В північній частині Атлантики

(за Дж. Ферхугеном).

Солоність морської води – це сумарний вміст розчинених в ній мінеральних солей і визначається вона, здебільшого в проміллях (тисячних долях вагових одиниць), які позначаються значком ‰ або у вагових відсотках. Середня солоність води океану становить 35‰, або 3,5 % (35 г/л). Суттєві відхилення від зазначеної величини, які фіксуються в окремих районах, пов’язані з кліматичною зональністю, що впливає на інтенсивність випаровування води в областях з сухим кліматом, та кількість прісної води, яка приноситься ріками у вологих кліматичних областях. Граничні значення солоності океанічної води становлять 32 та 37‰. Здебільшого вона змінюється від 34 до 37‰. В широких межах змінюється солоність внутрішньоконтинентальних морів. Так, наприклад, у Середземному морі вона становить 35-39‰, у Червоному – збільшується до 41-43‰, а в морях гумідних кліматичних областей значно поступається середній величині. Так, наприклад, у Чорному морі рівень солоності змінюється від 18 до 22‰, у Каспійському він становить 12-15‰, а в Азовському не перевищує 12‰.

Хімічний склад океанічної та морської води представлений майже всіма хімічними елементами періодичної системи, проте визначають його лише деякі з них (табл. 5.3).

З наведеної таблиці видно, що морська вода характеризується наступними співвідношеннями іонів: Cl^-, SO^2-₄, HCO³ та Na⁺, Mg²⁺, Ca²⁺. Разом з тим, це вказує на те, що в ній різко переважають хлориди і, в першу чергу, NaCl, вміст якого складає близько 78%, більше 9% припадає на долю MgCl₂, 2% належить KСl. На другому місці знаходяться сульфати – МgSO₄ (більше 6,5%), СаSО₄ (близько 3,5%), а на гідрокарбонати та інші сполуки припадає менше 1%.

Таблиця 5.3

Іонний склад морської води при солоності рівній 35‰

(за О.К. Леонтьєвим)

Води Світового океану характеризуються своєрідним газовим режимом, зумовленим розчиненими різноманітними газами. Найпоширенішими серед них є кисень і діоксид вуглецю. Джерелом кисню є атмосфера та зелені водорості. Проте, головне значення у збагаченні води киснем належить глобальній океанічній циркуляції в процесі якої багаті киснем маси холодної води високих широт надходять до екватора в придонному шарі.

Діоксид вуглецю знаходиться в морській воді частково в розчиненому, вільному стані, а частково в хімічно зв’язаній формі бікарбонатів. Відомо, що розчинність СО₂ у морській воді зростає зі зниженням температури, в зв’язку з чим холодні води Арктики та високих широт загалом містять більше діоксиду вуглецю в порівнянні з водами приекваторіальних широт. Значним вмістом СО₂ характеризуються також і природні води на глибинах 4000-5000 м. Основними джерелами цього газу є атмосфера, процеси життєдіяльності рослин, а також вулканічні та поствулканічні явища.

Деякі морські басейни характеризуються аномальним газовим режимом. Так, наприклад, Чорне море, де за даними М. Страхова на глибинах 150-170 м вода значно обділена киснем і, разом з тим, містить сірководень, вміст якого значно збільшується в придонній частині при відсутності істотної вертикальної циркуляції. Сірководневе забруднення води починається з глибини приблизно 200 м і поступово зростає, досягаючи в придонній частині 5-6 см³/л, а джерелом H₂S є сульфатвмісні бактерії, які в процесі життєдяльності відновлюють сульфати морської води до сірководню. Подібні випадки сірководневого забруднення спостерігаються також і в норвезьких фіордах.

Особливе значення в різноманітті хімічних, геологічних та інших процесів, які відбуваються в акваторії Світового океану належить температурному режиму останнього. Температура поверхневих вод морів та океанів тісно пов’язана з кліматичною зональністю. Середньорічна температура у високих широтах змінюється від 0 до 1,8-2,0 °С і досягає максимального значення 25-28 °С (31 °С) поблизу термічного екватора. Разом з тим, температура води змінюється також і з глибиною, досягаючи в придонних частинах 2-3 °С, а в приполярних областях понижується навіть до від’ємних значень – -1-2 °С.

Мінливими, відповідно, є тиск і густина морської води. Гідростатичний тиск в океанах та морях відповідає вазі товщі води і максимальних значень він досягає в глибоководних западинах та улоговинах ложа Світового океану (0,8-1,1 ГПа, у відповідності з глибинами). Густина морської води в середньому становить 1,025 г/см³, у холодних полярних водах вона зростає до 1,028, а в теплих тропічних зменшується до 1,022 г/см³. Причиною таких коливань густини води є, відповідно, зміни її солоності, температури та тиску.

Невідємною складовою морів і океанів є органічний світ, розвиток якого тісно пов’язаний з планетарними формами рельєфу дна, де виділяються зони, кожна з яких характеризується певною фауною та флорою, а також особливостями осадконакопичення. В межах Світового океану виділяється чотири таких зони (рис. 5.53). Перша, прибережна, або літоральна (лат. “літораліс” – берег) підлягає інтенсивній дії хвиль та припливно-відпливних явищ. Вона характеризується не надто сприятливими умовами для розвитку життя і тому тут зустрічаються здебільшого каменеточці, які прикріплюються до дна або великих уламків гірських порід.

Друга зона називається субліторальною, або неритовою (від назви молюсків, які тут проживають – “неріта”). Вона займає ту частину області шельфу, де створюються сприятливі умови для розвитку численних видів морських організмів.

Третя зона – батіальна (грецьк. “батіс” – глибокий), співпадає з континентальним схилом та його підніжжям. Відповідно зі збільшенням глибини та відсутністю світла суттєво погіршуються і умови життя на дні, в зв’язку з цим, в осадках тут присутні, переважно, черепашки організмів, які жили в поверхневих шарах води океану.

Рис. 5.53. Зони відкладення морських осадків і їх співвідношення

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 50; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!