Та довідково-інформаційні матеріали 2 страница

Стефан Яворський, викладаючи риторику в Києво-Могилянській академії, написав підручник з риторики „Риторична рука”, у якій виклав теоретичні засади риторики стосовно п’яти її розділів (п’яти пальців „риторичної” руки): інвенція, диспозиція, елокуція (елоквенція), меморія, акція. У Яворського − це винахід, розміщення, вітійство (тропи і фігури), пам’ять і виголошення.

Трактат Стефана Яворського „Камінь віри”, як зазначає Ю. Самарін, „було написано переважно для росіян, котрих сколихнула протестантська проповідь; для їхнього переконання він виклав усі православні догмати, що їх заперечували протестанти, … навів докази й заперечення щодо закидів протестантів. Тому вся книга є зображенням двобічного – позитивного і неґативного”. Отже, цей трактат написаний у формі нібито поліфонічного музичного твору. На початку кожного розділу подано основні тези (теми), іншими словами, автор чітко визначає мету подальшої оповіді. Далі наводяться численні свідчення й приклади, тлумачення святими Отцями складних текстів, згадуються події священної історії. Вирішенням окремих догматичних питань завершується перша частина роздуму, а друга містить заперечення супротивного вчення. Завершуючи, Стефан Яворський посторює всі свої доводи, викриває у протестантів багато непослідовностей. Твір має чітку внутрішню ритмічну побудову.

Промови Яворського – зразки риторичного мистецтва, де застосовуються метафори, алегорії, запитання, несподівані звороти, прислів’я, притчі та символи, які часто перемежовуються латинськими та російськими силабічними віршами. Це, без сумніву, надає їм жвавості, грайливості, відкриває широкий простір для дотепності та винахідливості, але позбавляє їх природності та простоти.

Риторичні надбання Києво-Могилянської академії XVIII ст. були значними ще до Феофана Прокоповича. Риторика була живою наукою, яка готувала до життя, давала „хліб”. Кожний ритор читав свій навчальний курс, що складався з теоретичної частини (лекцій, трактатів) і практичної (диспутацій, діалогів). В архівах збереглося 183 рукописних риторики.

Проте, незважаючи на різні назви, усі риторики цього періоду мали однотипну структуру:

а) загальна риторика, що складалася зі вступу й теоретичної риторики;

б) часткова, або прикладна, риторика.

Теоретична риторика складалася з п’яти розділів (інвенція, диспозиція, елокуція, меморія, акція) і містила виклад основних понять і категорій риторики.

Часткова риторика викладала технологію й методику та різноманітні поради й рекомендації підготовки й виголошення промов усіх родів, видів і жанрів залежно від сфер суспільного життя, для яких ці промови призначалися. Зміст часткової риторики і її конкретний матеріал суттєво залежав від наукових поглядів, художньо-естетичних уподобань, риторичної підготовки й ораторської практики авторів. Вони могли називати (за бароковою традицією) розділи риторик назвами квітів (берізки, тюльпани, троянди), пір року (весна, літо), частин тіла („риторична” рука).

Якщо з цих позицій подивитися на історію Російської держави, частиною якої була Україна, стає зрозумілим, як мало місця було відведено в ній ораторському слову. Лише реформи Петра І викликали в Росії нове піднесення ораторського мистецтва, і в XVIII ст. воно пов’язане з діяльністю видатного просвітителя, викладача Києво-Могилянської академії Феофана Прокоповича. Знавець філософії, витончений політик, талановитий літератор залишив чимало значних творів у певних галузях знань. Першим виступом, що дав йому гучну славу, була тріумфальна проповідь, виголошена під час зустрічі Петра І – переможця Полтавської битви: „ Ясно на весь світ сяйнула слава Російських воїнів, і серед Марсових хвиль не схитнулось мужнє твоє і твого воїнства серце, коли від нестерпного громогласу стогнала земля, коли суміжні країни страхом зрушились, і закрив диск сонця дим, з прахом змішаний, тоді відстояли хоробрість і мужність твого воїнства, не проронили крику, ні гласу, слухали всіх вождів своїх веління, не переступили жодної межі ратного чину і закону, бачачи незліченні на них смерті, що йшли, і не відвернули очей, і не повернули сліду назад, але паче попрямували смерть на смертоносного супостата несучи ”.

Ворог пишномовності, вітійства, властивих проповідникам того часу, Феофан Прокопович обстоював простоту, доступність і водночас наочність й образність мови. Ці риси він прагнув затвердити у зведенні правил, написаних ним і підписаних Петром І як обов’язковий документ. Розділ про красномовство був першою спробою утворити правила російського красномовства, регламентації публічного виступу. Немає сумніву, що подібне ставлення до ораторського мистецтва свідчить про прогресивні погляди ритора і, безумовно, є вагомим внеском у розвиток теорії вітчизняного красномовства. Загалом, Ф. Прокопович, широко використовуючи античний і сучасний досвід, дає безліч цінних практичних порад щодо організації тексту, розташування матеріалу, використання книжних і усних джерел тощо. Він детально змальовує техніку промови, не обминаючи увагою артикуляцію та пунктуацію. Звертає увагу він і на способи збудження емоцій аудиторії: любові, прагнення, надії, радості, співчуття, жаху, розпачу, сорому. Окремо говориться про місце жарту в промові, тонко диференціює види іронії. Ф. Прокопович не обмежувався лише церковним красномовством – він виклав своє бачення техніки судової промови. Його твори були джерелом ерудиції, він подав зразки писання листів, мовних зворотів, велику увагу приділив казуальному моменту (промови офіційні, панегіричні, весільні, на вручення подарунків, на привітання гостей, на поховання тощо). Відомі такі його настанови: бути сумлінним у науках, вивчати взірці ораторських виступів минулого, під час виступу виявляти скромність, почуття міри, уникати у промовах повчань, настанов, зловживання займенника „ви”, особливо, коли йдеться про помилки слухачів. У цьому випадку етика виступу вимагає включення оратора до тих, кого критикують – „ми не зрозуміли...”.

Відомо, що указ Петра І 1724 р. („Панам сенаторам... заборонити промову читати по папірцю, токмо своїми словами, щоб дурість кожного всім явна була”) вийшов слідом за появою „Духовного регламента” Ф. Пропоковича.

Підручник риторики, який створив Ф. Прокопович, увібрав у себе прогресивні ідеї Аристотеля і складався з десяти книг:

Книга І. Загальні вступні настанови.

Книга II. Про підбір доказів і про ампліфікацію.

Книга III. Про розташування матеріалу.

Книга IV. Про мовностилістичне оформлення.

Книга V. Про трактування почуттів.

Книга VI. Про метод писання історії і про листи.

Книга VII. Про судовий і дорадчий рід промов.

Книга VIII. Про епідиктичний, або прикрашувальний, рід промови.

Книга IX, Дещо про священне красномовство.

Книга X. Про пам’ять і виголошування.

Метод риторики автор вбачав у тому, щоб навчити, як у промові за допомогою оволодіння мистецтвом слова дати відповіді на важливі запитання й переконати, що ці відповіді є правильними. Джерелами красномовства він вважав природу, талант, освіту, тренування, наслідування. Учений обстоював принцип античної класичної естетики про відповідність словесного вираження ідейно-емоційному змісту. У своєму курсі риторики він писав про чесноти ритора, який повинен уміло розпочинати виклад, бути поважним у повчанні, дотепним у розважанні, сильним і багатослівним у зворушенні, і, нарешті, підбирати стиль не на свій розсуд, а згідно з вимогами справи й часу.

Творчо використовуючи досягнення античної риторичної науки, Ф. Прокопович розробляє вчення про три стилі: високий, квітчастий і низький. Завдання й мета високого стилю – хвилювати аудиторію, для чого слід добирати емоційні, величні способи викладу: часті метафори, піднесені фігури. Квітчастий стиль має приносити насолоду, для чого вживаються гарні способи вислову: часті тропи, помірковані сентенції, дотепні вислови. Низький стиль „ужить для повчання і вживається у розповідях, якими ми повчаємо інших. Він виключає сильні емоції, рідко вживає фігури, тропи, буденні справи. Повчання вимагає низького стилю, розвеселення – середнього, а зворушення – високого”

Ф. Прокопович – автор славнозвісного „Букваря”, за яким вчилися українці, росіяни, білоруси, молдавани, грузини, серби, болгари, греки та інші. Він закликав учених академії до формування самостійного мислення, мріяв про генерацію українських „знавців, а не крамарів науки”. Учений володів багатьма мовами, писав українською, латинською, російською, старослов’янською, німецькою, англійською, французькою, шведською, польською мовами. Така полілінгвістична культура і сьогодні вражає. Останніми передсмертними словами просвітителя були такі: «О, голово, голово, розуму впившись, куди ся прихилиш?»

Першою справжньою теорією російського ораторського мистецтва стала праця великого російського вченого М.В. Ломоносова „Короткий посібник з красномовства”, написана в 1743 р., яка побачила світ лише в 1748 р. За Ломоносовим, ораторові мають бути властиві п’ять основних якостей: природна обдарованість, під якою мається на увазі гнучкість мислення, його самостійність, пам’ять, володіння диханням, голосом, зовнішні дані; шанування науки красномовства, тобто вивчення законів красномовства; бажання вивчати кращі взірці красномовства минулого; обов’язкові вправи з укладання промов, бо це уможливлює готовність до імпровізованого виступу; знання інших наук, тобто велика ерудиція, освіченість.

Особливу увагу Ломоносов приділяє співвідношенню емоційного та раціонального у виступі. Є ціла глава в трактаті „Про спонукання, задоволення і змалювання упереджень”, у якій він говорить, що найкращі доводи не мають такої сили, щоб „упертого схилити на свою сторону”, бо люди часто діють не відповідно до розуму, а згідно з характером. У цьому випадку ораторові допомагає звертання до почуттів слухачів. Виголошення промов, культура мовлення, чіткість і виразність виступу висвітлені в згаданій праці.

Інші київські ритори XVII–XVIII ст. наслідують в основному ті самі принципи. Їхні підручники поділяють на загальні,у яких викладені основні принципи красномовства, конкретні,що стосуються „професійного” моменту, та прикладні,які навчають практичним прийомам елоквенції.

Не варто, однак, завищувати якість цих підручників. Аж до кінця XVIII ст. навчання риториці велося латинською мовою, сухо й схоластично; адресатом був слухач духовного навчального закладу, якого орієнтували на розрізнення видів проповідей і правильне розташування їх частин. Такими були, наприклад, посібники архієпископа Анастасія Братковського (1806 р.), „Руководство к церковному красноречию”, підручник 1820-х років, перекладений з латини, книга І. Ризького лише підсумовували в цій галузі усе досягнуте, прагнучи до упорядкування матеріалу.

Григорій Савич Сковорода народився 3 грудня 1722 року в с.Чорнухи на Полтавщині в бідній козацькій сім’ї. Ще в дитинстві в Григорія проявляється хист до гри на народних інструментах та складання віршів. Першу освіту здобув у сільського дяка, а згодом його віддали до церковнопарафіяльної школи, де ще більше стають помітними його здібності до наук, співу та музики. У 1738 році Григорій Сковорода вступив до Києво-Могилянської академії. У грудні 1741 року, згідно з царським указом, Г. Сковороду разом з іншими музично обдарованими студентами заберуть до придворної хорової капели цариці Єлизавети, де близько трьох років він буде співаком і дістане ґрунтовну, як на той час, музичну освіту і звання „придворного уставщика” та розширить свій мистецький обрій, що потім віддзеркалиться у його творах. Повернувшись в Україну продовжує навчання в Академії, а потім, як член російської місії, їде за кордон.

На формування Сковороди як ритора зробили вплив теоретичні настанови риторик та поетик, які він мав можливість засвоїти в Києво-Могилянській академії настільки, що й сам викладав поетику спочатку в Переяславській семінарії, а потім – у Харківському колегіумі, відразу ставши педагогом-новатором, бо вже з перших кроків педагогічної діяльності він почав утілювати в навчанні й вихованні нові принципи. Г.С. Сковорода виходив з потреб життя, ураховуючи природні нахили та здібності слухачів. Учні його любили за те, що він говорив просто, без зайвих жестів і заучених фраз, наче батько з рідними дітьми. Від його слів віяло безмежністю думки, життєвим досвідом та щирими переконаннями. Прості вдумливі виклади супроводжувалися притчами, змістовно насиченими, іноді доповнювалися багатозначними алегоріями. Не можна було слухати такого викладача пасивно.

Г. Сковорода віддав данину панегіричному жанру. Києво-Могилянська академія з давніх-давен славилася як школа, де вміли складати панегірики на честь сильних світу цього. Здебільшого ці вірші не мали ніякої художньої цінності, і писали їх спудеї з чисто практичною метою – звернути на себе увагу тих, хто міг допомогти зробити кар’єру. Нестриманість і нескромність українських шкільних панегіристів відзначає багато дослідників. Нічого цього ми не знайдемо в панегіричних віршах Г.Сковороди. Недарма поет у числі інших вад свого часу в ранній редакції пісні „Всякому городу нрав і права” відзначає і брехливість тогочасних панегіристів: „Тот панигірік сплЂтает со лжей”. Г.Сковорода ніколи і нікого не улещував і не прагнув за допомогою віршів здобути якісь блага: його вірші відзначаються натхненням і щирою схвильованістю. В одній з найбільш ранніх пісень Г.Сковорода прославляє єпископа І. Козловича, слідуючи за звичним трафаретом цього жанру. Він виявляє при цьому почуття міри й такту, спонукаючи покровителя до сприяння моральному вихованню громадянства. Ще більшою щирістю, теплотою й оригінальністю характеризується „отходная пЂснь” Гервасію Якубовичу. На загальному тлі панегіричної поезії, сповненої безмірних вихвалювань покровителів, ця пісня могла здатися надто скромною. Г.Сковорода визнає за потрібне пояснити адресату: „Правда, наша пісня майже зовсім селянська й проста, написана простонародною мовою, але я сміливо заявляю, що при своїй простонародності й простоті вона щира, чиста й безпосередня”. Він висловлює своє презирство до лестощів, якими підсолоджували свої твори тогочасні невгамовні панегіристи. Ця тема, очевидно, зачіпала його естетичну свідомість. Те саме слід сказати й про панегірик Йоасафові Миткевичу, у якому Сковорода вихваляє покровительство наукам, „благость”, „кротость”, доброту, порівнюючи єпископа з добрим садівником. На словесно-образні та формально-стильові особливості вірша вплинули прийоми й засоби, регламентовані поетиками XVII – XVIII ст.

У 1759 році Г.Сковорода переїздить до Харкова й викладає в місцевому колегіумі поетику. У колегіумі про нього йшла слава як про талановитого поета, відомого вченого й оратора. Але через 10 років він остаточно вже залишить стіни Харківського колегіуму, так і не знайшовши спільної мови з начальством. З цього часу й до самої смерті Г. Сковорода буде мандрівним філософом та народним учителем-просвітителем.

Обговорюючи третє питання обов’язково зазначте, що в XVI ст. на небосхилі вітчизняної культури зійшла сліпучо-яскрава зірка таланту Станіслава Оріховського, світло якої із захопленням спостерігала вся освічена Європа. Найвизначніша постать серед східнослов’янських гуманістів доби Відродження, письменник, мислитель, тонкий знавець класичної латини С.Оріховський спізнав славу ще за життя.

У Західній Європі його величали „рутенським (українським) Демосфеном”, порівнювали з Цицероном. Відомий польський історик Мартин Кромер з такими словами: „ Не думай, мій Оріховський, що твоє ім’я не відоме за кордоном. В Італії, Іспанії, Франції й Німеччині мені доводилося чувати схвальні відгуки про твої твори, які становлять гордість і захист Вітчизни. Я не зустрічав там ученого, який би не читав їх і не підносив би до небес твоєї дотепності, красномовства та вченості...”.

Станіслава Оріховського отримав визначну на той час освіту. Жага до науки та мандрів підштовхнула його продовжити своє навчання у Віттенберзькому та Падуанському університетах – найславніших на ті часи наукових закладах Європи. У Віттенберзі він знайомиться з Мартіном Лютером – основоположником однієї з течій протестантизму. Мартіну Лютеру настільки припав до душі гострий на розум юнак, що він поселив його в себе.

С.Оріховський відомий своїми науковими ідеями. Він вивчає світові цивілізації й доходить висновку, що саме трипільці та їхні нащадки створили культуру, яка стала найвеличнішою прабатьківщиною індоєвропейської та інших регіонів культурного прогресу.

Непересічність особистості С.Оріховського проявилася і на терені історичному. Так, на відміну від представників риторичного напряму європейської історіографії доби Відродження, які, в основному, посилалися на авторитет античних авторів, він ввів у сучасну йому історіографію поняття новітнього історичного документа, який охоплював поточні події та явища суспільного життя. С.Оріховський обґрунтовував також необхідність критичного підходу до такого роду історичних джерел. У майбутньому розвиток подібних принципів привів до утвердження історії як наукової дисципліни.

Крім того, він заклав передові для свого часу політичні ідеї. Ідеться про розробку ідеї правової держави. Письменник вважав, що в тих країнах, де нехтується природне право (постають тиранічні форми влади), усе без винятку населення перетворюється на невільників. Звідси й інший висновок: гарантом свободи громадян є правовий устрій держави. Таким чином, твори Оріховського тим цінні для нашого сучасника, що не втратили своєї актуальності та значення і в наш час.

С.Оріховський безперервно підкреслював, що він з Роксоланії, тобто з України, і цим вплинув на духовне відродження української нації. Свої твори часто підписував подвійним прізвищем – Оріховський-Роксолан або Оріховський-Русин.

Права та свободи українського народу постійно відстоювались у його працях. Ось цитата з його листа до польського короля Августа Ягелона: „ Та доки ти живеш у Краківському замку, люд на Русі нещасливо гине. Та ще й як гине! Цього без сліз і розповісти неможливо: ніхто людей не захищає, ніхто не боронить, міста попалено, фортеці зруйновано, багатьох славних лицарів посічено або забрано до полону, немовлят порубано, літніх повбивано, дівчат зґвалтовано прилюдно, жінок збезчещено на очах у чоловіків, молодь пов’язано і забрано разом з реманентом і худобою, без чого жодна сільська праця неможлива ”.

С.Оріховський був ученим, який мав відвагу формулювати непопулярні погляди, протистояти всьому, що суперечило поняттям справедливості.

У Західній Європі С.Оріховський був добре відомий. Так, П.Рамузіо ознайомившись з „Промовою на похороні Сигізмунда І” домовився про її публікацію. Він пише: „А оскільки гідні похвали не тільки ті, які самі себе в чомусь виявили, а й ті, що описали вчинки інших, ти теж уславив себе своєю красномовністю. ” Лист С.Оріховського до Рамузіо було вміщено в збірнику зразків ренесансної епістолярної прози, виданому в 1556 році у Венеції, а „Промова” через три роки була включена до антології, яка містить кращі зразки латинської ораторської прози доби Відродження й видрукувана під назвою „Промови найславніших у світі мужів”

Від часу його смерті минуло більше чотири з половиною століття. Ім’я С.Оріховського-Роксолана та його глибокі думки призабулися в пам’яті. Але наш обов’язок – не забути ім’я великого патріота нашої землі, який присвятив свій талант красномовства її звеличенню та утвердженню. Саме тому в плеяді визначних людей дебатного руху він посідає високе місце.

Козацьке красномовство. Ораторське мистецтво особливо поціновувалось у козацькому середовищі. Кандидат у гетьмани завжди повинен був виступати з промовою про те, як він розуміє призначення, як збирається організувати військо на боротьбу за волю матері − України, що для нього є вірність товариству тощо. До особливого красномовства гетьмани вдавалися, проголошуючи бойовий заклик. Адже з ним вони зверталися не тільки до козацтва, а й до всього православного населення України. Високий рівень козацького красномовства значною мірою зумовлювався отим феноменальним демократизмом, якого і близько ще не знала Європа.

За Козаччини необхідним атрибутом шляхетського шлюбного етикету було „віддання” панни після повернення з церкви. Панну – той „живий клейнод” – від імені батьків передавав коханому один з гостей, який виголошував промову. Звичай вимагав, щоб оратор перерахував цноти та переваги молодої панни, заслуги роду, описав їхній герб. Орація носила яскравий бароковий характер. З не меншою помпою від імені чоловіка відповідав інший оратор. Промови мали панегіричний характер і були насичені гумором.

На весіллях гетьманської рідні та генеральних старшин проголошувалися численні вітальні промови та згодом писалися панегірики. Так, на шлюб Івана Обідовського з Ганною Кочубей, донькою генерального писаря Василя Кочубея, відома промова придворного поета Стефана Яворського, проголошена в батуринській Свято-Троїцькій церкві. Оратор вітав зі шлюбом „гербовне пташеня гетьманського сестринця вельможного Іоана з Обідова”. Автор згодом видав про це книгу „Виноград Христов”.

На тому весіллі також був присутнім митрополичий писар Пилип Орлик, який невдовзі надрукував шлюбний панегірик „Сарматський Гіппомен”. Поет подарував молодим весільну пісню Гіменея, бога шлюбу. За численними бароковими прикрасами поеми можна простежити перебіг пишного українського весілля. Урочистості відбувалися в Батурині та Києві. Після обрядової церемонії молоде подружжя Обідовських у батуринському Сеймі вітав сам гетьман Іван Мазепа, а за кілька днів вони поїхали до Києво-Печерської лаври за духовним благословенням.

Мистецтво переконання набувається з досвідом за умови досконалого володіння матеріалом. Жодне красномовство не допоможе промовцеві, якщо його моральні цінності не є найвищими, знання з обговорюваного питання недостатньо повні, а він сам не переконаний у тому, про що говорить. Проте переконаність не повинна вести до зверхності, категоричності, безапеляційності. Тоді вона сприйматиметься людьми. Наведемо історичний приклад такого впливу ораторського мистецтва на людей, які були настроєні переважно вороже. Про нього розповідає Георгій Кониський у книзі „Історія русів”. Реєстрові козаки спочатку не тільки не підтримали Богдана Хмельницького в боротьбі з польським військом, а навпаки, хотіли виступити проти нього. І він звернувся до козаків з такими словами: „ Помисліть, брати і друзі, помисліть і розсудіть, супроти кого ви озброїлись і за кого хочете у бій з нами вступати і кров свою і нашу марне проливати? Я і товариство, котре мене оточує, є єдинокровна і єдиновірна ваша братія; інтереси й користі наші одні суть з користьми і потребами вашими. Ми підіняли зброю не задля користолюбства якого або порожнього марнославства, а єдино на оборону вітчизни нашої, життя нашого і життя дітей наших, а так само й ваших! Усі народи, що живуть на світі, завжди боронили і боронитимуть вічно життя своє, свободу і власність… Пощо ж нам, браття, бути нечулими й волочити тяжкі кайдани рабства в дрімоті й ганебному невільництві ще й по власній землі своїй? Поляки, котрі озброїли вас супроти нас, суть спільні й непримиренні вороги наші; вони вже все забрали у нас: честь, права, власність і саму свободу розмови й віросповідання нашого; залишається при нас саме життя, але й те ненадійне й нестерпне самим нам, та й що то за життя таке, коли воно переповнене журбою, страхами й повсякчасним відчаєм?… Згадайте принаймні недавні жертви предків ваших і братії вашої, зраджених підступністю та запроданством і закатованих поляками найнечуванішим варварством… І тії мученики, що безвинно потерпіли, волають до вас з гробів своїх, вимагаючи за кров їхню відомщенням і викликають вас на оборону самих себе і отчизни своєї”. Ледве завершив Б.Хмельницький слово своє, постало заворушення у війську і зчинився гамір, яко дух бурхливий; всі стали волати: „Готові вмерти за вітчизну і віру православну! Повелівай нами Хмельницький, повелівай і провадь нас, куди честь і обов’язок наш кличуть ”.

Формування Б.Хмельницького як видатного полководця та політичного діяча було б неможливим без отримання фундаментальної освіти. Її, на думку дослідників, Богдан поїхав отримувати до Львова, де в 1608 році Станіслав Жолкевський заснував єзуїтську колегію. У колегії юний Хмельницький навчався декілька років, пройшов класи граматики, поетики й риторики, вивчив польську та латинську мови, тобто здобув звичайну для незаможного шляхтича того часу освіту…

Іншим прикладом риторичного таланту Б. Хмельницького є така історія. У червні 1653 року дорогою, прокладеною по греблі млина, у Купин вступило військо Богдана Хмельницького. Біля млина досі зберігся древній Богданів дуб – до однієї з його гілок великий гетьман прив’язав свого коня. Переказ розповідає, що через кілька днів ця гілка раптово всохла. „Ох, не на добро”, – шепотілися люди.

Може, це усього лише переказ, але факт свідчить, що в розташований кілометрів за десять від Купина табір Б.Хмельницького прийшла сумна звістка: у Молдавії мултанський паша розбив війська старого Волоського господаря і його українських союзників на чолі з Тимофієм Хмельницьким. Загинуло близько п’яти тисяч козаків. Цей факт призвів до бунту. Лише сміливість і красномовство Богдана Хмельницького, котрий не побоявся вийти до схарапудженого натовпу, врятували ситуацію. Після чого гетьман із військом був змушений спішно залишити Поділля й відійти під Білу Церкву.

Через кілька місяців, отримавши важку гарматну рану, помер і сам Тимофій. Для гетьмана це був подвійний удар – на улюбленого сина Богдан покладав усі свої надії. Гілка на дубі млина дійсно засохла не на добро. Смерть Тимофія стала важкою втратою не лише для Богдана, а й усієї України. Для Юрася Хмельниченка гетьманська булава виявилася непосильною ношею і країна сповзла в безодню Руїни...

Зразком дипломатичної риторики Б. Хмельницького є його Переяславське слово. 18 січня 1654 року в м. Переяславі з виключною урочистістю відкрилася рада, на якій з промовою виступив Богдан Хмельницький: „ Панове полковники, осавули, сотники, і все військо Запорозьке, і всі православні християни. Відомо то вам всім, яко нас бог свободив з рук ворогів, гонящих церкву божію… Що вже 6 літ живемо без государя в нашій землі в безперестанних бранях і кровопролиттях… Для того нині зібрали єсмя раду, явну всьому народу, щоб єсти собі обрали государя з чотирьох, котрого ви хочете. Перший цар є турецький, як многожди через послів своїх призивав нас під свою область, вторий – хан кримський, третій – король польський, котрий буде сами похочем, і тепер нас ще в прежнюю ласку прийняти може; і четвертий є православний Великоя Росія государ… – тут якого хочете ізбирайте ”.

Інший гетьман-златоуст України – Іван Мазепа – як і більшість тогочасних шляхетських дітей початкову освіту здобув вдома. У цьому велика заслуга його матері Марини, яка входила до Луцького православного братства й була дуже набожною. Саме вона виховала свого сина в глибокій пошані до православної віри й навчила його читати та переписувати Євангеліє. Очевидно, що десь протягом 1650–1657 років майбутній гетьман навчався в Києво-Могилянському колегіумі. Про це свідчив у своєму знаменитому щоденнику вірний соратник І.Мазепи Пилип Орлик. У цей час майбутню академію очолювали Лазар Баранович та Іоаникій Галятовський. Знаменитий Києво-Могилянський колегіум, який був заснований видатним церковним і культурним діячем Петром Могилою, відповідав загальноєвропейським аналогам й прирівнювався до вимог і стандартів, які існували в інших країнах. Структура колегіуму складалася з восьми класів (шкіл), куди входили: аналогія, інтима, граматика, синтаксема, поезія, риторика, філософія, а пізніше богослів’я. Курс навчання тривав сім років.

Згідно з твердженнями сучасника І.Мазепи літописця Самійла Величка майбутній гетьман України закінчував клас риторики. У класі риторики юний І.Мазепа опановував мистецтво складання промов, які виголошувалися на різних урочистостях та офіційних зустрічах, святах, весіллях тощо. Тут також він навчався писати найрізноманітніші листи й послання. На практиці знавців риторики використовували ще й під час судових розборів, коли треба було довести права тієї чи іншої сторони.

Викладачі, які навчали майбутнього гетьмана України, як і європейські гуманісти, бачили своє завдання не лише у засвоєнні слухачами великої античної спадщини – на сторінках риторичних курсів трапляються десятки імен відомих представників найрізноманітніших галузей знань, напрямів і шкіл ранньомодерної Європи. У риторичних курсах професорів Києво-Могилянської академії виховувалося зацікавлення як багатьох проблем суспільно-політичного життям України так і загальносвітового історичного минулого й сучасного.

Риторичний курс, який пройшов І.Мазепа, був поділений на, власне, риторику й діалектику. Перша поділялася на три частини, у яких говорилося про силу красномовства, ораторську мову та про тему досліджень епілогу й покажчика. При вивченні діалектики йшлося про поділ суджень, визначення предикабілії й предикаменти (терміни суджень), про суть і різновиди силогізму (демонстративний, доказовий, софічний) тощо. Про рівень тогочасного навчання свідчило те, що одночасно з І.Мазепою в колегіумі навчався відомий церковний і культурний діяч другої половини ХVІІ століття, просвітитель Московської держави Самуїл Петровський (Симеон Полоцький). „...Мазепа вельми гарно провадив розмову й любо було його слухати, все одно, з ким і про що не говорив ” – так засвідчував риторичне вміння свого патрона його вірний соратник Пилип Орлик.

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 100; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!