Італія в 1945-2003 рр. 3 страница

6. Економічні й соціальні проблеми 90-х років

Основна проблема, що постала перед новим урядом, полягала в подоланні економічної відсталості східнонімецьких земель, розвитку приватної ініціативи населення колишньої НДР, яке звикло до того, що держава гарантує платню кожному робітникові незалежно від результатів його праці. Якщо в 1990-1993 рр. у східних землях спостерігався спад виробництва, що породжував песимізм і навіть ностальгію за "соціалістичним минулим" колишніх громадян НДР, то з 1994 р. намітилося зростання господарчої активності. Вибори до бундестагу 1994 р. знову принесли перемогу правлячій коаліції на чолі з Г. Колем, діяльність якого підтримала більшість населення колишньої НДР.

Столицю Німеччини в майбутньому вирішено повернути до Берліна, але поки що більшість урядових установ знаходиться в Бонні.

Німеччина стала найбільш населеною країною Західної Європи (біля 80 млн чол.). До ФРН щороку прибувають сотні тисяч іммігрантів із країн СНД, колишньої Югославії, Південної Європи, Близького та Середнього Сходу. Керуючись доброю волею, німецька держава прагне створити для них оптимальні умови життя та діяльності. Проте в країні активізують діяльність неонацистські, фун-даменталістські, расистські та інші агресивні угруповання, їм протистоїть уся могутність правового захисту демократичної держави, рішучість влади покінчити з будь-якими проявами радикалізму, войовничого беззаконня та насильства. У сучасній Німеччині робиться усе можливе, щоб воєнна небезпека ніколи більше не походила з німецької землі.

7. Німеччина на міжнародній арені

З моменту створення ФРН уряд К. Аденауера взяв курс на європейську інтеграцію й подолання відчуженості Німеччини від Європи. Майбутня Німеччина уявлялася канцлерові тільки складовою частиною західного світу. ФРН відкинула план об'єднання Німеччини, запропонований СРСР, за яким вона мала стати нейтральною. Така однозначна орієнтація нового уряду ФРН на СІЛА в роки "холодної війни" ще більш сприяла зміцненню її позицій. 1951 р. на території ФРН було скасовано окупаційний режим. 1955 р. ФРН стала членом НАТО, потім ввійшла до ЄЕС, де вона, як найбільш індустріальна країна, почала відігравати провідну роль. Сталося історичне примирення з Францією, з якою Німеччина тричі за останні 70 років воювала.

Християнські демократи вважали ФРН єдиною законною представницею інтересів Німеччини, ігноруючи існування НДР та іменуючи її по-давньому "радянською зоною". 1955 р. вони оголосили "доктрину Хальштейна" (за ім'ям тогочасного міністра закордонних справ), відповідно до якої уряд ФРН автоматично розривав дипломатичні відносини з будь-якою країною, що визнає де-юре НДР. Виняток було зроблено тільки для СРСР, з яким Аденауер не наважувався вступати у конфлікт. 1955 р. відбувся візит канцлера до СРСР, у ході якого було встановлено дипломатичні й торгові відносини між двома країнами.

У 1954 р. західні держави уклали з ФРН Паризькі угоди, відповідно до яких Західній Німеччині дозволялося сформувати армію — бундесвер у складі 12 дивізій (500 тис. військовослужбовців). Підписавши Паризькі угоди, ФРН добровільно відмовилася від виробництва ядерної, хімічної та бактеріологічної зброї.

На початку 70-х років докорінні зміни сталися в міжнародній діяльності ФРН. На тлі розвитку відносин Заходу з СРСР та його союзниками політика невизнання країн Східної Європи з боку ФРН ставала безперспективною. Уряд В. Брандта розробив "нову східну політику". Канцлер розумів, що перегляд німецьких кордонів без війни, яка неминуче буде ядерною, неможливий. В. Брандт закликав відмовитися від "холодної війни", поважати співвідношення сил, що склалося, налагодити нормальні відносини з потерпілими від гітлерівської агресії країнами Східної Європи, насамперед із СРСР і Польщею, визнати НДР. При цьому Брандт не відмовлявся від надій на майбутнє об'єднання Німеччини, але тільки мирним шляхом.

12 серпня 1970 р. підписано договір між СРСР і ФРН, в якому обидві сторони зобов'язалися сприяти розвиткові мирних відносин між усіма європейськими країнами. Важливе значення мала 3-я стаття договору, в якій ФРН визнавала повоєнні кордони у Східній Європі. ФРН і НДР установили міждержавні відносини, що відкривали шлях німецьким державам до ООН. Аналогічні договори було підписано з Польщею та Чехословаччиною.

З вересня 1971 р. підписано угоду чотирьох держав — СРСР, США, Великої Британії та Франції по Західному Берліну, де підкреслювалося, що Західний Берлін не є складовою частиною ФРН.

Політичний курс лідера ХДС - канцлера ФРН Гельмута Коля, протягом більш як 16 років визначався його прихильністю до приватної власності, вільної ринкової економіки, максимальної обмеженості ролі держави в економічній діяльності. Він обстоював такі цінності, як особиста відповідальність кожного за свій матеріальний добробут, а також національну, культурну та релігійну толерантність. Г. Коль був активним поборником європейської інтеграції, "атлантичної солідарності". Водночас канцлер виступав за обмеження впливу США у Європі, наполегливо шукав нові шляхи і форми співробітництва ФРН Із країнами Східної Європи.

У вересні 1998 р. на виборах до бундестагу перемогли опозиційні партії. Лідер соціал демократів Г. Шредер став канцлером. Він обіцяє створити нові робочі місця, зменшити майже 5-мільйонну армію безробітних, розгорнути нові соціальні програми.

8. Україно-німецьке співробітництво

Федеративна Республіка Німеччина однією з перших серед країн "великої сімки" — вже 26 грудня 1991 р. — визнала незалежність України. А 17 січня 1992 р. між двома державами встановлено дипломатичні відносини. З цього часу розвиток двосторонніх українсько-німецьких відносин характеризується постійним нарощуванням динамізму та набуває характеру партнерства. Договірно-правова база цих відносин нараховує більше 40 двосторонніх угод міждержавного та міжвідомчого характерів.

У липні 1995 р. відбувся візит президента України Л. Д. Кучми до ФРН. Федеральний канцлер Г. Коль, інші керівники держави, представники майже всіх впливових партій Німеччини підтвердили зацікавленість ФРН в існуванні на карті Європи могутньої незалежної України, в її подальшому ствердженні в політичному, економічному І правовому європейському просторах.

У вересні 1996 р. Київ відвідав Гельмут Коль. У ході цього візиту значно зміцніли довірчі партнерські відносини між лідерами двох країн: лейтмотивом візиту, як і усього розвитку двосторонніх відносин за останні роки, стала фраза канцлера: "Україні необхідна Європа, а Європі необхідна Україна".

Одночасно з міжурядовими контактами динамічно розвивалися зв'язки парламентів двох країн.

У галузі зовнішньої торгівлі Німеччина була і залишається одним із найважливіших партнерів України. За підсумками 1997 р. Україна ввійшла до десятки головних торгових партнерів Німеччини у Центральній та Східній Європі. Досягнутий рівень взаємної торгівлі (2,4 млрд марок) був найвищим за увесь час існування незалежної української держави.

Подальша інтенсифікація україно-німецького економічного співробітництва повинна набути конкретної реалізації у вигляді спільних інвестиційних проектів. Серед них варто згадати реконструкцію залізниці Львів—Варшава— Берлін, налагодження виробництва в Україні зернозбиральних комбайнів на рівні світових стандартів, залучення німецьких фірм до перебудови енергетичної сфери та вуглевидобувної промисловості України, до подолання наслідків чорнобильської катастрофи. ФРН за обсягом капіталовкладень в економіку України (173,9 млрд доларів) посідає друге місце у світі ееред іноземних інвесторів. Значна частина німецьких прямих інвестицій здійснюється через спільні підприємства, яких зареєстровано понад 400.

Сьогодні є усі підстави з оптимізмом дивитися на подальший розвиток багатосторонніх відносин між ФРН і Україною.

Запитання і завдання

1. У якій політичній ситуації та за яких обставин утворено ФРН?

2. Чи відповідало утворення ФРН і НДР рішенням Ялтинської та Потсдамської конференцій? З чиєї провини стався розкол Німеччини?

3. У чому виявилися принципові розходження в розвитку двох німецьких держав?

4. Назвіть причини "німецького економічного дива". Чим повчальний досвід ФРН для інших держав?

5. У чому сутність неоконсервативного курсу Г. Коля? Чому йому майже 15років вдавалося утримуватися при владі?

6. Чим скінчилося приховане змагання між ФРН і НДР? Які причини краху НДР?

7. Як відбувалося об'єднання Німеччини? У чому полягав компроміс СРСР із країнами Заходу в цьому питанні?

8. Визначіть особливості розвитку ФРН у 1990-1996 рр. З якими труднощами зіткнулася об'єднана Німеччина?

9. Чому уряд В. Брандта вдався до "нової східної політики"?

10. У чому полягають особливості й перспективи відносин між ФРН і Україною?

11. Яку роль відіграє ФРН у сучасних політичних процесах?

Документи і матеріали

1. Договір про остаточне врегулювання стосовно Німеччини (витяг)

"...1. Об'єднана Німеччина включатиме територію Німецької Демократичної Республіки, Федеративної Республіки Німеччини та усього Берліна. її зовнішніми кордонами остаточно стануть кордони Німецької Демократичної Республіки і Федеративної Республіки Німеччини від дня набрання сили цим Договором. Підтвердження остаточного характеру кордонів об'єднаної Німеччини є суттєвою частиною мирного облаштування в Європі.

2. Об'єднана Німеччина та Республіка Польща підтверджують існуючий між ними кордон у договорі, що має обов'язковий характер відповідно до міжнародного права.

3. Об'єднана Німеччина не має ніяких територіальних претензій до інших держав і не висуватиме таких претензій у майбутньому..."

1. Проголошення республіки

Італія вийшла з війни з украй розладнаною економікою. Вона втратила третину національного багатства. П'ята частина промислових підприємств, 60% шосейних доріг і 40% залізниць було зруйновано. Чимало міст унаслідок бомбардувань страшенно постраждали. Обсяг промислового виробництва в 1945 р. становив лише 30% довоєнного, проте зростала інфляція: в 1947 р. грошова маса, яка знаходилася в обігу, в 35 разів перевищувала довоєнний рівень.

У політичному житті Італії провідну роль відігравали сили і партії, які очолювали антифашистську боротьбу та рух Опору в роки війни, зокрема комуністична й соціалістична партії. У 1946 р. ці партії підписали пакт про єдність дій.

Найбільш масовою і впливовою партією післявоєнної Італії стала Християнсько-демократична партія (ХДП), створена в 1944 р.

Програма партії передбачала демократизацію політичного життя країни, надання автономії окремим регіонам, проведення аграрної реформи. Християнських демократів підтримував Вати-кан, що сприяло поширенню їхньої соціальної бази.

Віруючим казали, що ХДП — справді народна партія, партія всіх католиків. У листопаді 1945 р. після урядової кризи було сформовано новий уряд, що його очолив лідер ХДП де Гаспері, в минулому завідувач бібліотеки Ватикану. Комуністи й соціалісти також входили до уряду.

Король Віктор-Еммануїл III на початку 20-х рр. передав владу Муссоліні й підтримував фашистів, тому партії демократичної орієнтації, що відігравали провідну роль у русі Опору, відкрито виступали проти монархічного устрою, за встановлення республіки.

2 червня 1946 р. було проведено референдум про форму державного правління. Більшість населення висловилася проти монархії, і 18 червня 1946 р. Італію було проголошено республікою. Одночасно з референдумом відбулися вибори до Установчих зборів, які мали розробити нову конституцію.

Під час розроблення і прийняття конституції розгорнулася гостра боротьба між лівими і правими.

Конституцію було схвалено більшістю Установчих зборів у 1947 р., а з 1 січня 1948 р. вона набрала сили.

Відповідно до конституції найвищим законодавчим органом республіки є парламент, що обирається на загальних виборах за пропорційною системою таємним голосуванням терміном на 5 років. Він складається з двох палат — палати депутатів і сенату. Право формування уряду одержував один із лідерів партії, яка дістала відносну більшість місць у палаті депутатів; зазвичай він складається з представників декількох партій та перебуває при владі доти, доки користується підтримкою парламенту. Президент республіки обирається на спільному засіданні обох палат терміном на 7 років. Його повноваження обмежені, фактично виконавча влада належить Раді міністрів. Запроваджувався суд присяжних і принцип повної незалежності судової влади.

2. Італійське "економічне диво"

Американська допомога за планом Маршалла (вже 1947 р. було надано ЮО млн доларів) дала можливість Італії відновити її економічний потенціал. Промисловому розвиткові країни сприяли докорінні реформи в економіці.

Економічною доктриною уряду де Гаспері був неолібералізм — повна свобода ринкової торгівлі, конкуренція й розвиток приватного підприємництва.

Християнські демократи здійснили обмежену аграрну реформу. Селяни одержали 1,5 млн гектарів землі.'Частину Поміщицької землі вони придбали за викуп, решту — завдяки вільному продажеві. При цьому держава надала селянам кредит. За допомогою державних капіталовкладень трохи зменшився розрив між промисловою Північчю і сільськогосподарським Півднем. Підприємці були змушені підвищити заробітну платню робітникам. Усе це привело до розширення внутрішнього ринку і підтримало економічне зростання. Італія перетворилася з аграрно-індустріальної країни в індустріально-аграрну.

У 50—60-х рр. за темпами економічного зростання Італія посідала перше місце в Європі та друге у світі після Японії. Це явище дістало назву італійського "економічного дива". У його основі — сприятливі зовнішні та внутрішні фактори, і насамперед зростання іноземних інвестицій, ефективне використання досягнень НТР, структурна перебудова економіки, державна підтримка приватного підприємництва та збереження демократичних форм правління.

Держава подала велику допомогу корпораціям, надаючи їм фінансові й податкові пільги. Це дозволило створити великі всесвітньо відомі об'єднання: ФІАТ в автомобільній промисловості, "Монтектіні" в хімічній, "Піреллі" в гумовій, "Едісон" в електроенергетичній. Італія увійшла до сімки найбільш індустріально розвинених країн світу.

Урядові установи й корпорації були зацікавлені в стабільному розвиткові держави і тому звертали серйозну увагу на соціальні програми. У країні бурхливо розвивалося будівництво дешевого житла для робітників, створювалися соціальні установи, налагоджувалася система охорони здоров'я, проте з безробіттям нічого суттєвого зробити не таланило, кількість безробітних, перевищувала 1 млн, а понад 200 тис. щороку були змушені емігрувати до ФРН, Швейцарії, Франції, погоджуючись на будь-які умови життя та праці. З іншого боку, у зв'язку з безробіттям оплата праці в Італії була значно нижчою, ніж в інших західних країнах. Це зменшувало собівартість товарів і дозволяло експортувати їх за найнижчими цінами, що, своєю чергою, стимулювало розвиток виробництва.

3. Наростання політичної нестабільності в країні

Компроміс між ХДП та ІКП став можливим після приходу до керівництва ХДП Альдо Моро, що відстоював ідею залучення комуністів в уряд. Представник лівого напрямку в ХДП Альдо Моро розумів, що наявність в Італії потужного середнього класу не дозволить комуністам вчинити соціалістичну революцію, та й італійські комуністи у своїй більшості відкидали насильницькі методи боротьби. Участь комуністів в уряді, на думку лідера ХДП, паралізувала б страйковий рух, сприяла досягненню політичної стабільності. Такий розвиток подій не влаштовував тих, хто не хотів допустити зміцнення демократичної держави. У березні 1978 р. між ІКП й ХДП було складено угоду, за якою ІКП зобов'язалася підтримати існуючий кабінет міністрів у парламенті за умови, що він провадитиме узгоджену обома партіями політику. У день підписання угоди група терористів із "червоних бригад" викрала Альдо Моро. Тривалий час його місцезнаходження було невідоме, а в травні 1978 р. труп з ознаками насильницької смерті виявили в автомобілі в центрі Рима, на рівній відстані від будинків, де розташовувалися керівні органи ХДП й ІКП.

До влади в ХДП прийшли противники співробітництва з комуністами, а ІКП вийшла з парламентської більшості, її вттив у країні почав падати.

У серпні 1979 р. християнський демократ Ф. Коссига сформував кабінет за участю представників ХДП, соціал-демократів, лібералів і безпартійних. Але новий уряд не мав підтримки більшості. Політична нестабільність у країні продовжувала посилюватися у 80-ті роки, виявляючись у частій зміні урядів. Уряди, очолювані ХДП, не змогли поліпшити економічне становище, ліквідувати спекуляцію та корупцію. У травні 1981 р. в Італії спалахнув політичний скандал: більшість злочинних організацій, користуючись з підтримки певних кіл промислового та фінансового капіталу, значних діячів ХДП, соціал-демократичних та інших партій, об'єдналися в таємну масонську ложу "Пропаган-да-2". Новий кабінет сформував республіканець Дж. Спа-доліні. Проте й уряд на чолі з республіканським прем'єром протримався недовго. У червні 1983 р. відбулися дострокові парламентські вибори, результати яких засвідчили падіння впливу ХДП. Було створено уряд лівого блоку на чолі з лідером соціалістів Б. КраксІ.

Становище уряду лишалося нестабільним, постійно відчувалася залежність ІСП від ХДП.

Нестабільність обстановки в країні виражалася також і в розвитку тероризму. Найбільш "кривавим" був 1980 рік, коли кожні два дні відбувалося вбивство. 2 серпня 1980 р. у м. Болонья на залізничному вокзалі внаслідок терористичного акту вибухнула бомба, загинуло 84 чоловіки і біля 200 поранено. У травні 1982 р. скоєно замах на главу католицької церкви Папу Іоанна Павла II.

У боротьбі проти тероризму і мафії було досягнуто деяких успіхів. Відбувся найбільший в історії Італії судовий процес над мафіозі у столиці Сицилії Палермо (1986 р.). На лаві підсудних опинилося біля 500 чоловік. Проте цілком усунути ці виразки суспільства не вдалося.

4. Італія у 80-90-х роках

У 80-ті роки правоцентристські уряди почали здійснювати неоконсервативний курс. Економіка поступово повертала втрачені позиції, розпочався новий, більш інтенсивний період розвитку провідних галузей виробництва: електроніки, машинобудування, більшості галузей легкої промисловості, особливо швацької та взуттєвої, за якими Італія посідає перше місце у світі. Наприкінці 80-х — на початку 90-х років значного розвитку досягло виробництво обчислювальної техніки, роботів, комп'ютерів.

Внаслідок нових розбіжностей між ІСП і ХДП знову загострилася політична обстановка в країні. 1986 р. уряд Беттіно Кракси пішов у відставку.

До 1992 р. Італією керував уряд, очолюваний християнським демократом Джуліо Андреотті. Незважаючи на економічне піднесення, соціальні програми уряду не задовольняли потреб населення. Зростали зовнішній борг, інфляція, безробіття.

Початок 90-х років ознаменувався в Італії серією великих політичних скандалів, що значною мірою паралізували діяльність вищих органів влади. Причина полягала в посиленні корумпованості урядових І парламентських структур, "їхніх зв'язків з мафіозними об'єднаннями. Внутрішньополітична криза охопила провідні політичні партії. На тлі краху комуністичного блоку втратила вплив у країні ІКП, яку вже не рятувала доктрина "єврокомунізму". 1991 р. ІКП перетворено на Демократичну партію лівих сил (ДПЛС), хоча частина колишніх її членів залишилася на старих позиціях.

Італійська поліція розпочала великомасштабну операцію "Чисті руки" (1992 р.). Діловий та політичний світ стрясали гучні викриття. У скандалах, пов'язаних із хабарами, зв'язками з мафією, виявилися замішані усі наіібільші політичні партії Італії — християнські демократи, соціалісти, республіканці та колишні комуністи. Подали у відставку 6 міністрів уряду Дж. Амато, пішли з політичної арени лідер соціалістів Б. Краксі, керівник республіканців Дж. Ла Мальфа та інші політики. Політична нестабільність у країні досягла небезпечної межі. На фоні зростання безробіття та інфляції посилилася соціальна напруженість у суспільстві. Швидко зростали ряди прихильників сепаратистської "Ліги півночі", що закликала до поділу Італії на три самостійні держави. Активізувалися неофашисти і монархісти. Звинувачення в "мафіозній діяльності" було висунуто колишньому прем'єр-міністрові Дж. Андреотті. Викривальна кампанія "Чисті руки" викликала шок в італійському суспільстві.

Декретом президента Оскара Луїджі Скальфаро від 16 січня 1994 р. парламент було розпушено. Розпуск парламенту XI скликання фактично означав кінець італійської Першої республіки, яка проіснувала майже півсторіччя. Партії колишньої правлячої більшості намагалися змінити свій імідж в очах виборців. Так, ХДП розкололася, і її колишнє ядро стало Народною партією (НПІ). З'явилися нові парти', рухи. Серед них — асоціація "Вперед, Італіє". її створив один з найбільших підприємців країни, телевізійний магнат Сільвіо Берлусконі ("за сумісництвом" — президент і хазяїн одного із сильніших у світі футбольних клубів — "Мілан"). Берлусконі кооперується з іншими партіями і рухами правого спектру — "Лігою півночі" на чолі з Умберто Боссі та неофашистським рухом "Національний альянс", очолюваним Джанфранко Фіні. У результаті виборів у березні 1994 р. уряд очолив С. Берлусконі. Вперше до уряду ввійшли неофашисти. Через чотири місяці внаслідок між-партійних розбіжностей та звинувачень прем'єра у незаконних фінансових операціях С. Берлусконі пішов у відставку. У країні вибухнула одна з найглибших в історії криз.

Значний фінансист Ламберто Діні сформував перехідний уряд, до якого увійшли переважно безпартійні спеціалісти-професіонали. Не маючи підтримки в парламенті, вінпротримався лише до початку 1996 р.

21 квітня 1996 р. відбулися нові вибори. 284 мандати одержала знову утворена лівоценгристська коаліція, головну роль у якій відіграє ДПЛС. Уряд очолив колишній християнський демократ Романо Проді. Новий прем'єр сформулював головні напрямки діяльності свого уряду: скорочення державного сектора,. зменшення безробіття, підвищення якості освіти й повернення ліри до європейської валютної системи.

Сучасна Італія прагне перебороти внутрішні незгоди та посісти гідне місце у світі, що інтегрується.

5. Вектори зовнішньої політики

Уся зовнішньополітична діяльність Італії проходила під знаком співробітництва з НАТО І Європейським Союзом. Італія була серед 12 держав-засновниць НАТО у 1949 р. З 1957 р. — Італія член Європейської Економічної Спільноти. Вступ до "Загального ринку" сприяв поширенню економічних зв'язків Італії в рамках західноєвропейської інтеграції, проте трохи обмежив розвиток деяких галузей, зокрема металургії й сільського господарства. Італія — активний член інших європейських об'єднань, входить до Ради Європи.

Італія відіграє важливу роль у рамках ООН і НАТО в урегулюванні міжнародних воєнних конфліктів, у миротворчій діяльності. Країна має сучасні збройні сили чисельністю 350 тис. чол. Військові витрати 1990 р. становили 29,6 трлн лір.

Питання для обговорення у групі

1. Чому в Італії частіше, ніж в інших країнах, відбуваються зміни урядів?

2. Яку роль у політичному житті Італії відігравала мафія?

Робота з джерелами

Конституція Італійської Республіки (витяг)

"Стаття 1. Італія — демократична республіка, що засновується на праці.

Стаття 7. Держава і католицька церква незалежні й суверенні в належних кожній з них сферах.

Стаття 42. Приватна власність визнається і гарантується законом.

Стаття 43. З метою суспільної користі закон може спершу резервувати або ж за допомогою експропріації та за умови винагороди передати державі, суспільним утворенням або об'єднанням трудящих або користувачів визначені підприємства чи категорії підприємств, що належать до основних громадських служб, або до джерел енергії, або до природних монополій і є складовим предметом важливих суспільних інтересів.

22 грудня 1947 р.

• Запитання до документа

Що засвідчує демократичний характер італійської конституції?

Запам'ятайте дати:

• Червень 1946 р. — проголошення Італії республікою.

• Грудень 1947 р. — Установчі збори прийняли конституцію Італії, що набула чинності з 1 січня 194В р.

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 79; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!