто каже: "Бога люблю, а брата свого не люблю, то лож"10. Цю ж цитату наводить і автор "Сказання" про Бориса та Гліба, культ яких безумовно відповідав щойно відзначеній тенденції, що утверджувалася в морально-політичній свідомості тогочасної Русі.

Але, за всієї вагомості конкретно-історичних чинників, поширення культу Бориса та Гліба перейшло за межі встановлення принципу "отчини". Воно зумовило закріплення в свідомості народу певних уподобань, які впродовж віків були визначальними в його моральному кодексі.

Значною мірою то були відмінності християнської моралі та етики взагалі. Але навіч є й своєрідні риси. Культ Бориса та Гліба служив проповіді та втіленню в життя найголовніше покори, любові та неприйняття марноти земного світу, що пов`язані з усвідомленням безглуздості жадання влади.

Скромність, лагідність, сумирність — ось ті якості, які характеризують моральне обличчя святих братів Бориса та Гліба. Ще зовсім малим, розказує Нестор у "Читанні", Борис кохався у святих книгах та молитві до Бога, просив Господа, щоб дарував йому шлях, як отой, що пройшли його святі обранці Божі: "Да не вознесется мысль моя суєтою мира сего, но просвіти сердце мое на разумие твоє и твоихъ заповЪдий, и даруй ми даръ, его же дарова от в-Ька угодникомъ" (с. 5). Покірливість відзначає і наступні кроки Бориса. Коли Володимир задумав його одружити, син виконав волю батька, за словом Нестора, "не похоти ради телесныя —не буди то,—но закона ради цесарьскаго и послушания ради отца" (с. 6). А як доручив йому Володимир, бувши недужий, очолити військо й виступити на печенігів, то він з охотою те зробив, бо, як пише автор "Сказання", "сынъ быхъ отцю послушьливъ" (с. 28).

Не менш яскраво показано притаманну братам безмежну любов до людей, милосердя до ближніх своїх. Характеризуючи Гліба, Нестор зазначає, що він "многу же милостыню творя нищимъ и вдовицямъ и сиротамъ" (с. 5). А щодо Бориса автор "Читання" вважає за потрібне наголосити, що милосердя своє виявляв він "не точью же къ убогымъ, нъ и къ всимъ людемъ" (с. 6). Те, що Борис відпустив своїх дружинників, дізнавшись про лихі заміри Святополка, Нестор пояснює добросердям святого отрока. А найвища ознака безмежної любові до ближнього — його молитва за найлютіших ворогів, котрі намірились заподіяти йому смерть.

Так само чинить і Гліб, з наближенням лиходіїв відсилаючи своїх воїв: "Уняше бо святый единь за вся умрети, и сего ради отпусти я",—оповідає Нестор (с. 12). Гліб зичить миру вбивцям своїм і з тим помирає.

На противагу добрості й любові до всіх людей, навіть і до недругів, недобрі чуття ненависті й гнівливості є прикметою тих, кому "в сердце сотона вниде". Ось такий і є Святополк, котрий не дослухався заповітів Божих. "Аще кто гетЬвается на брата своего, повиненъ есть суду и муце огньнъи",— висновує Нестор (с. 9).

Прикметною рисою святих є усвідомлення минущості земних цінностей, не вартих того, аби ними керувався праведник у своєму житті. Борис рішуче відступається од боротьби за владу: "Аще пойду въ домъ отца своего, то языци мнози превратят сердце мое, яко прогнати брата моего, яко же и отець мой преже святого крыцения, славы ради и княжения мира сего, и иже все мимоходить и хуже паучины... Чьто бо приобр-Ьтоша преже братия отца моего или отець мой? Къде бо их жития и слава мира сего, и багряница, и брячины, сребро и золото, вина и медове, брашьна чьстьная и быстрин кони, и домове красьнии и велиции, и имъния многа, и дани, и чьсти бещисльны, гърд`вния, яже о болярЪхъ своихъ? Уже все се имъ акы не было николи же, вся съ нимь ищезоша..." (с. 30).

Ще й тому так бідкається Борис, дізнавшись про смерть батька, що старший брат не став йому на заміну, забув про найвищі цінності: він "о суетни мирьськыихъ поучається" (с. 29). Глібові, котрий втратив коханого брата Бориса, що з ним його споріднювала ще й відданість неперехідним цінностям буття, смерть миліша за життя в цьому світі з його марнотними пристрастями: "О, милый мой брате и господине!— побивається Гліб,— аще еси уполучилъ дрьзновение у Господа, моли о моемь унынии, да быхъ азъ съподобленъ ту же страсть въсприяти и съ тобою жити, неже въ св`Ьт`Ь семь прельстьнііь" (с. 40).

У наведенім уступі зі "Сказання" мотив мучеництва досягає надзвичайної сили звучання. Так моральнісна наука, що випливає з добровільної мученицької смерті Бориса та Гліба, через натхненне слово стародавнього письменника засвоювалась сучасниками.

Взагалі мотив зв`язку жертовності зі святістю був доволі популярний на Русі. З двадцяти двох святих, канонізованих церквою до 1364 року, за перші три століття її історії, одинадцять, тобто половина, прийняли мученицьку смерть. Крім Бориса та Гліба, вшановували святих Ігоря Ольговича (князя Чернігівського), Андрія Боголюбського, Авраамія (мученика болгарського), Михайла Чернігівського, Романа Олеговича (князя Тверського), Михайла Ярославича (князя Тверського), Антонія, Івана та Євстафія (віленських мучеників).

На відміну од грецької (а так само й римської) церкви, де святих мучеників ставили на чільному місці й у літургійному, й у народному вшановуванні, давньоруська церква нічим особливим не виділяла своїх мучеників з ряду святих. Переважну більшість цих загиблих за віру вшановують або тільки в окремій місцевості, де безпосередньо відбувались події, пов`язані з їхнім подвижницьким життям, або ж зовсім забули. Небагато хто з православних людей знає про варягів Федора та Івана, про печерського інока Євстратія, Кукшу та інших, подібних до них.

Жоден із згаданих великомучеників не може зрівнятися авторитетом своїм з Борисом та Глібом. Отже, справа не в самому лише факті загибелі безневинної жертви від руки

зловмисника, а в тій ідеї, за яку було віддано життя. В грецькій православній традиції, як завжди, вшановувалась пам`ять тих, хто прийняв смерть од руки поганина, язичника, відступника од віри. Знала таких самозречених страдників і Київська Русь, навіть ще і до 1015 року — часу загибелі Бориса та Гліба. Для того, щоб збагнути відмінність їхнього подвигу від страждань інших мучеників за віру, згадаймо Федора та Івана. Вони були одними з найперших православних, над якими вчинили наругу язичники.

Ми вже побіжно спинялися на тих подіях 983 року, коли Володимир повернувся до Києва після перемоги над ятвягами і, як завжди, на Перуновому пагорбі з такої нагоди було влаштовано свято.

Довкола капища запалали жертовні вогнища, на жертву Перунові забивали худобу, різали півнів. Але волхвам здалося, що того замало, щоб належно віддячити богові, який оберігав їхнього князя з дружиною у поході. "Мечемо жереб на отрока і дівицю, на кого впаде, того й заріжемо на жертву богам",— постановили вони. Жереб випав на Івана — сина варяга Федора. Сам Федір був купець, котрий прийшов із Константинополя й оселився у верхньому граді, неподалік князівського палацу, де згодом Володимир поставив храм святої Богородиці.

Не злюбив Федора та його сина, "красеня на вроду й душею", диявол, бо, як пояснює літописець, нечистий мав владу над усіма, а ці були йому "як тернина в серці". Річ у тім, що Федір та Іван охрестилися у Візантії і, живучи серед язичників, таємно сповідували християнську віру. Тим-то, веде далі оповідач, диявол й нацькував людей на цих вірних християн.

Коли жереб показав на Івана, було послано людей до двору Федора, щоб вони переказали йому волю богів, а сина забрали й привели на Перунову гору. Та Федір не послухався посланців і сказав їм: "Не боги то, а дерево. Сьогодні є, а завтра згнило. Не їдять бо, не п`ють, не говорять, а зроблені руками з дерева, сокирою і ножем. А Бог один, йому служать і поклоняються греки, він сотворив небо, і землю, і чоловіка, і зорі, і сонце, і місяць, і дав життя на землі, а ці боги що зробили? Самі зроблені. Не дам сина свого бісам". Тоді збуджена юрба вдерлася в дім і вбила батька та сина. Так загинули непохитні у вірі своїй ці перші давньоруські християни-мученики, але назавжди лишилися переможцями у двобої з дияволом. Своїм прикладом вони засвідчили, підсумовує літописець, що Руській землі не бути під владою диявола, він і тут не знайде собі пристановища. "Так же перемогли його ції два мученики і прийняли вінець небесний нарівні зі святими мучениками і праведними"11.

Здавалось би, Борис та Гліб у свій смертний час не виявили таких рис, які давали б їм перевагу перед традиційним образом мученика за віру. їм не властиве палке чекання смерті як звільнення з полону земних пристрастей і спокус, як жаданого з`єднання зі сферою Божественного. Навпаки, і "Читання", й особливо "Сказання", спеціально підкреслюють притаманну юним братам щиру любов до життя і той біль сердечний, який викликає в них думка про близький кінець. Вони є далекі од зречення світу людського, надто кровного зв`язку, любові до рідного батька, братів. Борис, дізнавшись про скін батька, невті-шимо плаче: "Увы мн-ь, світе очию моею, сияние и заре лица моего, бъздра уности мое-Ь, наказание недоразумения моего!" (с. 29). Ще дужче переймається смертю батька і втратою брата Гліб. У цих святих ми не знайдемо і зневаги до світу людського, а поготів світу кровного, родинного, що була притаманна зразковій поведінці монаха-аскета. Натомість у "Сказанні", в гіркому прощанні Бориса та Гліба з життям, проникливими словами передано любов до цього " звабливого світу". Борисові ятрить серце не лише смерть коханого батька —його ридання над власним занапащеним життям не менш болісні. Звертаючись до Бога, він молить його: "Не остави мене погыбнути, но ты Самъ державьную руку твою простри на мя грёшьнаго и худаго, избави мя отъ ярости идущих на мя, спаси мя в часъ сий" (с. 10). Ще виразніше цей мотив чується у благанні Гліба, зверненому до вбивць: "Не дъите мене, братия моя мілая и драгая, не дъите мене, ни ничто же вы зъла сътворивъша... Помилуйте уности моєї», помилуйте, господье мои!.. Не пожьнете мене отъ жития не съзьр`Ьла, не пожьнііте класа не уже съзьр`Бвъша, нъ млеко безълобия носяща!" (с. 41).

Ні, нема в Бориса та Гліба, як їх малюють давньоруські письменники, ані бажання смерті, ані виклику силам зла, чим так часто позначені діяння святих мучеників. Брати йдуть назустріч своїй загибелі "плакашеся съкрушенъмь с-ьрдьц-ьмь" (с. 33). Проте тут і гадки нема про слабкість духу. Навпаки, на тлі такої життєлюбності яскравіше проступає велич подвигу, звершеного святими братами. Вони "душею радостьною жалостьно гласъ испущааше" (с. 33). Те, що в душах їхніх зійшлися разом два такі протилежні переживання,— ота мука озивається в читачеві особливим співчуттям. І це ж визначає осібне місце Бориса та Гліба в ряду святих.

Суворому монахові-аскету земне життя не є дороге. Вони ж усім своїм молодечим єством чують потяг до нього. Та хоч яка велика для них принада життя, вони знають ще вищі цінності. Смерть не була невідворотна, але ціна порятунку для них неприйнятна. Тому жертва їхня — то результат вільного вибору. Хоч як хочеться жити, хоч як страшно вмирати, та жертовний подвиг в ім`я Бога обертається втіхою і надією на життя вічне.

Усвідомлення смерті як жертви, що принесена Богові, жертви, якою людина дарує йому найцінніше, що в неї є,— своє життя,— ось що наскрізь проймає всі твори, присвячені святим страстотерпцям. Уподібнення загибелі Бориса та Гліба традиційному жертвоприношенню —один з провідних мотивів "Сказання". Коли Борис з останньою молитвою звертається до Бога, то просить прийняти його, "яко овьна на сън`Ьдь" (с. 36). Так само в образі ягняти, відданого на жертву Богові, постає і Гліб. Описуючи жахливу сцену, коли кухар Глібів, схопивши юнака за голову, перерізав йому горло, автор "Сказання" вдається до такої аналогії: "закла яко агня непорочьно и безлобиво" (с. 43).

Істотна річ, що жертовний акт здійснюється з волі самої жертви. Жертву не вибирають десь інде, з-поміж інших, а вона є сама в собі, з`єднана сама з собою як самопожертва. Духовний улаштовувач жертви, її конструктор і, тим самим, жрець з`єднані з самою жертвою в одне неподільне ціле, що є результатом акту свобідної волі, свобідного вибору.

Отже, тема любові до життя переростає в тему мучеництва як вибору добровільної муки. Адже що дужча любов до життя, то величніший подвиг свобідного вибору смерті заради найвищих цінностей.

Хочемо знову навести слова, які згадували з іншої нагоди, щоб увиразнити своєрідність цієї стрижневої теми давньоруських писань. Недаремно двічі в "Сказанні" Борис промовляє: "Аще кровь мою пролиет, мученикъ буду Господу моєму". Він згадує про "мучении и страсти" святих Микити, В`ячеслава й Варвари, і думки ці вселяють в його душу звагу йти їхнім шляхом. У передсмертній молитві він складає дяку Богові, котрий сподобив його "труда святых мученик". А Гліб, дізнавшись про смерть брата, молить Господа, "да быхъ азъ съподоблен ту же страсть въсприяти" (с. 40).

Свобідний вибір мучеництва —то ще більше, як саме лише сповідування віри Христової, відданість ученню Божому. Це є свідоме будування власного життя за зразком земного подвигу Христа, вільна мука як наслідування Йому. Ось та головна наука, яку всіляко стараються вкласти в розум і серце свого читача-співрозмовника давньоруські автори.

Так підживлювався грунт, на якому давньоруська ментальність зроджувала самобутнє життєрозуміння: ідеалом вважалося не саме лише осягування вищої правди, сенсу людського буття, а подвиг щоденного втілення у власній життєвій практиці пізнаної істини. За всієї шани до Слова, пріоритет завжди зоставався за Ділом, спрямованим на втілення істини, проголошеної Словом. Тому вищим за подвиг мучеників в ім`я віри вважався героїчний шлях тих, хто власну життєдіяльність будує за зразком поведінки Христа. Свобідне страждання заради любові до людей в ім`я їхнього спасіння — сенс земного подвигу Христа, отак і свідомий, вільний вибір мучеництва є втіленою любов`ю до Бога, наслідуванням його прикладу. Ця ідея, служіння їй пересилювали прив`язаність до життя. Борис перед смертю шукає опори саме в Христовій самопожертві заради спокутування людських гріхів: "Господи Иисусъ Христе, иже симь образъмь явися на земли, изволивы волею пригвоздитися на кр-ьст и приимъ страсть гр`Ьхъ ради нашихъ! Съподоби и мя прияти страсть" (с. 34). З цими словами, взятими із "Сказання", перегукується й молитва Бориса, як передає її Нестор: "Благодарю Тя, Владыко Господи, Боже мой, яко сподобил мя еси недостойнаго съобыцнику быти страсти Сына твоего, Господа нашего Исуса Христа" (с. 11).

Через подвиг святих страстотерпців давньоруська свідомість сприймала образ Сумирного й Страждаючого Христа, чиє добровільне мучеництво служить перемозі Добра над Злом. "Святі Борис та Гліб,— відзначає Г.Федотов,— створили на Русі особливий, не вповні літургійно виявлений, чин "страстотерпців" — найпарадоксальніший чин руських святих. За більшості випадків видається неможливим говорити про вільну смерть: можна говорити лише про непротивлення смерті. Непротивлення це, мабуть, надає характеру вільного заклання насильницькій кончині й очищує заклану жертву там, де дитинство не дає природних умов чистоти"12.

Подвиг страстотерпства є найвища наука, яку Добро протиставляє Злу, Насильству й Неволі.

Хоч би яким всемогутнім здавалось насильство, хоч би якими слабкими в зрівнянні з ним були сили Добра, все ж таки перемога зостається за ними. Жертва стає перепоною зростанню насильства. Якщо гвалтівний опір Злу помножує кількість Зла в світі, то самопожертва спиняє ріст насильства, поширення якого загрожує основам життя.

Самопожертва виявляється й шляхом для подолання неволі, для виходу з рабства необхідності й примусу до Божественної свободи.

Здавалось би, ніщо так не суперечить свободі, як смерть. Аж ні, парадоксальність поведінки Бориса та Гліба якраз і полягає в тім, що, вибираючи смерть, вони здобувають найвищу свободу. Через смерть вони виборюють вільне, вічне життя. Прилучаючись через вільний вибір смерті до царства свободи, вони реалізують справді духовний прорив до Бога, стверджують ідеал христоподібності як критерій святості.

В утвердженні образу святості на Русі попереду ідеалу христоподібності йшов, як ми бачили, образ апостоло-подібності. Характерна річ, що і цей образ в Київській Русі витворювався на прикладах життєвих подвигів святих — Ольги та Володимира.

Завершуючи розгляд історії образу святості представників чину благовірних князів, відзначимо особливості цього образу в культурі Київської Русі. На відміну од грецької церкви, де найперше бралися на увагу заслуги святих царів та цариць у боротьбі з єресями і вшановувався теократичний ідеал царського служіння, давньоруська церква не висвячує владу як таку. Князь сприймався передовсім як речник народних інтересів, як народний ватажок, національний герой. У подвижницькому житті святих вбачали не лише особистий, але й національний подвиг, і це визначало своєрідність ідеалу праведного життя в культурі Київської Русі.

У сонмі святих князів можна виділити кілька груп залежно від характеру подвигу, здійсненого ними. Першу таку групу складають рівноапостольні святі Ольга та Володимир. Другу —князі-страстотерпці, репрезентовані насамперед Борисом та Глібом. До цієї ж групи належить князь Василько Костянтинович, котрий 1238 року був після битви на Ситі захоплений у полон татарами і вбитий у Шеренському лісі. Чи не найшанованішим після Бориса та Гліба був князь Михайло Всеволодович Чернігівський. Він разом з боярином Федором прийняв мученицьку смерть в Орді 20 вересня 1246 року. Як страстотерпця вшановували князя Київського Ігоря Ольговича, вбитого киянами 1147 року.

Наступна група — то князі-іноки, поміж якими найшанованішим був Нікола Святоша, колишній князь Чернігівський, смиренний воротар і трудник Печерського монастиря, один із вірних духовних чад святого Феодосія. Ми ще матимемо нагоду звернутися до образу цього святого, коли йтиметься про подвижників Києво-Печерської лаври.

Самовіддана любов до народу, готовність віддати життя "за други своя" — відмітні риси ще однієї групи святих-князів, що вони здобули собі славу як оборонці рідної землі. Поміж ними перше місце належить Олександрові Невському. Але ще до нього, за часів Київської Русі, були звитяжці, подібні до цього святого. Справжнім втіленням лицарських чеснот, превельми шанованих на Русі, були внуки Мономаха Всеволод-Гавриїл (він княжив у Пскові в XII ст.) та Мстислав Ростиславич Хоробрий (оборонець Києва, а згодом і Пскова од війська Андрія Боголюбського).

Тільки ж чин благовірних князів не вичерпує склад святих, котрі з часів Київської Русі були у шанобі в народу та церкви. Не поступався перед ними своєю кількістю та значущістю чин святих монахів-подвижників, репрезентований найголовніше славною когортою святих насельників Києво-Печерської лаври.

Звернення архієпископа Чернігівського і Ніжинського Євстратія до відвідувачів сайту

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 67; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!