Освіта в Київській Русі 2 страница

Наведемо деякі характеристики їх з "Читання" Несторового та "Сказання". Борис та Гліб, за Нестором, змалку вирізняються досконалістю своєю поміж усіма, хто їх оточує. Вони "тако св1»тящеся, акы дві зв-Ьзд-Ь светле посреди темныхъ"5. Борис був навчений грамоти, рано почав читати книжки, шануючи житія та муки святих угодників Божих. Малий же Гліб був біля брата, слухаючи його читання. Настановлений батьком на князювання, Борис у своїй отчизні виявляв надзвичайну лагідність та милосердя "не точью къ убогымъ, инъ и къ всЬмъ лю-д`Ьмъ". Подібним до нього змальовано й Гліба, котрий, за Нестором, був "дЬтескъ тЬлом, а умъ старь, многу же милостыню творя нищимъ и вдовицямъ и сиротамъ" (с. 5).

"Сказання", як уже відзначалося, не приділяє спеціальної уваги описові життя Бориса та Гліба до трагічних подій 1015 року. Тут ми маємо узагальнені характеристики обох братів, цілком відповідні образові, що творить його Нестор. Найвиразніше змальовано старшого брата, Бориса, котрий є "правьдивъ и щедръ, тихъ, крътъкъ, съм`Ьренъ, всЬхъ милуя и вься набъдя" (с. 31). Не вдовольняючись переліком суто моральнісних, духовних чеснот, автор "Сказання", явно під впливом давньоруської народної традиції, завершує оповідь портретом молодого князя: "Об убо благов-Ьрьный Борись, блага корене сый, послушьливъ отцю б-Ь, покорялся при

всем отцю. Т-Ьл-Ьмь бяше красЬнъ, высокъ, лицьмъ кругълмь, плечи велиц-Ь, тънъкъ въ чресла, очима добра-ама, веселъ лиц1>мъ, борода мала и усъ, младъ бо б-Ь еще, светяся цесарьскы, кр^пъкъ гЬлъмь, вьсячьскы укра-шенъ, акы цв-бть цвьтый в уности своей, в ратьхъ хъбъръ, в съв`Ьт`бхъ мудръ и разумьнъ при вьсемь, и благодать Божия цвьтяаше на немь" (с. 51 — 52). Погодьмося, що тут він скоріше нагадує героя давньоруської билини, аніж того аскета візантійської агіографії, котрий, полишивши плотське, поринув у вищі духовні сфери.

Святополка змальовано за принципом контрасту. Якщо богоугодні Борис та Гліб є наділені абсолютною цільністю, органічно поєднуючи в собі тілесну бездоганність з мораль-нісною, то Святополк від початку свого життя має роздвійну, суперечливу натуру. Гріховний шлях, на який став Святополк ("окаянний" — так його пойменовують усі джерела), наперед визначила гріховність його народження. Ось як пише про це автор "Сказання": "Сего мати преже б-Ь чьрницею, гръкыни сущи, и поялъ ю 61> Яропълкъ, брать Володимирь, и растригъ ю красоты для лица ея, и зача отъ нея сего Святоплъка оканьнааго. Володимиръ же, поганъй еще, убивъ Яропълка и поять жену его, непраздьну сущю, отъ нея же родися сий оканьный Святопълкъ. И бысть отъ дъвою отцу и брату сущю, Т1ыъ же и не любляаше его Володимиръ, акы не отъ себе ему сущю" (с. 27 — 28). Отже, гріхам Святополка передують гріхи його справжнього батька Ярополка, котрий розстриг монахиню красуню-грекиню, зробивши її своєю жоною, та гріх його названого батька Володимира, котрий убив свого брата Ярополка і взяв собі його жону — матір Святополка. Зрештою і вона внаслідок цього є вмістищем гріха. Як колись Едіп, так і автор "Сказання" виводить тут персонажа, котрий від початку реалізує двоїсту парадигму: він є воднораз і син і племінник Володимира, і ця гріховна роздвійність визначає його моральнісне обличчя. Звідсіля — лицемірство, брехня, подвійна тактика, подвійна мораль. Якщо Борис та Гліб змалку тягнуться до стежки Божої, то Святополкові "въниде въсрьдце... сотона" (с. 38). Міжкнязівська війна, призвідником якої був Святополк і яка спричинила загибель Бориса та Гліба, набирає ознак глобального конфлікту поміж Добром і Злом, Богом і Сатаною. І саме з такої височини дивиться автор на поведінку персонажів трагедії 1015 року.

Тоді, як помер Володимир, обох його синів-любленців Бориса та Гліба, що він їх, як найменших, довго держав при собі, якраз не було в Києві. Гліб щойно посів стіл у Муромі. (Правда, Нестор у "Читанні" викладає іншу версію: буцімто Гліб був іще занадто малий, щоб дістати князівство; дізнавшись про смерть батька і братовбивчий замір Святополка, він утікає на північ. Проте це є менш імовірне, ніж описане у "Сказанні" та літописних повістях.) Борис же очолив князівське військо в поході.

Ще як заслаб Володимир, насунули на Русь печеніги з півдня. Тож послав князь їм назустріч Бориса. Тільки ж до бойовища не дійшло. Дізнавшись про наближення руського війська, печеніги відступили від кордонів Руської землі. Коли Борис повертався назад, додому, в дорозі його спіткала звістка про смерть батька і про те, що Святополк посів батьківський престол.

Глибоко засмучений тяжкою втратою, помолившися Богові за упокій душі коханого батька, Борис водночас щиро радіє за свого старшого брата — "сий ми будеть яко отець" — і рушає знову до Києва, "яко овця незлобиво, не помышляше никоего же зла на брата своего" (с. 8).

Святополк, захопивши стіл у Києві, щедрі дари роздавав киянам, але ті не так дуже радо приймали їх. Адже ж бо їхні рідні та близькі були в поході з Борисом. До того ж не до душі їм був Святополк, котрий ще за життя свого батька з намови польського короля Болеслава, тестя свого, хотів одколотися від Русі. Володимир за те кинув його до темниці. Бажаючи закріпити свою владу в Києві, Святополк задумав лихе проти меншого брата. Через гінців він запевняє Бориса в братерській любові, а насправді вони, як зазначено у "Сказанні", "льстьно, а не истину глаголя" (с. 32). Святополк подався вночі до Вишгорода та прикликав до себе Путьшу й інших мужів вишгородських і наказав їм виступити назустріч Борисові, щоб убити його. Лиходії погодились і рушили в путь.

Коли дружинникам Бориса стало відомо про підступний план Святополка, вони кинулися просити свого князя, щоб пішов він на Київ і вибив окаянного з міста силою, та й сів на батьківському престолі.

Але така пропозиція для Бориса не є прийнятна. Його моральні переконання не дають йому здійняти руку на брата, поготів на брата старшого: "Не буди ми възяти рукы на брата своего, и еще же и на старішпіа мене, его же быхъ им-Ьлъ акы отьца" (с. 33). Крім того, Борис здає собі справу з тим, що як станеться сутичка, то багато його вояків накладуть життям, а він з любові до них допустити того не можєї Тому юний князь просить дружинників, щоб верталися до рідних осель, а до Святополка посилає свого отрока, аби він запевнив старшого брата в Борисовій любові та відданості.

Отрок не повернувся назад, бо Святополк його не пустив. Натомість надходить звістка, що вбивці вже наближаються до табору, і Борис, чуючи смерть, з гірким смутком починає готуватись до неї. Він наказує тим кільком отрокам, що лишилися біля нього, розбити шатро на березі річки Альти, і там, у самоті, з бурхливим риданням просить Бога про спасіння душі своєї і про милість до своїх убивць. А тим часом кати Святополкові Путьша, Тальць, Єлович та Ляшко підступилися до шатра. Щойно князь закінчив молитися, як вони забігли всередину і накинулися на нього. Та супроти вбивць став "угрин" Георгій, найулюбленіший слуга Бориса. Він хотів заступити собою князя, але впав, уражений вражою зброєю. Лиходії поспішали заволодіти дарунком князя, "гривною златою", що Георгій носив її на шиї, і відтяли голову бідоласі.

Але життя ще не полишило зраненого князя, він вибрався із шатра. Вороги кинулися навздогін, Борис молив їх не добивати його, поки він не промовить ще однієї молитви. І князь дякує в ній Богові найперше за те, що він дав йому "убежати от прельсти жития сего льстьнааго" (с. 35 — 36), `ще й зичить миру старшому братові й убивцям, що він їх послав. А відтак просить підступників кінчати свою службу.

Хто те бачив, ридали й захоплювалися з того, як повівся князь.

А сталося все це, як повідомляє "Сказання", 24 серпня.

Лиходії поклали тіло князя на воза та й повезли. Але дорогою він знову почав виявляти ознаки життя. Тоді двоє варягів, приставлених Святополком, добили його.

Тіло Бориса привезли до Вишгорода й поховали біля храму святого Василія.

Святополк же "окаянний" продовжує додавати беззаконня до беззаконня. Лиха стежка, на яку він ступив, тягне його до нових злочинів. У "Сказанні" устами самого лиходія розкрито пружини його злочинницьких діянь. Якщо ці діла припинити, розважує Святополк, то брати, щоб мені відомстити, або вчинять мені ще гірше, ніж ото я вчинив, або, в ліпшому разі, проженуть мене з батьківського престолу, "и поношения поносящихъ нападуть на мя, и къняжение мое прииметъ инъ" (с. 38); а що тяжіє наді мною материн гріх, то однак "съ правьдьныими не напишюся" (с. 39). Отже, він не знаходить іншого шляху, як цей кривавий — повинищити всіх братів, щоб не було йому суперників у його владі.

Наступною жертвою став найменший із братів князь Гліб.

Гліб мав отчину в Муромі, де він і сидів, ще не знаючи про смерть батька і Святополкове злочинство над Борисом. Святополк же посилає гінця до Гліба із звісткою, що батько їхній Володимир захворів і бажає бачити його в себе. Гліб, не гаючись, сів на коня і помчав до Києва. Та невдовзі його наздогнав гінець од брата Ярослава, котрий княжив тоді в Новгороді. Сумну новину Ярославові повідомила сестра, і от він сповіщав Гліба про батькову кончину, про загибель Бориса і просив його не йти до Києва, бо Святополк задумав і над ним учинити розправу.

Тільки ж не може святий отрок не послухатись старшого брата. Він Має надію своєю покірливістю умилостивити Святополка і так порятувати своє молоде життя. Гліб знову пускається в путь. Аж тут кінь його зламав собі ногу. Тоді він іде до річки Смядині, сідає з дружинниками на "кораблець", щоб вийти до Дніпра і водою дістатись до Києва. По якомусь часі вгледіли вони стрічний корабель. Коли стало зрозуміло, що то є послані проти них люди Святополка, дружинники взялися до зброї, щоб захистити в бою свого князя. Та Гліб не міг допустити того і звернувся до своїх воїв із такими словами: "Друзі мої! Не треба чинити опір насильникам. Якщо ми зустрінемо їх без бою, то в посланців Святополка не буде причин позбавляти мене життя. Вони привезуть мене до Києва, де я вблагаю брата змилосердитись і зберегти мені життя. Якщо ж ми чинитимемо збройний опір, то й вас поб`ють і мене погублять. Тому, прошу вас, зійдіть на берег, а я сам зустріну їх посеред річки". Так переповідає Нестор Глібові слова, головний сенс яких — турбота про дружинників: "блюдя ихъ, да ніжако и тыхъ погубять и пролиють кровь неповиньну. Уняше бо святый единъ за вся умрети, и сего ради отпусти я" (с. 12).

Лиходії на чолі з Горясером підпливли до "кораблеця" й поскакали на нього. Вони схопили Гліба, котрий і не думав опиратися, і наказали його кухареві Турчину вбити свого господаря. Цей слуга був не такий, як отрок Бориса, ладний віддати власне життя за свого князя. Турчин, наче Іуда, зрадив господаря і зарізав його, як безмовну вівцю: "закла яко агня непорочьно и безлобиво" (с. 43).

Убивці повернулись до Києва і доповіли Святополкові про вчинене. Почувши це, підступник надумав було й інших братів отак повигублювати, та Бог не допустив того. Кияни повстали на Святополка і вигнали його з Києва. Батьківський стіл посів Ярослав.

Тепер уже він пішов війною на Святополка, щоб помститись убивцеві безневинних братів. Перше бойовище сталося біля міста Любеча. Військо Ярославове перемогло дружину Святополка, і той змушений утікати "в Ляхи", до свого тестя Болеслава. Тоді вони обоє виступають на Русь і в бойовищі на річці Бугові завдають поразки Ярославу. Переможений князь подався до Новгорода, але новгородці, зібравши нову дружину, примусили його знову стати на бій із затятим ворогом. Цього разу Болеславове військо було розгромлене, а Святополк утік до печенігів. За їх допомоги він робить ще одну спробу заволодіти Києвом.

Вирішальний бій стався на річці Альті, на тому самому місці, де загинув Борис. Ось тут Ярослав і здобуває остаточну перемогу над лиходієм. Святополк шукає тепер порятунку на Заході, "прибіаке въ пустыню межю Чехы и Ляхы, и ту испроврьже животъ свой зъл`Ь" (с. 47). Така була Божа кара на братовбивцю. З могили його понині, як говориться в "Сказанні", виходить "смрадъ зълый на показание челов`вкомъ, да аще кто си сътворить, слыша таковая, си же прииметь и вящыыа сихъ" (с. 47). А де та могила, ніхто не знає.

Місця загибелі святих позначали з граничною чіткістю, щоб було де поклонитися їхній пам`яті. Злочинець же не гідний пам`яті.

Місце поховання Святополка Окаянного, як зазначено в текстах "Сказання" й "Читання",— "межю Чехы и Ляхы". Відомий дослідник О.Сенковський пояснив цей вислів. То є переклад поширеної в Польщі приповідки: "Midzy Czechy і Lechy", що означає: "Хто зна, де й як"6. Автор "Сказання" завершує свою оповідь так: "И от-тол`Ь крамола преста въ Русьски земли, а Ярославъ прея вьсю волость Русьскую" (с. 48). Але описанням життьових подій не закінчується повість про святих страстотерпців.

Чи не найголовнішим аргументом на користь святості є чудотворення. Тож і в Несторовому "Читанні", й у спеціальному додатку до "Сказання" поважне місце віддано описові чуд, пов`язаних із посмертною історією Бориса та Гліба.

Чудотворення розглядається як особистий дар Божий, яким він значить своїх обранців. За життя Борис та Гліб довели свою моральну бездоганність боговгодними вчинками, а по смерті доказом їхньої святості є чудотворення.

Тему чуда у творах борисо-глібівського циклу розроблено доволі детально, згідно з каноном візантійської агіографії. Чуда супроводять усі акції, пов`язані з перенесенням останків загиблих князів. Бориса, як було вже сказано, спочатку поховали у Вишгороді, біля церкви святого Василія. А тіло Гліба вороги кинули в "пустыни подъ кладою" (с. 13). Коли Ярослав кінчив справу помсти за безневинно вбитих братів, він наказав розшукати те місце, де мав покоїтись Гліб. Але нікому з оточення князя воно не було відоме. І тут допомогло чудо. Якось один чоловік випадком натрапив на тіло Гліба. Хоча багато часу збігло від дня загибелі святого отрока, тіло його було цілісіньке — не зайняв його ані птах, ані звір. Коли про цю новину дізнався старійшина найближчого міста і поспішив разом з отроками до вказаної місцини, то став свідком дива, яке приголомшило його: він побачив тіло святого "св-Ьтящася яко молнии" (с. 14). Староста поставив варту на тому місці й дав знати "христолюбцю Ярославу". За наказом князя тіло Гліба з усією шанобою перенесли на корабель, доправили до Вишгорода і поховали біля могили брата Бориса.

Відтоді до цих могил почали приходити всі, хто жадав зцілення, адже, за словом Нестора, "всякъ недугъ и всяка язя отъ человекъ отгонима бываеть силою Господнею и молитвы ради Бориса и Гл-Ьба" (с. 15).

Це є характерним, що творець чуда — не святий, а Бог. Святий своєю молитвою може вблагати Бога дарувати чудо. І коли Бог дарує його — то є знак боговибраності. Місцем поховання святого, де вчиняються чуда, не може бути проста могила. "Не л1шо бо 61» такому скровищу,— пояснює Нестор,— скровену подъ землею"(с. 15).

По-перше, Бог чудесним чином значить те місце, де поховані святі страстотерпці. Образ святого завжди є пов`язаний з образом світла, вогню, як тієї субстанції, що "просвічує" тіло святого. Тому на місці поховання Бориса та Гліба час від часу спалахує божественний вогонь — "овогда свгбнгЬ, овогда столпъ огньнъ, с небесв сущь" (с. 16). Якось неподалік того місця стали на відпочинок варяги. Один з них відійшов од товаришів і, не відаючи, що тут поховані святі, ступив на їхню могилу. Тоді з неї вибухнуло полум`я й обпекло йому ноги. Відтоді, як сталося це чудо, ще частіше почали приходити люди на поклін до святого місця.

А тим часом лихо приспіло. Пономар тої церкви, що стояла поблизу, по заутрені "омраченъ бывъ сномъ отъ вселукаваго сотоны" (с. 16). Він полишив у храмі запалені свічки і подався додому спати. Спалахнула пожежа, люди, котрі зоставались у церкві, встигли порятуватись, а от храм дощенту згорів.

Нестор, за своїм звичаєм, пояснює цей випадок "Бо-жиимъ попущениемь" (с. 16): церковця ж бо дуже стара була й не годилося переносити до неї останки святих. Отак Бог дав знак на побудову нового храму, що й було зроблено. Божим піклуванням позначені й тіла святих страстотерпців — вони не підвладні тліну. Коли останки святих перенесли до новозбудованого храму і відкрили гроби, то зачудовано уздріли, що тіла їхні зовсім неушкоджені, а пахощі від них розлилися по цілім Вишгороді.

Наступний опис чуд містить перелік їх, обов`язковий для святих: силою, даною від Бога, вони повертають зір сліпим, визволяють безневинно ув`язнених. І чуда ті діються скрізь. "Сим же образомъ,— сказано в Несторо-вому "Читанні",— многы, сущая въ жел`Ьзехъ и въ погреб-Ьхъ, избависта, не токмо въ град* томъ единомъ, но на всихъ м-Ьстехъ" (с. 20). Святі вздоровлюють німого й кульгавого, сухоруку жінку, котра мешкала в Дорого-бужі й зазнала кари за те, що працювала за церковного свята.

Насамкінець у Нестора вихоплюється щире захоплення и задивування з тих чуд: "И кто не подивиться святыма сима? Кто ли не похвалить ею? Сима ангели почюдишася и человіщи прославиша" (с. 25).

Чудо, яке вчиняють святі, завжди є спрямоване на захист нещасного, страдника, пригніченого. Воно сприймається як вияв неземного милосердя, нічим не обмеженої любові праведника до людей, котрих він не тільки чудесним чином уздоровлює од хвороб тілесних, але й зціляє духовно. Ось така, антиіндивідуалістична інтенція, в якій закладено сприйняття високоморального життя як служіння людям, становить одну з головних підвалин образу святості у світогляді, в культурі Київської Русі.

Звичайно, сказаним не вичерпується зміст розуміння святості, високої моральнісної науки, що їх ця культура всіляко прагнула через ушанування святих вкласти в душі людей для їх просвітлення. Образ святості в давньоруській свідомості був як взірець відповідального ставлення до кожного вчинку і будь-якого діяння, що вкупі з них складається повсякденне життя людини. Збудити таке ставлення допомагало й "панорамне" бачення історії, притаманне тогочасним книжникам і яскраво виражене, зокрема, в творах борисо-глібівського циклу. Події людського побутування вони споглядають ніби з далекої відстані. Факти історії зображено так, наче дивимося на них "з височини пташиного льоту", на тлі історичного буття цілого світу. Тому про кожен конкретний учинок можна судити не з огляду на щоденні потреби людини та безпосередню користь, яку обіцяють їй ті чи ті діяння її, а з того, яке є значення того вчинку в плані історичному, всесвітньому. Так виробляється надзвичайно важливе розуміння історичності власного буття, а поряд з тим і почуття високої відповідальності за все, що чинить людина, не лише перед самою собою, а й перед своїм народом, його історією, перед цілою людськістю, перед Богом.

Святий подвиг Бориса та Гліба з цього погляду вписується в максимально широкий контекст Священної історії і має всесвітньо-історичну значущість. Таким він і постає в Несторовому "Читанні".

Нестор починає свою розповідь про події 1015 року на Русі не з характеристики головних учасників, не з оцінки ситуації в країні. Цей конкретний епізод вітчизняної історії, як видно з його повісті, свою справжню важливість показує лиш у контексті загальної Священної історії. Отож зачин його писання — про вчинення Богом світу, історію перших людей та їхнього гріхопадіння. Осібно розказано про братів Каїна та Авеля, бо тут є безпосередня аналогія зі злочином Святополка. Відтак Нестор згадує ті далекі часи, коли з намови диявола почало ширитись язичництво межи людьми. Бог заради порятування роду людського посилає своїх пророків, а потім сина свого. "Читання" розповідає про земне життя Христа, його смерть, воскресения, про те, як Ісус посилає апостолів на проповідь християнства. Багато народів прийняли цю правдиву віру. Тільки Русь не знала свого апостола. Але Бог, веде далі Нестор, виявив особливу турботу про цю землю і про народ, котрий був на ній, оскільки бажав його "в последняя дьні присвоити къ своєму Божеству" (с. 3) і не дати загинути йому зовсім у "прелесті ідольській".

Після такого вступу виразно висвічується значення подій за часів Володимира Святославича, батька Бориса та Гліба. Цей князь "б-Ь же мужь правдивъ и милостивъ къ нищимъ и к сиротамъ и ко вдовичамъ, Елинъ же віфою" (с. 4). Бог його надихає прийняти християнство. Охрестившись, Володимир прилучає до віри православної своїх підданих. Цим він є рівний візантійському імператорові Костянтину, котрий навернув свій народ у віру святу, істинну. "Вторый Костянтинъ в Руси явися" (с. 4). Богообраність Руської землі, з погляду Нестора, є засвідчена наверненням народу її в християнство. Це, як на нього, є чудо. Чудом є те, що вчорашній язичник, котрий примушував усіх приносити требу ідолам, зробився християнином і прилучив до християнської віри свій народ. Чудом є й те, що русичі радо прийняли нову віру, не чинячи спротиву, "акы издавьна научены" (с. 4).

Отже, безпосереднім контекстом, у який поміщено життя та загибель братів-страстотерпців, є вселюдська історія від створення світу Богом й аж до прийняття християнства на Русі за часів князювання батька святих отроків. Кожен крок у їхнім житті супроводить порівняння з персонажами Священної історії. Тому все, що відбувалося з Борисом та Глібом, сприймається не як таке, що належить виключно їхньому приватному життю,, а як доказ значливої причетності Божих обранців до сфери святості. Цю причетність символізують також імена, дані їм під час охрещення.

Бориса, розповідає Нестор, охрещено було Романом, "яко же и на ономь почиваше Духъ Святый измлада, тако же и на семь благодать бъ Божия" (с. 5). Така ж значлива аналогія — в іменні Гліба, нареченого Давидом. Був він, пояснює Нестор, найменший у батька свого, як і Давид. Та головне полягає в тім, що "яко же пророкъ Давыдъ изиде противу иноплеменьнику и погуби и, отъять поношенье отъ сыновъ Израилевъ, тако же и сий святый Давыдъ изиде противу супостату дьяволу и погуби и, и отья поношение отъ сыновъ Рускыхъ" (с. 6).

Отже, запровадження християнства на Русі за часів Володимира і подвиг перших святих землі Руської Бориса та Гліба прилучають народ руський до Священної історії. Цю ідею автори житій повсякчас підкреслюють відповідними порівняннями. Як уже зазначалося, злочин Святополка проти молодших братів поставлено в один ряд з убивством Каїном брата Авеля, а мученицьку загибель Бориса та Гліба — з жертвою християнських мучеників Микити, В`ячеслава та Варвари. Поховання Бориса та Гліба у Вишгороді, завдяки чому це місто перетворюється на зону особливого піклування святих, стає на рівні історії Дмитра із Солуні.

Причетність до сфери Божественного виявляється також у безупинному інтимному спілкуванні з Богом, у зверненні до нього через молитву. Цим позначений кожен душевний порух святих братів у вирішальні моменти їхнього життя. До Бога лине молитва Бориса за упокій душі померлого батька. Молитвою він зустрічає своїх катів, котрі прийшли виконати злочинний наказ Святополка. Передсмертні слова Бориса — гаряче благання до Бога помилувати його грішного брата. Зі словами молитви на устах помирає і Гліб.

Така підкреслена причетність до Священної історії, світу святості підносить Бориса та Гліба понад звичайний рівень синів людських. Святий, якнайближче доступаючи сфери Божественного, набуває прикмет, які дозволяють порівнювати його не з людьми, а з ангелами. Лиходії ж, котрі занапащають святих, уподібнюються до бісів. Протистояння святого і неправедного стає уособленням споконвічного змагання Добра і Зла, боротьби поміж Богом і дияволом, ангелами і бісами. Святий, подібно як ангел, робить добро людям, а лихі люди, як біси, є послані на зле. В певному розумінні лиходій, котрий здіймає руку на святість —гірший од біса. "Біси бо чіловека боятся,— пояснено в "Сказанні", — а зълъ члов`Ькъ ни Бога ся боить, ни человіка ся стыдить, б-Ьсы креста боятся Господня, а челов-Ькъ золъ ни креста ся боить" (с. 38). Для Бориса та Гліба автор "Сказання" знаходить високі, зворушливі слова: "Тімь же ваю како похвалити — съв-Ьмъ, или чьто рещи — недоумію и не възмогу. Ангела ли ва нареку, имьже въ скорі обрітаетася близъ скърбящихъ? Нъ плътьскы на земли пожила еста въ чловічьстве. Чловіка ли ва именую? То паче всего чловічьска ума преходите множьствъмь чюдесъ и посЬщениемь немощьныихъ... По истина несумьньні рещи възмогу: вы убо небесьная чловіка еста, земльная ангела, стълпа и утвьржение землі нашея!" (с. 49 — 50).

Опікуючись "всей земли Русьскіи" (с. 50), святі виказують свою обраність "енергетичним" зростанням, своєрідним "світлосяянням", осяйним ореолом. Він призначений освітлювати людності шлях назустріч святому, до морального вдосконалення. Не випадково, як уже говорилося, місця, де поховані святі, випромінюють світло, і це є конкретно-чуттєва ознака їхньої святості. Святий, як наголошується в "Сказанні", покликаний "світити въ мирі премногыими чюдесы, сияти въ Русьскіи стороні велиціи"(с. 48).

Що ж є найголовнішим на шляху моральної доброчесності, який освітлюють святі своїм подвигом? В чому моральна значущість самого цього подвигу? Це можна зрозуміти, коли розважити над тією моральнісною наукою, що її здобула Київська Русь із діянь святих братів, наукою, зерня якої проросло у наш час.

Усе те, що є підкреслено дивним, незвичним для свідомості наших пращурів ув історії загибелі Бориса та Гліба: найбільше те, що вони по своїй волі вибирають смерть; мають змогу порятуватись, але не бажають наражати на небезпеку своїх вірних слуг, ладних віддати за них життя,— усе це виставляє їх як речників нової історичної ідеї. Було щось таке, що його святі брати поставили понад життям. Оцей принцип, освячений їхньою мученицькою смертю, одностайно стараються всіляко виділити всі пам`ятки розглядуваного циклу. Його суть літописна повість формулює словами Бориса, котрий відмовляється очолити збройний похід проти Святополка: "Не здійму руки на брата свого старшого"7. Моральнісну значущість неухильного дотримання принципу старій-шинства підкреслюють і анонімне "Сказання", і Несторо-ве "Читання". Нестор, той просто так і мовить до сучасників: "Видите ли, братие, коль высоко покорение, еже стяжаста святая къ старійшу брату. Си аще бо быста супротивилася ему, едва быста такому дару чюдесному сподоблена отъ Бога. Мнози бо суть ньгаі дітескьі князи, не покоряющеся старшимъ и супротивящеся имъ, и убиваеми суть: ти не суть такой благодіти сподоблени, яко же святая сия" (с. 25).

Отже, безумовна покора меншого старшому, навіть ціною життя,— ось той моральнісний імператив, який втілює в життя жертовний подвиг.

У реальній історії політичного життя Київської Русі авторитет влади старшого брата, ба й навіть батька, не переходив межі морально-припустимого. Ще й більше, найпопулярніші на Русі династії — засновники єдиновладдя — то все були лінії, започатковані меншими синами: Всеволодовичі, Юрійовичі, Даниловичі. А що ідея старійшинства не вельми обходила повсякденну політичну свідомість давньоруської суспільності, то треба було надзвичайних заходів на утвердження її в житті. Таким заходом і стало вславлення подвигу Бориса та Гліба.

Може постати питання: чому саме принципові старійшинства надавалося таке виняткове значення? Для того, щоб відповісти на нього, звернімось, бодай побіжно, до вельми дражливої для давньоруської свідомості теми "єдності землі Руської" і пов`язаного з цим осудження між-князівських усобиць.

Сам собою факт роздрібненості Руської держави сприймався як природний і закономірний. Закликаючи до єдності Русі, вітчизняні діячі культури обстоювали не унітарну державність, а братерство та взаємодопомогу поміж усіма князями, при чім —із суворим дотриманням принципу феодальної ієрархії, підлеглості "менших" князів "старійшим". Феодальне роздрібнення країни було випливом об`єктивних законів суспільно-економічного розвою. По-своєму реалістично оцінюючи ситуацію, руські книжники беруться до виправдання принципу суверенного існування кожного князівства. Проте чимраз дужче заявляла про себе потреба максимально гармонізувати взаємини межи окремими землями, припинити розбрат, установити лад у міжкнязівському спілкуванні.

Для того, щоб замирити відцентрові та доцентрові сили, потрібна була ідея, яка узгодила б їхні інтереси. І суспільна думка Київської Русі саме в другій половині XI ст., на яку припадає й канонізація Бориса та Гліба, виробляє принцип "отчини". "Отчина" — це та земля, якою править законний володар. Вона є захищена "отчинними правами" від зазіхань з боку інших князів. Права старій-шого (великого) князя є на певну міру обмежені, проте їх доволі на те, щоб стримувати ріст міжусобного розбрату. "Повість врем`яних літ" доводить непохитність цього принципу посиланням на Священну історію. Від тих часів, сказано у літописі, як за жеребом землі були поділені між синами Ноя Симом, Хамом та Яфетом, установився порядок "не переступати нікому жереб братній, і жив кожний у своїй частині"8.

На цю старозаповітну легенду накладались реалії суспільного життя Київської Русі, що були живим відображенням традиційних родових взаємин. Усі давньоруські князі вважалися представниками єдиного роду, родичами. Вони утворювали за старійшинством одне генеалогічне древо. Так само й землі Руські уявлялися у вигляді древа земель, що різнилися одна з одною своїм значенням. Поділ сфер княжого володіння мав відповідати рівневі обох "древ", генеалогічного й територіального.

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 67; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!