Та довідково-інформаційні матеріали 1 страница

Методичні рекомендації

до семінарського заняття № 2(див.:мет.рек. до сем.зан.1)

З кожного питання плану виробіть стратегію виступу (головна теза (провідної ідеї), завдання (мета) та надзавдання (спонукання до певних дій)), наприклад: Переконати аудиторію в тому, що Інокентій Ґізель – український Аристотель, та спонукати слухачів до вдосконалення своєї ораторської майстерності.

Індивідуально зберіть матеріал, складіть розгорнутий план, розробіть власну тактику (система дій, спрямованих на ефективну реалізацію стратегії виступу): тактичні способи й прийоми, тип композиційної побудови тексту (лінійний, спіральний або кільцевий, спосіб інтеграції тексту (когезія, ретроспекція або проспекція) за принципом найбільшої ефективності використання.

Обговорюючи перше питання плану, зверніть увагу на те, що слов’янське ораторське мистецтво розвивається на церковних кафедрах, в університетах, судах, у багатьох рисах наслідуючи риторичні традиції Іоана Златоуста.

Іоан Золотоустий, Іоан Золотоуст, Йоан Золотоустий – святий, вселенський учитель, один із засновників Константинопольського патріархату, блискучий оратор і релігійний полеміст, є надзвичайною за колоритом постаттю, яка виділяється навіть серед низки непересічних мислителів і проповідників східнохристиянської Церкви. Він має почесний титул „вселенського вчителя”. Крім Золотоустого цим високим ім’ям Церква вшанувалася ще всього двох своїх діячів: Св. Василія Великого та Григорія Богослова. „Золотоустий” – це також титул, отриманий святим за надзвичайне красномовство та офіційно закріплений Церквою на Халкидонському соборі в V сторіччі. У церквах і понині правиться літургія Іоана Золотоустого. Святитель Іоан відомий не лише віруючим християнам, його спадщиною цікавляться, захоплюються навіть світські науковці, літератори, а останні слова святителя на цьому світі „Слава Богові за все!”, сказані у вигнанні та страшних фізичних муках, стали справжнім символом віри та незламності. Але мало кому відомо, що за освітою та фахом, якщо оперувати сучасними термінами, Вселенський учитель і Константинопольський архієпископ був адвокатом і мав певний час практику!

Коли Іоану виповнилося шістнадцять років, його вчителем став знаменитий учитель красномовства, софіст Ліваній – „останній ідеолог муніципальної аристократії”, як назвав його відомий дослідник Георгій Курбатов. Ліваній свого часу риторичну освіту здобув в Афінах, викладав у Константинополі, а його працями захоплювався навіть імператор. Існує переказ, ніби великий античний красномовець, уже на смертному одрі зізнався, що назвав би Івана своїм наступником, якщо б його не „вкрали” християни. Риторська освіта в ті часи була майже тотожною юридичній освіті.

Золотоустий не був сліпим учнем. Він зовсім по-іншому підійшов до мистецтва краси слова. „ Священне Писання не прагне до краси слів або їх поєднання, воно має в собі Божественну благодать, яка повідомляє блиск і красу словам його ”, – зауважував Святий. Уже з цієї цитати видно (не кажучи про глибинний аналіз текстів промов), що Іоан, засвоївши всю класичну, та, до певної міри, на той час схоластичну систему вміння добре говорити, змістив акценти та запропонував свій підхід до цього виду мистецтва. По-перше, він повністю відкидає, коли на перше місце ставилася форма побудови речень і тексту. Для нього важливішим є не чіткий розрахунок, а „Божественна благодать”, енергія слова, його зерно, яке, потрапляючи в людські душі, проростає, тобто замість раціонального виступає уперед інтуїтивне, підсвідоме, ірраціональне. Отож і не дивно, що Золотоустий, ставши єпископом, сприймав свій талант до красномовства лише як засіб нести до людей Слово Боже. До речі, майже всі численні праці Святого, що дійшли до наших днів є якраз усними виступами, записаними стенографами та відредаговані автором. У Росії 1898 року було здійснене повне видання творів Іоана Золотоустого, яке нараховувало аж дванадцять томів! І це лише праці, що дійшли до наших часів і були перекладені російською мовою.

У Київській Русі, а пізніше й на території України, твори Іоана Золотоустого, у курсі християнської релігійної літератури з’явилися досить давно та набули великої популярності. Наші предки їх переписували та переплітали в збірники „Златоструй”, „Ізмарагд” (XIV – XVII сторіччя). У Європі численні промови святителя Іоана були писані та друковані латиною, а в нас, як тільки з’явилася писемність, були перекладені на слов’янську мову майже одночасно зі Святим письмом і богослужебною літературою. Відомо, що досить значне зібрання творів Золотоустого перекладене на церковно-слов’янську мову в XVII сторіччі в Києво-Печерській Свято-Успенській лаврі. Це були проповіді на послання святого апостола Павла, що перевидані в синодальній друкарні 1894 року. Про те, що українці з великою увагою ставилися до творчого спідку святителя Іоана може свідчити те, як часто митрополит Київський і Галицький Св. Петро Могила посилався на нього у своєму знаменитому Катехизисі 1645 року.

Чому саме твори святителя Іоана Золотоустого (хоч серед святих отців древньої Церкви були й інші чудові проповідники та освічені духовні письменники) набули такого поширення? Для віруючих тут справа простіша. „ Св. Іоан Золотоустий своїм життям і смертю залишив приклад, як треба жити з Богом, як можна досягнути святості, щоб вічно жити на небі й на землі. У численних творіннях святителя і в його житті ми знайдемо відповіді на запитання „чому”, яке ми часто ставимо собі і яке ставлять нам. Чому так, а чому не інакше? ”, – говорить Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет. З людьми менш релігійними складніше. Насамперед, причиною його популярності є беззаперечний талант красномовця та полеміста, навіть на тлі тогочасного розквіту ораторського мистецтва, заснованого на кращих античних традиціях. По-друге, народна любов тісно пов’язана з тими ідеями та авторськими інтерпретаціями вже відомого, які проніс через усе своє життя Золотоуст.

Найбільш відомі оратори Київської Русі Іларіон (ХІ ст.) – перший руський митрополит, найвідоміша серед його праць „Слово про закон і благодать”, Кирило Туровський (ХІ ст.) – чудовий оратор, представник урочистого й учительського красномовства, творець величальних похвал, наприклад, „Слово в новий тиждень після Пасхи”.

Іларіон – церковно-політ. діяч, богослов, мислитель і письменник. Священик княжої церкви під Києвом, 1051 р., без згоди Константинопольського патріарха, поставлений Ярославом Мудрим та церковним собором митрополитом Київським. З іменем Іларіона пов’язане укладання Статуту про церковні суди, участь у літописанні, перекладацька діяльність, книжна справа. Іларіон – автор першого у вітчизняній літературі політично-філософського та релігійно-богословського трактату „Слово про закон і благодать”, одного з кращих творів світової філософської думки. Органічне поєднання християнського універсалізму й глибоко відчутого патріотизму, блискуча ерудиція та літературний талант висувають цю пам’ятку писемності на одне з перших місць в українській філософській традиції. Основою трактату є апологія Руської землі та іманентної долученості її народу до світової історії. З виразним почуттям національної гідності, з позиції цілісності Іларіон здійснює спробу показати чинники, рушійні сили та головні тенденції розвитку людства. В основу покладено принцип телеології (напередвизначеності), який полягає в закономірному, еволюційному, невідворотному русі все нових і нових народів від обмеженого, рабського, напівтваринного, язичницького животіння (цей етап історії Іларіона позначає поняттям „Закон”, „Старий Завіт”) до абсолютно нового, вільного, гуманного, християнського життя, до „Нового Завіту” (цей етап позначено поняттям „Благодать”). Виникнення християнства, індивідуальне хрещення кожної людини, прийняття християнської віри окремими народами є кардинальними, вузловими, революційними моментами лінійного процесу всесвітньої історії на шляху її розгортання від створення Богом-Отцем світу через народження і смерть Ісуса Христа до Страшного Суду – кінця історії, постісторичного, радикально відмінного від земного, довершеного, небесного життя обранців Бога. Християнство відкрите для народів. Хронологічна послідовність моментів долучення до християнства знімається новозавітними постулатами про незворотність переображення кожної людини й кожного народу, наверненням їх у нову християнську віру, тим, що для нового вчення потрібні нові люди, що, за Новим Завітом, „багато хто з перших останніми стануть, а останні – першими”. Отже, – підсумовує Іларіон, – „благодатна віра”, яка за милістю Бога дійшла до руського народу, дозволила йому увійти до всесвітньої історії, стати рівноправним членом сім’ї християнських народів. Бог врятував Русь від ідолослужіння, близького до скотського стану, і привів до „світла розуму” та істини, до життя вічного. Утім Іларіон не відкидає військово-політичних звершень і шляхетності славних предків, усвідомлює наступність поколінь.

Як богослов та екзегет Іларіон вирізняється бездоганним тлумаченням Святого Письма у філософсько-історичному плані. Трансцендентний характер навернення кн. Володимиром Русі в християнство за Божою волею підносить його до рівня апостолів. Влада набула священного характеру, а звідси випливає божественна основа світської влади, її династичність. Сакральність престолонаслідування урівнювала великих князів з візантійськими правителями.

Запозичення зі „Слова” наявні в численних пам’ятках слов’янської писемності. До „Слова про закон і благодать” прилягають „Молитва” та „Співіснування віри”, автором яких визнається Іларіон.

До найвизначніших проповідників-ораторів належить і єпископ із Турова Кирило Туровський (1130 − 1182 рр.) Він є автором численних повчань, послань, молитов. Володів надзвичайним ораторським і поетичним талантом, за що в народі був прозваний другим Златоустом. У проповідях використовував яскраві образні засоби: епітети, метафори, паралельні порівняння, антитези, які, безперечно, збагачували давню українську книжну мову. Його твори, репрезентуючи київську культуру, вміщувалися в збірниках проповідей і настанов грецьких отців рангу св. Іоанна Златоуста. Вони були відомі також болгарам і сербам. Проповіді Кирила є переважно святковими, вони базуються на алегорично-символічному тлумаченні релігійних свят, як це робилося у Візантії. Але Кирило виявив себе глибоко оригінальним ритором, з власним пишним і виразним стилем. Так, у „Слові на Антипасху” (тобто Фомину неділю) Кирило, дещо наслідуючи Григорія Назіанзіна, символічно обіграє весняне оновлення природи, вбачаючи в ньому паралель духовному розкріпаченню людей у християнстві.

Климент Смолятич (помер після 1164) – церковний діяч, мислитель, письменник. Чернець-схимник. Освіту здобув, імовірно, у Візантії, де отримав право на викладання і звання філософа. Досконало знав грецьку мову, богослов’я, риторику. Літопис характеризує його як „книжника і філософа, якого ще не було в руській землі”. 1147 р., без згоди Константинопольського патріарха, поставлений митрополитом Руським.

Серед творів Kлимента Cмолятича збереглося „Послання пресвітеру Хомі”. На думку деяких дослідників, Kлиментові Cмолятичу належить авторство „Повчання про любов”, що збереглось у списках XVI ст. У своєму полемічному „Посланні” Климент Смолятич наголошує на необхідності високоморального способу життя священика. Чи не вперше у вітчизняній духовній традиції він виступає проти стяжання церквою багатства, майна, слави й влади. Посилаючись на античних філософів (Платон, Аристотель), християнських богословів та біблійну екзегезу антіохійської й александрійської шкіл, демострує блискучу, для тієї доби, освіченість і здатність до символічного й духовно-алегоричного тлумачення Святого Письма.

Kлимент Cмолятич вирізняє три етапи світової історії: Завіт (язичники), Закон (ізраїльтяни), Благодать (християни). Закон, за Промислом Божим, скасовує, тобто знімає Завіт, Благодать – скасовує той і той. Kлимент Cмолятич надає перевагу тим, що живуть під Завітом, – вони ближчі до Бога. Закон – велика перепона на шляху до Благодаті. Благодать є світло, істина і дарована Богом свобода.

Для всіх біблійних жанрів характерна одна стильова особливість – підпорядкування форми змістові. Як зазначає С. Абрамович, це не означає відсутність у біблійному тексті риторичних фігур та певної системи користування ними, хоча складалися вони цілком стихійно й за байдужості авторів до всякого „словокрутства”. Риторичний прийом у біблійного автора не є самоціллю, а покликаний уславити Бога, занепокоїти того, хто не вірує. Перевага змісту над формою біблійної розповіді виявляється й у тому, що історичні події в Біблії розглядаються з перспективи стосунків Бога й людини.

Яскравим прикладом біблійного канону є „Повчання Володимира Мономаха дітям”. Цінним “Повчання” є з багатьох причин.

Князь Володимир Мономах – одна з найвидатніших постатей у княжих часах – був сином дуже освіченого князя Всеволода, який славився знанням п’ятьох мов: „Чого не вмієте, то того учіться, так же як отець мій. Удома чинячи, він зумів знати п’ять мов, - а за се почесть єсть од інших країв, – так висловився у „Повчаннях...” Володимир Мономах.

Від свого батька перейняв Володимир Мономах замилування до книжок до освіти. Його матір’ю була грецька царівна, донька цісаря Константина ІХ Мономаха. На київському престолі панував від 1113 р. до 1125 р. й залишив після себе світлу пам’ять, як розумний князь і добрий організатор.

Своє „Повчання дітям” князь Володимир Мономах написав у досить поважному віці, про що свідчать слава: „Сидячи на санях (тобто, готуючись до смерті), помолився я в душі своїй і воздав хвалу Богові, що він мене до сих днів, грішного, допровадив”. Аналіз тексту показує, що твір був написаний десь у середині лютого – на початку великого посту 1117 року.

Якщо взяти зміст „Повчання дітям”, то в ньому можна виділити три окремі частини: релігійні вказівки; правила, що торкаються обов’язків князя; життєпис самого автора, що має служити дітям прикладом і наукою. Опираючись на Святе Письмо та писання отців церкви, говорить Мономах у релігійному викладі про Божу любов і Божу всемогутність. Коли ми, думає автор, на кого лихі, бажаємо його крові. Натомість Бог терпить усі наші гріхи й дає можливість за допомогою каяття, сліз і молитви одержати над ними перемогу й позбутися їх. Дає також докази Божої всемогутності, діла якої – сонце, місяць, темрява, світло, води, земля, птиці, риби й людина у всіх своїх подобах і обличчях. Закликає до каяття, поклонів, молитов. Навіть серед ночі добре є співати побожні пісні й бити поклони. Так само сидячи на коні, коли нема іншого діла, ліпше говорити: „Господи помилуй”, ніж думати якусь нісенітницю.

У другій частині говорить автор про обов’язки щодо ближнього як про повинності доброго господаря. Наказує допомагати бідним, брати в опіку вдовиць і сиріт. Забороняє карати смертю: „Ні невинного, ні винного не вибирайте й не кажіть убивати”. Велить додержуватися присяги, шанувати священиків, ченців, старшин, викинути гордість із серця, застерігатися лінощів.

Звертаючись до синів, Володимир Мономах радить самим виконувати всі обов’язки на війні, самим слідкувати за всім, не покладаючись ні на кого.

Дає настанови, що стосуються гостей. Їх потрібно шанувати, з якої сторони вони б не прийшли, бо гості, чи то подорожні, мимо ходячи, прославляють чоловіка по всіх землях – або добрим, або лихим”.

Жінку, як радить Мономах, потрібно любити, але не давати їй влади над собою. „Що вмієте, – закінчує автор свої вказівки, - того не забувайте, а чого не вмієте, того вчіться... І нехай сонце не застає вас у постелі...”

У третій частині „Повчань...” Володимир Мономах розповідає про різні пригоди й небезпеки у своєму житті, із яких би вийшов цілий і здоровий. Говорить це з метою пояснити нащадкам, що все на Землі відбувається з волі Господа Бога нашого. На це дає приклади з власного життя: два тури брали його на роги: лось раз топтав ратицями, другий раз колов рогами; дикий кабан вирвав йому меч; ведмідь укусив його за ногу; лютий звір скочив на плече й повалив його разом з конем. Але все-таки Бог стеріг і хоронив його. Він радить „Шануйте Бога, який дав нам милість свою”.

При написанні „Повчання...” користувався Володимир Мономах „Завітами дванадцятьох патріархів” і такими статтями як „Повчання синам Ксенофонта” та „Повчання синові Феодори”, що ввійшли в збірник князя Святослава.

У світлі порад і вказівок „Повчання...” на весь зріст постає перед нами постать самого автора. Він являє собою ідеал християнського лицаря та взірець тих лицарів, що в одній руці держали меч, у другій – хрест.

Його лицарська вдача проявляється в тих його порадах і вказівках, у яких каже своїм синам терпеливо витримувати незручності воєнних походів, самим на війні усе пильнувати, ні на кого не покладатися, коли згадує свої походи проти половців та пригоди на полюванні.

Поруч із тим Володимир Мономах – приклад доброго, справедливого християнського володаря, що не дозволяє сильнішим кривдити слабших, що велить опікуватися бідними, вдовами й сиротами, що вважає священним обов’язком бути гостинним, що в житті керується засадами християнської релігії.

Відповідаючи на друге питання, обов’язково зазначте те, що українське красномовство розвивалося двома шляхами:

1) проти орієнтації на досвід західних проповідників, за взірець бралися твори Іоанна Златоуста;

2) „латинницький” проповіді з мистецькими ознаками (тексти візантійські староруські, південнослов’янські, західноєвропейські, польські), ритори-просвітителі, послідовники Петра Могили, засновника Києво-Могилянської академії.

Українська національна риторика як художня ораторська проза (ХVІ – ХVІІІ ст.) розвивається в часи національного риторичного Ренесансу. Її джерелами були народний золотослів, народна етика й естетика слова. На формування вітчизняної риторики вплинули праці Аристотеля, Діонісія Галікарнаського, Горація Цицерона Квінтіліана, анонімні „Риторика до Гереннія”, „Про високе...”. Серед відомих на той час ораторів можна назвати Іоанікія Галятовського, Антонія Радивиловського, Єпіфанія Славинецького, Симона Полоцького, Стефана Яворського, Гаврила Чужинського, Феофілакта Лопатинського, Феофана Прокоповича.

Розквіт національного світського та духовного красномовства припадає на ХVІІ – ХVІІІ ст. Випускники академії відзначалися високим рівнем професійної підготовки. Про це свідчила полілінгвістичність знань студентів: знали кілька живих і мертвих мов, складали орації, оди, поезії, пісні, розігрували театралізовані свята, користувалися повагою як у себе в країні, так і за її межами. У ХVІІ – ХVІІІ ст. – 8 класів академії, курс навчання 12 років: фара (аналогія) – підготовчий клас; граматичні класи (інтима, граматика, синтаксима), поетика (1 рік), риторика (1 рік), філософія (2 роки), богослов’я (4 роки). Вивчали „сім вільних наук”: граматика, піїтика, риторика, арифметика, геометрія, філософія, музика). Випускник Києво-Могилянської академії мав володіти кількома мовами, трьома стилями мовлення: високим (видатним, поважним, піднесеним, великим), середнім (скромним, квітчастим, поміркованим, однорідним), низьким (простим, фамільярним).

Найдавнішим підручником з риторики, складеним українським автором, за яким читався курс риторики в Києво-Могилянській академії, був „Оратор Могилянський” професора Йосифа Кононовича-Горбацького (1635 р.). Написано його латинською мовою за зразком твору великого римського оратора Марка Тулія Цицерона „Поділи ораторські”. У своєму курсі риторики Й. Кононович-Горбацький ставить не форму, а зміст: практичність промови, здатність його автора відгукнутися на актуальні проблеми сучасності. Він вимагав від оратора широкої освіченості, компетентності, оволодіння духовною культурою свого часу. В основу теорії красномовства він кладе ораторську практику, обґрунтовуючи свою думку цитатою Цицерона про те, що не красномовство народилося з теорії, а теорія з красномовства. Першочерговою метою оратора автор вважає вміння переконувати. При цьому оратор повинен викликати довір’я слухачів та схвилювати їх, тобто вплинути на розум і почуття. Найбільшого ефекту може досягти той оратор, у якого природні здібності поєднуються з умінням, набутим у процесі навчання та практики, тобто майстерністю. До природних здібностей він зараховує вміння вільно володіти мовою, мати певну силу голосу й міцне тіло. Й. Кононович-Горбацький застерігає від частого повторення одного й того ж звука, від асонансів і консонансів. Він вважає, що краще вживати, наприклад, форми найвищого порівняння прикметників, ніж прикметники звичайного ступеня. Пропагував уживання синонімів, тропів і фігур. Почесне місце серед стилістичних засобів, якими повинен користуватися оратор відводилося ампліфікації, тобто нагромадженню епітетів, синонімів, однорідних членів речення тощо. Автор вважав, що засіб ампліфікації сприяє хвилюванню душі й викликає довіру до оратора, отже, впливає на емоції слухачів. Ампліфікація не є багатослів’ям і пустою прикрасою промови, вона допоможе вводити додаткові відомості для аргументації окремих положень. Особливого розвитку засіб ампліфікації набрав у творчості українських проповідників барокового напряму. Важливе місце теоретики красномовства відводили слову. Місце слова в реченні залежало від його змісту й ритмотворчих можливостей. Слово розкриває своє значення й естетичні якості лише в сполученні з іншими словами. Тому перед оратором як художником слова стоїть завдання знайти таке поєднання лексем, щоб воно утворювало художню цінність. Шкільні вправи тих часів, що дійшли до наших днів, є свідченням того, як на уроках з риторики навчали працювати над словом. Вправи, пропоновані учням, підтверджують думку про те, що кожне слово, вжите в новому реченні, виявляє нові нюанси значення. Й. Кононовичу-Горбацькому близькою була ідея Цицерона про те, що справді красномовний той, хто звичайні речі виражає просто, великі – велично, а середні – помірково. Ця Цицеронова ідея була джерелом теорії про три ораторські стилі – високий, середній і низький, – яка розроблялася теоретиками та практиками красномовства в Києво-Могилянській академії.

У середині XVII ст. значної ваги в духовному житті українського народу набрала полемічна публіцистична проповідь, яка переросла релігійні рамки й мала загальнокультурну та політичну цінність Вона стала активним засобом впливу на населення. Найвідомішими представниками ораторського стилю цього часу були вихованці Києво-Могилянської академії, а потім її викладачі Лазар Баранович та Іоаникій Галятовський і проповідник Києво-Печерської лаври Антоній Радивиловський. У курсах риторики цього часу важливе місце посідає гомілетика – частина риторики, у якій викладаються настанови щодо створення спеціально церковних проповідей.

Найбільшою видатною та характерною постаттю в цій сфері був, безперечно, ректор Києво-Могилянської академії Іоанникій Галятовський (помер 1688), який залишив яскравий слід у культурі. Його риторичний твір „Ключ розуміння” (1659) став першим друкованим посібником з гомілетики, куди увійшли вибрані проповіді автора. У них втілено просвітницьке прагнення популяризувати досягнення сучасної науки. Щоправда, з сучасного погляду його „казання” мають „усі прикмети схоластичної, далекої від життя проповіді”. Однак для свого часу І. Галятовський був справжнім світочем науки.

У його спадщині помітне місце посідає трактат „Наука короткая альбо способ зложеня казаня”, написаний рідною мовою. Він містить правила й принципи складання проповідей (казань). Автор спирався на західні зразки, але використовував також традиції Іоанна Златоуста. Так, слідом за останнім І. Галятовський визначає дві частини гомілетики:

1) правила вибору теми зі Святого Письма;

2) правила викладу.

У всякому „казані” автор пропонує виявляти три частини: ексордіум (вступ), нарацію (оповідь) та конклюзію (завершення). Усі ці частини не повинні відхилятися від основної теми. Велику увагу приділено й завданню ясності стилю: автор закликає, аби всі люди зрозуміли, про що мовиться в проповіді, до ясності, виразності й простоти.

Інколи Галятовський удається до живого змалювання життєвих подій, особливо, якщо прагне надати „матеріальності” дивам, необхідному моменту проповіді (збірка „Небо новое” про чудеса Богородиці). Часом він використовує й елементи живої народної мови.

Інший відомий проповідник ректор Києво-Могилянської колегії Лазар Баранович написав книгу „Меч духовний є глагол Божий” (1666 р.); у якій 55 слів-проповідей, написаних за правилами шкільної гомілетики, і „Труби словес проповідних”, що містять 80 проповідей на різні свята. Самі назви книжок уже свідчать, що написані вони образно, високим стилем церковної риторики.

Найповніше барокові тенденції у вітчизняній риториці відобразилися в публіцистично-ораторській прозі талановитого українського письменника й культурно-освітнього діяча Антонія Радивиловського, який розробив методику складання й виголошення проповідей, визначив завдання ораторів, склад аудиторії. За теорією Радивиловського, проповідник, оратор є послом Бога, його вустами промовляє сам Бог. Тому проповідник повинен бути всезнаючим, глибоко порядним, чесним. Радивиловський радив (і сам так робив) проповіді будувати логічно, використовувати вставні оповіді з античної й середньовічної літератур, міфології, прикрашати хитромудрими порівняннями, байками. Відомими є байки Радивиловського „Лис і Журавель”, „Рак і Раченята”, „Лис і Козел”.

А. Радивиловський, пояснюючи факт компілятивності своїх проповідей, наводить таке порівняння: якщо господар, зібравшись засіяти ниву, не має власного насіння, він позичає або купує його в сусіда. Так повинен робити й проповідник, якщо в нього у слові немає потрібних прикладів для підтвердження проголошуваних ідей, він мусить брати їх у сусідів, тобто вишукувати з інших джерел. Добір і використання прикладів визначався суспільними поглядами, творчою оригінальністю й художнім смаком письменника. Так, Л. Баранович, наприклад, у передмові до збірки проповідей „Меч духовний” пише, що він не використовує у своїй творчості ні байок, ні якихось інших історій, лише церковно-релігійні джерела, тобто він не користувався світським матеріалом. І. Галятовський та А. Радивиловський, навпаки, максимально користуються матеріалами світського характеру. В А. Радивиловського до проповідей вплетено багато байок, притч і різних історій. І. Галятовський полюбляв переважно оповідання, легенди. Таким чином, творчий характер і самобутність української проповіді другої половини XVII ст. проявлялися в доборі та організації матеріалу (прикладів) згідно з ідейно творчою настановою і рівнем майстерності проповідника. Одні з них більше запозичували й обробляли сюжети, що походять з церковно-учительних джерел, інші тяжіли до світського матеріалу і фольклору. На допомогу проповідникам укладалися спеціальні збірники прикладів, які можна було використовувати в майбутніх казаннях. Кілька таких збірників уклав і І. Галятовський. Отже, українські ораторське проповідницькі твори насичені великою кількістю оповідань, сюжети яких походять з міжнародної скарбниці доби античності, середньовіччя й ренесансу. Так заносилися в Україну нові теми, сюжети, жанри, а ораторські твори насичувалися різним публіцис­тичним, науковим матеріалом; відомостями історичного, географічного, природничого характеру й набували здатності перетворюватись у своєрідні енциклопедії.

Заслуговує на увагу постать Інокентія Ґізеля (бл. 1600 – 18(28).11.1683, Київ) – українського освітнього церковного й суспільного діяча, ученого-богослова, філософа, історика. Лазар Баранович називав його українським Аристотелем. Походив з Пруссії. В 1642 р. закінчив Києво-Могилянську колегію, згодом деякий час навчався за кордоном (імовірно – в Англії). За дорученням православного київського митрополита П. Могили керував Печерською друкарнею. 1645–1650 – професор і ректор (з 1646 р.) Києво-Могилянської колегії, де читав курси філософії, психології тощо. Першим з відомих професорів Києво-Могилянської колегії в лекціях висував тезу про незнищенність речовини, суттєво випередивши цим у нові часи Лавуазьє й Ломоносова. З 1656 р. – архімандрит Києво-Печерської лаври. Брав активну участь у створенні „Києво-Печерського патерика” (1661). Ґізелю приписують авторство „Синопсиса” – першого нарису історії України. Автор полемічних творів, спрямованих проти унії та єзуїтів. У своїх розмірковуваннях Ґізель використовував філософську спадщину античності, патристики, схоластики, особливо другої; з новітніх учених орієнтувався на ідеї Д. Кардано, Г. Галілея, М. Коперника та ін. Ґізель був одним з найосвіченіших людей в Україні 17 століття. Автор філософсько-богословських праць: „Твір про всю філософію” (1645–1647), „Мир з Богом людині” (1669) та полемічного трактату „Правдива віра” (1668). У своїх творах Ґізель намагався, зокрема, визначити родовід слов’янських народів. Виданою його працею, яка може розглядатися як протосоціологічна є „Синопсис” (від грецького „огляд”), де він зокрема описував життя тогочасного суспільства. В іншій своїй праці „Про народ Роксолянський і його наріччя” цей філософ та історіограф характеризував українців як носіїв високої й оригінальної культури, які рано винайшли писемність і прийняли християнство. Будучи архімандритом Києво-Печерської лаври І. Ґізель боровся за незалежність української православної церкви, яку активно поглинала московська.

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 127; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!