Освіта в Київській Русі 1 страница

Піклування про освіту з часу введення християнства взяли на себе держава і церква. За князювання Володимира Святославича в Києві вже існує державна школа, в якій вчились або, як пише літопис, «постигали учение книжное» діти «нарочитой чади» — найближчого оточення князя. «Учение книжное» — не просто грамотність, а навчання тодішнім наукам. Як вважав Б.Д. Греков, дітей «нарочитой чади», тобто старших дружинників, князівської адміністрації, бояр брали в школи не для того, щоб із них зробити паламарів і священиків, а для того, щоб виростити із них освічених людей і державних діячів, здатних підтримувати спілкування з Візантією і іншими країнами1.

Школа для підготовки освіченого духовенства була відкрита Ярославом Володимировичем у Новгороді. «Повість минулих літ» повідомляє, що Ярослав «прииде к Новугороду, собра от старост и поповых детей 300 учити книгам». У 1086 р., згідно з повідомленням літопису В.М. Татищева, дочка Всеволода Ярославича Янка заснувала при Андріївському монастирі школу для дівчат. «Собравши же младых девиц неколико, обучала писанню, такаж ремеслам, пению, швению и иньщ полезным знанням». У 1968 р. на схилах Старокиївської гори вдалося виявити невелике шиферне прясло з чітким і грамотним написом «Янька въдала пряслень Жирцъ,». Ймовірно, що перед нами автограф Янки Всеволодівни, даний одній із своїх учениць.

Крім державних і церковних шкіл існувало і приватне навчання. Так, Феодосій Печерський одержав освіту в невеличкому місті Курську, де він учився в «єдиного учителя» і, за словами літописця Нестора, досить швидко осягнув усі «граматикия».

Про існування школи грамоти в Софійському соборі Києва свідчать численні графіті, нанесені в різних частинах будівлі її учнями. Один із них увічнив своє ім'я: «Пищанъ писалъ в дяки ходилъ ученикомъ». Новгородський хлопчик Онфім лишив для нащадків свої школярські вправи на бересті.

Для продовження і поглиблення освіти служили бібліотеки, що створювалися при монастирях і церквах. Великими любителями книг виступали також давньоруські князі. Ярослав Мудрий заснував бібліотеку Софії Київської; його син Святослав наповнив книгами кліті своїх палат; князь Миколай Святоша витратив на книги всю свою казну і подарував їх Печерському монастирю. Великим книжником літописи називають волинського князя XIII ст. Володимира Васильковича. Власні книжкові зібрання були також у деяких освічених ченців. Багато книг мав один із учнів Феодосія Печерського Григорій. Помітивши, що його книги почали красти, він, щоб не вводити злодіїв у спокусу, подарував частину свого зібрання «властелину града», іншу продав. Згодом він почав збирати нову бібліотеку.

На Русі було багато бібліотек, але перша і найбільш значна знаходилась у Софії Київській. Заснування її в 1037 р. стало видатною подією в культурному житті Київської Русі, і не випадково вона так детально описана літописом. Складаючи похвалу Ярославу Мудрому за будівельну діяльність, поширення християнської віри, літопис особливо підкреслює його любов до книг. Він не тільки сам читав часто «в ночи и в дне», а й «собра писцъ многы и перекладаша от Грекъ на словънское письмо. И списаша книги многи... положи в святій Софъи церкви, юже созда самъ». Літописець, вважаючи Ярослава достойним продовжувачем справи свого батька, відзначає, що «Володимеръь землю взора и умягчи, рекше крещеньем просвътивь. Сей же насъя книжними словесы сердца върных людий, а мн пожинаемъ ученье приемлюще книжное».

За студійським монастирським статутом, бібліотека перебувала у віданні спеціального брата-бібліотекаря. Братія, згідно з його розпорядженням, повинна була приходити в певний час для читання книг. Частина братчиків займалася переписуванням книг. Про «книжное строение» дуже добре розповідається в «Печерському патерику».

Найбільша книгописна майстерня, де трудилась велика кількість переписувачів, подібних печерському Іларіону, знаходилась при Софії Київській. Тут працювали писці як духовного звання, так і миряни. М.М. Розов, досліджуючи книги бібліотеки Софії Новгородської, встановив, що із понад 100 переписувачів, які лишили свої автографи на книгах, близько половини були писцями-ремісниками. За підрахунками вчених, книжковий фонд Київської Русі становив щонайменше 130 — 140 тис. томів. Крім Києва центрами переписування книг були Новгород, Галич, Чернігів, Володимир-Волинський, Переяслав, Ростов, інші міста.

На час прийняття Руссю християнства вже існувала велика кількість перекладів богослужбових книг, богословських та історичних творів слов'янською мовою. Вони з'явилися завдяки кирило-мефодіївській місії в Моравії, а потім перейшли до Болгарії. Немає сумніву, що на Русі використовувались слов'янські книги, але робилися переклади і безпосередньо з грецької мови. Церковний історик Іоанн Мейєдорф, посилаючись на Початковий літопис, доводить, що переклади грецьких книг створювались у Києві. Серед них були: Новий і Старий завіти, візантійська гімнографія, богослужбова література.

Але поряд з церковними перекладались, безперечно, й інші книги, які містили відомості з світової історії, географії, астрономії, філософські і юридичні трактати, публіцистичні і розважальні твори. Це Хроніка Георгія Амартола, Хроніка Георгія Сінкелла, «Історія іудейської війни» Іосифа Флавія, «Християнська топографія» Козьми Індікоплова, «Джерело знання» Іоанна Дамаскіна, «Повість про Акіра Премудрого» та ін. Не пізніше XI ст. на Русь потрапив оригінальний твір болгарського екзарха Іоанна «Шестоднев», у якому подані тлумачення біблійних оповідей про шість днів творення світу.

У давньоруських школах і бібліотеках виховувалося багато видатних літописців і літераторів, богословів і філософів, публіцистів. Імена деяких з них за умов, коли авторству не надавалось такого значення, як пізніше, дивом збереглися до наших днів.

У справі освіти на Русі роль Софії Київської важко переоцінити. Книги, які виходили із її стін, служили основою для створення нових бібліотек, у тому числі і великої бібліотеки Печерського монастиря. З кінця XI ст. він став найбільшим осередком культурного життя Київської Русі. Згодом у кожному єпископському місті, а також у великих монастирях за прикладом Софії Київської виникли свої майстерні по переписуванню книг що разом з бібліотеками стали базою для розвитку давньоруського літописання.

3 Наукові знання та література Київської Русі

Науково-природничі знання в Київській Русі, як і в інших країнах середньовічної Європи, перебували під сильним впливом «Шестоднева» Іоанна, екзарха болгарського, а також трактатів Козьми Індикоплова. В уяві останнього земля становила собою чотирикутник, який омивається з усіх сторін океаном, всередині має моря — Середземне і Каспійське — і два заливи — Перський і Аравійський. За океаном знаходиться земля, оточена стіною, що переходить у небосхил.

Звичайно, ця фантастична будова землі і неба задовольняла далеко не всіх. Із географічного опису «Повісті минулих літ» можна зробити висновок, що Нестору земля уявлялась інакше. Говорячи про спадщину трьох синів легендарного Ноя, він називає майже всі країни Європи, Азії і Північної Африки, їх моря, ріки, острови. В детальному описі шляху «Із Варяг в Греки» він підкреслює, що із Варязького моря можна припливти до Риму, а від Риму в Понтійське (Чорне) море, в яке впадає річка Дніпро, котра системою річок і озер пов'язана з тим же Варязьким морем.

Широка виробнича діяльність, розвиток ковальського, ювелірного, склоробного, керамічного та інших ремесел обумовили освоєння знань в галузі фізичних і хімічних властивостей матеріалів. Торгівля, монументальне будівництво, літочислення сприяли розвитку математичних і астрономічних знань. Згідно з дослідженнями Ю.К.Афанасьєва і Б.О.Рибакова, на Русі добре знали формулу обчислення площі кола.

Певних успіхів досягла також медицина, що базувалася на лікуванні травами. В «Печерському патерику» розповідається про двох київських «лічців» — професіоналів кінця XI — XII ст. — Агапіта і Вірменина, які користувалися великою популярністю серед населення Києва і, певною мірою, конкурували один з одним. Знали на Русі і хірургічне лікування. Про це, можливо, промовляють знахідки медичних інструментів, зокрема пінцетів і ножів. З літопису відомо, що київському князю Святославу Ярославичу видаляли пухлину — «ръзанье желве», щоправда, операція була невдалою.

Поряд з історичною писемністю на Русі набула неабиякого розвитку оригінальна література: агіографічна, філософсько-публіцистична, художня. Природним підґрунтям її була усна народна творчість: епічні і ліричні пісні і перекази, легенди, заговори і заклинання. Особливе місце посідали пісні-билини, в яких історія народу відтворена самим же народом. Характерно, що київський епос зберігся у народній пам'яті не в Україні, а в далекій Півночі Росії. Відомі билини київського і новгородського циклів. В них оспівуються народні богатирі Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович, селянин-орач Микула Селянинович. Всі вони — це безкорисливі захисники Руської землі, «вдов и сиріт». Найпоширенішими були билини: «Ілля Муромець і Соловєй-розбійник», «Ілля Муромець і ідолище», «Добриня і Змій», «Добриня Никитич і Альоша Попович» та ін.

Оригінальна літературна творчість XI — XIII ст. представлена невеликою кількістю творів. Більшість їх не дійшла до наших днів. Але збережені пам'ятки, кожна з яких є справжнім шедевром, дають підстави для висновку про високий рівень розвитку літератури в Київській Русі. Мова йде про видатний твір митрополита-русича Іларіона «Слово о законе и благодати», агіографічні твори Нестора «Чтение о жизни и погублений... Бориса и Глеба» і «Житие Феодосия Печерского», «Поучение детям Володимира Мономаха», «Послание митрополита-русича Клима Смолятича», проповіді і повчання єпископа туровського Кирила, «Слово о полку Игореве», «Хождение Даниила Заточника» та ін.

Глибоке враження на читача справляє «Слово о законе и благодати» Іларіона. Проголошене близько 1050 р. в Софії Київській, воно стало своєрідним маніфестом самоусвідомлення руського народу, перед яким відкривалося велике майбутнє і який не потребував опіки Візантії. Згідно з Іларіоном, київські князі «не въ худъ бо и невъдомъ земли владычьствоваша, но нъ Русьскъ, яже въдома и слышима єсть всъми четырьми концы земли». Розповідаючи про християнські діяння княгині Ольги і Володимира Святославича, він порівнює їх з візантійським імператором Костянтином Великим і його матір'ю Оленою. Ярослав Мудрий продовжив добрі справи батька, став будівничим великого міста і знаменитого храму. «Слово» закінчується зверненням до Ярослава Мудрого, який, як Соломон після Давида, «великий дом Божий святой Божьей премудрости создал на святость и на освящение твоєму городу, которнй украсил всякой красотой».

Своєрідною відповіддю на запити давньоруського життя другої половини XI ст. був «Ізборник» 1076 р. Велике місце в ньому займає повчання про те, «како подобаєть человеку быти», тобто якими правилами необхідно керуватись людині у житті. Вперше в давньоруській суспільній думці визнається наявність соціальних протиріч в реальному житті. Невелика кількість багатих розкошує, тоді як «большая часть мира сего в нищтете єсть». При цьому праведні і бідні живуть мало, а багаті «многия лета». «Ізборник» 1076 р. закликає багатих і бідних в дусі християнської моралі до загальної любові і взаємного всепрощення,

Видатним публіцистом був великий князь Володимир Мономах, перу якого належить відоме «Повчання» дітям. Основна його ідея — тривога за долю Русі, яку роздирали міжкнязівські чвари, заклик піклуватись про свою землю і її підданих. Князь не повинен покладатися на своїх безпосередніх помічників, на тіунів і отроків, він мусить сам стежити за всім, у поході перевіряти сторожу, не дозволяти дружинникам розоряти села і житниці. Князь мусить знати іноземні мови, як знав їх його батько Всеволод, який, «дома седя, знал пять языков, в том ведь честь от людей из иных земель». «Повчання» закінчується спогадами Мономаха, які, по суті, є першим зразком давньоруської мемуарної літератури.

Вихідець з Чернігівської землі ігумен Даниїл на початку XII ст. відвідав «святі місця» Палестини, прожив там два роки і все побачене детально описав у творі «Хождения Даниила». Цей твір є кращим не лише в давньоруській, ай у європейській середньовічній літературі, тут подається опис географічних, політичних і природничих свідчень про Палестину. Його подорожні нотатки нагадують довідник, викладений доступною мовою без усіляких повчань і ораторських красивостей. Зроблено це свідомо, щоб мати широкого читача. «Аз написах не хитро, но просто», — зауважив Даниїл. Певно, ця простота, а ще ідея руського патріотизму спричинились до значної популярності твору, його поширення на Русі. Паломник Даниїл в «святих місцях» поминав руських князів, молився за весь руський народ і від його імені ставив свічку на гробі Господньому.

Серед церковної літератури виділяється «Чтение о жизни и погублений... Бориса и Глеба» Нестора Печерського. Він розповідає про життя і смерть Бориса і Гліба, яку прийняли вони з мученицькою покорою і тим самим, на думку Нестора, прихильника принципу старшинства на Русі, явили собою приклад християнської смиренності, гідний наслідування.

Митрополит Клим Смолятич, відрекомендований літописцем як філософ і книжник, яких до того не було на Русі, у «Посланні до Фоми пресвітера»

виказує широку ерудицію, знання класичної філософії, проводить ідеалістичну концепцію нестяжательства. Йому не треба ні влади, ні багатства. Він проти розбудови церковних господарств, у яких працює підневільне населення. Незвичайною для багатьох сучасників Клима Смолятича здавалась його сентенція: «Премудрість це божество, а храмом є людство». Клим Смолятич відкидав докори смоленського пресвітера Фоми в тому, що, використовуючи твори грецьких авторів Гомера, Арістотеля і Платона, він тим самим хвалить поганську віру. Філософія знаменитих греків йому потрібна, щоб «знать праведно и духовно об описываемых у евангелистов чудесах Христовых».

Із літературної спадщини Клима Смолятича збереглися лише окремі твори, хоч, згідно з Никонівським літописом, він «много писання написав предаде».

Широкою популярністю користувалися на Русі твори Кирила Туровського. В його повчаннях, проповідях і молитвах, написаних з неабияким ораторським і поетичним хистом, відчуваються традиції грецької літератури з її драматизмом і постійним протиставленням позитивного негативному. Як і Клим Смолятич, Кирило Туровський брав активну участь у політичному житті країни. Його «Притча про людську душу і тіло» засвідчує опозицію до діянь Андрія Боголюбського. У «Слові про царя» Кирило закидає сильним світу, що вони піклуються тільки про своє тіло, а не про душу, ними володіють житейські пристрасті, а не думки про смерть.

Наприкінці XII ст. було написано «Слово о полку Ігоревім» — перлина давньоруської художньої літератури. Гарячі дискусії з приводу авторства «Слова» і місця його написання, що дедалі більше стають цариною місцевих любителів-патріотів, мало конструктивні і, до того ж, безперспективні. Та й не це в «Слові» основне. Важливо, що воно з'явилося на Русі і належало перу видатного нашого співвітчизника. Розповідаючи про невдалий похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича у 1185 р. на половців, автор поеми вбачає причину трагедії на берегах Каяли в роз'єднаності руських князів, в їхньому сепаратизмі. Тому з такою силою звучить в «Слові» ідея єдності руських князів, єдності Руської землі. Необхідність цього доводиться не тільки на прикладі невдалого походу Ігоря, численних історичних екскурсів, а й описами Руської землі з її багатьма містами, з повноводними ріками, безкрайніми просторами. Заклик до єднання автор вкладає в уста великого київського князя Святослава Всеволодовича — як глави держави. У «Золотому слові» він звертається до удільних князів «встать в злат стремень», «прилететь издалеча» і захистити Руську землю, батьківський стіл.

На початку ХШ ст. було складено «Києво-Печерський патерик», до якого увійшли повчання братії Феодосія Печерського, житійні твори Нестора, послання суздальського єпископа Симона печерському ченцю Полікарпу, Полікарпа до ігумена Акіндіна. В посланнях Полікарпа, викладених у формі переказів, утримуються важливі дані про будівництво Успенської церкви Печерського монастиря, про зодчих, живописців, зокрема київського художника Алімпія, котрий пройшов школу царградських майстрів. Цікаві розповіді «Патерика» про київське життя.

Чудовою пам'яткою мистецтва «книжного строения» є Радзивіллівський літопис, прикрашений кольоровими мініатюрами (їх 618). Вони виготовлені у XV ст., але з давньоруських оригіналів кінця XII — початку ХШ ст. Як вважає Б.О.Рибаков, який зіставив мініатюри з текстом літопису, багато з них зв'язані не тільки з Володимирським лицевим зводом 1212 р., а й з деякими київськими літописами. Завдяки пензлю невідомих художників, які користувалися лаконічною і об'ємною мовою символів, ми маємо можливість заглянути в живу історичну дійсність X — ХШ ст.

Ідеал страстотерпця. Святі Борис та Гліб

Брати Борис та Гліб, молодші сини князя Володимира Святославича, котрі трагічно загинули 1015 року під час міжусобної боротьби за великокнязівський престол,— перші святі, канонізовані давньоруською церквою. Вони є визнані як чудотворці й молитовники перед Богом "за землю Руську", "за нові люде християнські".

Це є істотним, що невдовзі по їхній загибелі, ще до офіційної канонізації, вшанування Бориса та Гліба роз-поширилось серед усіх верств народу. До їхньої могили в містечку Вишгороді, неподалік Києва, йшли на поклоніння ті, хто бажав зцілення та чуда. Напевно, й сама ініціатива канонізації належала не ієрархам церкви. Ще й більше, греки-митрополити, котрі очолювали давньоруську церкву, висловлювали великий сумнів щодо святості загиблих братів.

Навіть і після того, як сам князь Ярослав Мудрий розказав митрополитові Іоану про чуда, які діються на могилі Бориса та Гліба, той зостався в "усумнении". Не вірить, "яко свята блаженая", і митрополит Георгій, котрий стояв на чолі давньоруської церкви 1072 року, коли мощі святих переносили до новозбудованого храму.

Для таких сумнівів у них був свій резон. Занадто незвичайними з точки погляду усталеного канону візантійської церкви були ці святі.

Грецька церква взагалі знала дуже мало святих мирян. Найголовніше вшановувались як святі преподобні аскети-подвижники та святителі, а поодиноких мирян було канонізовано як мучеників за віру. Але руські брати-князі "не вписувалися" до цього типу святості. Адже їхня мученицька смерть була пов`язана не з гоніннями на віру, а з боротьбою за владу.

Міжусобні війни між князями-братами не були таким уже рідкісним явищем у суспільному житті Київської Русі. Після смерті Святослава — діда Бориса та Гліба — їхній батько Володимир прибрав зі свого шляху до єдиновладдя брата Ярополка, котрий перед тим і сам був винуватцем загибелі брата Олега. Тільки ж ці події не зворушують літписця, йому й на думку не спадає якесь особливе вшанування жертв міжкнязівської "котори". До речі, того ж таки 1015 року, коли загинули Борис та Гліб, було вбито ще одного брата — Святослава. Але про канонізацію його не було й мови.

Отже, щось незвичайне, ба й парадоксальне, ховає в собі смерть Бориса та Гліба. Є в ній якась дивна особливість, що стала прикметною саме для давньоруського образу святості. І така своєрідність показує самостійність та творчі можливості щойно наверненого в християнство народу Київської Русі. В чому ж полягає той внесок, який зробила давньоруська культура у створення образу святості?

Хвиля народного вшанування Бориса та Гліба виявилась такою могутньою, що, попри сумніви та спротив представників візантійської церкви, канонізація братів-мучеників сталася доволі скоро.

У літературі є різні гіпотези щодо часу канонізації перших святих на Русі. На думку історика руської церкви Макарія, перший храм на честь Бориса та Гліба, вже як канонізованих святих, побудовано у Вишгороді невдовзі після 1021 року1. Двадцятими роками XI століття датували канонізацію їх такі відомі дослідники, як Є.Голубинський, О.Шахматов, М.Приселков та інші. Д.С.Лихачов висловив припущення, що це сталося одразу ж після 1037 року. На таку думку його навела система заходів Ярослава Мудрого задля утвердження автокефалії, незалежності давньоруської церкви од Константинопольського патріарха. З волі Ярослава, без благословіння патріарха, було настановлено на митрополита Київського русича Іларіона. Для того, щоб зміцнити авторитет церкви, здійснюється програма канонізації давньоруських святих. Ушанування святих Бориса та Гліба й стало таким важливим актом, що не лише засвідчував перемогу національної політики Ярослава, а й увінчував ореолом святості саму великокнязівську владу.

І все ж таки є низка поважних міркувань, які не дозволяють погодитись, що акт канонізації Бориса та Гліба стався ще за життя Ярослава. Якби воно було так, то митрополит Іларіон неодмінно згадав би про перших святих Руської землі у своїх писаннях. Він був сучасник Ярослава і своє славнозвісне "Слово про Закон та Благодать" спеціально присвятив звеличенню Русі та князівського роду, який правив на цій землі. Про святих страстотерпців у творі взагалі не йдеться.

Доволі прикметний такий факт: 1050 року новонародженого внука Ярослава названо не Борисом чи Глібом, а Святополком — ім`ям убивці цих своїх братів. Коли б на цей час було встановлено культ святих братів, то такого не могло б статися. Взагалі лише з XII століття почали давати княжим дітям імена Бориса та Гліба. Тому, гадаємо, мають рацію ті дослідники, котрі датують канонізацію їх 1072 роком.

Саме того року мощі братів було урочисто перенесено до новозбудованого храму у Вишгороді. Подія ця —єдина, яку літописець у "Повісті врем`яних літ" означує як "світлу" з-поміж усіх, що привернули його увагу впродовж шістдесятих — сімдесятих років. Він відтворює атмосферу особливої піднесеності: "В літо 6580 [1072]. Перенесли [останки] святих страстотерпців Бориса й Гліба. Зібралися Ярославичі — Ізяслав, Святослав і Всеволод, тодішній митрополит Георгій, єпископ Петро Переяславський, Михайло Юр`євський, Феодосій ігумен Печерський, Софроній — [монастиря] святого Спаса ігумен, і Нікола — ігумен Переяславський, і інші ігумени, і всі, хто створив цей світлий празник, і перенесли їх у нову церкву, збудовану Ізяславом, яка стоїть і нині. Спочатку взяли останки Бориса в дерев`яній раці. Ізяслав, Святослав і Всеволод взяли на плечі свої і понесли, а поперед йшли чорноризці, тримаючи в руках свічі, а за ними диякони з кадилами, а потім пресвітери, і за ними єпископи з митрополитами, а за ними ішли ті, що несли раку. І принесли її в нову церкву, і відкрили раку, і церква наповнилась благоуханиям приємних запахів, і всі, хто бачив це, прославили Бога. І митрополита жах обійняв, бо не дуже вірував [у святість покійних], і впав ниць, і просив прощення. І коли поцілували мощі Борисові, поклали їх у раку кам`яну. Після цього взяли [останки] Гліба у раці кам`яній, поставили її на сани і, взявшись за гужі, повезли її. І коли були уже в дверях, зупинилась рака і не пройшла. І повеліли народу кликати "Господи, помилуй!". І повезли його, і перехоронили його 20 травня. І коли відспівали літургію, обідали брати всі разом, кожний із боярами своїми, і з любов`ю великою"2.

Кінець шістдесятих — початок сімдесятих років XI століття позначений загостренням політичної ситуації в Київській Русі. Напади половців, міжкнязівський розбрат, який здійнявся по смерті Ярослава між його синами Ізяславом, Святославом та Всеволодом, голод, народні повстання в Новгороді, Києві, біля верхів`їв Волги,— все це надзвичайно актуалізує потребу канонізації Бориса та Гліба. Культ загиблих братів був безпосередньо спрямований проти негативних сил, які підривали єдність і міць давньоруської держави.

Ушанування Бориси та Гліба скоро вийшло за межі Київської Русі. Мабуть, наприкінці того ж XI ст. культ святих було прийнято у Візантії. В Константинопольському храмі Софії встановлюють ікону Бориса та Гліба. В Іспагасі ставлять присвячену їм церкву. Збереглося проложне Житіє Бориса, писане вірменською мовою. Цей твір, напевне, був перекладом із грецької. Культ Бориса та Гліба поширюється серед слов`янських народів. У Чехії, в Созавському монастирі, будують на честь їх боковий вівтар у церкві.

На Русі від урочистого акту 1072 року вишгородських святих ушановують загальноцерковно. День смерті Бориса — 24 липня — заносять до великих церковних свят. Крім того, в Київській Русі пам`ять Бориса та Гліба відзначали ще 5 вересня, в день смерті Гліба, 2 травня і 30 травня — на честь урочистостей 1072 та 1115 років, пов`язаних з перенесенням їхніх останків до новозбудо-ваних храмів. У пізніші часи додаються ще два дні пам`яті — 12 серпня (дата загибелі Бориса) та 11 серпня (цього дня 1191 року старі раки, в яких колись були поховані Борис та Гліб, було перенесено до Смоленського монастиря на річці Смядині). У місяцеслові початку XX ст. з пам`яттю цих святих пов`язані три дати — 24 липня, 5 вересня та 2 травня.

До наших днів зберігся чималий масив писемних пам`яток давнини, присвячених життю й трагічній загибелі Бориса та Гліба. Головні з них — три. Передовсім то літописна оповідь, вміщена в Іпатському списку "Повісті врем`яних літ" під 1015 роком; вона має назву "О убієніє святыхъ новоявленіих мученикъ Бориса и Глеба". Далі — новгородська редакція в Новгород - ому першому літописі, її назва така: "О убиении Бориса и Глеба". Як доведено дослідниками ще на початку нашого століття, обидві згадані редакції походять від спільного джерела. Воно, на жаль, не збереглося. Більшість учених держаться такої думки, що то був текст у складі Початкового Київського літописного зводу 1095 року.

До цього ж таки джерела тяжіє й інший важливий текст борисо-глібівського циклу пам`яток давньоруської книжності. Йдеться про анонімний твір "Сказание про страсть и похвала святых мучеников Бориса и Глеба". Деякі з дослідників гадають, що автором цієї пам`ятки був письменник XI століття Яків Мніх, відомий своїм твором на честь князя Володимира Святославича. Хоча найдавніший список, який зберігся у складі збірки, що належала московському Успенському соборові, датується XII століттям, цей твір, без сумніву, виник ще в попередньому, XI столітті. Збіг фактичної канви, а також і текстуальні повтори (подеколи до слова) у літописі та "Сказанні" дозволяють припустити, що останнє сягає якогось найдавнішого описання смерті братів. "Сказання" різниться з відомим нам літописним оповіданням більшою повнотою, популярністю викладу й художньою довершеністю. На думку сучасних дослідників, це є "одна з вершин давньоруської літератури саме з художньої точки погляду"3. Тому ця пам`ятка зажила такої слави в наступній традиції вітчизняної культури і зробилася головним джерелом для зрозуміння того, як давньоруська свідомість сприймала подвиг князів-мучеників.

Зрештою, третім важливим джерелом є складене Нестором "Чтение о житии и о погублений блаженных страстотерпцев Бориса и Глеба". Воно значно поступається "Сказанню" мистецьким рівнем. Своєю структурою "Чтение" прагне максимально наблизитись до грецької житійної традиції. В літературі висловлювали доволі ймовірне припущення, що Нестор написав цей твір з нагоди підготовки до акту канонізації Бориса та Гліба Константинопольським патріархом.

Зіставлення розглянутих трьох пам`яток дає змогу виявити риси, спільні для образу святості у православній традиції взагалі, й визначити принаймні деякі прикмети, специфічні для давньоруської культури.

Зробимо одне застереження: ми викладатимемо плин подій так, як його подано давньоруськими книжниками. Це неодмінно треба сказати, бо сучасна історична критика має неабиякі сумніви щодо вірогідності багатьох епізодів цієї історії. Висловлюють припущення, що після смерті Володимира не Святополк захопив престол у Києві, як випливає з давньоруських текстів, а стали на боротьбу за нього брати Мстислав та Борис і винуватцем загибелі Бориса був Мстислав. Інші дослідники вважають винуватцем їхньої смерті Ярослава Володимировича — майбутнього князя Ярослава Мудрого. Безліч суперечностей виявлено і в традиційній оповіді про смерть Гліба4. Але нас тут цікавлять передовсім не самі історичні події, що складали зміст суспільного життя Київської Русі першої чверті XI століття, а той їхній образ, що змальований давньоруськими книжниками. Вони передали в ньому власне розуміння святості, сформували новий етичний ідеал поведінки, яким мав керуватися давній русич у своїм житті.

Отже, полиньмо подумки в літо 1015 року, коли в своєму палаці, в князівському селищі Берестові на околиці Києва, помирав великий князь Київський Володимир Святославич. Саме з цього розпочинається оповідь, присвячена Борисові та Глібу, як у літописі, так і в "Сказанні". Багатодітний Володимир мав од різних жон дванадцятьох синів. Живих на час його смерті лишилося семеро: найстарший Святополк, далі Мстислав, Ярослав, Святослав, Судислав і молодші Борис та Гліб. У центрі подальшої оповіді стають Борис та Гліб, з одного боку, та їхній антагоніст Святополк — з другого. Таке протистояння, згідно з давніми переказами, визначилося від народження братів.

Річ у тім, що після охрещення та одруження з "порфирородною" візантійською принцесою Анною Володимир не мав з нею синів. Вона народила лише дочку — Марію Доброгніву. Отже, всі сини були від батька-язичника. Але статус матерів їхніх був неоднаковий. Молодші сини Борис та Гліб були народжені жоною-болгаркою. її народ на сто років раніш од Русі прийняв хрещення. Тому шлюб з болгаркою-християнкою розглядався як справді благодатний та освячений церквою. Відповідно до цього сини болгарки від самого початку змальовані з найвищими якостями, притаманними їхньому тілесному й духовному образові.

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 131; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!