Музей забутих мрій

Ви хворі людьми

Містобудівниця

Я хотіла б бути скульптором, щоб все місто заставити статуями. Я хотіла б усе відлити з металу. Нічого не залишила б просто так. І наші люди спочатку сприйняли б це як «Вау», а потім всім би стало все одно. Лиш туристи фотографувалися б і тикали пальцями.

Я б усе відлила з металу. Кожну емоцію вичавлювала б з усіх усюд. Я хотіла б усі вікна розмалювати вітражами. Кожне скельце з заплющеними очима розписати. Хотіла б, щоб ламалося сонячне світло, ніби воно щойно з висоти. Щоб ніхто не зміг спостерігати з-за вікна. Щоб був хоч один привід вилізти назовні. І щоб фіранки якщо й є, то лиш чорні, важкі, щоб обривали кільця-тримачі. Якщо повісив, то впадай вже в крайність. А що втрачати? Пелена хоч є, то хай буде товста!

Я не мрійниця, а озлоблений карлик Чумацького шляху. Я - містобудівник, що лише будує плани, що ніколи не здійснить їх.

Ви хворі людьми. Не плачте, Ви аніскільки не винні. Це лише інфекція, від якої чомусь не врятувало щеплення. Ви хворі людьми, отже хворі смертельно. Мені не шкода, бо ми підемо разом. Ви триматимете мене тремтячою рукою, намагаючись заспокоїти, але у Вас нічого не вийде, бо тремтячі руки приводять істерику. Якщо бути відвертим, Ви – по-справжньому хворі, я – лише отруїлась. Може я максималістка, але я Вас втрачаю, бо ви хворі людьми, бо вони Вас виїдають. Шкода, невимовно шкода. Тишком-нишком лежати на ліжку і слабнути, слабнути, слабнути, приймаючи на груди камені. Інколи й золотом кидають. Та нащо нам це золото?! Я ж Вас втрачаю! Ми лежимо в одній палаті, але Ви по-справжньому хворі, а я лише отруїлась. Ви губитесь…

Любе різнотрав’я____________________________________

Нещодавно у величезному спальному районі серед сірих багатоповерхівок з'явилася велична будівля з розкішним фасадом. Біля дверей на сріблястій табличці напис: «Людина помирає, а її мрія − ні. Вона лише губиться у відчаї».

Спочатку ніхто з жителів міста не наважувався зайти туди, тим паче, ніхто не бачив, щоб хтось взагалі переступав поріг цієї будівлі. Одного разу в цей «театр мрій» (як охрестили цей будинок місцеві) забрела купка підлітків. Вийшли вони звідти десь через годину; у дівчат були мокренькі вії від сліз, а хлопці просто перемінилися в обличчі. Погляд змінився у всіх.

По сарафанному радіо звістка про перших відвідувачів «театру» облетіла чи не все місто. Спочатку заходило по декілька чоловік на тиждень, потім відвідувачів побільшало в рази. Цікавість подолала і мене. Відкривши двері, я побачила над дверима той же напис, що і на табличці. Я опинилася у чомусь на зразок холу з гардеробною, туалетом і стільцями, як у кімнатах очікування. Далі були ще одні двері. За ними мені відкрився широкий коридор зі стелажами, а над дверима напис – «Дитячі мрії».

У стелажі зліва від мене була розкрити книга. Під нею табличка «Наталя. 1962-1971. Хочу сама прочитати ту казку, яку завжди мені читала мама і побачити ілюстрації до неї». Поряд з книгою лежав пакетик зі східними солодощами, а під ними табличка: «Марія. 1927-1933. Хочу спробувати рахат-лукум». Далі лежав записничок і ручки. На табличці: «Хочу сам написати листа мамі. Вона сумує». На цьому стелажі ще був маленький інвалідний візок і напис: «Ваня. 1965-1974. Хочу грати у футбол». У стелажі по праву руку від мене лежав папірець. Його я не змогла прочитати, але був схожий на медичну довідку. На табличці: «Неля. 2000-2005. Хочу позасмагати». Далі лежав слуховий апарат з написом поряд: «Олег. 1979-1988. Моя мама співачка. Хочу її послухати». Поряд лежало іграшкове ліжечко. На табличці таке: «Михайло. 1979-1988. Хочу до школи». Я ще довго простувала повз стелажі і знаєте, вже тут я плакала.

Коридор за наступними дверима не дуже відрізнявся від попереднього. Над дверима – «Дорослі мрії». У першому стелажі лежала картина з табличкою: «Костянтин. 1914-1964. Хочу, щоб мене нарешті зрозуміли». Далі лежала квітка: «Катерина. 1945-2008. Хочу, щоб онуки зберегли мій сад». У іншому стелажі я побачила сімейне фото. Мила родина. Табличка казала: «Олена. 1951-2011. Хочу піти замість них». Поряд з фото лежали театральні маски: «Хочу більше ніколи не виходити на сцену».

Це такі, серйозні мрії, але не всі. Пройшовши декілька стелажів я побачила мініатюрний велосипед і підпис: «Анітта. 1942-2012. Хочу навчитися кататися на велосипеді». Зовсім поруч: «Олександр. 1970-2000. Хочу прогулятися Єлисейськими полями». Я побачила статуетку Ейфелевої вежі і, а далі лежала картинка над табличкою: «Оксана. 1947-2014. Хочу побачити веселкові хмари». Мило, чи не так?

Обійшовши весь «театр», я просльозилася ще декілька разів. Мій світогляд змінено і дуже кардинально.

Людина помирає, а її мрія − ні. Вона лише губиться у відчаї.

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 43; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!