Травна система і травлення. Обмін речовин та енергія 3 страница

Підгорова ділянка розташована нижче від зорових горбів і утворює дно III шлуночка. На нижній поверхні головного мозку видно утворення, які входять до складу підгорбкової ділянки, а також інші утворення що розташовані по сусідству з нею.

Функції підгорбкової ділянки різноманітні. Чутлива до гормональних агентів вона створює певний тонічний фон для діяльності всієї ЦНС і, зокрема, для перебігу таких процесів, як обмін речовин, терморегуляція, діяльність серцево- судинної системи та ін. З другого боку, перебуваючи під впливом вищих відділів головного мозку, її центри регулюють через гіпофіз діяльність ендокринних залоз, тобто виконують роль зв'язуючої ланки між нервовою системою і ендокриними залозами.

Великих півкуль дві - права і ліва. Обидві півкулі з'єднує мозолисте тіло - спайка з білої речовини. Всередині кожної півкулі є щілиноподібний простір - бічний шлуночок, що має сполучення з порожниною третього шлуночка,а останній сполучається з четвертим шлуночком. Вся ця система мозкових шлуночків заповнена особливою рідиною - спинномозковою (цереброспинальною). Загальний об'єм її біля 150 мл. Вона безбарвна і прозора, складається із невеликої кількості білків, глюкози і різних солей (калію, кальцію та ін.). Цереброспинальна рідина підтримує внутрішньочерепний тиск, виконує захисну роль, оберігає утвори мозку від проникнення в них деяких токсичних речовин, що можуть знаходитись у крові.

Поверхня півкуль має складний малюнок завдяки борознам і звивинами. Однак є декілька постійних борозен, ними корис­туються для розділення півкуль на великі ділянки, які нази­ваються частками. Кожну півкулю ділять на 5 часток: лобову, тім'яну, потиличну, скроневу, острівець, розміщений у глибині бокової борозни. Межею між лобовою і тім'яною частками є центральна борозна, між тім'яною і потиличною - тім'я.нопоти- лична. Скронева частка відділена від інших боковою борозною.

На противагу нижчим відділам ЦНС кора великих півкуль головного мозку не маг постійно встановлених синоптичних зв'язків і сталих рефлекторних дуг; в основі її рефлекторної діяльності лежить утворення нових і тимчасових зв'язків між кірковими клітинами, що характерно для умовних рефлексів. На думку І.II. Павлова, умовні рефлекси вважаються основою вищої нервової діяльності на відміну від безумовних рефлексів, які є основою нижчої нервової діяльності.

Умовні рефлекси викликаються на базі безумовних рефлексів і тісно з ними пов'язані функціонально. Однак між умовними і безумовними рефлексами є суттєві відмінності. За допомогою безумовних рефлексів організм пристосовуєть­ся до послідовних рядів подій, які настають майже з абсолют­ною ймовірністю. За допомогою умовних рефлексів організм може пристосовуватись до подій, які при певних умовах мо­жуть настати, тобто його пристосовні реакції випереджають події. Біологічне значення умовних рефлексів полягає в тому, що вони більш тонко пристосовують організм до умов існування, ніж це можуть забезпечити безумовні рефлекси.

Умовні рефлекси утворюються в процесі індивідуального розвитку організму, і якщо біологічно себе не виправдовують, то вони можуть згасати.

Нині класичне уявлення про рефлекс переглядають і до­повнюють новими даними. Встановлено, що на результат дії, крім реального подразника, має додатковий вплив вся конкретна обстановка, в якій відбувається дія, а також попе­редній досвід організму. Все це дає підставу розширити поняття рефлексу до поняття функціональної системи, яка складається з тисяч нейронів, що забезпечують певну діяльність організму.

Дослідами встановлено, що крім стану збудження і відносного фізіологічного спокою, в ЦНС може існувати особливий активний "гальмівний процес", протилежний процесові збудження. На кожній нервовій клітині містяться у великій кількості не тільки збудливі, але й гальмівні синапси, які функціонують за участю особливих гальмівних медіаторів. Вважають також, що в ЦНС існують окремі гальмівні нейрони.

Фізіологічні закономірності вищої нервової діяльності, встановлені І.II. Павловим за допомогою проведення дослідів на тваринах, відповідають також основам вищої нервової діяль­ності людини, хоч вища нервова діяльність людини незрівнянно складніша та багатша. І.П. Павлов вбачав якісну специфіку вищої нервової діяльності людини в тому, що їй властивий надз­вичайний додаток - апарат мови та абстрактного мислення.

Цей надзвичайній додаток виник у клітинах кори із необхідності спілкування людей у процесі колективної праці та на базі суспільних відносин. Мовна сигналізація допускає абстрагування від конкретної діяльності та надзвичайно поглиблює і розширює об'єм інформації, яку одержує мозок. У системі цієї сигналізації слово виконує роль особливого сигналу - сигналу інших сигналів.

Цю високодосконалу систему сигналізації І.П.Павлов запропонував назвати другою сигнальною систємоео, припи­суючи їй функцію "найвищого регулятора людської поведінки" (перша сигнальна система дійсності забезпечує одержання конкретної інформації шляхом сприймання подразнень із нав­колишнього та внутрішнього середовища - вона властива і лю­дині і тварині). За допомогою спеціальних досліджень, проведених на людях, доведено, що обидві сигнальні системи тісно функціонально взаємопов'язані між собою. Це під­тверджується тим, що слово, яке означає назву певного умов­ного сигналу може спричиняти в людині ту саму умовно­рефлекторну реакцію, яка раніше викликалась самим сигналом.

Усе це вказує на те, що словом необхідно вміло користу­ватись, особливо з хворими, бо воно може викликати реакції, що вплинуть на перебіг та кінцевий результат захворювання.

На основі вивчення особливостей нервових процесів І.П. Павлов виділив такі основні типи нервової системи: два крайніх і один центральний тип.

Крайнім є сильний неврівноважений і слабкий гальмуючий.

Сильний неврівноважений тип. Характеризується сильним неврівноваженими і рухливими нервовими процесами. У людей процес збудження перевищує над гальмуванням, поведінка агресивна.

Слабкий гальмуючий тип. Характеризується слабкими неврівноваженими нервовими процесами. Перевищує процес гальмування. Центральному типу властиві сильні і врівно­важені нервові процеси, в залежності від його рухливості, його ділять на дві групи: сильний врівноважений рухливий і сильний врівноважений інертний типи.

Сильний врівноважений рухливий тип. Нервові процеси сильні, врівноважені й рухливі.

Сильні врівноважені інертні типи. Цей тип відрізняється сильними врівноваженими, але малорухливими нервовими процесами (спокійний тип). Між цими основними типами нервової системи є перехідні, проміжні типи.

І.П. Павлов відзначав, що при визначенні типів вищої нер­вової діяльності у людини потрібно враховувати взаємовід­ношення першої та другої сигнальної системи. Базуючись на цих положеннях, І.П. Павлов виділив 4 головних типи, використав для цього термінологію Гіппократа: меланхолік, холерик, сангвінік, флегматик.

ХОЛЕРИК - сильний, неврівноважений тип. Процеси гальмування і збудження в корі великого мозку у таких людей характеризуються силою. Це дуже енергійні люди, але легко збудливі і запальні.

МЕЛАНХОЛІК - слабкий тип. Нервові процеси неврівно- важені, малорухливі, перевищує процес гальмування. Меланхолік у всьому бачить і очікує погане.

САНГВІНІК - сильний, врівноважений і рухливий тип. Нервові процеси великого мозку характеризується великою силою, врівноваженістю. Такі люди життєрадісні і працьовиті.

ФЛЕГМАТИК - сильний і врівноважений інертний тип. Нервові процеси сильні, врівноважені, але мало рухливі. Такі люди рівні, спокійні, наполегливі.

Враховуючи особливості взаємовідношення нервової та другої сигнальної систем, І.П. Павлов додатково виділив три справжніх людських типи.

Художній тип. У таких людей перша сигнальна система перевищує над другою, вони в процесі мислення широко користується чуттєвими образами навколишньої дійсності. Дуже часто це художники, письменники, музиканти.

Мислячий тип. У людей, що відносяться до цієї групи, друга сигнальна система значно перевищує над першою, вони схильні до абстрактного мислення і нерідко по професії являються математиками і філософами.

Середній тип. Характеризується однаковим значенням першої і другої сигнальних систем у вищій нервовій діяльності людини. До цієї групи відноситься більшість людей.

ОРГАНИ ЧУТТЯ. ОРГАН ЗОРУ

З усіх органів чуття найскладнішим є око. Це орган, який перетворює світлову енергію на фізіологічний процес збудження, що сприймається зоровим аналізатором у вигляді образів навколишнього середовища. Око знаходиться в очній ямці, або орбіті. Воно має дві частини: очне яблуко і допоміжний апарат ока.

Очне яблуко є сферичним тілом, яке складається з капсули і ядра. Капсула має три оболонки: зовнішню - склеру з рогівкою, середню - судинну оболонку і внутрішню - сітківку.

Склера з рогівкою виконують роль щільного ^скелета" очного яблука. Склеру називають також білковою оболон­кою, бо своїм забарвленням вона нагадує варений білок. Прозора рогівка займає передню частину очного яблука і входить до складу оптичної системи ока. Рогівка не має кровоносних судин, зате багата на чутливі нервові закінчення.

Судинна оболонка має не тільки багато судин, але й пігментних клітин, які запобігають розсіюванню світла всередині очного яблука. В ній розрізняють три частини: передню - райдужну оболонку, середню - потовщену - війкове тіло та задню - найбільшу - власне судинну оболонку.

Райдужну оболонку видно через рогівку - це забарвлений кружок, у центрі якого знаходиться круговий отвір - зіниця. Райдужна оболонка виконує роль діафрагми, яка рефлекторно реагує на ширину пучка променів, що надходять усередину очного яблука: при яскравому освітленні скорочуються циркулярні м'язові волокна райдужної оболонки, чим відсікаються бічні промені, а при слабому освітленні - радіальні м'язові волокна, що веде до розширення зіниці.

М'яз - звужувач зіниці іннервується парасимпатичним нервом, м'яз - розширювач зіниці - симпатичним нервом.

У війковому тілі знаходиться війковий м'яз, який регулює опуклість кришталика. Власне судинна оболонка відрізняється великою кількістю темного пігменту.

Внутрішня оболонка ока - сітківка найтонша і майже прозора, вона має дуже складну будову. Функція зору безпосередньо пов'язана із заднім відділом сітківки. В цьому відділі знаходиться багато спеціальних світлочутливих клітин - фоторецепторів. Вони розташовані по сусідству із судинною оболонкою. Ближче до ядра очного яблука в сітківці знаходиться кілька шарів нервових клітин, що контактуються відростками з рецепторами і між собою. Від нервових клітин крайнього шару відходять довгі відростки, що повертаючись назад, збираються в пучок волокон і дають початок зоровому нерву, який проходить через усі оболонки ока. У місці виходу зорового нерва сітківка не сприймає світлових подразнень - це так звана сліпа пляма. На невеликій відстані від цього місця є жовта пляма - місце найкращого бачення. Вигляд зорового відділу сітківки може змінюватись при ряді захворювань.

Ядро очного яблука складається з прозорих середовищ: кришталика, напіврідкої драглистої речовини - склоподібного тіла й рідини, що має назву водянистої вологи.

Найскладнішу функцію виконує кришталик - двоопукла лінза, що заломлює світлові промені. Кришталик прик­ріплений до війкового м'яза, під впливом якого може змінюватись ступінь його опуклості. Простір позаду кришталика заповнений скловидним тілом, а попереду водянистою вологою. Передній простір поділяється райдужною оболонкою на дві частини: передню та задню камери ока. Водяниста волога забезпечує живлення рогівки і кришталика. Тиск, під яким відбувається її циркуляція, називається внутрішньоочним тиском.

Виникнення зорового відчуття. Для очного бачення потрібна прозорість світлозаломлюючих середовищ - рогівки, водянистої вологи, кришталика, склоподібного тіла. Світлові промені проходять через світлозаломлюючі середовища і потрапляють на сітківку ока. Очне яблуко зрівнюють з фотоапаратом, де кришталик є лінзою об'єктива, а сітківка- світлочутливою пластинкою. На сітківці ока так само, як і на пластині фотоапарата, одержується зменшене зворотне зображення розглядуваних предметів.

Встановлено, що з колбочками сітківки зв'язане денне, кольорове бачення, а з паличками - нічне бачення.

ОРГАН СЛУХУ І РІВНОВАГИ

Вухо виконує подвійну роль: є органам слуху і органом рівноваги. Вухо поділяється на три відділи: зовнішнє вухо, середнє вухо і внутрішнє вухо. Зовнішній і середній відділи вуха виконують звукопровідну функцію, а у внутрішньому вусі знаходяться два апарати: звукогіриймальний апарат і апарат, що визначає положення та рух тіл в просторі (вестибулярний апарат).

Зовнішнє вухо складається з вушної раковини, в основі якої є хрящ, та зовнішнього слухового проходу - дещо зігнутого каналу, що закінчується сліпо, відмежовуючись барабанною перетинкою від середнього вуха. При відтягуванні вушної раковини назад і доверху зовнішній слуховий прохід випрямляється, що допомагає закапувати в нього краплі чи видаляти сірку - секрет вушних залоз.

Середнє вухо складається із основної частини - барабанної порожнини і з'єднаних з нею комірок соскоподібного відростка. Барабанна порожнина міститься в пірамідці скроневої кістки між барабанною перетинкою і внутрішнім вухом. Вона сполучається з носоглоткою вузьким каналом - слуховою або євстахієвою трубою. Надходження повітря по цій трубі сприяє врівноваженню тиску в барабанній порожнині з атмосферним тиском, чим і створюються умови для коливальних рухів барабанної перетинки. При злипанні стінок слухової труби настає зниження тиску в середньому вусі, що негативно відбивається на гостроті слуху. Інколи по слуховій трубі проникає інфекція, яка спричиняє запалення слизової оболонки середнього вуха - отіт. Барабанна перетинка з'єднується зі стінкою внутрішнього вуха ланцюжком із трьох кісточок: молоточка, коваделця, стременця, які служать передавачем звукових коливань на внутрішнє вухо і водночас виконують роль звукопосилюгочого апарата.

В стінці між барабанною порожниною і внутрішнім вухом є два невеликі отвори: овальне вікно, закрите основою стременця, і кругле вікно, закрите сполучнотканинною перетинкою. Звукові коливання передаються зі стременця на рідину, що заповнює внутрішнє вухо і, прокотившись по ній, повертаються знову в барабанну порожнину - на мембрану круглого вікна. Коли б не було круглого вікна і вторинної барабанної перетинки, то коливання у внутрішньому вусі були б неможливі, бо рідина не стискується.

Внутрішнє вухо має вигляд системи каналів, які знахо­дяться в піраміді скроневої кістки. Він заповнений рідиною - перелімфою, в яку занурений перетинчастий лабіринт, що також заповнений рідиною - ендолімфою.

Лабіринти складаються з трьох відділів: присінка (переддвер'я), півколових каналів і завитка. Перші два відділи становлять вестибулярний апарат і виконують функцію органа рівноваги, а в завитку міститься звукосприймальний апарат, тому він є органом слуху. Від вестибулярного апарата і завитки відходять волокна VIII пари черегіно- мозкових нервів, по яких передаються імпульси в ЦНС.

Рецептори вестибулярного апарату подразнюються ендолімфою, яка переміщується відносно стінок лабіринту під час обертальних рухів або при зміні швидкості прямолінійного руху тіла. Рецептори переддвер'я, ендолімфи, подразнюються також дрібними кришталиками - отолітами. Внаслідок їх подразнення сприймаються зміни положення тіла в просторі, а також викликаються складнокоординовані рефлекси, за допомогою яких наступає перерозподіл тонусу та зберігається рівновага тіла. Проте надмірно сильним подразненням вестибулярного апарата можуть викликатись вегетативні реакції: головокружіння, запаморочення, нудота, блювота, брадикардія, зміна судинного тонусу тощо. Ці явища спостерігаються при поїздках на деяких видах транспорту, виникають також внаслідок хворобливих процесів, що розвивається в лабіринті.

Звукосприймальну функцію виконує кортіїв орган, який, знаходячись в перетинчастому лабіринті завитку, має як і ця частина лабіринта-спиралеподібну форму. До складу кортієвого органа входять спеціальні рецепторні клітини з волосинками. Цих клітин є близько 20 тис. Клітини подраз­нюються, коли до їх волосинок доторкується ніжна покривна пластинка, що коливається разом з ендолімфою.

Орган слуху може сприймати звуки з частотою коливань у межах від 16 до 20 тис за Ісек. Залежно від частоти коливань і довжини звукових хвиль звуки можуть поширюватись на більший чи менший стовпчик рідини, починаючи від основи завитку, чим визначається кількість збуджених рецепторних клітин, а тим і сприймання висоти звуку.

ШКІРА ТА ЇЇ ФУНКЦІЇ

Шкіра - дуже важливий орган, який підтримує безпосередній зв'язок організму з навколишнім середовищем, сприймаючи його різноманітні впливи. Для виконання цього завдання шкіра повинна поєднувати в собі механічно- захисні властивості з вираженою чутливістю та здатністю до реагування. Загальна поверхня шкіри дорослої людини близько 1,5м, а товщина - кілька міліметрів. У шкірі розрізняють три шари: епідерміс, власне шкіру, підшкірну жирову клітковину.

Товщина шарів неоднакова: епідерміс потовщений на підошвах і долонях, а підшкірна жирова клітковина добре виражена на животі і стегнах. Епідерміс представлений багатошаровим плоским епітелієм. Його глибокі шари складаються з клітин, які розмножуються і мають назву росткового епітелію. Наближаючись до поверхні шкіри, клітини стають плоскими і перетворюються в суцільну масу - роговіючий епітелій, який поступово злущується з поверхні шкіри. З епітелієм пов'язана одна з важливих захисних властивостей шкіри - її відносна непроникливість.

Власне шкіра утворена зі сполучної тканини, яка має багато колагенових і еластичних волокон. Вони надають шкірі міцності й еластичності. Пучки волокон утворюють сітку, проте звичайно переважає один напрямок волокон, пошкодження їх зумовлює розходження країв рани.

На межі з ростковим шаром епідермісу власне шкіра утворює виступи - сосочки з дрібними сітками капілярних судин для живлення епідермісу. У власне шкірі є також лімфатичні капіляри, численні та різнорідні нервові закінчення, сальні та потові залози, корені волосся і дрібні пучки гладких м'язових волокон. Нервові закінчення іноді мають розширені тільця, які виконують роль рецепторних пристроїв.

Власне шкіра без чітких меж переходить у підшкірну жи­рову клітковину. Вона утворена окремими скупченнями жирової клітковини, розділеними прошарками пухкої волокнистої сполучної тканини. Її розвиток зазнає індиві­дуальних коливань, а також змінюється залежно від ділянки тіла. Роль підшкірної жирової клітковини різноманітна: вона пом'якшує силу механічних поштовхів, яких зазнає організм, відіграє роль своєрідного ізолятора в процесах тепловіддачі та депонує різні речовини, в тому числі і самі жири. Підшкірна жирова клітковина використовується для введення лікарських речовин.

Колір шкіри залежить від просвічування судин та від кількості в ній пігменту, який захищає організм від надмірного сонячного опромінення.

Залози шкіри бувають двох видів: потові та сальні.

Потові залози мають форму трубок, скручених у клубки. Залози розташовуються на межі між власне шкірою і підшкірною жировою клітковиною, а їхні протоки відкри­ваються на поверхні маленькими отворами - порами.

Загальна кількість потових залоз - до 2 мільйонів, їх особливо багато на долонях, підошвах і в пахах.

Секрет потових залоз - піт - водний розчин кухонної солі, сечовини та інших речовин, що зустрічаються в сечі, тому інтенсивне потовиділення Зменшує навантаження нирок. Потовиділення відіграє особливо важливу роль у процесах, терморегуляції, а при функціональній неповноцінності нирок полегшує їх роботу.

Сальні залози розташовані у власне шкірі. Вивідні протоки залоз відкриваються у волосяні мішечки, а їхній секрет - шкірне сало змащує волосся і шкіру.

Волосся поділяється на довге, коротке (брови, вії) та тонке, що.зустрічається на більшій частині тіла.

У волосині розрізняють стебло, що виступає над поверхнею шкіри, і корінь, який міститься в її товщі. Корінь оточений волосяним мішечком, до складу якого входить епітелій і сполучна тканина. Цей епітелій часто зберігається непошкод- женим при опіках, відіграючи потім важливу роль у процесі регенерації епітеліального покриву шкіри.

Крім сальних залоз, з волосяними мішечками з'єднані також і волокна гладенької м'язової тканини шкіри. Ско­рочуючись, м'язи "настовбурчують" волосся, зумов­люючи одночасно характерний вигляд шкіри, так звану "гусячу шкіру".

Корінь волосини закінчується потовщенням - волосяною цибулиною. Клітини волосяної цибулини, як і вся волосина, епітеліального походження, проте вони не мають рогової речовини, якою просочена волосина. За рахунок розмноження цих клітин відбувається ріст волосся. Волосяна цибулина "сидить" на сполучнотканинному сосочку і живиться за рахунок його капілярної сітки.

Нігті - тонкі та прозорі рогові пластинки. Ніготь скла­дається з кореня та тіла, яке закінчується вільним краєм.

Корінь і тіло нігтя зростаються з нігтевим ложем, яке багате на чутливі нервові закінчення. Корінь і бічні частини тіла нігтя прикриті складкою шкіри - нігтевим валиком. Ріст нігтів відбувається в ділянці кореня.

Функції шкіри. Шкіра, як поверхневий орган, регулює взаємовідносини організму із зовнішнім середовищем, виконуючи такі функції:

1. Захищає організм від дії пошкоджуючих факторів зов­нішнього середовища, особливо від проникнення мікроорганізмів. Ця захисна, або барУрна функція відносна, бо деякі фільтруючі віруси, а також ряд отруйних речовин можуть проникати крізь непошкоджену шкіру, крім того, при порушенні цілості шкіри відкриваються ворота для проникнення інфекції в організм.

2. Виконує функцію органа чуття.

3. Видільна функція пов'язана з діяльністю потових залоз.

4. Бере участь у процесах терморегуляції організму, що здійснюється шляхом розширення або звуження її судин та зміни інтенсивності потовиділення, тобто фізичної терморегуляції.

Крім того, у шкірі відбувається депонування жирів, а при певних умовах - води, мінеральних солей, вітамінів та інших речовин. Завдяки цим функціям шкіра має значення життєво важливого органа, тому пошкодження великої поверхні шкіри небезпечне для життя.

Окремі функції шкіри можна регулювати за допомогою різних процедур, наприклад, за допомогою теплових процедур можна викликати розширення судин шкіри, посилити потовиділення і видільну функцію шкіри.

ОРГАНІЗМ ЯК ЄДИНЕ ЦІЛЕ. ЗАГАЛЬНІ ЗАКОНОМІРНОСТІ РОЗВИТКУ, РОСТУ І ФУНКЦІОНУВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІЗМУ

Будова організму і його життєдіяльність невід'ємні. Форма і функція органа тісно пов'язані між собою. Наприклад, будова легень зв'язана з функцією газообміну, будови нирок - з утворенням сечі і т.п. Неможливо вивчити будову без знання функції органа, або навпаки, функції організму без знання його будови. Сучасна анатомія враховує дію функції на організм, вплив на нього трудових процесів, соціальних умов і навколишнього середовища. Одним з прикладів функціонального підходу до поняття анатомічних особли­востей є вивчення будови рухового апарату людини. Воно служить основою для розробки питань фізичної культури, пластичної анатомії.

Організм представляє собою єдине ціле, в якому будова і функції всіх тканин, органів і систем органів взаємопов'язані.

Зміни будови і функції органів або системи органів приводять до змін будови і функції інших органів.

Цілісність організму, тобто його з'єднання забезпечується:

1. Структурним з'єднанням усіх частин організму.

2.Зв'язком усіх частин організму:

а) за допомогою рідин, циркулюючих у його судинах, порожнинах і просторі;

б) за допомогою нервової системи, яка регулює всі процеси організму.

Отже, цілісність організму досягається завдяки діяльності нервової системи, яка пронизує всі органи і тканини тіла і є матеріальним анатомічним субстратом об'єднання організму в єдине ціле. Це одне з головних положень матеріалістичної ідеї нервізму. Існування в даному середовищі, відрізняючи організм від усякої іншої структури, неможливе, непридатне до самостійного життя. Ізольовані від організму органи не можуть виконувати ті функції, які мають бути в рамках цілого організму. Цим пояснюється важкість пересадки органів. Організм як ціле може існувати і після втрати деяких частин про що свідчить хірургічна практика оперативного вилучення окремих органів і частин тіла.

Організм людини знаходиться в постійній взаємодії з природою. Він підлягає постійній дії зовнішнього середовища. Ці природні умови впливають на розумовий і фізичний розвиток, діючи на різні функції організму: обмін речовин, дихання, кровообіг, травлення та ін. Дія зовнішнього середовища на організм і відповідна реакція на умови життя відбувається за допомогою нервової системи. Вона забезпечує пристосування організму до умов зовнішнього середовища, що постійно змінюються, в результаті чого зберігається постійність будови, функції і хімічного складу, в крові, лімфі і тканинній рідині. Єдність організму з умовами його життя здійснюється завдяки обміну речовин його з навколишнім середовищем,3 припиненням обміну зупиняється і його життя. У тварин і людей визначається нейрогуморальною регуляцією при провідній ролі нервової системи, яка виступає як "найтонший інструмент, який урівноважує організм з навколишнім середовищем".

Єдність організму з зовнішнім середовищем складає основу еволюції органічних форм. Зміни середовища ведуть до змін в організмі, який постійно пристосовується до змін у навколишньому середовищі. І навпаки, під впливом розвитку організму до певно міри змінюється і оточуюче його середовище. Умови життя тварин складають для них біологічне середовище Для людини, крім біологічної, важливе значення має середовище соціальне.

Головною умовою існування людини є праця. Трудова діяльність являє собою важливий фактор зовнішнього середовища людини, різні варіанти нормальної будови людського організму в значній мірі пояснюються характером роботи даної людини.

Внутрішнє середовище організму - це рідини (кров, лімфа, тканинна рідина), які пересувають клітини і беруть участь в здійснені обміну речовин в організмі. Реактивність організму, його чутливість до різних впливів, а також у деякій мірі стан і життєдіяльність організму в цілому залежать від хімічного складу, фізико-хімічних та інших властивостей внутрішнього середовища організму. Обмін з навколишнім середовищем здійснюється через внутрішнє середовище організму, яке відділене від внутрішнього середовища особливими присто­суваннями, зовнішніми бар'єрами (шкіра, слизові оболонки, епітелій травного тракту). Універсальним середовищем для всіх органів і тканин є кров. Але клітини з кров'ю не стикаються. Для кожного органу існує своє власне інтимне середовище - тканинна або зовнішньо-клітинна рідина, яка одержала назву безпосереднього поживного середовища органів і тканин, хімічний склад, хіміко-фізичні та біологічні властивості якої специфічні для окремих органів і відповідають їх морфо­логічним і функціональним властивостям.

Розділ ІІ

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 71; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!