Соло мого настрою

Комета

Елізі

Мумія

Як стати егоїстом

Без назви

Навіщо плакати, кричати, якщо тебе максимум по плечу поплескають, жалібно скрививши обличчя? Чи варто казати ті слова, які слухають, але не чують? Якщо хочеш, спробуй крикнути на вухо, все одно не вчує. Нащо фарбувати очі, якщо у них ніхто не дивиться? Час змінювати звички. Час почати створювати зірки, а не малювати їх на полях зошита з геометрії, час забувати заїжджені жарти... Давно вже час, але ти продовжуєш виплескувати почуття на того, хто вперто прикривається парасолею, а ти ніби не помічаєш цього. І чого чекаєш?

Егоїстом не треба ставати. Кожен з нас − сам собі, сам у собі. Яким би не був альтруїстом, благодійником і взагалі "миру-мир", основний аргумент: там, нагорі, врахується. Як би не берегли природу, для того, щоб все одно: «Мені ж тут жить!». Якими б не були патріотами, все одно щоб потім сказати з гордістю: «Я – українець». Я... Я! Як не хотіли би порадувати того, хто поряд, все одно і собі який не який авторитет. І звідси ж фраза: «Ми нікому нічого не повинні». Лиш усе для себе, все собі. І підсвідомо кожен хоче, щоб як у приказці: його добро йому вернулось. Не хочеться тільки святим, а святі у нас закінчились.

Щоб піти, треба окреслити шлях. Щоб розтанути, треба спочатку застигнути. Ось чому ти стоїш, як пам’ятник? Чекаєш, поки пам’ятник стане надгробком? Щоб сказати, треба відкрити рота. Щоб замріятись, треба хоча б чогось хотіти. А ти… А що ти? Ти очима блимаєш, ти рюмсаєш, схлипуєш, розриваючись. Щоб обсмалювати, треба бути рудою. Щоб віяти шармом, треба бути білявкою. Напевно, саме тому ти лиса. І взагалі, як це ми поряд опинились? Доля звела? Мені не шкода, та й ти не сильно жалкуєш. І взагалі, до чого тут я? Куди я полізла? Тобі воно треба? Очима блимай, мумія.

Не називай себе пташкою в клітці. Ти ніколи не мала крил. Нізащо не звися богинею – ти надто далека від неба. Не звися й загадкою – ти та, до якої відповіді ніколи нема. І не зіронька ти, не блистиш. Не левиця, бо рикать не вмієш. Ну і хто ти, дозволь запитати? Ну і що? Ну і як? Ну й навіщо? Ось так от буває, Елізо. Ти плутаєш метафору з епітетом. На жаль. Я не вчитиму, не повчатиму, бо ти знаєш більше, Елізо, бо у тобі – непроглядне.

Була б дикункою, нікого не пускала б_________________

Не смій забувати мене. Дозволь мені назватися кометою. Уяви мене нею. Гарна, так? Підпиши мене кометою у телефоні. Я особлива – я не пронесуся за лічені хвилини. Мій шлях розтягнеться на той час, поки ти мене триматимеш. Не смій називати мене зіронькою. Я ж комета! Я не кліпатиму звідкись Там, я палатиму зовсім близько. Обіцяю. Тримай мене, бо я можу полетіти далі, лише сипонувши іскрами. Попереджаю. Я ж комета.

Ось ти відвернувся на хвилю, бо тебе хтось кликнув, а коли знов повернувся, то мене вже не було. Ти забув, що я комета.

Дозвольте мені поякати. Насправді я сіра миша з короною на голові. Я дурний науковець і кухар без ножа, письменник без пера, ремонтник без шапочки з газетки. Крейда без кальцію й газета без чорнила. А може я біла ніч, суха річка, крик тиші. Знаєте, я стаю занадто попсовою, але те, що я зараз пишу, мені подобається, і це мене лякає. А може я тупе лезо, двокрапка без цяточки, соло дуету, записник без жодного листа. Нікому не потрібна ручка без ампулки. Якесь зайве безбережне озерце. Мда, якимись шмарклями запахло і почулися пісні отих співачок-одноденок. А найбільше мене лякає те, що те, що я пишу мені справді подобається.

Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 60; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!