ТЕМА 2.1. Ресурсно- трудовий потенціал економіки України 2 страница

Елементами інфраструктури ринку є: сфера регулювання заробітної плати (закони, нормативні акти, угоди, колективні договори, арбітражні органи) й компенсацій (допомоги з безробіття тощо); служба зайнятості й працевлаштування; система профорієнтації, професійної підготовки та перенавчання трудових ресурсів; профспілкові організації та спілки працедавців.

Сформувалися різні моделі ринку праці, які відображають його організацію, структуру й функціонування.

Японська модель. Приклад організованого внутрішнього ринку праці. Система трудових відносину цій країні базується на довічному найманні, що гарантує зайнятість працівника до пенсійного віку. Така система передбачає: працівникам – підвищення розмірів достатків (заробітної плати, премій, соціальних виплат) залежно від віку, а фірмі дає змогу підтримувати професійно - кваліфікаційний склад кадрів стабільним. Система забезпечує творче ставлення до праці й забезпечує високу якість роботи, адже вони не підлягають звільненню, бо проблеми вирішуються скороченням людино - годин роботи, відкриттям нових робочих місць, переміщенням персоналу.

Модель США. Для країни характерна децентралізація ринку робочої сили. У кожному штаті є свої закони про зайнятість, про допомогу безробітним, свої фонди страхування на випадок безробіття. Підприємства практикують звільнення. Щорічно працівники фірми укладають колективні договори з адміністрацією, в яких рівень зарплати та її підвищення пов’язані з рівнем і ростом продуктивності праці. Але системою договорів охоплено лише 25% працівників, а решта зайнята на базі контрактів, укладених на тривалий час. Фірми дбають про підвищення кваліфікації працівників лише стосовно специфічних робіт і робочих місць.

Шведська модель. Тут досягнута повна зайнятість завдяки політиці держави та фірм у вирішенні даної проблеми. Основні кошти вкладаються не в допомогу безробітним, а в перепідготовку працівників, підвищення їхньої кваліфікації, тобто підвищення конкурентноздатності працівника на ринку праці. Політика зайнятості не зводиться до заповнення вакантних робочих місць, а має превентивний характер, попереджаючи появу безробіття.

Ця політика спирається на певні економічні засади:

1. обмежувальна фіскальна політика, що полягає у стримуванні росту прибутків і підвищення заробітної плати, оскільки прискорене збільшення їх призведе до зникнення попиту на робочу силу, до плинності кадрів. Це досягається встановленням таких непрямих податків на товарні послуги, які не дають змоги попитові та інфляції рости швидкими темпами, що змусило б менш прибуткові підприємства припинити свою діяльність;

2. здійснення політики солідарності в заробітній платі, що забезпечує рівну платню за рівну плату, незалежно від фінансового стану підприємства;

3. здійснення активної політики на ринку робочої сили (компенсація низької заробітної плати окремим працівникам, створення нових робочих місць);

4. реалізація селективного економічного росту, що полягає в державній підтримці зайнятості в секторах з низькими економічними показниками, але потрібних для суспільства.

Модель гнучкого ринку праці передбачає: мобільність праці (територіальну, галузеву та іншу рухомість працівників); дистанційну гнучкість (оптимальне розосередження працівників за виробництвами, підприємствами, філіями); гнучку зайнятість (еластичність і маневреність організаційних форм наймання й трудової діяльності); функціональну гнучкість (взаємозамінюваність працівників, котрі мають різнобічні професійні навички); гнучкі системи оплати праці. У США й країнах ЄС 2/3 найманих працівників належать до традиційно зайнятих,1/3 – до гнучкої робочої сили.

Адміністративно-командна модель. Ринок робочої сили за умов такої системи в економіці характеризується відсутністю механізму стимулювання ефективного використання робочої сили, централізованим установленням заробітної плати й майже в однаковому розмірі по всій країні, нестачею робочої сили, нехтування послуг, спрямованих на управління капіталом. Ця модель визначила три класи (робітники, селяни, інтелігенція), згідно з якими робоча сила поділяється на три групи: основну, другорядну й третьорядну. таке ставлення до окремих соціальних груп відображалося в розмірі заробітної плати певних сегментів, де робітничий клас отримував порівняно вищу платню. Це стимулювало розвиток промислового сектора економіки й стримувало прогрес сфери послуг.

Територіальна структура ринку праці є досить складною просторовою системою, яка складається з локального, регіонального, національного і світового ринків. Кожний з виділених у цій ієрархії ринків характеризується певними параметрами, які відбивають специфіку відносин, що виникають між основними суб’єктами ринку.

Через об’єднуючу дію механізму економічної інтеграції відбувається формування регіональних ринків робочої сили більш високого ступеня. Високо інтегрований ринок праці передбачає інтенсивний рух робочої сили і потребує налагодження інформаційної та фінансової системи державного контролю за трудовими переміщеннями населення.

Територіальний ринок праці є досить неоднорідним щодо складу робочої сили, умов праці та оплати просторовою структурою. Через це в дослідженні її особливостей цілком прийнятним є сегментаційний підхід. Він передбачає виявлення закономірностей обігу робочої сили в кожному відносно відокремленому елементі. В основі сегментаційних процесів на регіональному ринку праці лежать розвиток продуктивних сил, поглиблення поділу праці, постійні зміни у формах власності.

Формування ринку праці України найбільш активним було в 1992 році. Воно проходило в умовах різкого зростання пропозиції робочої сили і не менш різкого скорочення попиту на неї. Основним джерелом формування ринку праці стало значне вивільнення працівників зі сфери матеріального виробництва за рахунок організаційних та структурних заходів. При цьому скорочувалась потреба в робітниках для заміщення вакантних робочих місць у суспільному господарстві.

Економічна місткість регіонального ринку праці значною мірою залежить від реальної потреби в робочій силі суб’єктів господарювання різних форм власності, розміщених на цій території. Вона може бути визначена за такою формулою:

М = М₁ + М₂ + М₃ – Р,

де М – економічна місткість регіонального ринку праці;

М₁ – обсяги практичного працевлаштування на діючих робочих місцях в усіх секторах та галузях економіки регіону на початок прогнозного періоду;

М₂ – обсяги можливого працевлаштування на вільні робочі місця (вакантні посади) відповідно до наявності їх на початок прогнозного періоду;

М₃ –очікувані обсяги працевлаштування на новостворених робочих місцях, введених упродовж прогнозного періоду;

Р – реальне вивільнення робочої сили, що супроводжується ліквідацією робочих місць.

Економічну місткість територіальних ринків праці по суті визначають суб’єкти господарювання державної та колективної власності. Проте важливого значення набувають функції економічного регулювання регіональних ринків праці.

Значна структурна та організаційна розбалансованість властива ринкам праці Волинської, Житомирської, Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської, Рівненської, Тернопільської областей. Їхня частка у територіальній структурі зайнятості населення дорівнює 20 відсоткам. На них припадає 36,6% загальної чисельності зареєстрованих безробітних. Найбільший ступінь розбалансованості між зареєстрованою потребою в робочій силі та її пропозицією спостерігається в Івано - Франківській, Закарпатській та Волинській областях.

На початок 2001 року рівень незайнятості в Україні становив 1,3% Найбільший рівень незайнятості населення, що шукає роботу, спостерігався у Волинській, Житомирській, Івано- Франківській, Львівській та Чернігівській областях.

Чисельність зареєстрованих безробітних склала 1003,2 тис. чол (на початок 1999р.). При цьому рівень явного безробіття знаходиться в межах 5-6%.

Галузям виробничої сфери України властиві високий рівень спрацювання основних виробничих фондів та низькі показники їх оновлення. Постійне зниження коефіцієнта вибуття фізично зношеного і морально застарілого устаткування виступає одним з досить потужних економічних чинників, який протидіє вивільненню працівників і утримує робочу силу на низькопродуктивних робочих місцях. На цій основі формується і приховане безробіття в очікуванні на радикальне оновлення виробничого потенціалу галузей економіки за сприятливих інвестиційних умов.

На ринку праці в Україні набула поширення нерегламентована зайнятість у формі додаткової незареєстрованої та прихованої від оподаткування зайнятості. Експертні оцінки та вибіркові обстеження великих міст та прикордонних регіонів свідчать про те, що близько 40 відсотків молоді займається незареєстрованою діяльністю. Близько 2,5 млн. осіб зайняті в тіньовій економіці, яка є для них основним джерелом доходів. У результаті бюджет утрачає значні надходження та додаткові можливості фінансування соціальних програм.

За показниками руху робочої сили на ринку праці групу з украй несприятливими умовами утворюють Карпатський, Причорноморський економічні регіони та Автономна Республіка Крим. Їхня частка в регіональній структурі сукупної пропозиції робочої сили в 1,4-1,6 раза перевищує відповідні структурні показники потреби в робочій силі.

У поліських областях незначне перевищення структурних показників попиту над пропозицією робочої сили поєднується з високою часткою очікуваного вивільнення. За нестабільної економічної ситуації це загрожує різким погіршенням умов зайнятості в разі скорочення чи повної ліквідації робочих місць, яким може супроводжуватися процес реального вивільнення робочої сили.

У світовій практиці поширені такі методи адміністративного регулювання зайнятості:

Ø звільнення тимчасових працівників;

Ø “замороження найму”;

Ø тимчасова чи остаточна відмова від політики резервування робочих місць для випускників навчальних закладів;

Ø стимулювання передчасного і своєчасного виходу на пенсію чи звільнення за власним бажанням;

Ø політика прямих звільнень.

На основі спільних рис, домінантних тенденцій і найсуттєвіших відмінностей регіональних ринків праці здійснюється їх структуризація. Вона спирається на оцінки демоекономічного та соціально - економічного режимів регіонального відтворення робочої сили, а також на інформацію про інтенсивність територіального руху робочої сили, співвідношення чисельності зареєстрованих безробітних і кількості вільних робочих місць та вакантних посад. Відповідно до цього виділяється п’ять типів регіональних ринків праці України.

Перший тип має чітко окреслені ознаки працедепресивності як у промисловому, так і в аграрному секторах економіки і тим самим формує екстремальні умови відтворення робочої сили. Його утворюють області з низьким рівнем індустріального розвитку: Волинська, Житомирська, Закарпатська, Івано-Франківська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька та Чернігівська. Для них характерна надзвичайно низька мобільність робочої сили. Для ринків цього типу єдиним прийнятним ефективним методом подолання деструктивних процесів є пряме регулювання через розробку і реалізацію державних програм розвитку цих територій з чітким визначенням потужних джерел поповнення фінансових ресурсів, призначених суто для нагромадження. Регіональні ринки цього типу потребують режимів пільгового кредитування та оподаткування, надання субвенцій і преференцій, складання та реалізації регіональних інвестиційних програм у тісному взаємозв’язку з питаннями реорганізації діючих виробництв та створення нових.

Другий тип регіональних ринків наближається до першого, однак ознаки депресивності та застійності не досить чітко відстежуються. Для них характерні порівняно з попереднім дещо нижчі темпи падіння обсягів промислового виробництва та більш суттєві зміни в структурі. До цього типу віднесено Вінницьку, Київську, Кіровоградську, Львівську, Сумську, Полтавську, Черкаську та Чернівецьку області.

Звичайно першочергового завдання набувають стабілізація сільськогосподарського виробництва та пов’язаних з ним переробних виробництв, розвиток соціальної інфраструктури села за допомогою прямих державних інвестицій, забезпечення еквівалентного товарообміну між містом і селом. За умови реалізації цих заходів зростатиме рівень задоволення побутових і культурно - освітніх потреб сільського населення. Це у свою чергу протидіятиме міграційному відпливу працездатного населення і значною мірою нормалізуватиме демоекономічні процеси на цих територіях.

Третій тип формують індустріальні області – Дніпропетровська, Донецька та Луганська – з досить високомобільною робочою силою та глибоко кризовим станом усієї сфери прикладання праці через її високу залежність від економічного стану галузей добувної та важкої промисловості. Ці області мають значний компенсаційний потенціал, спроможний радикально покращити ситуацію у сфері зайнятості населення.

Розвиток ринків цього типу можливий лише на основі структурної реорганізації промислового комплексу та прискорення розвитку об’єктів соціальної інфраструктури.

Четвертий тип регіональних ринків праці охоплює Запорізьку, Харківську області та м. Київ. Характерними для нього є інтенсивний рух робочої сили, достатня пропозиція та працевлаштування населення, висока працемісткість ринку праці. Формування явного безробіття за таких умов свідчить про те, що головною його причиною є не збігання якісних характеристик робочої сили з вимогами до неї суб’єктів господарювання різних форм власності.

Цей тип регіональних ринків праці формується промисловими центрами, в яких розвиток ринкової інфраструктури недержавного сектора економіки та поширення нерегламентованої діяльності населення дещо пом’якшують ситуацію на офіційній частині ринку праці. Покращення ситуації на регіональних ринках праці цього типу пов’язане з формуванням фінансово - промислових груп, які об’єднують підприємства різних галузей, банківські та фінансові установи, науково - дослідні організації з метою створення кінцевих видів конкурентноспроможної продукції завдяки мобілізації фінансових ресурсів в інвестиційних фондах.

П’ятий тип регіональних ринків утворюють причорноморські області – Одеська, Херсонська, Миколаївська та автономна Республіка Крим з високою орієнтацією працездатного населення на різні форми самостійної зайнятості у сфері як офіційної так і неофіційної економіки. Збалансований розвиток регіональних ринків цього типу значною мірою визначається створенням економічних передумов та максимально повним використанням орієнтації населення на самостійну зайнятість у різних сферах господарювання. Це сприятиме розвитку малого і середнього підприємництва, без яких неможливі гнучкість і висока місткість самого ринку праці. Додатково стимулюючи фермерство, надомництво, дрібні ремесла у сфері виробництва та послуг через політику інвестування і кредитування їх, доцільно обмежити самозайнятість у неофіційному секторі економіки за допомогою розробки відповідних нормативно - правових документів.

2.1.7. Для характеристики розміщення населення використовують поняття “розселення”. Під розселенням розуміють розміщення населення на території й форми його територіальної організації у вигляді системи населених місць із їхніми взаємовідносинами. Розселення виражає як процес розподілу й перерозподілу населення на території, так і наслідок цього процесу у вигляді існуючої на даний час територіальної мережі поселень. Розселення є міським і сільським. Співвідношення міського і сільського населення показує рівень розвитку продуктивних сил. В Україні воно складає 68% міського населення і 32% сільського населення.

Первинний елемент розселення й форма територіальної організації населення в архітектурі, містобудуванні та землевпорядкуванні називається населеним місцем, в економіці і соціології – населеним пунктом, у географії населення – поселенням. Найпоширеніші форми розселення:

1) дисперсне (розсіяне) сільське розселення окремими подвір’ями-садибами, яке безпосередньо наближає людей до місця прикладання праці, земельні ділянки, ліси тощо. Приклад – це хутори на Україні;

2) дисперсно – групове сільське розселення. Воно є переважною формою сільського розселення в більшості країн світу;

3) міста як найважливіша форма розселення міського населення;

4) промислові поселення, які не досягли рівня міст (порівняно малі центри виробництва: селища шахтарів, робітників нафтопромислів тощо)

5) поселення службового характеру (поза містами, в сільській місцевості). Функції службових поселень завжди вузькоспеціалізовані;

6) розселення кочових народів.

З розвитком продуктивних сил форми розселення змінюються, пристосовуючись до нових умов і вимог життя.

На підставі комплексної оцінки території розраховується її демографічна місткість. Тобто максимальна кількість жителів району, що її можна буде розселити в його межах при забезпеченні найважливіших повсякденних потреб населення за рахунок ресурсів даної території з урахуванням збереження екологічної рівноваги.

На розселення впливають демографічні чинники, що охоплюють широке коло процесів, пов’язаних із природним і механічним рухом, структурою, розміщенням населення й трудових ресурсів. Головну роль у формуванні населення відіграють економічні чинники. Вплив виробництва на розселення досить складний і динамічний. З розвитком продуктивних сил ускладнювалися виробництво і його взаємовідносини з розселенням. На постіндустріальній стадії розвитку роль промисловості як чинника росту міст зменшується.

Соціальні чинники впливають на розселення опосередковано, через населення. За важелі при цьому правлять рівень життя населення, соціальні нормативи, ціннісні орієнтації, соціальні настанови та інтереси, зайнятість населення, соціальна інфраструктура тощо.

Відповідно до місця в суспільному поділі праці та функціональних значень поселення поділяються на міські та сільські. Цей поділ зумовлений відмінностями в характері виробництва та людської діяльності, які справляють вирішальний вплив на розмір і розміщення поселень. Якщо розвиток міських поселень пов’язаний з розвитком і розміщенням промислових підприємств, об’єктів будівництва, транспорту, інфраструктури, постіндустріальних видів діяльності, то розвиток сільських поселень – з використанням землі, розвитком і розміщенням сільськогосподарського виробництва. Для сільських поселень характерні більша порівняно з міськими віддаленість від місць прикладання праці, міцний зв’язок населення із землею та природним середовищем, деконцентрація й територіальна розосередженість сільського населення.

Місто – важлива форма розселення населення. Критерії віднесення до міст у різних країнах різні. Але спільним є те, що місто – це фокус реалізації територіального поділу праці. Це скупчення людей, зв’язаних складними контактами у сфері виробництва, споживання, територіального сусідства, побутових і інших зв’язків, накопичення матеріальних фондів, будівель і т. д.

В Україні до категорії міст відносять поселення з людністю понад 10 тис. осіб, серед яких не менше як дві третини становлять робітники, службовці та члени їх сімей. До категорії селищ міського типу (СМТ) належать населені пункти з чисельністю населення понад 2 тис. осіб, з яких не менше ніж дві третини становлять робітники, службовці та члени їх родин. СМТ відіграють важливу роль у господарському освоєнні територій, їх заселенні, розміщенні продуктивних сил та в територіальній організації народного господарства. У багатьох районах з розвиненою нафтовою, газовою, вугільною, гірничо - видобувною, лісовою, деревообробною, харчовою промисловістю, промисловістю будівельних матеріалів, на транспортних магістралях потреба в робочій силі невелика. Тут для її розселення ефективніше створювати не міста, а СМТ. В містах України проживає 68% її населення.

На території України перші міста були засновані в VI ст. до н.е., що пов’язане з грецькою колонізацією Північного Причорномор’я (Ольвія, Херсонес, Боспор, Тіра тощо). Ці стародавні міста виконували роль політичних та адміністративних центрів античних держав. У Київській Русі міста були центрами князівств, торгівлі, ремесел, а також виконували оборонні функції. В IX ст., за даними літописців згадується 20 міст, в XVII їх було 1000. За даними 1998 року в Україні нараховувалось 447 міст та 904 селища міського типу. Найгустіша мережа міських населених пунктів в областях Донбасу (Донецька –185, Луганська –146). Потім ідуть Львівська, Дніпропетровська, Харківська області та Автономна Республіка Крим (понад 70 міських поселень) Від 50 до 70 міських населених пунктів є в Житомирській, Київській, Одеській областях. Невелика кількість міських поселень зосереджена на території Українського Полісся, Миколаївської, Черкаської та Чернівецької областей.

За чисельністю населення в Україні виділяють такі групи міських поселень: малі (до 50 тис. чол.), середні (до 100 тис. чол.), великі (до 500 тис. чол.), дуже великі (500 –1000 тис. чол.), міста-мільйонери (понад 1000 тис. осіб). Найчисленніша група – це малі міста (разом із СМТ). Їх частка складає 92% від загальної кількості міст України, проте в них проживає всього 31,3% міського населення країни. Дуже великих міст шість: Запоріжжя, Львів, Кривий Ріг, Маріуполь, Миколаїв, Луганськ; у них проживає 11% мешканців. До міст мільйонерів належать міста Київ, Харків, Дніпропетровськ, Донецьк, Одеса.

За походженням міста ділять на три типи:

Ø міста, які виникли на транспортних і торговельних шляхах (Київ, Дніпропетровськ);

Ø міста-центри гірничо–видобувної промисловості (Донецьк, Макіївка);

Ø міста-курорти (Ялта, Феодосія).

За характером виконуваних функцій виділяють такі типи міст:

Ø головний адміністративно-політичний, індустріальний, науковий, культурний центр – столиця держави –м. Київ;

Ø багатофункціональні міста –центри адміністративних областей і Республіки Крим (їх 25);

Ø багатогалузеві промислові центри (Кривий Ріг, Нікополь);

Ø одно галузеві промислові центри (Торез, Шостка);

Ø транспортні центри (Жмеринка, Фастів)

Ø міста організаційно – господарські, промислові, культурно – освітні центри місцевого значення (Стрий, Коломия);

Ø міста-курортні центри (Моршин, Євпаторія).

В країні відбувається процес урбанізації, який відображає збільшення питомої ваги міського населення, зростання соціально-економічної ролі міст, збільшення кількості великих міст. Роль процесів урбанізації в соціально-економічному розвитку території неоднозначна. З одного боку, вони засвідчують інтенсивний промисловий розвиток (міста - центри саме розміщення промисловості), ріст виробничого і наукового потенціалу, формування значної мережі розселення, а з іншого – надмірну концентрацію виробництва, відтік населення з сільської місцевості, що призводить до занепаду села.

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 57; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!