Та довідково-інформаційні матеріали 3 страница

Академічним риторам не були чужими нові для того часу течії в західноєвропейській освіті та культурі. Основою гуманізму києво-могилянських професорів була актуалізація, закладеної в особі гідності й виховання людини-громадянина. Риторика розвивала не лише моральні якості людини, а й почуття прекрасного в органічному зв’язку естетики гуманістів з життям, мистецтвом, вихованням активної та діяльної людини. Під час навчання в класі риторики, яке, до речі, велося на латинській мові, І.Мазепа вичав і питання психології, де розглядалися такі поняття, як „воля”, „свобода волі”, „властивості інтелекту і волі” тощо. Мабуть, що саме в стінах колегіуму І.Мазепа ознайомився з доробком знаменитого італійця Ніколо Макіавеллі, а особливо з його політичним трактатом „Володар”, витяги з якого любив цитувати під час своїх лекцій І. Галятовський. Усе це сприяло формуванню широкого світогляду відомого політичного й державного діяча.

Після навчання в Києві І. Мазепа переїздить до Кракова, де протягом року проходить один з курсів Ягелонського університету. На жаль, до цього часу не віднайдено джерел, що свідчили б про те, які саме предмети вичав у старовинній столиці Польщі І.Мазепа. Однак, можемо припустити, що цей навчальний курс в одному з найпрестижніших університетів не тільки Речі Посполитої, але й усієї Центрально-Східної Європи був пов’язаний з поетикою, адже як засвідчували згодом сучасники І.Мазепи він умів досить добре віршувати.

Можливо, що протягом 1658 – першої половини 1659 років І. Мазепа закріплює здобуті перед тим знання в одному з єзуїтських колегіумів Речі Посполитої й тим самим повторює шлях Б. Хмельницького, який також навчався у Львівському єзуїтському колегіумі. За рівнем навчання тогочасні школи католицького ордену єзуїтів поділялися на так звані повні й неповні. Програма повних колегіумів складалася з трьох ступенів, до яких входили п’ятикласний курс гуманістичних наук (т.зв. середньої школи), три- чи дворічний курс з філософії й чотирирічний курс з теології. Очевидно, що І. Мазепа належав до тієї світської молоді, яка не бажала присвячувати себе духовній кар’єрі (тим більше – католицькій) й обмежувалася лише вивченням програми середньої школи та студіюванням філософії. Усі курси читалися латинською мовою, а тому І.Мазепа досконало оволодів цією основною на той час загальноєвропейською мовою. Це дозволило йому в оригіналі читати Цицерона, Овідія, Цезаря, Тіта Лівія, Езопа, Федра та інших авторів. Французький дипломат Жан Балюз, який вже під час гетьманування І.Мазепи спілкувався з ним, свідчив про нього: „ ...Загалом він дуже любить оздоблювати свою розмову латинськими цитатами й щодо перфектного й досконалого знання цієї мови може ривалізувати з найкращими нашими отцями єзуїтами. Мова його взагалі добірна й чепурна, правда, як розмовляє, бо більше любить мовчати та слухати інших ”. І.Мазепа вільно володів французькою мовою. У Парижі та „на півдні” Франції він мав змогу ознайомитися з книгами європейських гуманістів Мішеля де Монтеня, Франсуа Рабле, Маргарити Наварської та ін.

Гетьман часто призначав на відповідальні уряди людей не тільки високоосвічених, а й небайдужих до письменства. Так, відомо, що він поставив глухівським сотником Олексія Туранського, який непогано віршував латиною. У 1705 році чернігівським полковником стає володар чималої бібліотеки, автор історичної хроніки Павло Полуботок. П.Орлик з’явився в оточенні гетьмана передусім як поет. Пізніше він ностальгічно згадував побачене в палаці свого патрона: „ Незабутня для мене й досі величезна бібліотека небіжчика Мазепи. Дорогоцінні оправи з гетьманським гербом, найкращі київські видання, німецькі й латинські інкунабули, багато ілюстровані стародавні рукописи. Не без зітхання згадую в теперішній моїй мізерії всі книжкові багатства, рівних яким не було в Україні ”. „Добродію і ктитору” завдячують у передмовах, присвятах до власних творів І.Орновський („Муза роксолянська”,1688), С.Яворський („Луна голосу, що волає в пустелі”, 1689), П.Орлик („Алцід російський”, 1695), С.Мокрієвич („Виноград, домовитом, благим насаджений”, 1697), Д.Туптало („Руно орошенное”, 1697), Ф.Прокопович („Володимир”, 1705), Л.Горка („Йосиф Патріарх”, 1708), автори підручників риторики „Roctra Tulliana”, діалектики „Prolegomena dialecticae”, філософії „Philosophia naturalis et ulfaranaturalis” та піїтики „Lyra Heliconis”.

Після Пилипа Орлика залишилася літературна спадщина у формі листування, універсалів, промов, панегіриків та „Діаріуша подорожнього”, тобто щоденника. Вони свідчать, що Пилип Орлик був вельми освіченою людиною й мав неабиякі публіцистичні здібності. Майже всі його писання вирізняються надзвичайною художністю, бароковим красномовством, вільним володінням кількома мовами, частим звертанням до історичних прикладів та міфології. Такі, наприклад, його листи до Карла XII, запорожців та гетьмана Івана Скоропадського, у яких він описує злигодні народу під час татарських набігів. Особливо цікавий для характеристика П.Орлика як письменника-публіциста його „Діаріуш”, у якому він робив записи від 11 жовтня 1720 року до кінця 1730 року. Писано його добірною польською мовою, рясно оздобленою латинізмами та церковнослов’янізмами. Соковито, емоційно, з цікавими деталями та характеристиками описує він свої відвідини та прийоми в себе багатьох визначних людей Європи: французьких священиків, англійського консула, солунського митрополита, ігуменів афонських монастирів, купців з багатьох країн, дипломатів, політиків та високих державців тих країн, де йому довелося побувати. Як ерудит і книголюб, він пише про враження від прочитаних книжок. Газети є його улюбленою лектурою. П.Орлик виявляє глибоку пошану до французької мови, вивчивши майже досконало її в літньому віці. Він навіть перекладав без труднощів з французької мови на польську шеститомну історію грецької схизми єзуїта Мембурга. Окремою сторінкою спадщини П.Орлика є його листування латинською, французькою, польською та тогочасною українською, або руською, мовами. Поміж особами, з якими гетьман листувався, були відомі люди, зокрема граф Флемінг, перший міністр польського короля Августа II, гольштинський князь, англійський амбасадор, Єрусалимський патріарх, великий візир, кримський хан, гетьман Скоропадський, шведський король, запорозькі козаки на турецьких землях та ін. Та найбільші клопоти П.Орликові – його Батьківщина, тому в „Діаріуші” знаходимо багато звісток з України, що їх він намагається добути за будь-якої нагоди від купців, дипломатів, з листів та тогочасних газет. Орликів стиль і багатогранна освіченість ставлять його в один ряд з найвидатнішими представниками української вченої еліти кінця ХVII – початку ХVIII століття, яка виховалася в стінах Києво-Могилянської академії й складала той культурний осередок, котрий увійшов в історію культури як Київські Атени, ідеологом і лідером якого був Іван Мазепа.

Відповідаючи на четверте питання зверніть увагу на те, що процес формування риторичного ідеалу розпочинається ще в античні часи, коли чітко виділялися два підходи: софістичний (його характерні ознаки – надмірна словесна пишність і краса, формальна переконливість; головна мета – досягнення своїх політичних чи інших цілей) і сократівський (вирізняється насамперед переконливістю, істинністю, бажанням служити добру, справедливості; моральністю, чіткістю і логічністю).

Аналізуючи риси античного риторичного ідеалу, успадковані слов’янською риторикою, позитивним убачаємо виділення змістової насиченості, стислості, ясності й простоти, строгості структури як невід’ємних ознак ефективності мовлення.

Слов’янський риторичний ідеал найповніше сформований у 10 книгах „Про риторичне мистецтво” (1706 р.) Феофана Прокоповича, який насамперед наголошував на патріотичності й почесності місії оратора, на його таланті, наполегливості в навчанні й працьовитості. Теорія риторичного ідеалу Ф.Прокоповича базується на античних засадах, однак, на відміну від Цицерона і Квінтиліана, найважливішим умінням оратора вчений вважає дотримання відповідності між стилем, ділом і часом.

Давньоукраїнський ідеал мовленнєвої поведінки, на думку дослідників, передбачає дотримання основних християнських заповідей: лагідності, покірливості, смиренності, любові до ближнього, поваги до нього, заборони брехливого і особливо наклепницького слова. Мовлення повинне бути стриманим, не дозволявся крик, роздратування, прояв презирства, гріховним вважалося бажання засудити, усіляка хула.

Узагальнивши дослідження риторики давньоукраїнського періоду, неважко виділити такі елементи риторичного ідеалу: компетентність, освіченість, високий рівень володіння мовою, непохитність позиції, моральність, захист істини, доброта, скромність, покірливість, віра у всемогутню силу красномовства. Очевидно, що слов’янський, давньоукраїнський риторичний ідеал формувався на античних грецьких традиціях та християнських морально-етичних цінностях.

У кращих риторичних зразках публічних виступів педагогів, учених, духовенства прослідковується система цінностей вітчизняної культури, втілена в традиційному риторичному ідеалі. Так, увагу дослідників привертає глибока мудрість, точність і стислість виразу князя Володимира Мономаха, яскрава образність Кирила Туровського, пластичність і сила індивідуального вислову Івана Вишенського, оригінальність і висока майстерність Феофана Прокоповича тощо.

Західний риторичний ідеал базується на принципі ефективності мовленнєвого впливу: щоб промова була ефективною, потрібно дотримуватися певних правил, що забезпечить успіх у стосунках з людьми.

Сучасні ритори фіксують три риторичні ідеали: перший (поєднання софістичного й американського) спрямований на маніпуляцію свідомістю мас; визначальною особливістю другого є істинність і переконливість; третій називають тоталітарним, пропагандистським.

Заслуговує на увагу підхід А.К. Михальської до поняття риторичного ідеалу як ключового феномена з культурологічної точки зору. Дослідниця розглядає конкретне змістове наповнення поняття ефективності мовленнєвого спілкування в різних культурах, відслідковує історію його становлення і змін на різних етапах розвитку окремих культур і доходить висновку, що „інформаційне” визначення ефективності мовленнєвого спілкування як максимальної (найбільш повної) передачі інформації від суб’єкта мовлення (мовця) до об’єкта її (адресата), яке претендує на універсальність, далеко не універсальне, а швидше культурно специфічне. Отже, оцінка ступеня ефективності мовленнєвого спілкування відбувається на основі зіставлення реального спілкування з тим ідеальним зразком, що існує в цій культурі, є специфічним саме для неї, сформований у ній історично і відображає парадигми цієї культури. Цей зразок, вважає автор, можна назвати риторичним ідеалом.

Риторичний ідеал, за М.С. Хлєбниковою, – це певний універсальний сукупний еталон національної мовленнєвої поведінки освічених людей, які належать до конкретної культури; він відображає найбільш загальні характеристики й вимоги, що пред’являються до мовленнєвих ідеалів. По-іншому – це образ, пов’язаний з успішною мовленнєвою діяльністю в усіх значимих сферах суспільного життя, це система певних універсалій, максим ідеальної мовленнєвої поведінки (постулати ввічливості, такту, схвалення, симпатії, інтересу, кооперації, толерантності та ін.).

Дещо суперечливою видається нам позиція Й.А. Стерніна, який вважає спроби базувати риторичні вимоги і тим більше обґрунтовувати риторичну техніку, риторичні закони, правила й прийоми етичними принципами, по-перше, нереальними, ідеалістичними, а по-друге, такими, що суперечать самій ідеї риторичного навчання. Учений переконаний, що не можна навчати моральності, правдивості, смиренню, чесності тощо, але можна й потрібно навчати конкретним правилам і прийомам ефективного користування мовленням. Етичні категорії лежать в основі менталітету народу, становлять своєрідність його національного характеру, але не можуть входити до змісту риторики. Формування ж моральності не є безпосереднім завданням викладача риторики.

Незаперечним видається авторові той факт, що риторика покликана насамперед формувати комунікативну мораль, етику спілкування (толерантність, безконфліктність, увага до співрозмовника, дотримання норм мовленнєвого етикету та ін.). Підкреслюється також те, що виділення моральних критеріїв як основи риторичного навчання недоцільно і з чисто дидактичної доцільності, оскільки це відразу відбиває інтерес до предмета. Звідси висновок, що риторика – не наука про моральність, навіть не наука про моральність мовлення, а наука про ефективний публічний мовленнєвий вплив, і навчання практичної риторики повинне здійснюватися саме як навчання техніці ефективного виступу.

Такий підхід, по-перше, заперечує суть етосу як однієї з головних категорій класичної риторики, адже риторична наука здавна декларувала й захищала високу моральність оратора як непорушний закон, як велике благо; по-друге, мета й завдання риторичної підготовки сучасного фахівця не обмежуються лише навчанням техніці ефективного виступу; по-третє, усяка моральність виражається у слові і через слово.

Важливе значення мають розроблені українськими вченими основні вимоги до промовців в аспекті риторичного ідеалу:

1. Сповідування певного риторичного ідеалу, тих принципів, що визначають обраний ідеал, реалізація ідеалу в риторичній практиці через дотримання певних рис.

2. Моральний обов’язок оратора – бути чесним, справедливим, доброчинним, відкритим для людей.

3. Висока освіченість оратора.

4. Обов’язковим для оратора є вільне володіння сучасною українською літературною мовою, зокрема її стилістичною системою, функціональними стилями та жанрами, способами та прийомами організації художніх засобів для підготовки й виголошення промов.

5. Виразне індивідуальне мовомислення.

6. Промовець має бути національно свідомою особистістю й позитивно впливати на мовну практику.

Г.М. Сагач зазначає, що в народі здавна шанувалися ділові якості та небагатослів’я; надавалася перевага слуханню, а не говорінню; піддавалися осуду й висміюванню пустопорожня балаканина, нещирість, неправдивість мовця та фальш у мовленні, недолуге, безбарвне мовлення, зневажливе ставлення до мови. Варті уваги, на думку дослідниці, народні поради щодо культури спілкування: „Говори мало, слухай багато, а думай ще більше”, „Який привіт, такий і одвіт”. Народна мудрість фіксує також багато корисних спостережень щодо риторичної поведінки мовців (Не завжди говори, що знаєш, а завжди знай, що говориш), значне місце відводиться ролі живого слова, умінню ретельно добирати слова й вирази в розмові (Добре слово краще, ніж готові гроші). Великого значення надається доцільності мовлення, ємкості, стислості, логічності мовлення, відповідності зовнішності внутрішньому світові мовця тощо.

Як зазначає І. Франко, оратор, як і письменник, повинен бути „дзеркалом свого часу”, „його сурмачем і літописцем”, він повинен бути носієм і „рефлектором” суспільних відносин. Іван Франко наголошував, що оратормає володіти такими якостями, як розвинені відчуття і сприйняття, емоційність, жива фантазія, уміння спостерігати, аналізувати, синтезувати, швидко реагувати на реакцію слухачів, володіти високими моральними якостями, широким світоглядом, глибокими знаннями в різних сферах. Справжній ритор, за концепцією І. Франка, повинен бути оптимістом, добре розуміти психологію людей, мати гуманне серце, певний „ясний погляд на світ і на людей”, повинен бути в міру об’єктивним та суб’єктивним, тактовним, висловлювати думки якнайясніше, якнайпростіше, якнайкоротше, добре володіти технікою мовлення.

За концепцією І. Франка, справжній оратор повинен багато працювати над собою, адже його успіх – це здобуток інтенсивної „духовної”, тобто інтелектуальної праці „над власною освітою, над опануванням мови..., техніки”. Саме таким і був І. Франко.

У мовленні людини, на думку І. Франка, відображаються її індивідуально-психічні властивості, її „духовне обличчя”. Що більше окремих індивідуально-відмінних прикмет особистості, „чим вони характерніші та гармонічніші, тим багатша, сильніша і симпатичніша індивідуальність людини. Письменник розмірковує про таке важливе поняття, що характеризує ритора, як „склад душі”, яке охоплює не лише розум, інтелектуальну працьовитість, а, звичайно, й мову, що тісно пов’язана з мисленням. Він наголошує, що в кожного мовця є своє особливе, характерне мовлення, свої типові вислови, звороти, своя будова фраз, свої улюблені слова. На думку І. Франка, мовлення має дуже великий спектр відтінків, воно може бути: „штучним”, „силуваним”, „академічно неповертливим”, „мелодійним”, „музикальним”, „ритмічним”, „нешаблонним”, „абстрактним”, „сміливим”, таким, що „містить натяки”, „тактовним”, „помірним художньо”, „без ніяких риторичних штучок”, таким, що в ньому немає „ані тіні пересади, переладовання, бомбасту і неприродності”. Справжній красномовець, за Франком, повинен володіти „комбінаціями творчих та рефлексійних здібностей”. Іван Франко дає влучну характеристику великим митцям слова, геніальним письменникам, зокрема таким, як М. Гоголь, О. Пушкін, Ф. Достоєвський, але його слова можуть стосуватися і тих, хто володіє майстерністю „живого” слова, оскільки така майстерність, мовленнєвий артистизм, якщо так можна сказати, для кожної талановитої індивідульності будуть різними „... які ж величезні різниці між їх артистичним світоглядом! Коли один, як говориться звичайно, сміється крізь сльози, а другого слово гримить мов органи у величному храмі, то творчість третього се мов величезна психіатрична клініка...”.

У промові на ювілеї М. Драгоманова І. Франко також вказує на риси та властивості великого речника українського народу: „ Ніщо так не дає змоги пізнати вдачі сього чоловіка, як власне його праці популярні. Коли в письмах для інтелігенції він часто буває їдкий та різкий, то в популярних писаннях видно вповні його щире серце, його велику любов до простого люду і його вміння викладати тому людові найтяжчі, найбільше запутані наукові питання, викладати їх ясно, без лишніх подробиць, та при тім зовсім науково... не швидко де-небудь у Слов’янщині найдеться популярний писатель, котрий би писав так ясно і приступно, з таким широким знанням і був так гаряче пройнятим поступовими та народолюбними думками, як Драгоманов... Драгоманов не дбав ніколи про те, щоб його любила широка юрба інтелігенції, бо він ніколи не підхлібав її зіпсутому смакові, її лінивству та трусливості. Він завсігди обертався найрадше до молодіжі, а головна ціль його думок і змагань був простий народ, його просвіта і піддвигнення. І коли нині власне ті дві громадки шанують його працю, то се знак, що та праця не пропала марно. Та думки його мають то до себе, що раз запустивши коріння, не гинуть, а ростуть і кореняться чимраз далі; вони, мов той квас, котрого кришка, вкинена до тіста, будить в нім внутрішню працю, котра поти йде, поки все тісто не прокисне. Маймо надію, що се зробиться якнайшвидше і якнайповніше в інтересі розвою і добра нашого народу!” З цього тексту зрозуміло, що такі погляди близькі самому І. Франкові. Як видно з підсумкового фрагменту промови І. Франка, він на практиці зреалізовував усі ті важливі постулати, які пропонував теоретично враховувати тим, хто претендує на звання красномовця.

У цьому аспекті І. Франко, як і в застосуванні паралінгвістичних засобів, теж є зразком, оскільки справжній оратор повинен володіти і „мовою рухів”. Неприпустимою є абсолютна нерухомість, оціпеніння під час виступу, але не потрібною є й зайва жестикуляція, що не була властива І.Франкові. Поза, жести, вираз обличчя, погляд оратора мають посилювати емоційність та експресивність його мовлення, набуваючи запрограмованого оратором смислу. Це Іван Франко також врахував у своїх виступах.

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 112; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!